Жаботин, Кам’янський район, Черкаська область
Жаботин — село, центр сільської Ради. Розташований за 20 км від районного центру та найближчої залізничної станції Кам’янка. Населення — 2,8 тис. чоловік. Сільській Раді підпорядковані селище Сокирне та село Флярківка.
Територія с. Жаботина заселена здавна. На його околицях виявлено городище доби пізньої бронзи, досліджено кургани і поселення ранньоскіфських часів, на якому знайдено 7 жител і 2 культові споруди VII—VI ст. до н. е. Розкопане ранньослов’янське поселення зарубинецької культури.
Заснований Жаботин у кінці XVI — на початку XVII ст. на місці зруйнованого 1484 року Менглі-Гіреєм міста Радивонового. Перша писемна згадка про Жаботин як містечко належить до 1643 року. На той час воно вважалося центром Жаботинського ключа Чигиринського староства. Польські магнати обкладали місцеве населення тяжкими податками, масами зганяли селян на будівництво навколишніх фортець і укріплень. Це викликало справедливе обурення і гнівний протест проти свавілля панів. Жителі Жаботина брали участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. під проводом Б. Хмельницького. З 1649 р. Жаботин — сотенне містечко Чигиринського полку.
Великих руйнувань містечко зазнало під час Чигиринських походів. 1679 року, коли виникла нова загроза нападу турецьких військ, частина жаботинців була переселена на лівий берег Дніпра. Незважаючи на це, життя в містечку швидко відроджується. Його мешканці брали участь у народному повстанні 1702—1704 рр. під керівництвом С. Палія і Самуся.
Після Прутського миру 1711 року на Правобережжя, в т. ч. й до Жаботина, повернулися польські пани й відновили соціально-економічні і релігійні утиски. Грошовий і натуральний чинш, панщина та інші побори (шарварки, заорки, оборки, зажинки, обжинки тощо), які з кожним роком зростали, природно, викликали незадоволення жаботинців і вони зі зброєю в руках піднімалися на ^боротьбу проти своїх гнобителів. Так, під час гайдамацького повстання 1734 року на Правобережній Україні селяни Жаботинського ключа, очолені січовими козаками Степаном Чорним і Денисом Борщем, захопили замок, вбили жаботинського адміністратора та забрали панського майна на шість тисяч злотих. 1765 року, щоб попередити виступ жаботинців на чолі з сотником Харком, генеральний регіментар польських військ на Україні викликав його в село Шамраївку, ніби для вияснення службових питань, і наказав таємно без суду й слідства стратити, а тіло закопати на стайні. Цей акт дикої сваволі польської шляхти ще більше посилив ненависть широких народних мас до гнобителів.
18 травня 1768 року до Жаботина прибули 450 польських конфедератів, які вчинили дику розправу над місцевим населенням. Вони протягом трьох днів ловили по лісах жаботинців, які там переховувалися, і убивали їх киями. Це була остання крапля, що переповнила чашу людського терпіння. Коли з Медведівки гайдамаки Максима Залізняка вирушили до Жаботина, його жителі на чолі з сотником Мартином Білугою приєдналися до повстанців. Жаботинський управитель з гарнізоном утік до Сміли. Захопивши Жаботинську фортецю, гайдамаки зруйнували будинки багатіїв, вбили губернатора і панів, що тут зібралися, забрали із замку всі гармати і вирушили на Смілу.
Магнатам і шляхті з допомогою царського війська вдалось придушити Коліївщину, але боротьба гайдамаків продовжувалась і в другій половині 1768 року та протягом 1769—1770 рр. 7 листопада 1768 року селяни Жаботина разом з козаками знову штурмували Жаботинську фортецю. Польська шляхта жорстоко розправилася з повстанцями. 27 листопада польське військо увірвалося до містечка, понад сто чоловік було вбито, 200 жителів захоплено в полон і по снігу роздягненими відправлено до Сміли.
Однак жаботинці продовжували боротьбу й далі. 7 грудня 1768 року польський ротмістр Й. Бучацький писав графу Браницькому: «…бунтували тут влітку, бунтують і зараз, тільки ще з більшим завзяттям». Капітан царської армії Станкевич, який перейшов на бік повстанців, здобув Жаботинський замок, але був взятий у полон з 12 сербськими гусарами й 76 повстанцями.
Після придушення повстання в селі розташувався на постій загін польських солдатів, їх утримання важким тягарем лягло на плечі селян. За проханням магнатів Любомирських 11 травня 1771 року Станіслав Август Понятовський видав Жаботину привілей, згідно з яким він відносився до категорії містечок, що прискорило тут розвиток ремесла і торгівлі.
