Економічний стан Черкащини після з’єднання з Росією
1793 року Правобережжя возз’єднано з Лівобережною Україною в межах Російської держави. Поділ на воєводства був ліквідований і на цій території створено Брацлавське та Ізяславське (Волинське) намісництва. Канів і Корсунь у ранзі містечок включили до Київського повіту Київського намісництва. В січні 1795 року засновано Вознесенське намісництво, до якого ввійшли Уманський, Катеринопільський, Чигиринський і Черкаський повіти. Указом Павла І від 30 листопада 1796 року намісництва були ліквідовані, а замість них 1797 року утворені губернії.
Правобережну частину Черкащини включено до Київської губернії, а лівобережну — до Малоросійської. 1802 року Малоросійську губернію поділили на Чернігівську й Полтавську. З цього часу і аж до 1919 року Золотоніський повіт (лівобережна частина Черкащини) перебував у складі Полтавської губернії.
Правобережна Черкащина входила до складу Київської губернії (Уманський, Звенигородський, Чигиринський, Черкаський і Канівський повіти). У 1845 році тут жило 672 004 чоловіка, у т. ч. кріпаків — 209 336, дворових — 3032, державних селян — 34 696, військових поселенців — 22 375, вільних селян — 8695, дворян — 40421 2. На лівобережжі Черкащини (Золотоніський повіт) у 1850 році жило 138 306 чоловік, у т. ч. козаків — 64 483, кріпаків — 55 491, державних селян — 8039, міщан і цехових — 3227, дворян —15523. Величезні земельні простори на Черкащині були подаровані царським вельможам. Так, графи Бобринські мали 44 386 десятин землі в Черкаському й Чигиринському повітах, а графи Воронцови тільки в Чигиринському повіті володіли 70 442 десятинами. Князям Кантакузенам належало понад 18 тис. десятин у Золотоніському й Роменському повітах. Всі ці землі оброблялися руками покріпачених селян, позбавлених найелементарніших людських прав. Вони вважалися приватною власністю поміщика, прирівнювалися до майна, їх продавали та обмінювали на речі і тварин, програвали в карти.
Селяни й козаки займалися рільництвом і скотарством. Низький рівень агротехніки, убоге тягло й примітивні знаряддя праці були причиною несталих урожаїв. Значна частина селянства, не пориваючи з хліборобством, займалася різноманітними промислами. На Черкащині великого розвитку набуло чумацтво, зокрема, найбільше воно було поширене в районі Золотоноші та Чигирина. В першій половині XIX ст. багато чумаків з Вереміївки, Жовнина, Васютинець, Гельмязова щороку їздили до Криму по сіль, на Дон і в Астрахань по рибу. Тільки в Золотоніському повіті зареєстровано 2443 чумацьких фур, хоч їх, напевно, було далеко більше.
Розвивалися й дрібні ремесла: шевство, кравецтво, ковальство, столярство та інші. 1856 року в повітових містах, що входили до Київської губернії, працювало 1302 ремісники. Більшість продукції збувалася на місцевих ярмарках та базарах.
Поряд з кустарним виробництвом розвивається поміщицька й купецька мануфактура. Поступово з’являється й фабрично-заводська промисловість. Поміщики та купці нагромаджували значні капітали і вкладали їх у вигідні галузі промислового виробництва. Так, значного розмаху в цей час набула суконна промисловість. У 1808 році поміщиками відкрито Таганчанську, 1815 — Корсунську, 1818 — Стеблівську сукнярні. Напередодні реформи 1861 року суконні мануфактури були вже великими промисловими підприємствами. Досить сказати, що на цих мануфактурах 1845 року працювало 1289 робітників. Випуск продукції досяг 339 707 крб.
У 1812—1816 рр. на Межиріцькій, Таганчанській та Шполянській полотняних мануфактурах працювало 42 робітники. Перше місце за кількістю підприємств і обсягом продукції належало харчовій промисловості. В середині XIX ст. на Правобережній Черкащині налічувалося 114 млинів і гуралень, 44 цукроварні і 22 броварні.
