Чигирин, Чигиринський район, Черкаська область
Чигирин — місто районного підпорядкування, центр Чигиринського району. Розташований по обидва боки річки Тясьмину за 45 км від станції Фундукліївка і за 8 км від пристані Адамівка на Кременчуцькому водоймищі. Віддаль до обласного центру — 63 км. Населення — 10,6 тис. чоловік.
Сліди проживання людей на території Чигирина сягають у глибоку давнину. Тут відкрито залишки поселень епохи бронзи і черняхівської культури. Археологічні знахідки свідчать, що тут містилося чимале давньоруське поселення XI — XIII ст. Територія Чигиринщини, очевидно, була південним прикордонним районом Київської Русі. На південний захід від Чигирина, понад Тясьмином можна побачити залишки земляних валів, споруджених для охорони краю від степових орд.
У другій половині XIV ст. територія Чигиринщини потрапляє до складу Литовського князівства, а з 1569 року — під владу польських магнатів. У ході численних спустошливих нападів татар і турків вона перетворюється на безлюдне урочище т. зв. Дикого поля.
Нове заселення цих земель пов’язане з розвитком феодалізму. Селянська біднота Волині, Поділля, Полісся і Галичини тікала від поміщицького гніту на середню Наддніпрянщину. В «Дике поле» приходили селяни-втікачі з Росії Д Білорусії, з Литви і Польщі. Вони й збудували перші оселі на місці сучасного Чигирина.
Найдавніші згадки про Чигирин належать до першої половини XVI ст. Про нього говориться як про один з козацьких зимівників, який мав невелику фортецю. Король польський і великий князь литовський у 1532 році фортецю віддав у володіння черкаському старості О. Дашкевичу. Дещо пізніше під 1574 роком згадується про «обивателя» і козака чигиринського Тишка Волевича. Це поселення в кінці 70-х років було зруйноване татарами. Однак Чигирин невдовзі відбудовується знову. 1589 року польський король Сигізмунд III своїм універсалом закріпив землі Чигиринщини за черкаським старостою О. Вишневецьким. Мешканцям Чигирина були визначені межі «земель з грунтами, полями та іншими угіддями». Чигиринці повинні були виконувати всілякі повинності — нести сторожову службу, платити підводне, косове, бортну десятину. Віддаючи заміж дочку, батьки платили куни (12 грошей за дозвіл на одруження). На першу вимогу мешканці мусили збройно виступати проти ворога під корогвою королівських старост.
Є припущення, що назва міста бере свій початок від чудодійної чигир-трави, яка нібито часто зустрічалася в цій місцевості. Деякі дослідники виводять це слово від численних непрохідних чагарників, а деякі від тюркської назви «чигир» — дорога.
Мешканці Чигирина жили переважно з рільництва. Багатші мали корів, овець, коней. Розвивалися тут і різні промисли. Промишляли городяни рибним і бобровим господарством, ставили млини, корчми, полюбляли бортництво тощо.
Щоб привабити ремісників і торгівців у свої володіння, магнати часто свої поселення оголошували містами, добивалися для них права на самоврядування, дозволяли організацію цехів. У 1592 році таке право одержав і Чигирин. Щорічно тут відбувалося два ярмарки, проводилися щотижневі торги.
Неподалік від Чигиринської гори ще з XV ст. проходив торговельний шлях з Києва до Криму. Цим шляхом кримські татари найчастіше пробиралися на Україну. Саме тут місцевість дозволяла затримувати їх. З півдня місто прикривалося Замковою, або Кам’яною, горою, яку річка Тясьмин охоплювала великим півколом. Зі сходу, півночі та заходу гора здіймалася дуже стрімко. Тільки вузька смуга схилу єднала її зі степом. Кам’яну гору неважко було зробити неприступною фортецею.
На кінець XVI ст. боротьба селянства проти кріпосницького і національного гніту загострилась. Наступ феодалів на Придніпров’я загрожував самому існуванню козацтва. І хоч польські магнати вважали Чигирин своєю базою для боротьби з «сваволею», однак близькість Запорізької Січі та посилення гніту не могли не впливати на мешканців міста, на козаків-реєстровців, що тут проживали. Вони часто піднімали зброю проти польської шляхти.
