Черкащина у епоху ранніх феодальних відносин
Дальший розвиток продуктивних сил у середовищі слов’ян прискорював розклад общинного ладу, сприяв нагромадженню багатств у руках окремих осіб. Скарби римських монет, що були зариті в II — на початку III ст. н. е., знайдені біля Мошен, Сміли, Корсунь-Шевченківського і скарби ювелірних прикрас VI—VII ст. н. е. поблизу Пекарів, Мартинівки і Малого Ржавця (Канівський район) є свідченням того, що в східних слов’ян цей процес почався ще в перших сторіччях нашої ери і нарешті привів до утворення могутньої феодальної держави — Київської Русі. До її складу входила і територія сучасної Черкаської області. Вона була південною частиною Київського князівства.
Феодали, багатство яких створювалося підневільною працею, жили переважно в укріплених замках і великих містах-фортецях, що стають тепер центрами ремесла, торгівлі й культури. Визначними містами на території області були Воїнь, Желні, Пісочин, Канів, Корсунь та інші. Вперше згадуване у літописах під 980 роком місто Родень, зведене в гирлі річки Росі, було резиденцією особливо заможних феодалів. І нині це місце звуть Княжою Горою. Наприкінці XIX ст. тут знайдено 12 скарбів з дорогоцінними ювелірними прикрасами із золота і срібла, три скарби — на Дівич-горі біля Сахнівки. Подібні скарби виявлено також поблизу сіл Мартинівки і Чернишів—Канівського, у Вільхівці — Звенигородського районів тощо. Вони засвідчують концентрацію великих багатств у руках феодалів.
Феодальна верхівка — князі, бояри, духівництво — жила в пишних палацах. Її владу й могутність стверджували також величні храми. Один з них — визначна архітектурна пам’ятка — Успенський (Юр’ївський) собор у Каневі, збудований 1144 року, зберігся до наших днів.
Такі міста, як Канів, і особливо Родень, були визначними центрами ремесла й торгівлі Київської Русі. Вони відігравали важливу роль у торгівлі з країнами Сходу та Візантією, підтримували торговельні зв’язки з Києвом, Смоленськом, Новгородом та іншими містами Київської держави. У торгівлі брали участь і навколишні міста та села, про що свідчать археологічні знахідки в селах Конончі, Хмільній, Пиляві Канівського і селі Сахнівці Корсунь-Шевченківського районів.
Київська Русь змушена була витрачати багато сил для оборони своїх земель від наскоків войовничих племен степу. Особливо спустошливими були напади тюркських кочових племен — половців. Поміж 1068 і 1215 рр. вони вчинили понад 20 нападів на лівобережжя, близько 15 на правобережжя області. Отже, міста, що були водночас і укріпленими фортецями, відігравали важливу роль у системі оборони. Най-міцнішими з фортець були Канів, у гирлі річки Супою, Воїнь, про який є згадки 1055, 1079, 1110 і 1147 рр. Опорним пунктом на Росі був Корсунь, відомий з 1169 року. До лінії оборони також входили «змійові вали» — великі земляні укріплення, побудовані раніше. їх залишки збереглися й досі.
Про Воїнь та інші гради-фортеці говориться в народному епосі-билинах, де їх названо заставами богатирськими. Роль Поросся, як заслону від половців, відображено в билинах «Саур Ванидович» та «Сухан», в яких прославляється похід проти половців та розгром Кобяка.
На Середньому Наддніпров’ї, у т. ч. й на території сучасної Черкащини, високого рівня розвитку досягла самобутня культура. Такі вироби з Княжої Гори, як золоті діадеми, шийні гривни, колти, оздоблені різнокольоровими емалями, золоті та срібні намиста, гривни, персні, скроневі кільця, сережки, підвіски, лунниці, змійовики, амулети тощо, є кращими зразками ювелірного мистецтва Київської Русі. З найдавніших часів розвивалась і дерев’яна архітектура, яка мала самобутні риси і зробила вплив на кам’яне церковне будівництво, що особливо розвинулося після прийняття християнства.
Досягнення, здобуті в цій галузі Черкащиною, увійшли в скарбницю культури Київської Русі, що стала джерелом культури трьох братніх народів — російського, українського й білоруського.