У першій половині XIX ст. Черкащина стала центром цукроваріння. Саме тут було зосереджено найбільше цукрових підприємств, і саме в цій галузі дуже швидко відбувався процес переходу від мануфактурної стадії цукрового виробництва до капіталістичної. Першу цукроварню на Україні збудовано 1824 року в селі Трощині Канівського повіту3. 1843 року підприємці К. Яхненко і Ф. Симиренко спорудили перші в Росії механічний пісково-рафінадний завод у селі Ташлику, неподалік Сміли, 1848 року Городищенський пісково-рафінадний завод біля Млієва, а в 1846 році — машинобудівний завод у селі Млієві, який випускав обладнання й машини для цукрових підприємств. У 1847 році на Черкащині діяло 39 цукроварень, з них 11 парових і 28 вогневих, тобто 35,6 проц. цукроварень належало вже до підприємств фабрично-заводського капіталістичного типу. Тут працювало 9940 чол., у т. ч. жінок — 2828 і дітей — 1087. У 1847—1848 рр. згадані заводи виробили 60 740 берківців продукції. Найбільше цукроварень було в Чигиринському (12), Черкаському (11) і Канівському (10) повітах.
Черкащина славилась гуральництвом і млинарством. 1861 року в Золотоніському повіті працювали 31, а 1864 року на Правобережжі — 840 гуралень. Найбільше їх зосереджувалося в Уманському, Звенигородському і Канівському повітах. 1801 року в Золотоніському повіті налічувалось 914, а 1847 року на Правобережжі Черкащини —1608 вітряків.
На Черкащині, як і в інших районах країни, широко застосовувалась кріпосна праця в промисловому виробництві. Це призводило до виникнення таких груп робітників, як панщинні, кабальні, приписні й посесійні. Значну частину робітників власники заводів наймали на кабальних умовах. Поміщик-цукрозаводчик Бобринський брав на свої підприємства багато селян за договорами з поміщиками Київської, Полтавської, Чернігівської, Могильовської, Мінської і Смоленської губерній. Постійно проводилась контрактація робочої сили на заводи Бобринського із складу державних селян — «неплатників податку». Вирушаючи у віддалені місця заробітку (звичайно, не для себе, а для поміщика), закабалені робітники зазнавали голоду, холоду й цілковитого виснаження. Робочий день тривав 13—14 і навіть 15 годин. На Стеблівській сукнярні, наприклад, робітники працювали влітку від зорі до зорі, взимку —від сходу сонця до 9—10 годин вечора. Винагорода кріпакам за працю грошима, харчами, одягом, взуттям і виробами найчастіше практикувалася на суконних фабриках і цукрових заводах. Причому підприємці обтяжували трудівників цілою системою кабальних умов. Так, у багатьох договорах, складених між майстрами й Смілянською головною конторою, зазначалось: коли перші будуть непокірними, то граф Бобринський звільняє їх з роботи, і вони не матимуть права найматись ближче, як за 500 верст від Черкаського повіту, де знаходились заводи Бобринського.
Тяжке становище кріпосних робітників на цукроварнях напередодні реформи змалював відомий український письменник І. С. Нечуй-Левицький у повісті «Микола Джеря»: «Сахарні стояли за великим ставком, захищені глибоким ровом і обгороджені стіною… Там була навіть школа, тільки не для просвіти народа, а задля того, щоб вивчить хлопців на писарів для фабрицьких канцелярій…, господарство вже далося взнаки людям і кидалось в вічі. Огорожа місцями лежала на землі, по двору гнилі калюжі; будинки були облуплені, вікна в хатах були повибивані; подекуди ціле стадо кіз гуляло по садочках і гризло дерево… Казарми, довгі безміри, були ще поганші, ніж на стеблівській сахарні. В хаті було повно барлогу, як у свинюшниках; там стояв якийсь чад од махорки, од гнилої соломи, од нечистої одежі, од кислого борщу, од бурлацьких онуч». Харчували робітників, немов свиней: «В борщі була сама за себе бутвина та квас; подекуди тільки плавали таркани замість м’яса. Після борщу подали кашу. Каша була з тухлого пшона, а старе сало тхнуло лоєм. Хліб був чорний, як свята земля».
