Іркліїв, Чорнобаївський район, Черкаська область
Іркліїв — село, центр сільської Ради. Лежить на автотрасі Київ—Дніпропетровськ, за 16 км на південь від райцентру та за 30 км від залізничної станції Золотоноша. Населення — 2476 чоловік. Сільраді підпорядковані села Скородистик, Загородище та Червоногірка.
Сучасний Іркліїв засновано 1601 року. У ньому шукали притулку ті, хто тікав від унії та соціально-економічного гноблення шляхти. 1616 року в містечку налічувалося 300 козацьких хат і 20 «послушних». А люстрація 1628 року називає вже 400 козацьких дворів і 50 «послушних», залежних від феодала. Тут стояв замок, обнесений високим дубовим частоколом і трьома земляними валами. Мешканці мусили «кінно й оружно» виконувати військову повинність, оскільки Іркліїв був природною фортецею, що охороняла прикордонні землі Лівобережної України від наскоків кримських і ногайських татар.
Уже в 1620 році польський король Сигізмунд III подарував цю фортецю князеві К. Вишневецькому. А невдовзі містечко перейшло в спадок Я. Вишневецькому. Магнати прагнули покріпачити селян. Іркліїв стає одним із осередків боротьби проти соціального й національно-релігійного гноблення. Його козаки та селяни брали активну участь у козацько-селянському повстанні 1637 року.
Магнати придушили повстання. Вздовж шляху, що йде від містечка через Переяслав аж до Ніжина, М. Потоцький наказав поставити шибениці й палі і скарав па них багатьох борців за волю. Одних жителів містечка шляхта порубала, іншим довелося рятуватися втечею до Росії. Навесні 1638 року гетьман Я. Острянин і полковник К. Скидан знову підняли козаків і селянство на боротьбу. До повстання приєдналися й іркліївці. Після поразки повстанців під Жовнином і поблизу гирла річки Сули польсько-шляхетське військо вчинило жорстоку розправу над жителями Ірклієва.
Весною 1648 року іркліївці включилися у визвольну війну українського народу під проводом Б. Хмельницького. На цей час іркліївська сотня настільки зросла, що була перетворена на полк. За наказом польського уряду він у складі Іркліївської, Васютинської, Вереміївської, Канівецької та Бурімської сотень разом з регулярним польським військом та іншими полками реєстровців рушив вниз по Дніпру. 24 квітня 1648 року об’єднані сили реєстровців наблизились до Кам’яного Затону. На заклик Филона Джалалія, друга й соратника Богдана Хмельницького, козаки підняли повстання, перебили зрадників-старшин, полк солдатів та найману німецьку піхоту і, обравши Джалалія наказним гетьманом, 6 травня під Жовтими Водами приєдналися до/’Хмельницького. 16 травня 1648 року козаки Іркліївського полку взяли участь у битві під Корсунем, де польсько-шляхетське військо зазнало повного розгрому.
На час розгортання визвольної війни Іркліїв став одним з осередків козацтва. Автор «Літопису Самовидця» пише, що навесні 1649 року, коли Богдан Хмельницький знову рушив походом на шляхту (під Збараж) і коли на Україні не було чоловіка, котрий «або сам, або син, або його слуга не пішов би у козаки», на заклик гетьмана під прапори повстання стали й козаки Іркліївського полку. В цьому ж 1649 році його переформували у Кропив’янський (полковник Филон Джалалій), до складу якого ввійшли три Іркліївські сотні (631 козак). Іркліїв став сотенним містечком.
У серпні 1650 року в містечку відбулася зустріч Богдана Хмельницького з київським митрополитом Сильвестром Косовим і королівськими послами Адамом та Миколою Киселями. Тут був і російський посланець Струков. Виконуючи волю польського короля, Микола Кисіль ультимативно зажадав влаштувати татаро-козацький похід «на московські землі». Гетьман відповів відмовою. Хмельницький підписав тут кілька своїх універсалів.
Визвольна війна 1648—1654 рр. ліквідувала польсько-шляхетські володіння на Лівобережжі, але не знищила феодальних порядків. Українська старшина і російські бояри виступили проти трудових верств населення. Вони захоплювали землі й посилювали гноблення селян. Щоб оподаткувати жителів Лівобережної України, царський уряд у 1666 році провів тут перепис населення. Відповідаючи на утиски старшини і воєводського управління, 1666 року повстали селяни й козаки Переяславського полку. До них приєдналися і жителі Ірклієва. Повстання було жорстоко придушене. В кінці XVII і на початку XVIII ст. село не раз зазнавало наскоків турок і татар.
