Городище, Городищенський район, Черкаська область
Городище — місто районного підпорядкування, центр району, залізнична станція на магістралі Київ—Дніпропетровськ. Населення — 16,3 тис; чоловік.
Місто розкинулось на гірських берегах річки Вільшанки, правої притоки Дніпра. Виросло на терені давнього поселення гродища, рештки якого зберігалися до кінця XIX ст. Перша писемна згадка про Городище належить до XVI ст.
Поселення часто зазнавало ворожих нападів. 1527 року воно було спалене татарами. Відродилося лише через 106 років. Але розвивалося повільно. Земля родила погано, бо була переважно кам’яниста. Селяни жили бідно, хоч своєю працею (займалися бджільництвом, скотарством, виготовляли фарбу для сап’яну) давали великі прибутки власнику села Конецпольському.
Панські здирства викликали обурення городищенців. Коли спалахнула визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, вони активно в неї включилися.
А після перемоги над польсько-шляхетським військом 16 травня 1648 року під Корсунем козаки з допомогою повсталого місцевого населення вигнали Конецпольського. 1649 року Городище стало сотенним містечком Черкаського полку.
У червні 1664 року козаки під проводом Івана Сірка разом з російськими військами, очолюваними Г. Косоговим, розгромили під Городищем татарські полчища. Після Андрусівського перемир’я 1667 року Городище у складі Правобережної України відійшло до Польщі.
У другій половині XVII — на початку XVIII ст. воно переходило від одного власника до іншого, які сварилися з сусідами за межі своїх володінь, намагалися якнайбільше нажитися за рахунок селян. Про посилення поміщицького гніту, національних і релігійних утисків свідчить скарга жителів села від червня 1767 року до переяславського епіскопа, де, зокрема, йшлося про те, що кріпаків піддають тілесним покаранням, відбирають у них худобу, православним нав’язують уніатство.
Народний гнів наростав. Городищенці стали учасниками Коліївщини 1768 року, під час якої вони визволили містечко від польських феодалів, на деякий час позбувшись їхнього гніту.
Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Росії 1793 р. Городище стало волосним центром Черкаського повіту. 1794 року в ньому налічувалося близько 3,7 тис. жителів. Кількість населення зростала за рахунок прийшлих селян, які осідали тут, працюючи на добуванні граніту й лабрадориту, на цегельному й винокурному заводах. 1848 року брати К. і Т. Яхненки та Ф. Симиренко заснували тут цукроварню, що 1859/60 року виробила близько 400 тис. пудів цукру. 1860 року в Городищі у 1101 дворі проживало близько 7 тис. жителів. На таку кількість населення існувала невеличка лікарня на кілька койок при цукроварні.
Одним з перших навчальних закладів стала т. зв. ланкастерська школа на 30 місць, відкрита 1822 року в поміщицькому маєтку. Вона готувала дітей для праці в панській економії. 1856 року при цукроварні прийняло перших 95 учнів міністерське училище. Однак ці навчальні заклади не могли задовольнити прагнення жителів містечка до освіти. 1861 року почала працювати парафіяльна школа.
Реформа 1861 року істотно не вплинула на становище селян. Вони одержали в подвірне користування на одну ревізьку душу 3 дес., або 8436 дес. на 23 845 чоловік населення Городища і Млієва. Поміщикам залишилось понад 40 тис. десятин. Ошукане селянство всіляко заперечувало проти такого пограбування. 1862 року штабс-офіцер корпусу жандармів у Городищі повідомляв губернатора: «Всі селяни княгині Воронцової рішуче відмовляються від будь-яких умов підписання уставних грамот». Поміщиця викликала дві роти Олексопольського та 3-го батальйону Кременчуцького піхотних полків і шляхом екзекуцій примусила селян скоритися. Проте боротьба не припинялася. Про це свідчать потрави посівів, що належали поміщиці Балашовій. Остання, володіючи 9 тис. десятинами, одержувала від оренди землі близько 20 тис. карбованців на рік, а селянам платила за поденщину — чоловікам — по 25—30 коп., жінкам — 15—20 коп. За мізерні гроші, а то й безплатно, діти збирали на бурякових плантаціях жуків, хробаків, зрізували бур’ян.
