Боровиця, Чигиринський район, Черкаська область
Боровиця — село, центр сільської Ради. Лежить на березі Кременчуцького водосховища, за 28 км на північний захід від районного центру. Населення — 2823 чоловіка.
На його території виявлено поселення епохи бронзи та скіфської пори.
Перші відомості про Боровицю належать до початку XVII ст. В документах вона іменується містечком. Як слобода засноване 1613 року на королівських землях Черкаського староства. Розташоване на рукаві Дніпра р. Гречанці та на її притоці р. Боровиці, містечко губилося в густому бору. Звідси, напевне, воно й одержало свою назву. Його мешканці вподовж 20 років від дня заселення не відбували феодальних повинностей. Населення зростало за рахунок селян-утікачів. 1616 року в Боровиці було 50 хат «послушних» і 100 козацьких. Крім сторожової служби, жителі займалися рільництвом, рибальством, чумацтвом, мисливством.
Містечко відігравало помітну роль у визвольній боротьбі. В роки розгортання антифеодального руху на Наддніпрянщині, що набрав великого розмаху в першій чверті XVII ст., багато жителів Боровиці переходило із «послушних» у козаки, не визнаючи жодних прав феодала на їхню долю. Разом з козаками вони взяли активну участь у селянсько-козацьких повстаннях 30-х років XVII сторіччя.
У липні 1637 року запоріжці, очолені гетьманом нереєстрових козаків Павлюком (Павлом Бутом), вступили до Боровиці, і її мешканці приєднались до них. Другого серпня цього ж року двотисячний козацький загін на чолі з полковниками К. Скиданом і С. Биховцем напав на головну квартиру реєстрового козацтва — м. Переяслав — і, захопивши його керівництво — старшого реєстру С. Кононовича, військового писаря Ф. Онушкевича та багатьох інших старшин,— повернувся до Боровиці. На ухвалу козацької ради заарештовану козацьку старшину було розстріляно в містечку, як зрадників. 17 грудня, в розпалі бою під Кумейками, двотисячний загін на чолі з Павлюком і Скиданом відійшов на південь у район Чигирина. Звідти Скидан рушив на Запоріжжя, щоб підготувати нові сили для продовження боротьби. Павлюк залишився в Боровиці для прикриття Скиданового відходу. Під Кумейками козаки і селяни зазнали поразки. В ніч на 18 грудня основне повстанське військо, кероване Д. Гунею, відступило й об’єдналося в Боровиці з загоном Пав люка. Сюди ж прибуло і кілька козацько-селянських загонів, що стояли в Черкасах. 19-го грудня авангард шляхти почав облогу Боровиці Довідавшись про перебування Павлюка в Боровиці, польний гетьман М. Потоцький 20-го грудня прибув туди сам з основними силами. Польсько-шляхетська артилерія невпинно вела гарматний обстріл оточеного козацького табору. Підпалене ворогом містечко горіло, не вистачало води й їжі. Однак обложені чинили рішучий опір. Проте сили були нерівні. І на козацькій раді під Боровицею 24 грудня полковники і військовий писар війська Запорізького Б. Хмельницький підписали вимушену угоду.
Павлюків канал за селом, Павлюкова могила біля рибартілі і рештки козацьких укріплень, споруджених під керівництвом гетьмана, нагадують людям про народне повстання 1637 року.
Після капітуляції під Боровицею запорізькі козаки і повсталі селяни не скорилися гнобителям. Навесні 1638 року вся Наддніпрянська Україна запалала у вогні повстання під проводом Я. Острянина і Д. Гуні. І коли козацький нагін, керований К. Скиданом, захопив Чигирин, населення Боровиці приєдналося до повстання.
Активно включилося населення містечка у визвольну війну українського народу проти польсько-шляхетського гноблення. Боровиця стала центром сотні, на чолі якої стояв Іван Проскуренко. 18 листопада 1649 року дорогою на Чигирин в містечку зупинялися посланці Росії Г. Неронов та Г. Богданов. Після возз’єднання України з Росією Чигиринське староство, в тому числі й Боровицю, було віддано гетьманові «на булаву».
В 60—70-х рр. XVII ст. Боровиця, як і весь край, терпіла від руїнницьких наскоків турків і татар. За Андрусівським перемир’ям 1667 року містечко увійшло до Польщі. Та його мешканці постійно обстоювали незалежність країни і свою дружбу з єдинокровним російським народом. Так, коли гетьман Правобережжя П. Дорошенко зробив спробу віддати Україну в рабство султанській Туреччині і Кримському ханству, жителі Боровиці взяли до рук зброю. В січні 1674 року вони радо вітали українсько-російське військо під командуванням воєводи Г. Ромодановського та гетьмана І. Самойловича і присягою знову підтвердили свою вірність Росії. Шукаючи рятунку від неволі та від безнастанних турецько-татарських наїздів у ті роки багато поселень з Придніпров’я перебралися в межі Російської держави. Жителі Боровиці теж виїхали на Лівобережжя.