Майже в усіх селянсько-козацьких повстаннях у тій чи іншій мірі брали участь і чигиринці. Місто ставало одним з центрів збору повсталих, і тоді польські власті кидали проти нього регулярні війська. Так було в 1596 році, коли чигиринцям під проводом Юрія Богуна та Іллі Сутиги довелося зі зброєю в руках відстоювати своє місто. Пізніше на пам’ять про ці події на Кам’яній горі були зроблені меморіальні написи. Так було 1630 року, коли чигиринці приєдналися до повстанців під керівництвом Тараса Федоровича (Трясила). Так було і в 1637 році, коли вони взяли участь у селянсько-козацькому повстанні, очоленому Павлом Бутом (Павлюком) та Карпом Скиданом.
З 30-х років XVII ст. Чигирином і Чигиринщиною заволодів рід могутніх магнатів Конецпольських. Сваволя магнатства спонукала козаків Чигирина скаржитися «на великі кривди», їм в 1644 році навіть удалося добитися заміни полковника Закржевського, який вірно служив магнатам, іншою особою —М. Кричевським. Останній пізніше став одним з найближчих сподвижників Богдана Хмельницького.
Зростання Чигирина і перетворення його на одну з фортець того часу якнайтісніше пов’язане з ім’ям Богдана Хмельницького.
Ставши в 1638 році чигиринським сотником, а згодом — з 1648 року— гетьманом війська Запорізького, Богдан Хмельницький цьому місту надавав особливого значення. Чигирин став резиденцією гетьмана, фактичною столицею України. Він стягував сюди гармати з Кодака та інших фортець, укріплював місто.
Місто виросло. Воно поділялося на дві частини: мале місто на горі, де знаходилися замок і основні укріплення, і велике місто, розташоване попід горою. Обидва вони були обнесені муром. Замок на горі у довжину мав близько 200 метрів і в ширину — 150. Загальна довжина мурів сягала 750 метрів, а міських укріплень — близько трьох кілометрів. Як писав сірійський мандрівник Павло Алеппський, який побував у Чигирині 1655 року, «міська фортеця не має собі рівної по всій країні козаків». Єдиний вхід до Чигирина був лише з боку Суботова і проходив через цілу систему укріплень та підвісний Тясьминський міст. У великому місті було кілька торговельних майданів, а також майдани біля Спаської та Успенської церков, біля гетьманського палацу тощо. Вільна забудова створювала неповторне обличчя Чигирина XVII ст.
Велике значення мав Чигирин і в політичному житті України. Звідси в січні 1649 року Богдан Хмельницький відрядив до Москви свого першого посланця полковника Силуяна Мужиловського з проханням прийняти Україну під владу Росії. У Чигирині гетьман вітав російське посольство, очолене Г. Унковським. У роки визвольної війни Б. Хмельницький приймав тут посольства з Туреччини, Швеції, Польщі, Італії, Австрії, Англії та інших країн. Тут у січні 1653 року відбулася старшинська рада, яка ухвалила продовжувати війну з Польщею і добиватися возз’єднання України з Росією. В березні того ж року Богдан Хмельницький вдруге відрядив своє посольство до Москви у складі полковників Силуяна Мужиловського та Кіндрата Бурляя. В червні цар надіслав сюди повідомлення про згоду на возз’єднання України з Росією.
У січні 1654 року Богдан Хмельницький у супроводі всієї старшини виїхав з Чигирина на Переяславську раду, де було прийнято історичне рішення про возз’єднання України з Росією. Російський князь О. Звенигородський відразу ж після Переяславської ради прийняв від чигиринських мешканців присягу на вірність Російській державі. У Чигирині розроблялися і впроваджувалися в життя універсали, зв’язані з становленням української державності, організацією управління тощо. «Даний з міста столичного Чигирина»,— такий підпис можна було побачити на численних гетьманських листах та універсалах, що розходилися по всій Україні.
