Кам’янка, Кам’янський район, Черкаська область
Кам’янка — місто районного підпорядкування, центр району, розташоване на річці Тясьмині, притоці Дніпра, за 65 км від обласного центру, на автотрасі Київ—Донецьк. Однойменна залізнична станція — на лінії Київ—Дніпропетровськ. Населення — 14,8 тис. чоловік.
Засновано Кам’янку на початку XVII ст. кріпаками-втікачами з Поділля, Київщини, Полтавщини, які селилися на кам’янистих берегах річки Тясьмину (звідси й назва поселення). Вперше слобідка Кам’янка згадується в історичних документах періоду визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Рятуючись від народного гніву, її власник Житкевич утік до Польщі, а Кам’янку 27 березня 1649 року було передано в спадкове володіння Богдану Хмельницькому.
Через п’ять років цар Олексій Михайлович жалуваною грамотою підтвердив права Хмельницького на неї.
Після Андрусівського перемир’я 1667 року, коли Правобережна Україна знов відійшла до шляхетської Польщі, до Кам’янки прибув новий управитель маєтками Житкевичів. Разом з уніатським протопопом Лаврентієм вони силоміць ополячували населення, нав’язували уніатську віру. Ігумен православного Мотронинського монастиря в листі до польського короля писав, що уніати вриваються в церкви, б’ють священників, накладають на селян великі грошові штрафи.
З 1730 року Кам’янка перейшла у володіння магнатів Любомирських. За тодішнім адміністративним поділом вона була центром Кам’янського ключа, який входив до складу Смілянського староства. В 1756 році Кам’янці надано статус містечка. Основну його частину обнесено високою дерев’яною стіною з сторожевими баштами, перед стіною викопано глибокий рів. У центрі містечка розміщувалися дерев’яний будинок управителя та різні службові приміщення. Далі один до одного тулилися будинки міщан, селян, кріпаків. У 1787 році кам’янський маєток продано князю Г. Потьомкіну, який разом з іншими населеними пунктами подарував його своїй племінниці К. М. Самойловій. Вийшовши заміж за Л. Д. Давидова, вона оселилася в Кам’янці.
На початку 20-х років XIX ст. її молодший син полковник В. Л. Давидов, учасник Вітчизняної війни 1812 року — пішов у відставку й оселився в Кам’янці. У нього часто гостювали його бойові товариші генерал М. М. Раєвський, що жив неподалік у своєму маєтку в с. Бавтишці, генерал О. П. Єрмолов, прославлений партизан і поет Д. В. Давидов та інші.
Саме в той час Кам’янка стала одним з центрів декабристського руху на Україні. В. Л. Давидов, який 1820 року вступив до «Союзу благоденства», зблизився з керівником Південного товариства декабристів П. І. Пестелем і брав активну участь у діяльності товариства. Давидов віддав у розпорядження декабристів свою кам’янську садибу. С. Г. Волконський так писав про нього: «Василь Львович Давидов — людина чудова за розумом і теплотою почуттів до справи. Я назову його ватажком щодо впливу його сміливих переконань і влучних захоплюючих розмов, а місцеперебування його в с. Кам’янці Чигиринського повіту щороку було збірним пунктом для нарад». Одна з перших нарад у Кам’янці, як свідчить у своїх «Записках» декабрист І. Д. Якушкін, відбулася у листопаді 1820 року. Із створенням у 1822 році Кам’янської управи Південного товариства, яка, за задумом її керівників В. Л. Давидова і С. Г. Волконського, мала підготувати до повстання полки військових поселенців, розташованих поблизу Кам’янки, наради стають систематичними. На них були присутні П. І. Пестель, С. І. Муравйов-Апостол, М. П. Бестужев-Рюмін, М. Ф. Орлов, І. Д. Якушкін та інші. Тут обговорювалась програма майбутнього республіканського устрою Росії «Руська правда» П. І. Пестеля, розроблявся план повстання.