Великого лиха руським землям завдала монголо-татарська навала. В 1239— 1240 рр. вся територія сучасної Черкащини була спустошена. Багато людей знищено або захоплено в полон. Ремесла занепали. А народні маси опинилися під подвійним гнітом — місцевих феодалів і татарських загарбників.
Щоб тримати населення в покорі, хани призначали в руські землі баскаків (намісників) з військами. Резиденцією їх став і Канів. Баскаки обкладали населення тяжкою даниною на користь хана і татарської знаті. Крім того, місцевий люд змушений був сплачувати поплужне, мито, утримувати ханських чиновників, давати підводи тощо.
У 60-х роках XIV ст. Велике князівство Литовське захопило Поділля й Київщину з Переяславщиною. Оволодівши Києвом, литовський князь Ольгерд (1345— 1377) змістив з київського стола ставленика татар князя Федора і віддав Київське князівство разом з Переяславщиною в уділ своєму синові Володимиру. 1471 року феодальна Литва ліквідувала удільне князівство і перетворила його на свою провінцію — Київське воєводство, яке поділялося на Київський, Житомирський, Овруцький, Черкаський, Канівський та інші повіти і на кілька волостей. Одним з найбільших повітів був Черкаський. Він займав басейни Росі і Тясьмину на Правобережжі й великі простори по Сулі, Пслу, Ворсклі та Самарі — на Лівобережжі.
На Черкащині, як і на інших українських землях, наприкінці XIV, в XV і першій половині XVI ст. поступово розширювалось землеробство, зростали ремесла, народжувались нові міста й села, розвивалися товарно-грошові відносини. У XIV ст. літописи називають міста Звенигород і Черкаси, а в XV — Жаботин, Мліїв, Мошни, в XVI — Золотоношу, Домонтів, Смілу та інші. За люстрацією 1552 року в Черкаському старостві налічувалося 3 міста, 30 сіл і 60 уходів. У цей час посилився процес відокремлення ремесла від сільського господарства. Уже в середині XVI ст. в містах побільшало ремісників (шевців, кравців, бондарів, теслярів, слюсарів, ковалів, гончарів), які зовсім порвали з хліборобством, причому серед них були майстри високої кваліфікації. Ремісничі вироби переважно продавались на місцевих ярмарках та базарах селянам навколишніх сіл. Частково вони збувались і на віддалених ринках. Ремісники Канева й Черкас, у свою чергу, закуповували продукти харчування. Господарство феодалів базувалось на експлуатації селян, що з розвитком міст, торгівлі і товарно-грошових відносин посилювалась.
Засилля феодалів-кріпосників викликало глибоке невдоволення народу. Від гноблення люди тікали в степи, бралися за зброю. Вже 1394 року в районі Звенигорода й Черкас повстали селяни. На придушення непокірних литовський уряд кинув військові сили, очолювані князем Скиргайлом. 1536 року черкаські міщани вигнали старосту В. Тишкевича, який грабував населення. До них приєдналися канівці. Повстанці розгромили урядовий каральний загін, і влада змушена була поступитися — оголосити повстанцям амністію, призначити нового старосту.
Всі, хто тікав від соціально-економічного гноблення, селилися в південно-східних районах Правобережної України — Канівському, Черкаському й Брацлавському повітах. Щоб проіснувати, вони розорювали цілинні землі, прокладали шляхи, будували мости, створювали слободи й хутори, ловили рибу, полювали, збирали в лісі мед, випасали коней, добували селітру, залізну руду. Серед них було немало й ремісників, ковалів, кушнірів, лимарів, ткачів. Ті ж, що не мали засобів виробництва, йшли в найми до заможних міщан і бояр, поступали на службу в загони прикордонних замків. У другій половині XV і на початку XVI ст. на Синюсі, Росі, Тясьмині, Сулі появилося чимало нових слобід і хуторів, населення яких називало себе козаками (вільними людьми). Перша певна писемна згадка про козаків на Київщині датується 1492 роком.
У ті часи життя на півдні найтісніше пов’язувалося з охороною від татарських наскоків, які стали особливо частими й спустошливими з кінця XV ст. Ця обставина прискорювала створення військової організації козаків. Великого значення виникненню козацтва надавав К. Маркс, вбачаючи в ньому авангард волелюбного українського народу. Він підкреслював, що із заснуванням Запорізької Січі «дух козацтва розлився по всій Україні».