Після реформи посилилося зростання продуктивних сил. Розширювався цукровий завод, де 1867 року працювало 750 робітників. Поруч виріс механічний завод, що виготовляв устаткування для цукроварень. Ці підприємства потребували багато робочих рук. Щороку 150 тис. підвід цукрових буряків та 40 тис. підвід дров возили селяни на заводи.
Значна частина городищенців займалася, як і в попередні століття, чумацтвом.
Нелегку долю городищенського чумака змалював П. П. Гулак-Артемовський:
Як з Городищ чумак, пішовши у Крим за сіллю,
В дорозі нидіє двадцяту вже неділю,
Обшарпався до рубця, в коломазь обліпився…
Терпить нужду й біду, пропасницю й гостинець.
У 1876 році біля залізниці, спорудженої того ж року, виріс ще один, устаткований машинами та механізмами, Маріїнський цукрозавод. Тут працювало понад 1000 робітників. 1887 року завод Яхненків—Симиренка, не витримавши конкуренції, припинив існування.
Чимало робітників працювало на цегельному і пивомедоварному заводах, на 3-х млинах, 2-х олійницях та інших дрібних підприємствах. Нелюдські умови праці, експлуатація, а також революційна ситуація, що наростала в країні, пробуджували класову свідомість пролетарів. Цьому сприяло також те, що 1904 року на керамічному й цукровому заводах розповсюджені брошури: «Промова Петра Заломова на суді 28 жовтня 1902 року», «Що таке політична свобода», «Чому царський уряд затіяв війну».
Слідом за робітниками революціонізувалися й селяни. 24 квітня 1905 року на сільському сході городищенець І. Д. Мусієнко запропонував вимагати від поміщиці по 2 десятини на кожного чоловіка. Восени того ж року близько 800 селян на мітингу поблизу станції Воронцове-Городище обговорювали питання про розподіл поміщицької землі. 4 червня 1906 року селянський сход вирішив не сплачувати податки. Викликаний властями кінний військовий загін, розганяючи селян, топтав їх кіньми, бив шаблями. Одного селянина було вбито, 11 поранено.
Становище селян Городища ще більш погіршила столипінська реформа. 1912 року в 69 господарств не було землі; у 49 з них — худоби (лише один двір мав коня). З 517 господарств, що володіли ділянками до 1 десятини, 216 — не мали худоби, 25 тримали по одному коню. З 726 господарств, що володіли від 1 до 2 десятин, 307 були без худоби, 41 — з тягловою робочою силою. Обездолені селяни шукали роботи не тільки на підприємствах міста, а й масами виїжджали. Якщо 1908 року з Городищенської волості пішло шукати заробітків 1333 чоловіка, то через 2 роки — майже 1600.
Після поразки революції 1905—1907 рр. у Городищі діяла революційна група, очолена сином місцевого селянина У. П. Жуком (1887—1919). 1917 рік застав його у Шліссельбурзькій фортеці. Звільнений Лютневою революцією, У. П. Жук працював на пороховому заводі, був визначним організатором шліссельбурзьких робітників, створював революційні загони, робітничі бойові дружини. Під час штурму Зимового палацу очолював батальйон шліссельбурзців.
У перші місяці Радянської влади він здійснив на Шліссельбурзькому пороховому заводі свій проект виробництва цукру із тирси. Цей продукт допоміг робітничим сім’ям перебути голодну зиму 1918 року7. У. П. Жук — член Військової Ради і комісар Карельської дільниці Петроградського фронту, загинув героїчною смертю в бою проти білогвардійської армії Юденіча. Посмертно він нагороджений орденом Червоного Прапора.