Протягом 1820—1822 рр. до Кам’янки кілька разів приїздив великий російський поет О. С. Пушкін. Вперше він прибув сюди в листопаді 1820 року і гостював майже 4 місяці. Тут він познайомився з родиною Давидових. Під час перебування в Кам’янці ним були написані вірші «Нереїда» («Серед зелених вод, що пестують Тавріду…»), «Я пережив свої бажання», закінчено поему «Кавказький бранець». Про своє перебування в Кам’янці поет писав М. І. Гнєдичу в грудні 1820 року: «Тепер знахожусь у Київській губернії, в селі Давидових, милих і розумних самітників, братів генерала Раєвського… Товариство наше… різноманітна і весела суміш умів оригінальних, людей відомих нашій Росії».
1823 року керівники Кам’янської управи їздили до Петербурга, де брали участь у переговорах представників Південного і Північного товариств про їх об’єднання та спільну боротьбу проти самодержавства. Поразка виступу декабристів на Сенатській площі 14 грудня 1825 року тяжко відбилася на моральному стані членів Кам’янської управи. Під час підготовки і в ході повстання Чернігівського полку В. Л. Давидов зайняв вичікувальну позицію. В 1826 році його було засуджено до 20 років каторги, але через 13 років переведено до розряду поселенців Красноярського краю, де він і помер у 1855 році.
Після заслання В. Л. Давидова, кам’янська садиба залишилася за його родиною. 1845 року тут налічувалося 1487 ревізьких душ, з них вільних — 662, кріпаків — 8252. Отже основну масу населення становили закріпачені селяни. Вони працювали не тільки на поміщицьких ланах, а й на промислових підприємствах, збудованих Давидовими для переробки сільськогосподарської продукції. Ще 1820 року в урочищі Рудні споруджено винокурний завод, продуктивністю 7,2 тис. відер горілки на рік. 1844 року стала до ладу цукроварня, де працювало 420 кріпаків, які волами й кіньми підвозили сировину, у великих діжках мили буряки, різали їх смужками. Вдень і вночі палав вогонь у топках цукроварні та винокурні, вдень і вночі біля них поневірялись люди. Давидови мали ще й суконну фабрику, продукція якої йшла на задоволення потреб поміщицького господарства. За ручними верстатами поряд з жінками працювали підлітки і діти.
Одночасно з розвитком промисловості у містечку все ширше розгорталася торгівля. 1842 року тут було п’ять купців 3-ї гільдії, які мали близько 30 крамниць і рундуків. Кожної неділі ^відбувалися базари, річний оборот яких досягав 7 тис. крб. Економічному розвитку Кам’янки сприяло її зручне географічне розташування. Тут перетиналися три шляхи, якими рухався безперервний потік підвід з товарами: з Києва на Катеринослав, від Дніпра й Черкас вглиб херсонських степів, з Чигирина до торговельного містечка Златополя. У торгівлю поступово втягувалося і хліборобське населення, але кріпосництво гальмувало розвиток капіталістичних відносин, у сільському господарстві.
Внаслідок реформи 1861 року кріпосні селяни Кам’янки стали особисто вільними, але одержали мізерні наділи, з яких не могли прохарчуватися. 766 селянським господарствам за великий викуп було передано лише 1827 десятин землі, тоді як поміщик мав 5427 десятин, а церква — 147 десятин. Селяни не мали можливості тримати худобу, бо луками і сіножатями володів поміщик. Малоземелля,
постійні панські утиски спричинювали справедливе обурення селян, які вимагали надати їм випаси на більш вигідних умовах. Селяни рішуче заявили мировому посереднику, викликаному Давидовим у 1886 році, що коли випаси не будуть їм надані, вони самі їх візьмуть. Але сила була на боці поміщика, і селяни лишилися без сіножатей.
У післяреформенний період розвиток Кам’янки пішов значно швидше. Економічне життя в ній особливо пожвавилося після прокладення тут 1876 року залізниці та спорудження залізничної станції. Через містечко вивозилися хліб, цукор, м’ясо, велика рогата худоба, будівельні матеріали. Перше місце посідала пшениця. Якщо в 1903 році зі станції Кам’янка її відправлено 243 тис. пудів, то у 1912.році — 406,7 тис. пудів. Залізницею вивозилася і продукція сірникової фабрики «Сатурн», спорудженої наприкінці 90-х років. 1907 року на ній працювало 78 робітників.