Зростання населення об’єктивно сприяло розвитку селянського, державного й великого приватновласницького землеволодіння, розширенню місцевого ринку. Та, незважаючи на родючий грунт і м’який клімат, до XVII ст. рільництво в краї розвивалось поволі. Побоюючись татарських нападів, землю обробляли здебільшого під захистом замків або біля лісів.
Після Люблінської унії 1569 року, за якою відбулося об’єднання Великого князівства Литовського з шляхетською Польщею в одну федеративну польсько-литовську державу, польська шляхта поширила своє панування на Правобережну й Лівобережну Україну, в т. ч. й на сучасну Черкащину. Прибравши до своїх рук великі земельні простори з селами й містами, шляхта будувала замки й укріплення — опорні пункти грабежу й експлуатації, посилювала до краю гноблення селян, намагалася покріпачити козаків, обмежувала в правах населення міст. Прагнучи закріпити за собою загарбані землі, зробити їх спадковою власністю, феодали випрошували на них в уряду жалувані грамоти. В різний час такі грамоти були видані королем і великим князем магнатам Острозьким, Вишневецьким та іншим. Так, князі Довмонти мали земельні володіння по річках Супою, Золотоношці та Вільшанці, магнати Конецпольські володіли землями в Корсунському й Чигиринському староствах. Від магнатів не відставали й монастирі. На користь католицької церкви стягувалися величезні податки, т. зв. церковна десятина.
Тим часом на Наддніпрянщині проживало порівняно багато вільного населення. Як свідчить перепис 1616 року, в Каневі повинності відбували мешканці 160 міщанських будинків, а 1346 козацьких були вільні. У Корсуні на 200 залежних будинків налічувалося 1300 вільних.
У першій половині XVII ст. досягли значного піднесення промисли. Розвивалося млинарство. 1622 року Канівське староство мало 13 млинів на 18 каменів. Будувалися гуральні й броварні. Однією з найпоширеніших галузей на Уманщині й Канівщині була поташна промисловість, продукція якої йшла на експорт у Західну Європу. Поступово на промислах зосереджувалися відносно великі групи робітників. Тільки на лисянських будах працювало 50 чоловік.
Зростали міста, особливо Канів і Черкаси. Вони ставали центрами не тільки місцевої торгівлі, але й налагоджували економічні зв’язки з усією Україною і з зовнішніми ринками. З 30 років XVII ст. магнати посилили вивезення зерна. Так, 1637 року канівський староста Харлінський склав угоду на поставку до Гданська 150 лаштів зерна на 500 тис. злотих, і вдруге — 160 лаштів. Водночас більше ввозиться західноєвропейських товарів, у т. ч. предметів розкоші для задоволення потреб панівного класу.
Але в південно-східних районах Київського воєводства було багато перешкод для розвитку промисловості й торгівлі. Найприбутковіші промисли (винокурний, млинарський, пивоварний та ін.) становили державну й шляхетську монополію. Право власності феодалів на землю затримувало виникнення таких промислів, як рудний і поташний.
Важким тягарем на плечі міського населення лягали державні податки й різні повинності. Так жителі Канева й Черкас ремонтували замок, утримували варту для охорони замкової брами, відбували польову сторожу, платили старості податки, ходили «на лови» тощо. З наказу старости або підстарости міщани й козаки зобов’язані були «кінно» вирушати в погоню за ворогом. Магдебурзьке право, за яким міста частково звільнялися від адміністрації та влади феодалів і діставали право на самоврядування, на Черкащині почало вводитись наприкінці XVI — на початку XVII ст. Першим його дістав 1584 року Корсунь, потім 1591 року — Чигирин, 1600 — Канів, 1662 — Лисинка. Самоврядування в містах було зосереджене в руках багатіїв, що наживалися за рахунок бідноти.
Із зростанням припливу польських панів на Україні посилилося національне і релігійне гноблення. Для зміцнення влади в місті й на селі шляхта запроваджувала свої порядки. В боротьбі з православною церквою польський уряд широко використовував чернецький католицький орден єзуїтів.
Користуючись підтримкою уряду, католицьке духовенство захоплювало на Україні землі православних церков і монастирів, відкривало єзуїтські школи, гнобило селян і міщан, позбавляло приходів нижче православне духовенство.