Мельники, Чигиринський район, Черкаська область
Мельники — село, центр сільської Ради, розташоване вздовж Холодного Яру, но обидва боки річки Сріблянки (притока Тясьмину). Віддаль до райцентру — 40 км, до найближчої залізничної станції Фундукліївка — 30 км. Населення — 2091 чоловік. Сільраді підпорядковане селище Буда.
Місця поблизу Мельників були заселені здавна. Тут виявлено поселення доби бронзи, городище та кургани ранньоскіфської пори. У районі городища в XIII ст., до монголо-татарської навали, був споруджений відомий Мотронинський монастир, що водночас служив і фортецею. Ще й дотепер збереглися його оборонні вали. Пізніше монастир не раз руйнували завойовники. Навколишні жителі щоразу відбудовували його (останній раз у 1568 році).
У писемних джерелах Мельники вперше згадуються під 1629 роком. За народними переказами мешканці села ставили на річці Сріблянці водяні млини і мірошникували. Звідси й назва села — Мельники. Спершу воно належало до володінь Мотронинського монастиря. Спустошливі татарські наїзди, наступ магнатів на Придніпров’я не раз змушували мельниківців братися за зброю. В роки визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. вони входили до складу Медведівської сотні Чигиринського полку.
За Андрусівським перемир’ям 1667 року Мельники відійшли до Польщі, Потім за «Вічним миром» — до т. зв. нейтральної землі, яка не підлягала заселенню. Та вже з 20 рр. XVIII ст. ця місцевість починає знову залюднюватися. На 1741 рік у 25 дворах села проживало 150 чоловік. Володів ним магнат Понятовський. Крім хліборобства та мірошництва, мешканці Мельників жили з гончарства та випалювання цегли. Поміщик нещадно визискував селян. До соціального долучався ще й релігійний гніт, який різко посилився в середині XVIII ст. Мотронинський монастир став одним із осередків боротьби проти унії. До Холодного Яру звідусіль сходилися невдоволені, знеможені неволею. Вони поповнювали лави гайдамаків. їхній шлях пролягав через Мельники.
В яру,— описує Т. Г. Шевченко,— колись гайдамаки
Табором стояли,
Лагодили самопали,
Ратища стругали.
У Яр тоді сходилися,
Мов із хреста зняті
Батько з сином і брат з братом —
Одностайно стати
На ворога лукавого…
Звідси у 1768 році почало розпалюватися полум’я народного повстання — Коліївщини. Очолив його запорізький козак Максим Залізняк, послушник Мотронинського монастиря. Один з його сподвижників — Семен Неживий — до вступу в загін повстанців проживав у Мельниках.
Тут ще й зараз поширені перекази про «освячення ножів» гайдамаками в Мотронинському монастирі. А назви ярів в навколишньому лісі (Гайдамацький, Січ, Ратище, Склик) і прізвища жителів села (Холод, Атамась тощо) нагадують про героїчні події того часу. Тут стоїть тисячолітній дуб, відомий під назвою «дуб Залізняка», німий свідок народного гніву.
Після 1793 року, коли Правобережна Україна возз’єдналася з Лівобережною у складі Росії, Мельники стали власністю польського поміщика І. Сабанського. 1808 року у 58 дворах проживало 939 чоловік. Сабанський збудував у селі паровий та кілька водяних млинів, гуральню, а в 1837 році гуту (скляний завод). У сорокових роках XIX ст. Мельники стали власністю сенатора І. І. Фундуклея. На початку 1845 року у 123 дворах села налічувалося 1255 ревізьких душ. Нелегким було життя трудового люду Мельників за царату. Царський уряд провів на Правобережжі інвентарну реформу. Хоч інвентарні правила 1847—1848 рр. закріпили за селянами надільну землю, проте вона вважалася власністю поміщика і кріпаки за неї мали відробляти панщину, яка для тяглих доходила до 4 днів на тиждень. До того ж поміщики з власної ініціативи могли урізувати і без того убогі селянські наділи. Це призводило до загострення класової боротьби. Хвиля селянських заворушень охопила більшість сіл Чигиринського повіту, в т. ч. і Мельники. Родом з цього села були ватажки повсталого народу — Павло Гончар, Аврам Чиж та інші.
Інтерес до буремної історії рідного народу приводив у ці краї Т. Г. Шевченка. Він приїздив сюди в 1843 та 1845 рр. Матеріал своїх вражень поет використав у творах «Холодний Яр», «Гайдамаки», «Заступила чорна хмара» та в малюнку «Мотронинський монастир».
Перед реформою 1861 року село вже мало церковнопарафіяльну школу. Правда, кінчали її одиниці.
Скасування кріпацтва не принесло полегшення від поміщицької експлуатації селянам. За поміщиком залишалося 5897 десятин кращої землі, а селянам — на умовах важкого викупу — пан передав 992 десятини угідь, з них 207 десятин були майже непридатні до використання. Понад 40 років мешканці села мали виплачувати 22 922 крб. викупу. Безземелля та злидні гнали їх у Крим і Таврію на заробітки. Нерідко вони звідти не поверталися.
Незадоволені грабіжницьким характером реформи, селяни продовжували боротись за землю, увійшли у «Таємну дружину», яку група українських народників організувала в 1877 році на Чигиринщині. Та організацію було розкрито. Непокірних, після суду в Києві, заслали в північні губернії Росії.
Переслідували за участь у революційному русі і пізніше. Так, у 1895 році з села за межі України було вислано селянина М. Ф. Біду, який підбурював односельців до непокори.