Зростало містечко, збільшувалося його населення. Так, якщо в 1862 році налічувалося 4319 жителів, то 1900 року — понад 8,8 тис. На центральній вулиці були розташовані магазини і склади, що належали купцям і поміщикам. В хаотичному безладді тулилися халупи дрібних ремісників, чиновників та бідноти. Така тіснота пояснювалась тим, що власники Кам’янки забороняли селитись далі встановленої межі. Зелені було мало, вулички вузенькі, криві. Тісне і брудне містечко виглядало ще більш непривабливим поряд з поміщицьким маєтком, з його красивим одноповерховим будинком і великим тінистим парком, заходити до якого місцевому населенню було заборонено.
Історія містечка другої половини XIX ст. тісно пов’язана з іменем П. І. Чайковського. Вперше великий російський композитор приїздив до своєї сестри Олександри Іллівни, яка була дружиною сина декабриста В. Л. Давидова, у 1865 році. Відтоді протягом майже 30 років Кам’янка стала для композитора другим домом. Щоб створити братові сприятливі умови для творчості, Давидова відвела для нього маленький флігель на три кімнати. Молоді було суворо заборонено турбувати Петра Ілліча під час роботи. «Я знайшов у Кам’янці те відчуття миру в душі, якого марно шукав у Москві та Петербурзі»,— писав композитор у листі до рідних від 6 липня 1878 року. Останній раз Чайковський приїздив сюди незадовго до смерті у січні 1893 року. Тут і у Вербівці (за 12 км від Кам’янки) він працював над операми «Мазепа», «Євгеній Онєгін», «Орлеанська діва», над балетами «Лебедине озеро», «Спляча красуня», 2-ю симфонією, 2-м фортепіанним концертом, збірником п’єс «Пори року». В Кам’янці він збирав і вивчав українські народні пісні, мотиви яких було використано ним у його творах. У 80-х роках композитор організував гурток аматорів з молоді, сам брав у ньому участь як режисер.
Становище переважної більшості кам’янців, особливо селян, було надзвичайно тяжким. У першому десятиріччі XX ст. на 832 селянські двори Кам’янки припадало всього 1657 десятин землі, тобто менше ніж по 2 десятини на двір, в той час, як поміщик мав 6335 десятин. Не маючи достатньо землі, селяни наймалися до поміщиків на «строк». На роботу «строковики» виходили вдосвіта і працювали, поки сонце зайде. Платили їм по 12—14 крб. на місяць. За кожний пропущений день нещадно штрафували, за харчування вираховували майже половину зароблених грошей.
В середовищі селян зрів протест проти нещадної експлуатації і тяжких умов життя. 1904 року в Кам’янці виник революційний селянський гурток, організатором якого був місцевий житель Г. К. Грабовий. Активну участь в його роботі брали селяни Ф. П. Билина, С. В. Явтушенко, М. І. Гуренко і муляр А. І. Соловйов. Гурток мав зв’язки з соціал-демократичними організаціями Умані, Києва та Єлисаветграда, звідки приїздили агітатори, надходила нелегальна література. У квітні і жовтні 1905 року в містечку, на залізничній станції і навколишніх селах поліція виявила листівки і прокламації революційного змісту. В червні 1906 року в Кам’янці був заарештований агітатор з Умані. Під час обшуку в нього знайдено багато революційної літератури. Під впливом соціал-демократичної агітації і революційних подій у країні в 1905—1907 рр. селяни Кам’янки та навколишніх сіл піднімалися на боротьбу проти своїх гнобителів. Вони вимагали підвищення оплати праці в економіях, протестували проти використання найманих сільськогосподарських робітників з інших місць, спільно з робітниками цукрових заводів проводили страйки.