Згідно з трактатом про «Вічний мир», підписаним 1686 року між Росією й Польщею, зруйнована Боровиця, як і вся територія над Дніпром від Стайок до Крилова, мала стати незаселеною, нейтральною зоною. Після Прутського миру 1711 року вона відійшла до Польщі. Відроджувалася Боровиця у складі Польщі дуже повільно і вже в іншому місці, за 2 км від старого поселення. Посилення соціально-економічного гніту і національно-релігійних утисків спричинилися до того, що містечко з плином часу економічно занепадає. 1741 року тут було 170 дворів, а через 20 років залишилося 109. З містечка Боровиця стала селом. Його кращі землі захопили магнати. Посесори, орендарі їхніх маєтків, прагнучи викачати якомога більше прибутків для себе, збільшували повинності селян, посилювали визиск. Польська шляхта намагалася насадити в селі унію. Не зупинялася і перед застосуванням сили. Так, 1766 року католицький священик, який прибув сюди в супроводі драгунів, вломився в церкву і пограбував її.
На гніт селяни відповіли повстаннями. Гайдамацький рух, що прокотився Україною, захопив також Боровицю. Зарослий лісами й оточений непрохідними болотами Тясьмин неподалік від села був одним із районів формування гайдамацьких загонів. У грудні 1736 року польське каральне військо натрапило тут на гайдамацьку ватагу Медведя. Відбулася запекла сутичка. Але ватажкові та його товаришам удалося вирватися з оточення.
Влітку 1768 року на Правобережжі спалахнуло повстання, т. зв. Коліївщина. Мешканці Боровиці приєдналися до нього. Вони ліквідували шляхетську владу і створили своє самоврядування. В той час великою популярністю серед населення Черкащини користувався уродженець Боровиці наймит Семен Неживий. Навесні 1768 року він очолив загін гайдамаків, що діяв у районі Сміли, Медведівки, Канева, Чигирина. Царський уряд допоміг придушити повстання. Гусарський полковник Чорба по-зрадницькому захопив і ув’язнив С. Неживого. За вироком царського суду його засудили до покарання батогами і вислали на каторгу.
Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії 1793 року село увійшло до Чигиринського повіту Брацлавського намісництва. На 1808 рік тут проживало 1684 чоловіка. Спершу мешканці Боровиці приписані до Чигиринського, а згодом до Боровицького казенного маєтку. Зростало малоземелля, збільшувалося оподаткування. За люстрацією 1844 року 294 господарства державних селян Боровиці відробляли 2544 тяглових і 2256 піших днів панщини та 1320 тяглових і 1140 піших днів шарварку. Піші, не забезпечені тяглом селяни, становили майже половину населення. Так, із 234 господарств 37 мали по 4 воли, 7 — по три, 61 — по два, 24 — по одному і 105 були піші.
У середині 40-х років XIX ст. усякі панщинні повинності були замінені оброком. Проте ця заміна не поліпшила становища трудового люду. До того ж у 1854 році у селян Боровиці відрізали половину землі і, передавши її до державного маєтку, змусили орендувати.
Під час ліквідації кріпосного права царським указом від 16-го серпня 1863 року державних селян Боровиці переведено до розряду селян-власників. їх примусили за 49 років викупити свої наділи.
В ході переобліку та межування земель кріпосники вдалися до нарахувань, які значно перевищували справжню ціну наділів. Селян присилували викуповувати піски, болота, пасовиська. Навіть голова Черкасько-Чигиринського з’їзду мирових посередників доповідав київському генерал-губернаторові, що через неправильну класифікацію земель платежі підвищилися від 20 до 60 проц. Серед сіл, де підвищення платежів було особливо великим, він назвав і Боровицю.
Шахрайські махінації панства викликали обурення селян. 1875 року вони відмовилися платити будь-які державні податки і зажадали загального переділу землі з розрахунку 5 десятин на душу.
26 березня 1876 року до Боровицької волосної управи зібралося понад 300 селян. 60 чоловік, зайшовши до приміщення, заявили протест проти люстраційних актів, відібрали печатку та папери у старшини й розігнали волосне управління. П’ять днів волость залишалася «без влади». Керівниками заворушення були Степан Корженко, Микола та Андрій Чигирики, Тиміш Бордуніс, Прохор Костенко, Трохим Йосипенко, Ілля Слюсь, Хтодось Дяченко та Юхим Жадан. Власті перекинули в район Чигирина каральні війська. До Боровиці вступив 4-й батальйон Ризького драгунського полку і придушив виступи.
Використовуючи розгортання революційного руху на Чигиринщині, народники спробували підняти селянство на повстання. Вони створили нелегальну організацію «Таємна дружина». До неї 1877 року вступило і чимало селян Боровиці, керованих Михайлом Гудзем. Змову було розкрито. М. Гудзя засудили на 12 років каторжних робіт, звідки він і не повернувся, а другого активного керівника організації у Боровиці Прокопа Ширицю вислали на далеку північ.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. внаслідок розорення бідноти кращі землі опинилися в руках багатіїв. Так, в 1912 році у ста господарств землі було менше ніж по десятині, а в 313 — менше ніж по дві десятини, тоді як 24 господарства володіли 340 десятинами кращої землі.
