Суботів, Чигиринський район, Черкаська область
Суботів — село, центр сільської Ради. Розташований на правому березі річки Тясьмину —притоці Дніпра та на його допливі —річечці Суботі, за 14 км від районного центру, за 21 км від пристані Адамівка і за 38 км від залізничної станції Фундукліївка. Населення — 1706 чоловік.
Як свідчать археологічні знахідки, територія Суботова була заселена здавна. Тут виявлено городище доби пізньої бронзи із залишками бронзоливарного виробництва, ранньослов’янські поселення і могильник зарубинецької культури та сліди поселень періоду Київської Русі.
Перша письмова згадка про Суботів належить до початку XVII ст., коли він, як хутір, був власністю дрібного шляхтича, козацького сотника Михайла Хмельницького. Спершу М. Хмельницький перебував на службі при дворі коронного гетьмана С. Жолкевського на Львівщині, а пізніше перейшов на службу до Я. Даниловича. Коли Данилович став корсунським, а потім і чигиринським старостою, М. Хмельницький переселився до Чигирина. Спершу служив тут осадчим, тобто засновником нових поселень, пізніше дослужився до підстарости. В пущі, що була виділена йому, М. Хмельницький заклав хутір. Чи він назвав його Суботовим, чи цю назву пуща мала й раніше — невідомо.
Від початку свого заснування (1616) Суботів належав до Корсунського, а з 40-х років XVII ст. —до Чигиринського староства. Його мешканці займалися рільництвом і тваринництвом. Крім того, тут розвивалися ковальство, чинбарство, ткацтво та інші ремесла. Набували поширення промисли, насамперед млинарство і рибальство.
З Суботовим пов’язано багато сторінок життя і діяльності Богдана Хмельницького. Свої дитячі роки майбутній гетьман провів у Суботові. Він знехтував військовою кар’єрою на службі в магнатів і зв’язав свою долю з козацтвом. У битві під Цецорою в 1620 році Богдан потрапив у полон до турків. А через два роки, випущений з полону, вступив до Чигиринського реєстрового полку і водночас господарював у Суботові.
У 1646 році чигиринський староста О. Конецпольський заявив, що Суботів належить до його мліївського володіння. Захищаючи свої права, Богдан Хмельницький звернувся до польського короля Владислава IV і той привілеєм 1646 року закріпив за ним Суботів. Та королівський документ не допоміг. Чигиринський підстароста Чаплинський в 1647 році вчинив наїзд на Суботів, пограбував його, спалив хліб, тяжко побив малолітнього сина Богдана Хмельницького.
Богдан Хмельницький з групою однодумців в кінці грудня 1647 року прибуває на Запоріжжя, де було багато скривджених панством, і готує козацькі полки до повстання. На боротьбу за визволення від польсько-шляхетського гніту стали тисячі гноблених.
З Суботовим пов’язано багато видатних подій періоду визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Він увійшов до Чигиринської сотні Чигиринського полку. Жалуваною грамотою від 6 квітня 1654 року цар надав Чигиринське староство, в т. ч. й Суботів, на гетьманську булаву. Іншою грамотою він підтвердив королівські універсали про права Богдана Хмельницького на Суботів.
З Суботова гетьман керував збройними силами України, спрямовував навальні удари полків, які рейдували тилами польської шляхти, руйнували ворожі фортеці та піднімали народ на боротьбу. Тут він підписував свої універсали до народу. Неподалік від центру села, куди збігаються всі вулиці, у глибокій долині над струмочком, що тече до Тясьмину, стоять три криниці. їх викопано за часів Богдана Хмельницького. Ці криниці є символом священної дружби трьох братніх народів — українського, російського і білоруського.
Як і Чигирин, Суботів був осередком гетьманської влади й дипломатії. Підписи гетьмана на документах «Дано з Суботова» знали в багатьох країнах. У Суботові Богдан Хмельницький писав листи до Москви. 12 серпня 1653 року він звернувся звідси до московського патріарха Никона з проханням поклопотати перед царем про «швидку і щонайшвидшу військову допомогу для оборони України від супротивника». Тут же гетьман приймав російські посольства, зокрема 27 серпня 1653 року — царського посла І. Фоміна. 26 листопада наступного року — посла Тургенева, з яким обговорював питання про дальше зміцнення зв’язків між Україною і Росією.