Товарна продукція, що вироблялася,— цукор, вовна, сукно тощо — продавалась на ярмарках і базарах. У другій чверті XIX ст. в Черкаському й Канівському (без Богу слава) повітах щороку відбувалося 25 ярмарків, на які привозилося товарів на 40 620 карбованців.
Населення Черкащини взяло активну участь у Вітчизняній війні 1812 року. Сформовані тут 2 козацькі і 2 ополченські полки боролися проти ворога. Вітчизняна війна вплинула на розвиток визвольного руху декабристів, який став, за визначенням В. І. Леніна, початком першого, дворянського етапу розвитку визвольного руху в Росії. Одним з центрів декабристського руху на Україні було містечко Кам’янка, де в маєтку Давидова, в «Зеленому будиночку», члени Південного товариства збиралися на свої наради. 1823 року в Кам’янці вирішувалося одне з основних питань програми Південного товариства — про встановлення в Росії республіканського устрою та знищення царської родини. Кам’янську управу Південного товариства очолювали В. Л. Давидов і С. Г. Волконський. Вона мала підготувати полки військових поселень до повстання. Після розгрому декабристського руху в січні 1826 року В. Л. Давидов і С. Г. Волконський були заарештовані й засуджені до 20 років каторжних робіт.
Повстання декабристів знайшло відгомін серед народних мас, справило на них певний вплив. 1826 року стався антифеодальний виступ селян у районі Умані (села Іваньки, Мошурів, Тальне, Романівна та інші). Керував ним солдат Олексій Семенов. Селяни, оголосивши себе вільними, заарештовували поміщиків і захоплювали їхнє майно. Виступ було придушено, найактивніших його учасників засудили до каторжних робіт і поселення в Сибіру. Того ж року відбулися заворушення селян у містечку Корсуні, селі Підвисоцькому на Уманщині та інших місцях.
Посилення феодально-кріпосницького гноблення в 30-х роках ХІХ ст. викликало нову хвилю селянських виступів. Заворушення охопило кілька сіл Чигиринського повіту. Серед повстанців особливо відзначалися ватажки Павло Гончар, Павло Стадник, Мусій Ковтун, Оврам Чиженко. Адміністративними репресіями і військовою силою царизм придушив ці рухи.
Зростання антикріпосницького руху селян і прагнення царського уряду привернути їх на свій бік у боротьбі проти польських поміщиків привели до того, що царський уряд сенатським указом від 26 травня 1847 року запровадив інвентарні правила, якими передбачалось обов’язкове складання інвентарів. Вони мали регламентувати виконання кріпосних повинностей поміщицькими селянами. За селянами закріплювалася надільна земля, яка й далі вважалася поміщицькою власністю. Для тяглих, тобто тих, хто мав робочу худобу, встановлювалося три тяглові і один жіночий, всього чотири дні панщини на тиждень. Піші, що мали половинні наділи, відбували панщину: два дні чоловічі й один день жіночий на тиждень. Городники, тобто селяни, що не мали польової землі й володіли тільки садибою, зобов’язані були платити поміщикові щорічний грошовий оброк з розрахунку 24 дні панщини. Селяни, які не мали не тільки польової, але й присадибної землі і жили в чужих дворах, — бобилі, сплачували оброк грошима — від 1,5 до 2,5 крб. на рік. Крім того, селяни відробляли згінні дні.
