Верхнячка, Христинівський район, Черкаська область
Верхнячка — селище міського типу, центр селищної Ради. Розташована у верхів’ї річки Уманки (басейн Південного Бугу), за 5 км на північний схід від районного центру та залізничної станції Христинівка. Населення — 5,5 тис. чоловік.
Територія сучасної Верхнячки та її околиць була заселена людьми ще з IV тисячоліття до н. е. Про це свідчать виявлені тут залишки поселень трипільської, біло-грудівської та черняхівської культур.
Заснована Верхнячка наприкінці XVI — на початку XVII ст. й називалася тоді Яворовцем. Перша згадка в історичних документах про Верхнячку належить до 1646 року, коли польський магнат Калиновський віддав її у заставу разом з іншими селами за 1,5 тис. злотих. 1664 року тут було 23 дими (двори), що платили податки.
У XVIII ст. населення Верхнячки зростало. 1768 року налічувався 81 двір, а через 25 років — 141 кріпацьке господарство (839 жителів).
З 1793 року Верхнячка в складі Правобережної України відійшла до Російської імперії.
Село швидко почало зростати після того, як поміщик Ясинський 1845 року збудував цукроварню. Виробництво на ній було побудовано на ручній праці кріпаків. Тягловою силою переважно були воли. 1859 року цукроварню перебудовано, встановлено паровий двигун. Хоча цукроварня була й невелика, примітивність її обладнання вимагала значної кількості робочих рук. Це й сприяло збільшенню населення. 1864 року в селі вже проживав 1381 чоловік.
Робітники жили тут у жахливих, нелюдських умовах. Інспектор Київського фабричного округу після відвідання Верхнячки в 1896 році записав у т. зв. «Шляховому журналі»: «… костопальня знаходиться в окремому приміщенні. Вона низька, брудна, переповнена парами, які піднімаються знизу з парових цехів. Вікна відчинені, протяги. Одне з приміщень до того переповнено парами, що в ньому важко рухатись… Взагалі костопальня брудна, сира й холодна». В описі майна Верхняцького цукрозаводу на 1 липня 1905 року значиться, що в бараках, де жили робітники, заводське майно складалося з діжки для вмивання, чавунного котла, кварти для пиття, 4 мисок, 11 рамок з правилами для робітників, 275 тюфяків і 7 ікон. Робочий день тривав 12 годин; заробіток некваліфікованого робітника-чоловіка не перевищував 14 крб., а жінки — 6 крб. 50 коп. на місяць. На підприємстві не було елементарної охорони праці.
Не краще жилося й селянам. Реформа 1861 року не справдила їхніх надій. За уставною грамотою 1865 року в селі налічувалося 240 дворів, у т. ч. тяглових — 98, піших — 128 і городників — 14. їх земельні наділи дорівнювали 1223 десятинам, з якої тільки 1086 десятин було орної та сінокісної. За неї селяни мусили внести 47859 крб. 33 коп. викупних платежів. Крім цього, протягом 49 років, починаючи з 1 вересня 1863 року, належало сплачувати по 6 проц. річних, тобто по 2871 крб. 56 коп. Наприкінці XIX ст. експлуатація селян ще більше посилилася. Вони й далі страждали від безземелля та малоземелля.
У 80-х роках XIX ст. цукроварнею заволодів австрійський капіталіст Дітріх. На прибутках, здобутих жорстокою експлуатацією робітників і селян, він розширював виробництво, яке вело до збільшення посівних площ цукрових буряків. Щоб збільшити продуктивність і підвищити врожайність цукрових буряків, необхідно було застосувати селекційну роботу — виведення нових і поліпшення існуючих сортів. Тому 1899 року в селі відкрито селекційну станцію.
Гноблені й позбавлені будь-яких прав, робітники й селяни піднімалися на боротьбу проти поміщиків і капіталістів. Особливо рух протесту проти свавілля й гніту посилився в роки першої російської революції 1905—1907 рр. У Верхнячці на той час уже існував соціал-демократичний гурток. Вести революційну роботу й розповсюджувати нелегальну літературу у Верхнячці допомагав уродженець села В. Лизун, що працював кравцем у Києві. А безпосередню організаторську та агітаційну роботу серед трудящих за вказівками Уманської повітової організації РСДРП здійснював її член, керівник місцевого гуртка М. М. Святенко. В 1905 році він нелегально збирав селян та робітників і перед ними викривав брехливу, антинародну суть царського маніфесту 17 жовтня. За революційну діяльність його було кинуто до уманської в’язниці. Про ріст революційних настроїв серед робітників і селян Верхнячки свідчить той факт, що сюди в 1905 році для «охорони спокою» власті послали підрозділ Чугуївського полку, що стояв тут майже до 1914 року.