У Суботові 27 липня 1657 року в Іллінській церкві гетьмана і поховано, як заповідав небіжчик.
За Богдана Хмельницького Суботів став досить значним осередком культури. Гетьман мав велику бібліотеку, а вихованець Києво-Могилянської колегії чернець Добродіяшко навчав його сина Юрія латині й музики. Великий інтерес становили тут будівлі та їх архітектура. Як і в Чигирині, в Суботові був будинок гетьмана, а поряд з ним будинки козацької старшини.
Напроти гетьманського палацу в 1653 році побудовано Іллінську церкву, яка повністю збереглася до нашого часу. Церква будувалася як родинна усипальниця Хмельницьких. На подвір’ї Суботівського палацу гетьмана стояла також дерев’яна Михайлівська церква, в якій, за описом Павла Алеппського, поховано гетьманового сина Тимоша.
Після смерті Богдана Хмельницького Суботів утратив своє значення.
У 1664 ропі розбійницькі загони шляхти на чолі з С. Чарнецьким напали на село і спустошили його. Як свідчить у своєму літописі Г. Грабянка, вони навіть поглумилися над прахом гетьмана Богдана і його сина Тимоша. Вороги хотіли знищити останки великого сина України, думали розвіяти добру славу про нього. Та їм не пощастило. Народ у своїх піснях і думах свято проніс через віки шану до господаря Суботова, до славного свого гетьмана.
Ой спасибі ж Хмельницькому,
Розумному сину,
Що од панів визволив
Рідну Україну, —
співається в народній пісні.
Народна війна 1648—1654 років ослабила феодально-кріпосницьку систему на Україні. Проте більшість селянства не дістала козацьких прав. У 1667 році за Андрусівським перемир’ям Правобережжя залишилося за Польщею. Козацький устрій у Суботові було ліквідовано. Його селяни стали кріпаками. У складі панської Польщі Суботів як містечко перебував майже до кінця XVIII століття. У 1741 році тут налічувалося 100 дворів. Його населення і далі зберігало прихильність до братньої Росії. Коли 1674 року російсько-козацькі війська під командуванням воєводи Г. Ромодановського та гетьмана І. Самойловича підійшли до Суботова, його жителі радо вітали їх. У 1686 році суботівці надіслали до командування російсько-українського війська, яке підступило під Чигирин, депутацію з виявом прихильності до Росії.
Гніт польських магнатів поглибив незадоволення селян. Вони піднімаються на боротьбу проти феодально-кріпосницького ладу і панування шляхетської Польщі, приєднуються до гайдамаків, які не раз здобували містечко, зокрема в 1734 і 1741 роках. 1750-го загін, очолюваний К. Усом, що мав 100 повстанців, зруйнував у містечку панські будинки. Особливої сили і розмаху набуло селянське повстання, що почалося 1768 року, назване Коліївщиною.
В 1793 році, після возз’єднання Правобережної України у складі Росії, Суботів увійшов спершу до Брацлавського намісництва, а з 1797 року до Київської губернії. На початку XIX ст. він став селом, у якому 1808 року було 140 дворів і 1157 мешканців. У селі час від часу проходили ярмарки, а пізніше — базари.
1844 року суботівських селян переведено на поземельно-оброчне становище з круговою порукою. З 289 дворів тоді 96 було тяглових, 161 — напівтяглових, 16 городників, 17 бобилів (селян, які не мали ні землі, ні хат).
Жили селяни бідно. На схилах пагорбів тіснилися старі під соломою хати. Забудова проводилася безсистемно. Тісні вулички повнилися пилом і грязюкою. Охорони здоров’я не було. Не проіснувавши й кількох років, 1843 року припинила своє існування мед амбулаторія.
Ледве жевріла в Суботові освіта. Лише 1843 року тут відкрито парафіяльне училище, в якому, за даними 1857 року, один учитель та його помічник навчали 134 хлопчики. Не було бібліотеки, зате діяли чотири корчми4.