Тут швидко зростає феодальне (старшинське) землеволодіння і триває процес покріпачення селян. Так, у 1711 році за вірну службу на війні проти турків воєвода з сербів Требинський призначається сотником Іркліївської сотні. За 30 років сотникування він під різними приводами в 300 місцях приєднав до виділеного йому наділу різні землі з сіножатями, садами, городами, будівлями, луками, лісами. Його володіння з’явилися в усіх навколишніх селах. Іркліївський сотник володів навіть містечками Оржицею, Плеховом та кількома островами на Дніпрі. На Іркліївські володіння зазіхав у цей час і кропивнянський сотник К. Следзинський. 1726 року, за даними ревізької книги Переяславського полку, в Ірклієві у 212 хатах проживало 357 родин (100 козацьких, 22 міщанських і понад 200 селянських), з них 180 були убогими (47 козацьких і 133 селянські).
Тікаючи від покріпачення, уникаючи тягару різних поборів, селянство йшло до повстанців, поповнювало лави гайдамаків. У зв’язку з повстанським рухом Іркліїв згадується 1737 року. Тоді в одному з повідомлень зазначалося, що за р. Ірклієм гуртувалися у загони численні групи гайдамаків. Приплив збіднілого люду в гайдамацькі загони з Лівобережжя особливо посилився після 1764 року, коли царський уряд частину козаків забрав у пікінерські полки. Включили до одного з полків та позбавили козацьких прав також багатьох козаків з Іркліївської сотні. Потерпілі козаки надіслали Катерині II чолобитну і просили повернути їх у «Малоросійську команду». Цариця не поспішала з відповіддю. Коли ж 1768 року спалахнув вогонь Коліївщини, багато іркліївців пішло у гайдамаки. В документах зустрічаються прізвища отамана Кирика Уса, козаків Оврама Тарана, Якима Шпильки, Геросима Шкоди, Степана Куйди. Через містечко проліг шлях і першої партії засуджених повстанців. Тільки в 1775 році іменним указом Катерина II задовольнила прохання козаків.
Військова служба ще довго лишалася основним заняттям жителів містечка. Тут розвивалися чумацтво, рибальство та ремесла. Протягом XVIII ст. в містечку побудовано три церкви, але не було ні однієї школи.
З 1782 по 1796 рік Іркліїв — містечко Київського намісництва, з 1797— 1801 рр.— Малоросійської губернії, а з 1802 року волосний центр Золотоніського повіту Полтавської губернії.
У середині XIX ст. (1859 рік) у 312 дворах проживало 2135 мешканців. Містечко мало винокурню, селітряний завод, 2 чинбарні, поштову станцію. Щотижня тут відбувалися базари та чотири рази на рік семиденні ярмарки. В Іркліїв на ярмарок приїздили купці з Полтавської та сусідніх губерній. На ярмарку торгували гуртами худоби, хлібом, птицею, пряжею. Сюди привозили колеса з Мельників, дерев’яні вироби з Черкас, посуд з Опішні, рушники з Кролівця. Торговище розміщувалося на площі, що перевершувала 50 десятин.
Напередодні 1861 року в Ірклієві проживали переважно козаки. З 582 ревізьких душ, зареєстрованих тоді, козаків було 346 чоловік, а решта —- селяни й міщани. Реформа 1861 року не поліпшила становища колишніх кріпаків Ірклієва. 162 ревізькі душі одержали всього 264 десятини землі (по 1,6 десятини). На 1900 рік в Ірклієві з 300 господарств 115 мали до однієї десятини землі, від однієї до трьох десятин мали 69 господарств і тільки 7 господарств мали понад 50 десятин землі. 61 господарство не мало худоби. Нестача землі змушувала селян займатися різними ремеслами — ткацтвом, шевством, кравецтвом, чинбарством. Місто мало своїх бондарів, візників, мулярів, теслярів, ковалів, колісників, килимників.
Розвиток капіталізму посилював зубожіння більшості жителів Ірклієва. Не витримавши конкуренції з куркулями, значна частина козаків і селян втратила землю і, шукаючи кращої долі, змушена була залишати село. Звідси щороку вирушали на південь валки заробітчан.
Напередодні революції 1905—1907 рр. серед іркліївців розповсюджувалась нелегальна література. Її старанно вивчали на сходках, про що доповідав у департаменті поліції полтавський губернатор. Жителі містечка не раз намагалися поділити землі поміщиків та глитаїв, перестали платити податки.
Наприкінці XIX ст. сталися деякі зрушення в галузі медичного обслуговування та освіти. Створюється медична дільниця, де працює один фельдшер. На його допомогу чекали жителі 14 населених пунктів (28 тис. чоловік). 1875 року земство відкрило в Ірклієві школу. Була вона дуже убога, бо вже 1883 року земські збори визнали, що ні парт, ні посібників школі не вистачає. 73 учнів навчав один учитель і його помічниця. Крім земської, в 1900 році тут працювали ще 2 церковнопарафіяльні школи, бібліотека (370 книг).
Перша світова війна згубно позначилася на економічному становищі іркліївців. Чоловіків забрали до війська. Господарювали переважно жінки й підлітки.
