Чигирин, Чигиринський район, Черкаська область (продовження)
Скасування кріпосного права та дальший розвиток капіталізму в Росії спричинювали зміни і в житті чигиринців. Зростало населення міста. У 1897 році тут проживало 9872 чоловіка. Будувалися дрібні підприємства та майстерні напівкустарного типу. Вони виробляли полив’яний посуд, виготовляли вози, вила, граблі та ін. сільськогосподарський реманент. Крім того, в 1897 р. обробкою волокна займалося 6 осіб, тваринницьких продуктів — 14, дерева — 36, металу — 47. В місті працювало 205 кравців, 133 будівельники, 36 візників тощо. Переважна ж більшість населення, як і раніше, займалася сільським господарством: 317 чол.— рільництвом, 13 — тваринництвом, 29 — рибальством і мисливством. У торгівлі було зайнято 251 чол.. Напередодні першої світової війни в Чигирині не було жодного великого підприємства. На 1912 рік в місті працювало 6 чинбарень, 3 парові млини, 3 канатні підприємства, завод мінеральних вод, цегельня, олійниця та кар’єр.
Серед чигиринців дуже популярною стала морська служба. Наприкінці XIX ст. тут проживало близько 2 тис. чоловік, які в різні роки були моряками (понад 100 чоловік — шкіперами). З Чигирина родом і Ф. С. Предтеча, автор слів до популярної російської пісні «Раскинулось море широко» (написав 1906 року на пароплаві «Одеса» в Червоному морі). Частина мешканців наймалася на сезонні сільськогосподарські роботи в південних губерніях.
В одній з доповідей повітової земської управи говорилося, що Чигирин переживає сумну фазу. Нерви нового економічного життя — залізниці — його не зачепили і місто біднішало, аж поки не дійшло до становища «закинутої закутини».
Тут була одна лікарня на 30 ліжок, 8 лікарів, 2 акушерки, а також 2 аптеки та аптечний магазин.
1881 року відкрито 2 початкові школи, а в 1910 році місто мало 5 шкіл, де 17 учителів навчали 558 учнів. На освіту в місті витрачалося 4960 крб., тоді як на утримання поліції — 7136 крб. Тут працювала одна бібліотека, а на початку XX ст. з’явились 2 друкарні та фотографія. Зате постійно діяли 4 церкви, 3 молитовні будинки, десятки трактирів, заїздів, шинків тощо.
Нелегким було становище чигиринців. Тяжка доля штовхала селян та міщан на боротьбу. Революційні виступи в 1905—1907 рр. охопили 23 села повіту і саме місто.
У квітні 1905 року застрайкували робітники чинбарні та швейної майстерні. Тоді ж у місті з’явилися брошури під назвою «Шляхом до соціалізму», а на міському ринку 26 квітня були розкидані прокламації. Неспокійно було в Чигирині і після придушення революції 1905—1907 рр.
Царизм жорстоко розправлявся з непокірними. В’язниця не вміщала арештованих. Так, лише в повітовій чигиринській тюрмі, розрахованій на 80 осіб, у квітні 1909 року перебувало 139 в’язнів.
Імперіалістична війна лягла важким тягарем на плечі трудящих. Сотні чоловіків Чигирина пішли на фронт. Робочих рук не вистачало. Господарство занепадало. Ось чому з великим захопленням чигиринці зустріли повідомлення про повалення царизму. Вони сподівалися на поліпшення своєї долі. Та їхні сподіванки виявилися марними. Буржуазний Тимчасовий уряд не дав ні миру, ні землі. Трудящі піднімалися на боротьбу за владу Рад. На Чигиринщині вона була надзвичайно складною. В березні 1917 року тут почала свою роботу Чигиринська Рада робітничих і солдатських депутатів. В цей же час у місті концентрує свої сили і контрреволюція. У жовтні 1917 року вона зібрала тут Всеукраїнський з’їзд «вільного козацтва», на якому обрала «генеральну раду» (голова царський генерал П. Скоропадський), і організувала повітовий загін «вільного козацтва». Вони стають на оборону інтересів панівних класів. Однак вже ніщо не могло перепинити переможної ходи революції. Селяни повіту у грудні 1917 року розгромили поміщицькі маєтки, розібрали рухоме майно економій. У ті дні комісар Центральної ради з острахом писав у донесенні про посилену більшовицьку агітацію, про свою безсилість боротися з нею.