У зв’язку з революцією в країнах Західної Європи і посиленням кріпосницької реакції в Росії 29 грудня 1848 року царський уряд видав нову редакцію інвентарних правил, які значно погіршували становище селян. Інвентарні правила залишали недоторканою поміщицьку власність на землю й узаконювали існуюче малоземелля та обезземелення селян. 1847 року 236 поміщиків правобережжя Черкащини володіли 399 827 десятинами землі, а 73 811 селянських дворів користувалися 410 462 десятинами надільної землі, що теж була поміщицькою власністю. Та поміщики не зважали на правила. Вони продовжували безкарно збільшувати панщину й зменшувати селянські наділи. Так, у Звенигородському, Канівському, Уманському, Черкаському й Чигиринському повітах за 14 років (з 1847 до 1861) поміщики збільшили своє землеволодіння на 27 208 десятин, або на 10,26 процента.
Селяни швидко зрозуміли суть цих правил і своє ставлення до них, зокрема, висловили в народній пісні:
Зразу добре радилися.
Сповняли інвентарі,
А там стали шкури дерти,
Як і спершу драли.
Отамани з батогами,
З нагаєм гуменний
На роботу цілий тиждень
Гонять, мов скажених.
Кріпосні селяни й далі були предметом торгівлі та обміну. При цьому їх часто продавали без землі, розлучали батьків і дітей. Такої долі зазнав і молодий Тарас Шевченко. Обтяжені надмірною панщиною, терплячи безпросвітні злидні й темряву, селяни зобов’язані були виконувати й державні повинності, а також сплачувати непосильні податки, які безжально стягували з них органи царської влади. Тяжкою повинністю для панських селян була рекрутчина. Користуючись необмеженими правами, поміщики віддавали в солдати насамперед тих кріпаків, які проявляли непокору. Нестерпний гніт поміщиків і феодально-кріпосницької держави з надзвичайною силою розкрив Т. Г. Шевченко в своєму творі «Сон».
Он глянь — у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! В військо оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
Посилення соціально-економічного гноблення призвело до дальшого зростання класової боротьби на Правобережжі. Найбільші заворушення на Черкащині сталися 1848 року в селах Ребедайлівці і Жаботині нині Кам’янського району. Доведені до відчаю нелюдською експлуатацією й численними утисками з боку поміщиків, селяни Жаботина й навколишніх сіл відмовились виконувати панщину. Для придушення цього виступу власті викликали війська. Одним з найгостріших виявів класової боротьби напередодні реформи 1861 року був рух під нас Кримської війни, яка лягла величезним тягарем переважно на плечі селянства (рекрутська повинність, ополчення, зростання податків, гужова повинність та ін.). Цей рух розпочався в 1855 році й охопив Звенигородський, Канівський, Уманський і Черкаський повіти. Приводом до руху було опублікування царським урядом наприкінці Кримської війни маніфесту від 25 січня 1855 року про створення рухомого ополчення. Селяни записувалися в козаки і відмовлялися виконувати панщину. Вибір ними цієї форми звільнення від кріпацької кабали пов’язаний з їх традиційним уявленням про козаків, як вільних людей, незалежних від панів і чиновників. Уряд жорстоко розправився з повсталими. За неповними даними тоді забили й поранили 57 селян, сотні активних учасників ув’язнили й заслали на каторжні роботи.
У XIX ст. на Україні виникають таємні політичні організації, які об’єднують борців проти кріпосництва і самодержавства, за рівноправність народів. Такою організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство (1845—1847 рр.). Визначними членами були уродженці Черкащини — Т. Г. Шевченко, М. І. Гулак, О. О. Навроцький. В товаристві існувало два напрями: ліберально-буржуазний і революційно-демократичний. Якщо ліберали обстоювали мирний шлях ліквідації кріпацтва* то Т. Г. Шевченко і його однодумці (серед них Гулак та Навроцький) підтримували революційні перетворення, виступали проти націоналізму П. О. Куліша та його прибічників. Черкасці знали про Кирило-Мефодіївське товариство і про арешт його членів. 24 липня 1847 року шеф жандармів писав київському генерал-губернатору Д. Бібікову, що відставлений від служби за неблагонадійність чиновник 9 класу Коломійцев, який мешкає в Черкасах, Київської губернії, давав рукописи віршів Рилєєва, поширював чутки, ніби на Україні було заворушення і що в зв’язку з цим заарештовано до 30 осіб.