Під впливом революційної агітації волосний сход 1906 року в своїй ухвалі вимагав скасування викупних платежів, акцизних зборів і податків, запровадження замість них прибуткового податку, введення загального обов’язкового і безкоштовного навчання, допуску селянських дітей в усі навчальні заклади на рівні з іншими станами. Трудівники Верхнячки брали участь у діяльності Христинівської селянської організації «Бойова дружина».
У роки реакції й столипінської аграрної реформи класова диференціація посилилася. В 1912 році у Верхнячці поміщикові належало 858 десятин землі, а 433 селянським господарствам тільки 1216 десятин. 24 господарства були безземельними, 48—мали менше десятини, 126 —від 1 до 2 (їм належало всього 171 десятина). 51 родина не мала худоби, а 412 — коней.
Злиденні умови життя трудящих стали причиною великої смертності. Наприклад, з 1881 по 1891 рік з 2557 дітей, які народилися в той час, 402 померло, не доживши до року, а 1045 — до 10 років. Медичне обслуговування населення було незадовільним. Всю Верхняцьку волость, до якої входило 11 сіл з населенням 13 834 чоловіка (1897 р.), обслуговували 2 лікарі, фельдшер та аптека. Один з цих лікарів обслуговував робітників цукроварні. Діти робітників і селян не могли здобувати освіту. Церковнопарафіяльну початкову школу, відкриту 1860 року, відвідувало лише 72 учні, з них 12 дівчаток. 1902 року в селі почала працювати двокласна міністерська школа.
Перша світова імперіалістична війна завдала багато лиха трудящим, погіршила й без того їх тяжке становище. Майже 75 проц. чоловічого населення призовного віку було мобілізовано на фронт. Близько 100 з них полягли на фронтах, а ще більше — стали інвалідами. Війна привела до різкого зниження життєвого рівня населення.
Жителі Верхнячки радо зустріли звістку про повалення самодержавства. Однак Тимчасовий уряд не дав селянам землі. Разом з робітниками під керівництвом більшовиків вони продовжували боротьбу.
Трудящі Верхнячки палко вітали перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. В лютому 1918 року обрано Раду робітничих і селянських депутатів. Її очолив М. М. Святенко, який у лютому 1917 року повернувся з в’язниці.
Скориставшись ганебною угодою з Центральною радою, німецькі імперіалісти кинули свої війська на Україну. У Верхнячці уже в березні 1918 року окупанти відновили владу поміщиків і капіталістів, грабували людей, жорстоко розправлялися з прихильниками Радянської влади. Але трудящі не корилися і вели активну боротьбу проти загарбників та їх пособників — буржуазних націоналістів. Серед народних борців було багато жителів Верхнячки. В той час житель села М. І. Скоробрещук сформував партизанський загін, який спочатку діяв у районі Яроватки—Христинівки, а потім з’єднався з Тальнівським революційним загоном. Месники розбирали залізничні колії, пускали під укіс німецькі ешелони. Жителі села, які працювали на Христинівському залізничному вузлі, взяли участь у Всеукраїнському загальному
страйку залізничників, що відбувся в липні—серпні 1918 року. Під час німецької окупації Уманська об’єднана організація РСДРП встановила зв’язок з групою верхняцьких більшовиків і через колишнього матроса Чорноморського флоту, активного учасника боротьби за владу Рад X. К. Поляруша керувала їх роботою. Пізніше він працював в Уманській надзвичайній комісії, у 1919 році на чолі бронепоїзда громив контрреволюційні банди в районі Христинівки — Тального.
У березні 1919 року Верхнячку визволили від петлюрівців частини 2-ї Української радянської дивізії. Трудящі поступово почали налагоджувати мирне життя, обрали сільську Раду. Протягом наступних дев’яти місяців село кілька разів переходило з рук у руки. Хазяйнували тут і денікінці. Остаточно Радянську владу відновлено у січні 1920 року.