Дізнавшись про І Всеукраїнський з’їзд Рад, який проголосив встановлення радянської влади на Україні, солдати першого Чигиринського полку виступили проти Центральної ради. В резолюції, ухваленій солдатами цього полку 27 грудня 1917 року, говорилося, що вони висловлюють прокляття Центральній раді за її буржуазні і контрреволюційні дії, повністю підтримують Центральний Виконавчий Комітет Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів України та Раду Народних Комісарів, і якщо потрібно, то на перший їх заклик підуть захищати бідне селянство, робітників і солдатів.
На початку 1918 р. в Чигирині був створений військово-революційний комітет, який взяв владу до своїх рук і приступив до наведення твердого революційного порядку, до рішучої боротьби з контрреволюцією. На чолі комітету став матрос Чорноморського флоту Михайло Брайко. 28 січня в місті відбувся з’їзд представників громадських організацій, який проголосив себе тимчасовою повітовою Радою робітничих, селянських та інвалідських депутатів, обрав виконавчий комітет і тут же передав йому як «найвищому демократичному органу в повіті» всю повноту влади. Т. зв. «повітове козацтво» і «бойовики» були розпущені, ухвалено постанову наділити безземельних землею, а тим, хто не міг її обробити, рекомендувалося «гуртуватися в артілі».
Проте радянське будівництво вже на початку березня було перерване. На Україну сунули кайзерівські війська. Почалася жорстока боротьба з окупантами та іншими ворогами, які зазіхали на завоювання революції.
Велику популярність серед населення в цій боротьбі здобули син чигиринського тесляра М. Д. Брайко, перший секретар Чигиринської парторганізації Т. Д. Ятель, більшовик І. І. Чуб, учитель с. Рацевого С. Плетененко, мешканець того ж села В. Рикун тощо. Широко відомою серед трудящих міста була газета «Знамя коммунизма» — орган окружного комітету партії Черкаського, Чигиринського, Звенигородського та Уманського повітів. Вона закликала до нещадної боротьби з окупантами.
Німецькі війська не мали жодної хвилини спокою. Навіть тоді, коли за вбивство німецького коменданта було заарештовано близько 500 чоловік, багатьох з яких розстріляно й замучено, боротьба не припинялася. В липні 1918 року партизани оточили і знищили в чигиринських казармах загони «варти». Німецьке командування змушене було відмовитися від розміщення в Чигирині повітової комендатури, перенісши її до села Нової Осоти.
Партизанською боротьбою на Чигиринщині керували більшовики. В секретному донесенні на ім’я губернського старости зазначалося, що організаторами виступів проти ворога були комуністи Семен Плетененко, Василь Рикун, які згуртували навколо себе інших членів більшовицької партії та безпартійних. Більшовицьке юлово несли в маси та закликали до збройного повстання І. Пшеничний, М. Пироженко, А. Єржак. А. Квочко, М. Чумак, М. Литвиненко, В. Мазуренко, Я. Холоденко, А. Чумак та ін. Саме вони, як говорилося у щойно згаданому донесенні, вчинили ряд збройних виступів.
У кінці листопада гетьманська влада була повалена. Деякий час у місті господарювали прихильники Директорії. Але їм довго протриматися не вдалося. Ще до приходу частин Червоної Армії в середині січня 1919 року партизанський загін Чигиринського повіту, який називав себе першим куренем Червоного козацтва, повалив місцеву владу Директорії. Командування загону звернулося до всього населення міста й повіту з відозвою, в якій сповіщалося про передачу влади військово-революційному комітетові та проголошувався заклик зміцнювати зв’язки з братнім російським народом. Головою ревкому обрано М. Д. Брайка. При ревкомі діяв військово-революційний трибунал, а «до всіх установ та інституцій» надіслано комісарів, які на місцях здійснювали контроль до утворення Ради селянських, робітничих і козацьких депутатів. Тоді ж була створена професійна спілка трудящих всіх професій, яку очолив більшовик І. В. Жураченко.