В пореформений період капіталістичні відносини проникають і в села. Місцеві глитаї за безцінь скуповували землі бідноти, а підприємці (їх 1896 року було вже кілька десятків) — власники водяних млинів та вітряків — охоче використовували найману працю. На той час 18 проц. господарств села зовсім не мали робочої худоби, а 12 проц. селян — худоби взагалі. У найкращі роки мельниківці збирали злиденні врожаї — 4 цнт з десятини.
Процес дальшого обезземелення, посилення капіталістичної експлуатації вели до загострення класових суперечностей.
У квітні 1906 року застрайкували селяни, які працювали у поміщика Терещенка. Організаторами страйку виступали брати Г. О. та І. О. Чиженки, що були зв’язані з Черкаською організацією РСДРП. Вони агітували селян не виходити на роботу, збирали мітинги, де вимагали підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня, поліпшення житлових умов. Цей виступ був таким рішучим, що поміщик задовольнив вимоги страйкарів, проте незадовго.
Через кілька місяців 12 організаторів страйку було ув’язнено. У ті роки на селі активно розповсюджувалися революційні листівки і брошури з матеріалами, що закликали до повалення царату.
Напередодні першої світової війни більшість мельниківських селян уже була малоземельною. З 505 господарств села на 1912 рік 96 мали менше десятини, 97 — від десятини до двох, 106 — від двох до трьох десятин і тільки 7 — десять і більше десятин землі. На 505 господарств було 90 коней і 160 волів.
В жалюгідному становищі перебувала й освіта. На початку XX ст. село мало лише церковнопарафіяльну школу, у якій навчалося 20 учнів.
Імперіалістична війна призвела до остаточного зубожіння селян. Чоловіків забрали на фронт, жінки і діти самі неспроможні були обробити наділи. Земля пустувала, злидні і нестатки насідали з усіх боків.
Повалення самодержавства трудящі Мельників сприйняли з радістю. Вони сподівалися на полегшення своєї долі. Та їхні надії виявилися марними. Тимчасовий уряд, а потім і Центральна рада стали на захист інтересів багатіїв. Тільки Великий Жовтень приніс визволення пригнобленим від експлуатації. Радянську владу у Мельниках було встановлено у січні 1918 року. До складу створеного тоді ревкому увійшли найбільш віддані революції селяни-бідняки М. К. Дробот (голова), А. В. Васюра, Н. С. Макарюк, І. Г. Снозовий, І. Д. Зубенко. В ті роки контрреволюційну роль відіграло духовенство Мотронинського монастиря, що стало на шлях підтримки бандитизму. Так у 1918 році бандити вбили голову ревкому. Тоді головою став І. Г. Снозовий (пізніше перший голова сільради).
У березні 1918 року до Мельників вдерлися кайзерівські війська. Під час окупації жителі села не корилися загарбникам, в лісах Холодного Яру активно діяли червоні партизани. Майже все населення допомагало їм харчами, одягом і взуттям.
25 січня 1919 року Радянську владу у Мельниках було відновлено. Проте протягом ще двох років тут безчинствували різні націоналістичні та куркульські банди. Особливо лютував загін В. Чучупаки, підтримуваний ченцями Мотронинського монастиря. Банди не давали можливості приступити до мирного господарювання. Тільки 1921 року, після розгрому бандитів, в село прийшов довгожданий мир. В грудні біднота на своїх зборах утворила комітет незаможних селян. До його складу увійшли М. С. Макарюк, Л. П. Матірний (голова), Н. Д. Драголюб та інші.
Сільревком, комітет незаможних селян, а також утворений у жовтні 1921 року комсомольський осередок (налічував 12 комсомольців, очолював осередок Л. А. Васюра) були активними борцями за встановлення Радянської влади та її зміцнення на селі. Зі зброєю в руках вони не раз захищали здобутки Жовтня. В 1920 році в одному з боїв проти бандитських недобитків загинули перші комсомольці Мельників Ю. Кривда, Ф. Рак і Ю. Деркач.
За рішенням Медведівського райпарткому у липні 1925 року в селі створено партійно-кандидатську групу, а 11 квітня 1926 року — Мельниківський партійний осередок. Очолив його комуніст К. X. Атамась.
Популярністю і пошаною серед жителів Мельників користувався комуніст ленінського призову Л. А. Васюра. Його не раз обирали секретарем партійної організації села і членом райкому партії. На своєму кутку (Васюрівці), за 4 км від центру села, він збирав вечорами молодь, читав їм книги, газети, невтомно пропагував ідеї В. І. Леніна, агітував гуртуватися в комуну. До ініціативної групи для створення комуни увійшли комуністи й комнезамівці. І хоч куркулі й ченці чинили шалений опір колективізації, в грудні 1928 року на зборах бідноти 16 фундаторів підписали статут комуни. Першими стояли підписи Л. А. Басюри і його батька, селянина-бідняка А. В. Басюри. Лише 5 корів та пару коней мали комунари. Та держава допомогла новоствореному господарству. За постановою окружного виконавчого комітету через місяць після створення комуни земля і майно колишнього Мотронинського монастиря були передані комунарам. З березня 1929 року вони разом з сім’ями (всього 55 чоловік) переїхали на садибу колективного господарства і оселилися в будинках монастирських служителів. Цей день став днем заснування комуни «Заповіт Леніна». На загальних зборах комунари одностайно обрали головою свого земляка П. Т. Деркача. А через рік, весною, в час масового вступу селян до комуни, за завданням партії, в «Заповіт Леніна» прибув двадцятип’ятитисячник В. О. Мункін, робітник Харкова. На загальних зборах 500 комунарів обрали В. Мункіна головою.