У кінці XVIII ст. Жаботин багато разів переходив від одного власника до іншого. Така купівля-продаж містечка негативно впливала на економічне становище населення. Яким нестерпним було життя селян, видно зі скарги від 6 грудня 1841 року. В ній йшлося про жорстоке поводження з ними економа панського маєтку, про їх повну безправність: не маючи засобів до існування селяни змушені були виготовляти на продаж дрібні дерев’яні вироби, але за кожну деревину, вивезену з лісу, власник нещадно карав. У скарзі селяни висловлювали незадоволення щодо позбавлення їх земельних наділів; збільшення панщини до 3 і більше днів на тиждень; писали про необмежену жорстокість пана: за невчасно виконану роботу він побив вагітну селянку І. Бідненко. І як наслідок, суд звинувачує селян-кріпаків, які поскаржились на звірства економа, і виносить таке рішення: «…щоб він наперед був обережнішим і вагітних жінок не карав…».
Особливо напружене становище створилося в Жаботині під час інвентарної реформи 1847—1848 рр., коли селяни відмовилися відробляти згінні дні. Для втихомирення непокірних 7 липня 1848 року до містечка прибули чиновник особливих доручень і черкаський земський справник у супроводі 56 козаків 119-го Донського козацького полку. Озброївшись хто чим міг, селяни почали їх бити. Козаки втекли. Та ось підоспів другий загін, але жаботинці і його розігнали. 14 липня сюди прибуло 280 карателів. Цього разу виступ було придушено, багато учасників заарештовано й віддано до суду. Ватажків Н. Мокренка, А. Киктя, С. Юрченка та інших після мордування шпіцрутенами відправили до арештантських рот.
Під час т. зв. Київської козаччини 1855 року царські власті, щоб попередити виступи селян, які вимагали записати їх до «козаків» і звільнити від кріпацтва, ввели до Жаботина дивізіон уланів5.
Реформа 1861 року не виправдала селянських сподівань. Більшість родючих земель залишилась за поміщиком і монастирем, а на 382 селянські господарства припадало лише 787 десятин землі, або по 2 десятини на родину. При цьому треба врахувати, що селянські родини на той час складались у середньому з 5-ти душ. Селяни Жаботина мали сплатити поміщику за всю землю 59 160 крб. 33 коп., викуп за садибну землю становив 21 009 крб. 40 коп. Ліси, кращі левади й ставки залишилися за паном. Навіть за хмиз з його лісу треба було платити гроші.
З середини XIX ст. в економічному житті Жаботина настають помітні зміни. Наприкінці 50-х років побудовано цукровий і винокурний заводи, гуту та інші напівкустарні підприємства, що належали поміщикові. Тут працювали 2 водяні млини, сукновальня, свічкарня. Найманим робітникам власники платили по 5 крб. на місяць. 1861 року поміщик одержав від київського губернатора дозвіл на проведення щорічного ярмарку.
З розвитком промисловості поступово збільшується в містечку кількість мешканців за рахунок припливу сюди населення з інших місцевостей. Якщо 1790 року тут налічувалося 1697 чоловік, то 1864 уже було 3339. 1862 року Жаботин стає волосним центром Черкаського повіту.
За участь у польському повстанні 1863 року поміщик Фліорковський був засланий до Сибіру, а його маєток передали до казни. Колишні панські землі скуповували купці й куркулі.
70-і роки почалися люстраційними роботами, пов’язаними з переобліком землекористування колишніх державних селян, які стали вимагати перерозподілу землі з розрахунку 5 десятин на душу. Рух за п’ять десятин швидко перекинувся й до Жаботинської волості, де селяни зажадали розподілу всіх земель, у т. ч. й поміщицьких, які «…знедавна відрізані урядом переважно для панів». Власті придушили це заворушення, але участь у ньому активізувала селян, піднесла їх свідомість. Багато з них до кінця свого життя лишилися агітаторами й пропагандистами революційних ідей серед селянства. Так, 1878 року черкаський повітовий справник повідомляв, що селяни Жаботина С. Черненко, А. Посипайко, В. Старченко та Н. Яценко «…відлучаються дуже часто з місця проживання в Чигиринський повіт і після повернення підмовляють місцевих селян домагатися розподілу землі без сплати викупу, агітують до нового виступу».
Шукаючи кращої долі, велика кількість селян кидала своє убоге господарство і йшла на заробітки до Кривого Рога, Херсонської губернії та інших місць, де поповнювала лави пролетаріату. Це було однією із причин скорочення населення Жаботина більше як на тисячу чоловік, що становило 1900 року 2112 жителів.
Після 1903 року в містечку стали з’являтися більшовицькі агітатори з Сміли, Умані, станції Бобринська (тепер станція ім. Т. Г. Шевченка). Вони роз’яснювали селянам політику царизму, читали нелегальну літературу, закликали до боротьби проти поміщиків і капіталістів. 12 червня 1905 року під час храмового релігійного свята в місцевому монастирі було розповсюджено прокламації. Влітку 1906— 1907 рр. поблизу Жаботина неодноразово збиралися селяни, щоб послухати виступи вчителя з села Райгорода Пугача. Місцеві власті сполошилися. Разом із жандармами вони обшукували й допитували населення. Вчителя Пугача за антиурядову агітацію серед селян Жаботина було засуджено. 1908 року в селянина Ф. А. Пічкура під час обшуку знайдено «список свідомих товаришів», листування, брошуру «На громадській роботі», працю К. Маркса «Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р.». Групу селян у складі Ф. А. Пічкура, Г. Г. Савченка, А. А. Литвиненка, Р. Л. Онойка та інших було заарештовано.