Визвольна війна 1648—1654 рр. дала великий поштовх до розвитку різних промислів і торгівлі. Чигирин став одним з найбільших ремісницьких центрів України. Тут кувалися мечі, шаблі, списи, виготовлялися рушниці, порох та інше військове спорядження.
В ті роки при місцевих церквах і монастирі створювалися початкові школи, а в будинках козацької старшини та заможного міщанства практикувалося навчання вдома. Сам Б. М. Хмельницький тримав учителя латині, мав лікаря, хірурга. Уже згадуваний Павло Алеппський був дуже здивований, коли дізнався, що багато мешканців, навіть жінок і дітей, уміли читати. Помітне місце в культурному житті міста посідала музика. Іноземних послів часто зустрічали і проводжали під музику. А син Хмельницького Тиміш мав свій оркестр, який складався з органіста, трьох скрипалів, віолончеліста та сурмача. У великій пошані були народні співці — бандуристи і кобзарі.
Смерть Б. Хмельницького 1657 року була початком занепаду Чигирина. Особливо великої шкоди місту завдали гетьмани протурецької орієнтації— Петро Дорошенко і Юрій Хмельницький. Прагнучи підкорити Україну, султанська Туреччина вирішила використати популярне в народі ім’я Хмельницького. Вона проголосила його сина Юрія Хмельницького гетьманом Правобережної України, присвоївши йому титул «князя Малоросійської України».
Двічі турки ходили походами на Україну. Перший раз влітку 1677 року. Стодвадцятитисячна турецько-татарська армія під командуванням Ібрагім-паші підступила тоді до Чигирина і обложила його. Маючи величезну кількісну перевагу, вона сподівалася заволодіти містом за два—три дні. Але й три тижні щонайжорстокіших боїв не принесли ворогові бажаних наслідків. Чигиринці не здавалися. На допомогу їм підоспіли російсько-українські війська й ворогу довелося тікати в степ.
Друга спроба вдертися на Україну організована влітку наступного року. Але й вона була безславною для ворога. Правда, двохсоттисячна армія турків, кримських татар і військових частин волоського та молдавського господарів під командуванням Кара-Мустафи за місяць облоги здобула фортецю, яку обороняло військо лише з 12 тис. чоловік. Місто було зруйноване. Та мужній опір російсько-українських військ під командуванням воєводи Г. Ромодановського та гетьмана І. Самойловича і на цей раз змусив ворога відступити. В історії за обома цими походами турків закріпилася назва Чигиринських.
Відтоді гетьманська резиденція була переведена на лівий берег Дніпра, і Чигирин втратив своє попереднє значення військового та політичного центру. Згідно т. зв. «Вічного миру», укладеного між Росією і Польщею в 1686 році, Чигирин мав «залишитися пустим до подальшої ухвали», став «нічийною» територією.
Та вона, ця територія, приваблювала гноблених. Втікачі-кріпаки, як і раніше, заселяли спустошений край.
Польська магнатська держава неспроможна була сприяти розвитку економіки і культури краю. Населення не корилося визискувачам. Новий великий прояв знайшла народна боротьба у гайдамацькому русі. У 1736 році за допомогою міської бідноти гайдамаки заволоділи Чигирином. Польський уряд змушений був розташувати тут свої військові сили, щоб перерізати шлях «купам гайдамацьким», які йшли з Січі та Долішнього Тясьмину, де вони гуртувалися.
1750 року в районі Чигирина діяли загони Івана Вовка та Грицька Похила. Тоді гайдамаки вдруге захопили Чигирин. Староста скаржився, що його староства зовсім зруйноване гайдамаками, а тому не спроможне платити земські податки да скарбниці воєводства.
В 1768 році Чигиринщина стає осередком селянського повстання Коліївщини. В Чигирині та на його околицях діяв Семен Неживий. Звертаючись до селян, він оголосив, що має доручення сформувати чату (сторожовий загін) і з нею іти на «искоренение ляхов». Його гайдамаки били шляхту та орендарів, «не вчиняючи при тому ніякого грабунку». Загін швидко розростався. Побоюючись антифеодального руху російський царизм допоміг шляхетській Польщі придушити повстання.