Однак Суботів був і залишився визначною пам’яткою культури українського народу. В липні 1843 року його відвідав Т. Г. Шевченко, у вересні 1845 року він побував тут удруге. В Суботові з’явилися його знамениті малюнки «Богданові руїни в Суботові», «Богданова церква в Суботові», «Чигирин з Суботівського шляху». 21 жовтня 1845 року, перебуваючи в с. Марийському на Полтавщині, поет написав вірш «Стоїть в селі Суботові». У 80-х роках XIX ст. в Суботові виявлено картину невідомого автора середини XVIII ст. «Богдан з полками». Цей твір, що не має будь-якої аналогії серед відомих картин українського малярства, є видатним твором народного мистецтва, присвяченим визвольній війні.
Середній земельний наділ колишніх державних селян після реформи 1861 року становив 1,99 десятини на ревізьку душу (2885 десятин на все село). До того ж куркулі часто захоплювали у бідноти їхні злидарські наділи. Так, навіть чигиринський повітовий справник в одному із своїх рапортів до губернатора писав, що старшина Суботівської волості І. Косятин, зловживаючи наданою йому владою, загарбав 120 із 240 десятин запасних земель.
Реформа 1861 року прискорила розвиток капіталістичних відносин на селі. В 1866 році Суботів стає волосним центром і одним з найбільших сіл Чигиринського повіту. За даними 1900 року тут було 733 двори, в яких проживало 4020 чоловік. Село мало олійницю та 22 вітряки.
Хоч землеволодіння залишалося подвірно-спадковим, податки збиралися за подушною системою. Це було вигідно багатіям. За такої системи оподаткування навіть зовсім безземельний селянин, у родині якого було чотири ревізькі душі, змушений був щорічно виплачувати тільки подушного податку 20 крб., а це дорівнювало річному заробітку наймита. З перших днів роботи люстраційних комісій, створених для реалізації законів від 18 січня і 24 листопада 1866 року, селяни переконались, що т. зв. люстратори зменшували наділи бідноти, заміняли їх гіршими землями, а кращі, збільшені, ділянки виділяли глитаям. В Суботівській волості майже третина громадської землі, до того ж краща її частина, була прирізана 15 заможним господарствам, тоді як гіршу землю розподілено між бідняками і середняками.
Обурені тяжкими умовами викупу та численними утисками, суботівські селяни у 1873 році стали на боротьбу проти своїх гнобителів. Вони зажадали заміни подвірного землеволодіння общинним та переділу землі по 5 десятин на душу. Заворушення в Суботові стурбувало царські власті. В березні 1875 року вони направили до села 2-й драгунський полк.
Суботівці брали активну участь у т. зв. Чигиринській змові 1877 року. Так, З жовтня 1877 року Київське губернське жандармське управління доповідало губернатору про необхідність переведення всіх нижчих чинів 126-го батальйону Путилівського піхотного полку і повітової команди до інших військових частин, оскільки їх укомплектовано селянами Суботова та інших сіл Чигиринщини. При цьому підкреслювалося, що солдати, підтримуючи зв’язки із односельцями, не лише знають про існування «Таємної дружини», а, можливо, і належать до неї. З доповідної записки губернатора, поданої 7 січня 1877 року, видно, що деякі селяни Суботова, такі як П. Петренко, Я. Петренко та інші записалися в таємну організацію і прийняли присягу у Москаленка, селянина сусіднього села Розсошинці. Маючи копію статуту «Таємної дружини», вони пропагували ідеї організації у своєму селі. Після викриття «Таємної дружини» 20 суботівських селян вислано на далеку північ Росії. Земельний голод, злидні, наруга і свавілля царської влади та місцевих багатіїв відкривали очі трудящим на їх ворогів, сприяли пробудженню класової свідомості.
Напередодні першої світової війни, у 1912 році, в Суботові налічувалося 844 господарств. З них 6 не мали землі, 212 — худоби. В селі було 413 коней, 23 воли і 212 корів. З початком війни значно зросла кількість безпосівних і малопосівних господарств, не вистачало робочих рук, реманенту. Різко знизилась урожайність.