Чигиринський повітовий справник у своєму рапорті київському губернатору від 13 червня 1906 року повідомляв: «через надзвичайно тривожний настрій у зв’язку з початком збирання хліба та одержанням землевласниками погроз, що це збирання селяни не допустять, я був змушений 11 червня перевести півескадрону Бузького драгунського полку з Чигирина до Кам’янки». Та селяни не відступили. В тому ж рапорті справника повідомлялося, що в ніч на 11 червня була підпалена Миколаївська економія в Кам’янці, де розташувалися драгуни. Три великих господарських будівлі згоріли вщент, бо ніхто з селян не з’явився їх гасити. Через два місяці спалахнула Покровська економія. В Кам’янці почалися арешти. 21 селянина власті притягнули до відповідальності. П’ять учасників революційного гуртка заслано до Вологодської й Архангельської губерній.
Революція 1905—1907 рр. зазнала поразки, і селяни Кам’янки лишилися такими ж безземельними, як і раніше. Незадовільними були медичне обслуговування, стан освіти. На початку XX ст. в лікарні працювали один лікар і 6 чоловік середнього медичного персоналу, які обслуговували Кам’янську, Триліську, Олександрівську, Цвітнянську та Телепинську волості з населенням понад 40 тис. чоловік. Містечко мало дві церковнопарафіяльні і одну двокласну міністерську школи.
Імперіалістична війна призвела до розладу економіки країни, зробила життя народних мас нестерпним, наблизила революційний вибух. На початку березня 1917 року до Кам’янки дійшла звістка про перемогу буржуазно-демократичної революції в Росії. Того ж дня на базарній площі відбувся багатолюдний мітинг. Лунали вигуки: «Хай живе свобода, рівність і братерство!». Наступного дня революційно настроєна молодь скинула пам’ятник Олександру II, а на постаменті написала великими літерами слово «Свобода». В березні у Кам’янці створено сільський і волосний комітети громадських організацій, в яких переважали есери й націоналісти з числа дрібної буржуазії, купецтва і міщан. Вони захищали поміщицьку власність, виступали проти селян, які вимагали ліквідації поміщицького землеволодіння. У травні 1917 року Кам’янський волосний комітет заборонив жителям заготовляти дрова в лісах Давидової.
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції, яку радо вітали трудящі Кам’янки, селянські заворушення в повіті набули широкого розмаху. В січні 1918 року з ініціативи солдата К. Г. Рудецького, що підтримував більшовиків, проведено збори фронтовиків Кам’янської волості, на яких проголошено Радянську владу. Збори обрали Раду військової громади з 20 чоловік на чолі з Ф. Л. Донцем. Це був орган революційної влади, який захищав інтереси робітників, солдатів і трудящих селян. Працювали комісії: земельна, агітаційно-редакційна, фінансова і військова.
Першими рішучими заходами Ради було роззброєння і ліквідація загону «вільних козаків», надісланого сюди Центральною радою, та стягнення контрибуції з місцевої буржуазії. Члени агітаційної комісії виїжджали на села, проводили мітинги, в місцевій друкарні Яновського надрукували відозву до населення та наказ про здачу зброї. У цій відозві взяті Радою на облік поміщицькі економії, заводи і фабрики оголошувались власністю народу. Був організований червоно-гвардійський кінний загін під командуванням солдата Р. С. Поволоцького. Загін допомагав трудящим селянам встановлювати Радянську владу в селах Чигиринського і Черкаського повітів.
Коли в лютому 1918 року на Україну вдерлися австро-німецькі війська, колишній шахтар, уродженець с. Завадівки С. М. Кулаківський сформував з жителів Кам’янки, Жаботина та інших сіл партизанський загін. Його бійці провадили успішну боротьбу проти окупантів, а після їх вигнання в листопаді 1918 року — з петлюрівцями в районі Сміли, Черкас і Гребінки.
У лютому 1919 року в Кам’янці, визволеній частинами Червоної Армії від петлюрівців, створено сільський і волосний ревкоми, організовано робітничо-селянську міліцію. В березні того ж року відбулися вибори до Кам’янської Ради робітничих і селянських депутатів. Її головою обрали робітника сірникової фабрики Г. І. Туренка. За постановою Ради на цукровому і спиртовому заводах та сірниковій фабриці створили фабрично-заводські комітети, які стали організаторами робітничих мас. Вони запровадили 8-годинний робочий день, здійснювали робітничий контроль за виробництвом, вирішували справи приймання та звільнення робітників, заробітної плати, правил внутрішнього розпорядку підприємств.