На чолі мас йшли комуністи. З 1919 року у Верхнячці існував партійний осередок, його організатором був X. К. Поляруш. Після тяжкого поранення на фронті він повернувся до рідного села й включився в активну роботу, об’єднуючи навколо себе передових людей. У червні 1920 року осередок налічував уже 13 чоловік.
Першими кроками органів Радянської влади були: наділення селян землею, націоналізація цукроварні, налагодження мирного життя. Верхняцькі незаможники до липня 1920 року одержану землю поділили між безземельними селянами не тільки у Верхнячці, а й в усій волості.
На заклик Радянського уряду допомогти продовольством Червоній Армії, яка билася з петлюрівцями й польськими інтервентами, та на виконання рішення місцевого комнезаму, селяни Верхнячки в кінці серпня 1920 року зібрали чимало хліба, картоплі, сала і своїм транспортом відвезли бійцям 47-ї дивізії 14-ї армії. Для успішного завершення боротьби з польськими загарбниками і контрреволюційними бандами 24 серпня в Уманському повіті проведено мобілізацію до лав Червоної Армії. Першими в той же день до Умані на мобілізаційний пункт прибули селяни-бідняки Верхняцької волості.
Після закінчення громадянської війни трудящі села розпочали мирне будівництво. В умовах розрухи й голоду відновлювалося зруйноване господарство. За сезон 1922/23 року цукрозавод виробив 167,6 тис. пудів цукру. Розширювалися посівні площі під цукрові буряки.
Налагоджувалося й культурно-освітнє життя. В приміщенні колишньої церковнопарафіяльної школи 1919 року відкрито початкову школу. Через рік уже працювали заводський клуб, а в 1921 році — школа фабрично-заводського навчання. Всього навчалося тоді 450 дітей.
З 1923 по 1927 рік Верхнячка була районним центром, потім увійшла до складу Христинівського району. З великим сумом трудівники села зустріли звістку про смерть В. І. Леніна. На знак великої поваги і любові до вождя вони на території заводу 1 травня 1925 року відкрили йому пам’ятник.
Зачинателями нового в усіх сферах життя були комуністи, які особливо багато зробили в організації і зміцненні колективного господарства. Вони роз’яснювали трудящим Верхнячки ленінський кооперативний план, першими усуспільнили свої наділи, коней, інвентар. 25 жовтня 1929 року в селі створено сільськогосподарську артіль, головою якої обрали Я. А. Лизуна.
Успіхи індустріалізації, досягнення першої п’ятирічки сприяли механізації колгоспного господарства. Якщо в період створення артілі вона мала 40 плугів, 40 возів і близько 50 коней, то в 1930 році тут з’явився перший трактор, а потім молотарки та інші машини. З року в рік колективне господарство здобувало нові успіхи. В передвоєнні роки колгоспники одержували в середньому по 25 цнт зернових культур і по 200—250 цнт цукрових буряків з гектара.
Невпинно поліпшувалися справи на цукрозаводі та дослідно-селекційній станції. Після реконструкції у роки першої п’ятирічки завод перетворився на одне з потужних підприємств Правобережної України. За добу він переробляв 10 тис. цнт сировини. Успішно діяв колектив дослідно-селекційної станції. Високим урожаєм буряків і зерна в 1939 році станція завоювала право бути учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки.
1940 року колгосп, цукрозавод і дослідно-селекційна станція вдруге стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Пишалася Верхнячка своїми новаторами виробництва: керівником паровичного цеху цукрозаводу комуністом Ю. 3. Симоніком, робітниками Є. С. Слісарчук і П. Є. Тютюнко, ланковими колгоспу М. Ю. Бурлакою, М. Д. Узенею, механізаторами М. С. Козарем і А. П. Мусійчуком, ланковою селекційної станції М. І. Любченко. Остання в 1937 році зібрала по 451 цнт цукрових буряків з гектара, а в 1939-му — була учасницею Всесоюзної сільськогосподарської виставки, нагороджена Великою срібною медаллю.