Загальна площа орної землі різко скоротилася. Серед селян зростало невдоволення війною, вони проймалися ще більшою ненавистю до глитаїв та експлуататорів.
Після Лютневої революції 1917 року з фронту почали повертатися революційно настроєні солдати. Під впливом агітації більшовиків (особливо Г. Л. Рябоконя, І. Т. Лимаря) вже в липні 1917 року селяни Іркліївської волості захопили 1000 десятин поміщицької землі. Боротьба за землю з особливою силою спалахнула тут після перемоги Великого Жовтня.
У січні 1918 року в містечку була встановлена Радянська влада й утворений ревком, який почав конфіскацію поміщицьких та куркульських земель, заходився наділяти нею бідняків. Він розподіляв поміщицьку худобу та інвентар між селянами.
Та недовгою була воля для іркліївців. У березні 1918 року село окупували австро-німецькі війська. Населення знову піднялося на боротьбу. В квітні на нелегальній нараді іркліївці утворюють підпільний ревком, який очолив комуніст І. Т. Лимар. 19 травня разом з селянами навколишніх сіл піднімають вони повстання. Окупанти жорстоко розправилися з непокірними, частину було засуджено до каторжних робіт.
Влітку повстанський рух розгорівся знову, і восени 1918 року загони повстанців вигнали кайзерівських окупантів. Та вже в грудні владу тут захопила Директорія. В січні наступного року, після вигнання окупантів і петлюрівців, у селі було створено новий ревком, до складу якого ввійшло 25 чоловік (серед них 15 комуністів). Тоді ж сформовано партійну організацію Ірклієва. В липні— серпні іркліївці включилися у боротьбу проти денікінців, які вдерлися до села. За постановою п’ятого повітового з’їзду Рад на Золотоніщині сформувався червоно-армійський полк порятунку революції. Іркліївці успішно провели мобілізацію до лав Червоної Армії й звитяжно бились з ворогом. В грудні 1919 року Радянську владу в Ірклієві утверджено остаточно.
Одразу ж після закінчення громадянської війни селяни взялися відбудовувати господарство.
10 вересня 1920 року в Ірклієві створюється комітет незаможних селян (223 чоловіка), головою якого став М. Бережко. Тоді ж засновано і волосний комнезам, очолив його Ф. Захарченко. 8 грудня 1921 року в Ірклієві відбувся волосний з’їзд незаможників, який закликав бідноту до активізації роботи на місцях. KHС стали опорою Радянської влади. 1922 року для забезпечення населення посівним матеріалом в Іркліївській волості було виділено 150 десятин під землі насіннєвого фонду. Державна прокатна станція допомагала селянам реманентом. Комітети незаможних селян проводили також велику культмасову й освітню роботу. Вони організували ліквідацію неписьменності на селі, відремонтували й добудували школу, відряджали незаможників вчитися до робітфаків, вузів тощо.
Восени 1928 року 30 сімей села об’єдналося в сільськогосподарську артіль «Великий розділ». 1930 року її перейменовано в колгосп ім. Петровського (голова К. П. Ковтун). На цей час 70 проц. усіх господарств села перейшли до колективного господарювання. Успіхам колгоспу сприяла МТС ім. газети «Правда» (організована 1933 року). МТС допомогла механізувати найбільш трудомісткі процеси колгоспного виробництва, полегшила працю хлібороба. Тоді ж налагодили роботу млин, олійниця, коноплезавод.
Трударі колгоспу ім. Петровського гаряче відгукнулися на розгортання стахановського руху в країні. Весною 1936 року А. М. Шолудько очолила ланку вирощування проса і виростила по 39,5 цнт зерна з га (вдвічі більше, ніж по колгоспу). 1938 року комсомолка О. Ф. Бакуменко стала першою жінкою-комбайнеркою колгоспу. За сезон вона зібрала й обмолотила 390 га збіжжя і заробила 1502 крб.
У цьому ж році іркліївці вийшли на перше місце в області. Вчасно й успішно виконавши всі сільськогосподарські роботи, колгоспні трудівники завоювали перехідний Червоний прапор оргкомітету Верховної Ради УРСР по Полтавській області та Полтавського обкому КП(б)У. МТС ім. газети «Правда» за першість у соціалістичному змаганні одержала грошову премію, 1939 стала учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки, а 1940 нагороджена орденом «Знак Пошани». 1939 року право взяти участь у виставці здобула також свиноферма колгоспу ім. Петровського (зав. свинофермою А. М. Рябокінь), свинар П. С. Авраменко, свинарка Г. Д. Безугла, ланковий О. І. Моцак (виростив урожай по 21,1 цнт. озимої пшениці і 38,3 цнт проса з га) і ланкова О. О. Шаповал (виростила 25,8 цнт. пшениці і 34,9 цнт. проса з га).