Економічний і політичний стан Черкащини наприкінці XIX століття
Конфлікт між продуктивними силами й виробничими відносинами, що вилився в 50-х роках XIX ст. в кризу всієї феодально-кріпосницької системи, поразка царизму в Кримській війні 1853—1856 рр., зростання селянських рухів зумовили падіння кріпосного права. Більшість поміщиків Київської губернії висловилася за звільнення селян від кріпосної залежності без землі. Найяскравіше ці погляди проявилися в пропозиції цукрозаводчика із Сміли графа Бобринського. Він рекомендував виділити селянам лише незначний мінімум землі. Де, на його думку, створило б сприятливі умови для укладення вигідних угод між селянами, яким не вистачатиме землі, та поміщиками, зацікавленими в дешевій робочій силі.
Як у маніфесті, так і в положеннях, складених поміщиками і затверджених царем 19 лютого 1861 року, незважаючи на гучні фрази про «дарування волі і свободи», була викладена поміщицька програма пограбування селян. «Велика реформа»,— писав В. І. Ленін,— була кріпосницькою реформою і не могла бути іншою, бо її проводили кріпосники». На правобережжі сучасної Черкащини пересічний земельний наділ становив 1,9 десятини на ревізьку душу. Земельний наділ на Лівобережжі становив 1,8 десятини землі на ревізьку душу. Оброк дорівнював 3 крб. 50 коп. за десятину орної землі та 5 крб. 10 коп. за десятину присадибної землі. Найродючіші землі поміщики залишили собі. На лівобережжі області після здійснення реформи 1861 року селянам перейшло тільки 22,7 проц. гірших земель. Згідно з уставними грамотами восьма частина селян вийшла тут із кріпосної залежності без надільної землі. В Уманському повіті оброк визначався в 15 піших днів, або в 2 крб. 70 коп. за десятину орної землі, для решти повітів правобережжя області — 20 піших днів, або 3 крб. 30 коп.
На грабіжницьку реформу селяни Черкащини, як і всієї країни, відповіли масовими виступами. Навесні 1862 року тільки в Канівському повіті вони охопили 28 сіл з населенням понад 10 тис. чоловік. Заворушення відбувалися і в інших повітах. На травень 1872 року в Черкаському повіті селяни не підписали жодної установної грамоти.
Намагаючись послабити боротьбу селян проти поміщиків і місцевої влади, що розгорнулася, і протиставити їх польському визвольному рухові, царський уряд указом сенату від 30 липня 1863 року скасував законодавчі акти 1861 року для Правобережної України. Всі зобов’язання між поміщиками і тимчасовозобов’язаними селянами втрачали силу з 1 вересня 1863 року. Останні зараховувались у розряд селян-власників з наданням їм на викуп усієї мирської землі в межах, визначених інвентарями 1847—1848 рр. Уставні грамоти, складені й введені до видання указу 1863 року, перетворювались у викупні акти, а розмір викупних платежів зменшувався на 20 проц. 84329 дворам Уманського, Звенигородського, Чигиринського, Черкаського й Канівського повітів було наділено 363 254 десятини землі, за яку вони мали сплатити 1 026 204 карбованці.
Після падіння кріпосного права на правобережжі Черкащини найменше забезпеченою землею й найбільше обтяженою різними феодальними повинностями групою селян залишались чиншовики. Внаслідок чиншової реформи 9 червня 1886 року значну частину їх взагалі позбавили землі. Так, до 1896 року по Київській губернії, до складу якої входила й правобережна Черкащина, було розглянуто 59 542 чиншові справи і 21 517 селянам відмовлено в чиншових правах, а їх землі передано поміщикам. За рештою селян (22 236) наявні наділи були закріплені, але за кожну десятину вони мали сплатити по 50 карбованців.
У другій половині XIX ст. на Черкащині сталися глибокі соціально-політичні й економічні зміни, зумовлені скасуванням кріпосного права. Швидко зростали міста, споруджувалися фабрики й заводи, прокладалися залізниці. На Черкащині насамперед розвивалися ті галузі промисловості, що обслуговували сільське господарство — цукрова, винокурна, борошномельна, тютюнова. В перші пореформені роки на цукрове виробництво негативно вплинули такі фактори, як зниження сільськогосподарського виробництва й фінансова криза. Це призвело до закриття ряду цукрових заводів. Так зазнала краху і фірма цукрозаводчиків Яхненків та Симиренка. Але на початок 80 рр. XIX ст. цукрове виробництво вже пішло вгору. Друге місце посідало винокурне виробництво, поступаючись цукровій промисловості, хоч велось воно дуже примітивно. Важливу роль у промисловості Черкащини відігравало борошномельне виробництво. Поряд з малосильними вітряками (а їх 1910 року лише в Золотоніському повіті налічувалось 2564) і водяними млинами виникають потужні парові млини. Так, збудований графом Бобринським 1891 року паровий млин мав складне механізоване устаткування і за одну добу розмелював 1200 пудів пшениці і 1000 пудів жита. 1885 року на правобережжі сучасної області діяло 210 фабрик і заводів, на яких працювало 18 785 робітників, у т. ч. 16 659 чоловік — на цукроварнях. Щороку підприємства правобережної Черкащини виробляли продукції на 35 млн. крб., у т. ч. цукроварні — на 26 млн. карбованців.