У роки нового революційного піднесення робітники Городища продовжували боротьбу проти експлуататорів. 31 січня 1911 року в страйку на цукровому заводі взяло участь 170 робітників. Страйкарі не ставали до роботи 12 годин (одну зміну), вимагаючи замість двозмінного запровадити тризмінний восьмигодинний робочий день. Керівництво заводу відмовилося виконати їхні вимоги. Через два роки знову виник страйк і тривав цілий день. Вимоги були ті ж самі — восьмигодинний робочий день. Адміністрація звільнила всіх страйкарів з роботи.
Власті Городища не дбали про медичну допомогу населенню. Лише 1912 року тут була заснована лікарня, що через три роки налічувала 32 ліжка. На низькому рівні була освіта.
Крім парафіяльної школи, 1872 року тут почало працювати однокласне народне училище на кошти громадян з деякою доплатою казни. Того ж року засноване двокласне училище, перетворене 1891 року на сільськогосподарську школу. Через сім років на цукрозаводі відкрилося двокласне сільське училище. У Городищі народились: український класик поет П. П. Гулак-Артемовський (1790— 1865), відомий український композитор, автор класичної опери «Запорожець за Дунаєм», співак, щирий друг Т. Г. Шевченка С. С. Гулак-Артемовський (1813—1873).
У вересні 1843 року та двічі влітку 1859 року в Городищі бував Т. Г. Шевченко. Відвідували містечко і народовольці А. І. Желябов, М. І. Рисаков, В. К. Дебогорій-Мокрієвич, з якими був знайомий син підприємця Л. П. Симиренко, засланий згодом до Сибіру за революційну діяльність. Пізніше він став видатним ученим. У Городищі бували М. І. Костомаров, М. П. Драгоманов. У 1870—1873 рр. тут жив український етнограф П. П. Чубинський. Тут народився активний учасник революційного руху на Україні Л. Л. П’ятаков (1888—1918). На цукровому заводі працював відомий інженер-технолог цукрової промисловості М. О. Толпигін (1829—1920).
Коли до Городища дійшла вістка про перемогу Лютневої революції, на заводі сталося заворушення, викликане неправильним нарахуванням робітникам заробітної плати. Робітники добились встановлення восьмигодинного робочого дня, але по суті їх становище не змінилось.
Справжнє визволення від капіталістичної експлуатації приніс Великий Жовтень. 11 листопада 1917 року газета «Пролетарская мысль» опублікувала таку резолюцію селян Городища: «Висловлюємо повну готовність стояти до останньої краплі крові за Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Наш селянський лозунг — «Смерть або земля, свобода і воля!». У містечку було створено Раду робітничих і селянських депутатів, яка приступила до розподілу поміщицької землі, встановила контроль над усіма установами, реквізувала панський палац, приступила до створення Червоної гвардії. 17 і 18 грудня земельний комітет роздав селянам 586 пудів хліба. 500 крб. було виділено бідним солдаткам.
Але мирне життя перервала австро-німецька окупація, що тривала з березня до листопада 1918 року. У відповідь на вбивства і грабежі у квітні було створено бойовий загін, який на ділянці Городище—В’язівок та Городище—Мошни кілька разів разом з партизанами сусідніх сіл виводив з ладу телефонну та телеграфну лінії зв’язку, влаштовував інші диверсії.
Після вигнання австро-німецьких окупантів містечко на деякий час захопили петлюрівці. Народні месники активізували боротьбу. 20 січня 1919 року Червона Армія при підтримці партизанів визволила містечко. Було відновлено Радянську владу. Розгорнув діяльність волосний ревком.
Та недовго продовжувалося мирне життя. В серпні 1919 року містечко захопили денікінці. Вони розстріляли члена ревкому І. Лютого та ще трьох радянських громадян. Діючи в підпіллі, ревком активно керував боротьбою трудящих проти білогвардійців. Крім партизанського загону, відкриті бої з денікінцями вели робітники цукрозаводу. Зокрема, пустили під укіс їхній поїзд.