Задихаючись від малоземелля, селяни шукали рятунку у відходництві. Розташоване на чумацькому шляху, село у XIX ст., як і раніше, було одним із значних осередків чумацтва на Україні. Чумацькі валки вирушали на південь і південний схід — до Криму і на Дон по сіль та рибу. Заможні, маючи власні «дуби» та пароми, сплавляли Дніпром вантажі сільськогосподарських продуктів до Кременчука, Катеринослава та Олександрівська (Запоріжжя). Бідняки наймитували і на сплаві, і при чумакуванні.
Значного розвитку в селі набули промисли. Найважливішим стало млинарство, 1900 року боровицькі куркулі мали 4 водяні млини і 31 вітряк, 3 олійниці і крупорушку. Окремі з них виробляли сукно на ступниках.
Розшарування на селі призводило до загострення класових суперечностей, до невдоволення трудящих. Це невдоволення різко висловив свого часу депутат 2-ї Державної думи селянин з Боровиці. «Ми, селяни,— заявив він із трибуни Думи,— користуємося землею, за яку багато жертвували життям. Але з цим не бажають рахуватися поміщики. Вони посилаються на закон. Але ж цей закон був створений не нами, а урядом. Це ваш закон, панове праві, а ми хочемо, щоб Державна дума створила новий закон, народний».
Під впливом пропаганди соціал-демократів зростали революційні настрої селянства. 4 квітня 1904 року біля села Боровиці на возі селянина Никифора Юхименка жандарми знайшли 4 прокламації, випущені Одеським комітетом РСДРП. У роки революції 1905—1907 рр. мешканці села збиралися на сходки, слухали виступи агітаторів із Черкас та інших міст. На мітингу, влаштованому у лютому 1907 року, присутні вимагали амністії політичним в’язням, добивалися передачі поміщицької землі тим, хто її обробляє.
Після придушення революції селяни Боровиці продовжували боротьбу. Так, у 1908 році київський генерал-губернатор у поданні на ім’я міністра юстиції Росії просив вислати у віддалені губернії боровичан Д. Г. Бандурку та А. С. Диренка, які підбурювали селян проти властей.
В час столипінської реформи багато зубожілих селян змушені були продати свої наділи і виїхати шукати щастя на Кубань та до Середньої Азії.
Царат не дбав про охорону здоров’я трудящих. Лише 1909 року в Боровиці відкрито фельдшерський пункт, а згодом і медичну амбулаторію. Боровицький лікувальний центр обслуговував шість сіл із 20-тисячним населенням. Амбулаторія не мала змоги придбати ліжка для хворих: земству бракувало коштів, а держава не відпускала їх. Не краще було й з народною освітою. Початкова парафіяльна школа, відкрита 1842 року, тулилася в найманому приміщенні. Навчалися в ній 40 хлопчиків до десятирічного віку.
Особливо тяжким становище жителів стало в роки першої імперіалістичної війни. Чоловіки пішли на фронт. Власті на війну реквізували коней. Селянські господарства убожіли й розорялися. Зростало невдоволення існуючим ладом і ненависть до експлуататорів. І коли в село прийшло повідомлення про Лютневу революцію та про повалення царизму, його зустріли як давно очікувану вість.
Селяни сподівалися одержати землю. Та буржуазний Тимчасовий уряд і буржуазно-націоналістична Центральна рада не квапилися вдовольнити сподівання трудящих. Націоналістично настроєні заможні верстви населення повіту у ті дні формували загін «вільного козацтва», який мав стати на оборону власників, повинен був обстоювати інтереси панівних верств.
Тільки Великий Жовтень приніс трудящим визволення від гніту. І жителі Боровиці радісно зустріли звістку про революцію в Петрограді. В умовах постійної тривоги та націоналістичного терору більшовицьке слово торувало шлях до серця селянина. Сотні трудівників села стали до лав борців революції. Серед солдат-фронтовиків, що повернулися навесні 1918 року до Боровиці, були і комуністи. Вони підняли односельців на боротьбу за Радянську владу. Немало їх билося на фронтах громадянської війни. За дорученням Ф. Е. Дзержинського М. Я. Пидюра служив у загоні, що охороняв вождя революції В. І. Леніна. З особливим завзяттям обстоювали Радянську владу комуністи Д. Г. Збаразький, 3. Я. Захарченко, Я. Я. Захарченко і його дружина Н. І. Потьомкіна. Допомагали їм бідняцькі сини Г. І. Збаразький, М. К. Бершадський, М. Й. Чигирик, М. П. Гончаренко, П. К. Пістуненко, які теж щойно повернулися додому.