Військово-революційний комітет провадив велику роботу в справі організації Радянської влади в місті і повіті, а також очолював розгром контрреволюційних сил. При ревкомі існували комісії, які займалися земельним питанням, націоналізацією майна, фінансовими справами, народною освітою, продовольством і т. п. Оголошено було про охорону праці, зокрема жіночої та дитячої, про організацію безкоштовного навчання в школах, про створення комітетів бідноти в місті і повіті, всі трудящі закликалися до творчої праці. В березні 1919 року в Чигирині відбулася нарада представників повітового ревкому, загонів червоного козацтва і трудящих міста, на якій було обговорено питання про землевпорядкування на Чигиринщині.
Вся поміщицька, церковна і монастирська земля передавалась селянам. Озимі посіви пропорціонально розподілялися між біднотою. Не дозволялося чинити будь-які перешкоди в організації кооперативів, які в умовах продовольчих труднощів і господарської розрухи могли відіграти винятково важливу роль. Водночас суворо заборонялося створювати комуни і кооперативи, порушуючи принцип добровільності. Майно поміщицьких економій, їхні зернові і фуражні запаси бралися на облік та передавалися місцевим органам влади. Подавалась допомога хлібом голодуючим трудящим м. Черкас, а також — воїнам Червоної Армії.
Велику небезпеку для революції в той час створив заколот отамана Григор’єва. В травні його частини тимчасово заволоділи Чигирином, а в серпні сюди ввірвалися війська генерала Денікіна. Білогвардійці відновлювали буржуазно-поміщицькі порядки, чинили розправи над комуністами, революційними робітниками і селянами.
Чигиринці знову йшли у партизанські загони, які особливо успішно діяли в жовтні 1919 року. Спроби денікінців придушити партизансько-повстанський рух не мали успіху.
Після розгрому денікінщини Радянська влада в Чигирині утвердилася остаточно. Правда, армії польських інтервентів і барона Врангеля живили бандитизм. З ним ще доводилося боротися в 1920, а подекуди і в 1921 роках, проте основні зусилля ревком і повітова Рада робітничих і селянських депутатів спрямували тепер на зміцнення Радянської влади, на господарське будівництво.
В липні 1920 року в місті почали активно діяти комсомольська організація, а також комітет незаможних селян. Під керівництвом партійної організації вони провадили роботу, щоб усунути з установ і громадських організацій контрреволюційні елементи, щоб здійснити радянську продовольчу політику, провадити боротьбу з куркульством, спекуляцією, самогоноварінням тощо. У вересні 1920 року на нараді представників KHС Чигиринщини було вирішено об’єднати в КНС всю бідноту і середняків, налагодити контроль за розподілом продукції міської промисловості, реквізувати товари у спекулянтів і розподілити їх серед біднішого селянства, вжити заходів до заснування прокатних пунктів сільськогосподарського інвентаря, конфіскованого у поміщиків та куркульства, всіма силами допомагати зміцненню Радянської влади. В цей час на Чигиринщині уже працювало 80 сільських і 7 волосних комітетів незаможних селян.
Члени КНС та комсомольці Чигирина проводили й іншу важливу роботу. Так, комсомольці взяли шефство над першим кінним корпусом Червоного козацтва і організували для нього збір коштів.
У 1924 році з ініціативи КНС організовано Чигиринське сільськогосподарське товариство «Перший крок», членами якого стали 19 родин. Товариство мало 32 га землі, 2 сівалки, 2 культиватори, 3 вози. Це було перше товариство в районі. Чигирин з 1923 р. став районним центром.