На рубежі 50—60-х років XVIII ст. були спроби відродити Чигиринську фортецю. В місті спорудили замок, нові укріплення в низовій частині. В ревізії 1765 р. зазначалося, що «замок стоїть над рікою навпроти високої гори, на якій колись був старий замок і фортеця».
Після возз’єднання Правобережної України 1793 року Чигирин увійшов да складу Росії. З огляду на колишнє становище міста царська адміністрація спочатку в 1797, а потім, після невеликої перерви, в 1802 році розмістила в ньому повітовий центр.
Автор опису Чигирина середини XIX ст. пише, що він зовсім не похожий на місто. «Це справжнє село, яке відрізняється від інших сіл розташуванням присутствених місць у кам’яному будинку, а також кількома церквами. Все місто складається з вузьких, обведених лісою, вулиць, між якими стоять маленькі хатки під солом’яною покрівлею». Наявність повітового центру в Чигирині, організація щорічних ярмарків сприяли розвитку міста. Населення його зростало. Якщо у 1825 році тут налічувалося 2736 жителів, то в 1856 вже було 5921.
У цей час пожвавлюється ремісниче виробництво. Каменотеси на Кам’яній горі виготовляли жорна (в 1831 р.— 1100 жорен). Близько 300 міщан займалися візництвом, а ще близько 100 — торгівлею зерном та рибою. На чигиринських ярмарках продавали сукна, коноплі, льон, сушені фрукти, мед, віск, сало, хліб, а також жорна, будівельне каміння, шкіри тощо. Щовесни з південних губерній приганялися гурти рогатої худоби, табуни коней. Чигиринці закуповували їх для перепродажу. Місто мало 15 крамниць, трактир і 16 «питейних» закладів.
Деякі зрушення сталися і в культурному житті. 1830 року тут побудовано лікарню, пошту. В парафіяльній школі 1857 року три вчителі навчали 24 хлопчиків.
В 1843 і 1845 рр. в Чигирині побував Т. Г. Шевченко. Він зробив тут кілька малюнків на місцеві теми. Широко відомий його офорт «Дари в Чигирині», присвячений козацькій раді 1649 року, твори «Чигирин з Суботівського шляху», «Чигиринський дівочий монастир». Великий Кобзар присвятив Чигирину багато рядків своєї полум’яної поезії. Зокрема «Розриту могилу», «Чигирине, Чигирине», «Холодний Яр», «За що ми любимо Богдана». Багато уваги приділено місту і в знаменитій поемі «Гайдамаки».
Перед реформою 1861 року селянство Чигиринщини поділялося на поміщицьких і казенних. Його розшарування виявлялося тут особливо яскраво. Так, процент селян, що мали злиденні земельні наділи, був тут вищий, ніж у середньому по губернії. Багато з них не мало реманенту. З обстежених 4303 дворів (4618 господарств) повіту 71,2 проц. були безкінними. Класифікацію земель комісії провели неправильно. Вони показали придатними для обробітку піски, болота, пасовиська, які не обкладалися платежами при попередніх люстраціях. Це дозволило підвищити плату за грунти від 20 до 60 проц.
Селяни Чигиринщини виступили проти грабіжницького характеру реформи. Вони рішуче вимагали переділу поміщицької та державної землі, збільшення розмірів наділу до 5 десятин на ревізьку душу.
Особливо великі заворушення серед державних селян стались 1875—1876 рр. У ті роки революційні народники Я. Стефанович, Л. Дейч та І. Бохановський готували на Чигиринщині повстання. Вони організували серед місцевого селянства «Таємну дружину» у складі близько 1000 чоловік. Повстання передбачалося розпочати в жовтні 1877 року, але організацію було розкрито і над селянами вчинено розправу. Чимало їх було засуджено на різні строки тюремного ув’язнення, на поселення до Сибіру.