Виникали нові підприємства, особливо цукрові, розширювалися старі. 1914 року в промисловості правобережної Черкащини було зайнято 29 360 робітників. Зростання виробництва цукру визначило провідне місце цієї галузі серед інших. Тільки на 37 цукроварнях правобережжя області працювало 27 412 робітників, на 18 гуральнях — 850, на 15 борошномельних заводах — 347, на 3-х броварнях — 48, 4-х олійницях — 45, на спиртоочисному заводі — 10 робітників. Певну роль відігравала Легка промисловість (28 підприємств—913 робітників), машинобудівна (6 підприємств— 207 робітників) та будівельних матеріалів (6 цегелень —198 робітників). Зростання промисловості супроводжувалося дальшою концентрацією робітничого класу. В 1914 році на 26 підприємствах правобережжя області працювало більш як по 100 робітників, на 8— по 500, на 4 — більш ніж по 1000 і на двох підприємствах більш як по 2000 робітників.
Висока концентрація промисловості призводила до утворення монополістичних об’єднань. Монополістичний капітал проник і на Черкащину. Так, 1887 року на з’їзді цукрозаводчиків у Києві був створений синдикат, керівну роль у ньому зайняли Бобринські (що мали 6 заводів), Браницькі (7), Потоцькі (7), Бродські (9), Терещенко (7). Основним завданням цього об’єднання було не допустити зниження цін на внутрішньому ринку.
Утворення синдикату погіршило становище селян, які вирощували цукрові буряки. Тепер збут буряків здійснювався на визначені синдикатом заводи. Ціни встановлювалися наперед і були дуже низькими. Крім синдикату цукрозаводчиків, які виробляли цукор-пісок, існував ще й синдикат рафінадних цукрозаводчиків (організований у Києві 1890 року).
У дальшому розвитку промисловості й торгівлі будівництво залізниць, що розгорнулося в 60-х роках, відіграло важливу роль. Вони зв’язали Черкащину з великими промисловими й культурними центрами України та Росії. 1876 року Фастівська залізниця сполучила Фастів, Білу Церкву, Корсунь, Смілу, Черкаси і Знам’янку. В 1890—1891 рр. було споруджено колії Козятин—Умань через Христинівку, Христинівка — Шпола.
Водночас набули дальшого розвитку кустарні промисли. За неповними даними, в 1912 році на Черкащині працювало 19 500 кустарів. У Золотоніському повіті було найбільше кустарів (5941 чоловік). На правобережжі сучасної області налічувалося 7278 ткачів, 5046 шевців, 1633 кравці, 1551 коваль. Поширенням ткацтва відзначалася Смілянська волость, шевства — Канівський, Черкаський і Чигиринський повіти, деревообробних промислів — Черкаський і частково Канівський повіти.
Все це сприяло зростанню міст. На 1897 рік міське населення Черкащини становило 105 тис., або 6,5 проц. загальної чисельності населення —1625 359 чоловік.
Піднесення промисловості, будівництво залізниць прискорювали розвиток сільського господарства, яке в другій половині XIX й на початку XX ст. відігравало важливу роль в економіці Черкащини. В цей час відбувається інтенсивне переростання поміщицьких господарств у капіталістичні, які спеціалізувалися на вирощуванні товарного зерна, а також на відгодівлі худоби. Володіючи 40 проц. орних земель, поміщики більшість їх відводили під пшеницю (від 36 до 41 проц.), жито (від 16,5 до 23 проц.), овес (від 13,7 до 19 проц.), гречку і ячмінь. У селянських господарствах, які найчастіше вирощували зерно для задоволення власних потреб, провідною культурою було жито (24—35 проц. посівної площі), а пшениці належало друге місце (16,5—23 проц.).
Городництво з промисловою метою було незначним. Лише в районі Черкас, Сміли культивувалися капуста, картопля, цибуля, часник, огірки, соняшник, мак, кукурудза , а в поміщицьких маєтках ще й помідори, морква — на продаж. З коренеплодів велике промислове значення мало вирощування в поміщицьких господарствах цукрових буряків. Садівництвом черкасці здебільшого займалися для власного вжитку. Тільки в окремих поміщицьких господарствах вирощували фрукти на продаж. Так, на 1885 рік чималі сади були в Журжинцях і Кисилівці Звенигородського, Ісайках і Сунках Черкаського повітів.
З розвитком промисловості зростали й кадри робітничого класу. Основна маса робітників на Черкащині, як відомо, зосереджувалася в цукровій, винокурній, тютюновій та інших галузях промисловості.
Умови праці робітників на підприємствах Черкащини були надзвичайно важкі. Цукроварні, за винятком рафінадних заводів (а їх на Черкащині було 3), працювали 2—4 місяці на рік у дві зміни. Тривалість робочого дня — 12 годин. Працювали і в неділю, і в святкові дні. На тютюнових фабриках робочий день тривав 12— 14 годин, а на лісопильнях (Черкаського й Чигиринського лісництв) — 14—15,5 годин. За місяць щоденної виснажливої роботи на цукроварнях платили 5—7 крб. Максимальна плата за 12-годинний робочий день становила 25 коп. на заводі Бобринських у Смілі. На решті підприємств платили від 20 до 23 коп.
Підприємці не виконували найелементарніших правил охорони праці, через що травматизм був дуже частим явищем. Так, 10 листопада 1880 року на Цибулівському цукровому заводі помічник директора, загрожуючи позбавити робітників денного заробітку і нагородного карбованця, змусив їх чистити дефекаційні котли. Саме коли виконувалася ця робота, до котла було пущено пару. Робітники Нашитий і Тимонюк дістали опіки, від яких Нашитий згодом і помер.
Про жорстоку експлуатацію робітників цукроварень багато писали прогресивні українські діячі, зокрема С. А. Подолинський. Устами свого літературного героя, сільського агітатора Михайла, який працював на фабриці, С. А. Подолинський мовив: «Мабуть, ви чули, що на Лебединській фабриці… Бродського люди вмирали та й тепер, мабуть що, вмирають гірше, ніж мухи восени… Кажуть, що до нього на завод чоловік іде не на роботу, а на смерть».