Партійна організація систематично цікавилася становищем першого колективного товариства. Проте, артільне господарство зростало повільно. Слабка матеріальна база, традиційне кустарництво і відхідництво заважали його зміцненню.
В той же час на Чигиринщині було багато дрібноремісницьких закладів (близько 500). Значна частина їх зосереджувалася в місті. Тут виробляли гончарний посуд, смолу, дьоготь, бондарні вироби, дерев’яні колеса, нескладне сільськогосподарське залізне і дерев’яне знаряддя тощо.
Досвід вчив, що на Чигиринщині найдоцільніше займатися тваринництвом і садівництвом. Тому сільськогосподарське товариство закладало питомники фруктових дерев, плантації виноградників. На 507 гектарах земель почав господарювати перший на Чигиринщині радгосп «Паризька Комуна» (радгосп садовинтресту). Організовано було і лісомеліоративний розсадник.
Зміни в промисловому і сільськогосподарському виробництві йшли поряд з розвитком культури та освіти. Ще 1919 року воєнно-революційний комітет встановив контроль за роботою навчальних закладів міста. Серед них було три початкові, дві вищі початкові школи для хлопців і дівчат, середнє шляхово-будівельне технічне училище [та середня 4-класна шляхово-будівельна школа. З 1923 р. в Чигирині почав працювати театр ім. Воровського, який став значним культурним центром міста.
Успішно ліквідовувалась неписьменність серед населення. Немало було зроблено і для влаштування сиріт та безпритульних. З 1925 року успішно діяла спеціальна Чигиринська дитяча колонія, в якій на кошти округу виховувалося 50 дітей.
Для корінного піднесення сільського господарства треба було стати на шлях повної колективізації. Залучення селян до колективного господарювання відбувалось в умовах великого опору з боку куркульства. Однією із перших організаторів місцевої артілі була уродженка м. Чигирина активістка М. І. Боровиченко. Ще в 1925 році вона працювала в КНС. У серпні 1931 року її скосила куркульська куля. Та створений нею в 1929 році колгосп ім. XII з’їзду Рад Шевченківщини (згодом — імені В. І. Леніна) впевнено набирав сили. Він поступово освоїв усі сільськогосподарські угіддя, з яких лише орної землі було понад 1 тис. га, розвивав тваринництво і садівництво.
У 1932 році в Чигирині створено машинно-тракторну станцію. Один із її перших трактористів І. Галич доставив із Харківського тракторного заводу 16 тракторів. МТС будувала цехи, майстерні для ремонту техніки, готувала кадри механізаторів.
Коли став до ладу один із найбільших на той час Черкаський консервний комбінат (1934 рік), значні площі посіву в районі чигиринці відвели під овочеві культури.
З гордістю показували вони наслідки своєї праці на обласних, а потім і на Всесоюзній сільськогосподарських виставках. Так, у 1939 році від кожної фуражної корови в колгоспі ім. В. І. Леніна було надоєно по 1490 кг молока. Тоді це був непоганий показник.
Обновився і значно розширився Чигиринський державний млин. Він почав давати продукцію на суму понад 200 тис. крб. На базі електростанції млина електрифікувалися міські установи та квартири мешканців міста. Почав працювати міський радіовузол (у 1931 році налічував 97 радіоточок). Набирала сили і промисловість. Зросли потужності шкіряного заводу (напередодні Великої Вітчизняної війни він щорічно обробляв близько 4 тис. шкір, виготовляв юхту, підошви, хром) і деревообробного комбінату. 1940 року він виготовив меблів та іншої продукції на суму 870 тис. крб. Цегельний завод випалював тоді понад мільйон штук цегли.
В місті діяли кілька артілей. Артіль «Жовтнева революція» поставляла трудящим готовий одяг, «Червоний чигиринець» — взуття. Далеко за межами області славилися художні вишивки українського вбрання, скатертей, серветок тощо, що їх виготовляли місцеві умільці в артілі «Художекспорт». В 1938 році тут з’явилися підприємства швейної і лозомеблевої промисловості. Кількість робітників у Чигирині зросла до 1367 чоловік.