Наприкінці грудня 1919 року Червона Армія разом з партизанами визволила містечко. З нагоди такої події відбувся великий мітинг трудящих на цукрозаводі.
Боротьбою трудящих проти внутрішньої і зовнішньої контрреволюції керувала партійна організація. У серпні 1920 року вона налічувала 17 членів і 4 кандидати в члени партії. Очолював її А. С. Ус.
18 липня 1920 року на повітовому з’їзді селянської молоді було засновано Городищенську комсомольську організацію. Через рік вона налічувала 55 членів. 1920 року створено комнезам.
Важливою подією в житті Городища став приїзд 2 вересня 1920 року агітпоїзда на чолі з головою ВУЦВКу Г. І. Петровським. Об’єднане засідання волосного та сільських виконкомів і комнезамів, що тоді відбулося, обговорило питання про продрозкладку, про розподіл землі між бідняками та середняками, про боротьбу з куркулями, про створення прокатних станцій, ремісничих шкіл, мережі читалень.
Розгорнулася відбудова народного господарства. 1920 року стали до ладу Городищенський харчокомбінат, цукрозавод. Значну допомогу комуністам у боротьбі за збільшення випуску продукції, політичному та культосвітньому вихованні робітників подавала профспілкова організація заводу.
Уже в перші роки Радянської влади в Городищі почала працювати лікарня. Діти навчалися у двох школах. Було також реорганізовано 1921 року сільськогосподарську школу в сільськогосподарську профшколу, а потім у сільськогосподарський технікум, що готував агрономів плодоовочівників. Через 10 років у ній навчалось уже 119 учнів, з них 44 жінки. 1922 року на базі піскового та рафінадного цукрозаводів засновано школу фабрично-заводського учнівства (ФЗУ).
При заводі працював клуб, вийшло два номери друкованого двотижневика «Заводське життя».
Розгорнув роботу комсомольський клуб, де працював гурток лікнепу, відбувались читки художньої та політичної літератури, виступи художньої самодіяльності.
Перший пам’ятник Т. Шевченку, встановлений 1 липня 1923 року на Чернечій горі, відлили робітники цукрозаводу за проектом скульптора К. М. Терещенка. 1924 року погруддя поета поставлене в Городищі. Тоді ж у заводському парку споруджено погруддя Карла Маркса.
У 1922—1923 рр. у Городищі організовуються 4 ТСОЗи: «Селянин», «Орач», «Серп», «Комуна». Городищенці разом з усіма трудящими Країни Рад успішно будували соціалізм. 1928 року вони спорудили маслозавод, що переробляв за зміну 25 т молока. Зростанню продуктивності праці на цукрових заводах сприяло соціалістичне змагання, до якого включилися всі трудівники.
Зміцнювалося сільське господарство. 1929 року під час суцільної колективізації ТСОЗи злилися в колгосп «Вільне життя», який через рік обробляв майже 3,4 тис. га землі. 1930 року в містечку стала діяти МТС бурякосійного напряму, яка згодом мала 28 тракторів.
1932 року колгосп «Вільне життя» поділився на три сільськогосподарські артілі: «Червоний колос» (через три роки — ім. К. Є. Ворошилова), «Червоні яри», ім. Шевченка.
Добутий у Городищі лабрадорит використовувався не тільки в нашій країні, а й вивозився до Німеччини, Франції, США.
Уже 1930 року в Городищі працювали: райлікарня, поліклініка, дитяча консультація, протитубдиспансер, райсанстанція.
1927 року син шахтаря О. С. Коваль створив капелу бандуристів, яка 1936 року виступала у Москві на першій Всесоюзній олімпіаді художньої самодіяльності працівників цукрової промисловості, через три роки — на Всесоюзній сільськогосподарській виставці.