Виробничі успіхи робітників, колгоспників і трудової інтелігенції Верхнячки тісно пов’язувалися із зростанням їх політичної свідомості та культури. В передвоєнні роки тут працювали 3 клуби, 3 бібліотеки, середня і семирічна школи та школа фабрично-заводського навчання. Щороку 70 випускників школи ФЗН поповнювали лави кваліфікованих робітників заводу.
Розв’язана гітлерівською Німеччиною війна перервала мирну працю людей. У перші дні війни створено групу самозахисту, біля Верхнячки будували оборонні споруди. На початку липня 1941 року, коли ворог наблизився, основне обладнання цукрозаводу, техніка колгоспу й дослідно-селекційної станції були евакуйовані на схід країни. 31 липня гітлерівці окупували Верхнячку; разом з їхнім зловісним «новим порядком» прийшли зубожіння, насильства, розстріли трудящих.
За закликом партії радянські люди ставали на боротьбу з ворогом. Активну участь у ній брали й трудящі Верхнячки. На території села з листопада 1941 року почала діяти підпільна патріотична група в складі 15 чоловік. Її організатором і керівником був комсомолець (потім комуніст) хімік цукрозаводу П. Г. Теличенко. До групи, крім нього, входили жителі Верхнячки О. Ф. Дерманчук, М. 3. Плахотнюк та інші. П. Г. Теличенко й О. Ф. Дерманчук, вийшовши з ворожого оточення пораненими, прийшли до рідного села і разом з військовополоненими, які працювали на заводі, створили цю групу. За допомогою електрика заводу М. А. Скоробрещука було відремонтовано старий радіоприймач. Патріоти розповсюджували повідомлення Радінформбюро, антифашистські листівки, в яких закликали населення до боротьби з ворогом, саботували заходи окупантів. Підпільники знищували також фашистських офіцерів і солдатів, забирали у них зброю. Велику допомогу партизанам подавали медикаментами місцевий лікар комуніст М. Д. Кривенко, фельдшер 3. Й. Кошова. Понад 40 жителів села допомагали підпільникам. Серед них К. В. Третяк, Т. В. Маркова, В. П. Стопхай і її 12-річний син Володя. Останніх двох есесівці схопили і в 1943 році розстріляли. У 1943 році патріотична група встановила зв’язок з 2-ю Українською партизанською бригадою; і в квітні того ж року верхняцькі патріоти пішли на з’єднання з одним з її загонів. В Яро-ватському лісі їх оточили фашисти. В нерівному бою загинули О. Ф. Дерманчук, М. 3. Плахотнюк і В. І. Добриченко. Решта партизанів пробилася до загону і продовжувала боротися проти загарбників.
9 березня 1944 року Верхнячку визволили від окупантів воїни 206-ї стрілецької дивізії 27-ї армії 2-го Українського фронту. Гітлерівські варвари завдали селу великих збитків: на цукровому заводі — на суму 10 млн. крб., селекційній станції — З млн. крб. У колгоспі було зруйновано всі тваринницькі ферми, знищено худобу.
У роки Великої Вітчизняної війни понад 400 жителів Верхнячки воювали на фронтах, де відважно билися з ворогом. 250 з них віддали своє життя за свободу й незалежність Батьківщини, 362 учасників війни відзначено бойовими нагородами. Н. Ф. Харченко, який нині працює в колгоспі, за мужність, виявлену під час форсування Керченської протоки та визволення Керченського півострова, нагороджений орденом Червоної Зірки, а за відвагу, виявлену в боях під Севастополем і Моравою-Остравською,— орденами Вітчизняної війни обох ступенів.
Сільська Рада і заводська парторганізація, що почали діяти в перші дні після визволення, мобілізували трудящих на відбудову народного господарства. Колгосп мав всього 2 воли і кілька коней. Допомога держави й сумлінна праця колгоспників стали основою швидкого подолання труднощів. На 15 жовтня 1944 року артіль перевиконала план розвитку тваринництва. Добре працювали й хлібороби. Колгоспниця Я. Ф. Корнійчук, наприклад, на перших післявоєнних жнивах виконувала денну норму на 120—150 проц. Значного успіху добилися й буряківники, а ланка М. Ю. Бурлаки вийшла в районі переможцем. До фонду Червоної Армії колгосп здав тоді понад план 2,4 тис. пудів, колгоспники — власних 735 пудів зерна. В 1946 році артіль вийшла в районі переможцем на сівбі ярих культур.