У роки столипінської реформи становище жаботинців погіршало: додаткової землі вони не одержали. їх невеличкі наділи були розкидані по горбах і ярах, де верхній шар грунту змивався талими водами, а посіви вигоряли. Місцева біднота з року в рік гнула спину за дванадцятий сніп у куркулів і навколишніх панків. Процес розорення й пролетарізації селян дедалі поглиблювався, за рахунок цього багатіла місцева буржуазія. 1908 року купці Кудрявцеви мали 447, міщанин Песля — 142, куркуль Шипаш — 246 десятин землі. У 1912 році 372 селянським господарствам припадало лише 1064 десятини землі. Малоземелля селян негативно позначалося і на розвитку тваринництва. 20 проц. селянських господарств зовсім не мали худоби.
Соціальна нерівність впливала і на зовнішній вигляд Жаботина. У кращій щодо природних умов частині села жили місцеві багатії. На мальовничому схилі у тінистих алеях парку стояла дача інженера Вензеля. Великий триповерховий будинок височів над убогими халупами, в яких тулилася селянська біднота. Неподалік, біля ставку, виднілися низькі чорні будівлі гуральні.
Не кращими були справи і в галузі охорони здоров’я. Тільки 1907 року в Жаботині відкрито земську лікарню, де працював один лікар. Містечко мало дві церковнопарафіяльні школи, лише 1910 року відкрито двокласну земську школу з народною бібліотекою при ній. 1911 року почало працювати поштове відділення.
Великим лихом для селян стала перша світова війна. Селянські господарства зовсім занепадали, не вистачало робочих рук, збільшилися податки. Солдати, що поверталися з фронту, розповідали про страхіття війни, про наростання революційного руху в країні.
Після Лютневої революції істотних змін у містечку не сталося. Селяни сподівалися, що Лютнева революція дасть їм землю й заможне життя. Але то були марні сподівання. Не збиралася задовольняти потреби трудящих й Центральна рада. Поміщики багатіли й далі, а селяни йшли до них у найми, бо не можна було прогодувати сім’ю з врожаїв, одержаних на жалюгідних клаптиках землі.
Перемога Великої Жовтневої революції посилила боротьбу жаботинців за свої права. Наприкінці січня 1918 року в Жаботині встановлено Радянську владу, створено революційний комітет, до складу якого ввійшли П. Д. Шевченко (голова ревкому), С. І. Мокренко, Д. П. Пічкур. Ревкомівці роз’яснювали селянам перші декрети Радянської влади, очолювали боротьбу проти банд українських буржуазних націоналістів. Між сільською біднотою розподілили землю, посівний матеріал, тягло, реманент. Вживались заходи до ліквідації неписьменності. При початковій, школі був створений драматичний гурток, його члени проводили голосні читки,, влаштовували вистави тощо.
Навесні 1918 року в село вдерлися австро-німецькі загарбники. Окупанти; лютували. Але вони зустріли стійкий опір. Трудящі Жаботина поклялися відстоювати завоювання Радянської влади до останнього подиху, Навколишні густі ліси, надійно сховали підпільний ревком. Одержавши від робітників Бобринських паровозоремонтних майстерень зброю, восени 1918 року революційний комітет створив для; боротьби проти іноземних загарбників і контрреволюції партизанський загін, на чолі, якого став С. М. Кулаківський. Загін підтримував тісний зв’язок з повітовим повстанським центром у Черкасах. До Жаботина кілька разів приїжджав командир Черкаського партизанського загону — більшовик Ф. Н. Ільїн. У листопаді 1918 року обидва загони об’єдналися й рушили на Смілу. У Жаботині була сформована окрема жаботинська сотня. 18 листопада повстанці зайняли станцію Бобринська, м. Смілу, де захопили багато зброї. Після вигнання окупантів у листопаді 1918 року розпочалася боротьба з петлюрівцями. 9 лютого 1919 року партизанський загін та жаботинська сотня були передані в розпорядження повітового ревкому, який сформував з них Перший комуністичний батальйон ім. Спартака.
У лютому 1919 року частини Червоної Армії визволили Жаботин від петлюрівців. Зразу ж було обрано сільську Раду, її очолив робітник бобринських майстерень М. І. Астраханцев. Проте 1919 рік теж був тривожним: у травні до Жаботина вдерлася банда Григор’єва. Вона розігнала сільську Раду, бешкетувала, грабувала населення. Наприкінці місяця бандити були оточені й роззброєні. В серпні село захопили денікінці. Знову селянам довелося захищати своє майно, родини від свавілля і грабіжництва. У січні 1920 року під ударами Червоної Армії Жаботин визволено від білогвардійців і остаточно відновлено Радянську владу. -Розгорнув свою діяльність ревком.
Селяни Жаботина приступили до мирної праці. Але ворог ще чинив опір. Щоб подолати куркулів потрібна була міцна єдність і організованість селян. Наприкінці 1920 року в Жаботині створено комнезам, головою якого став колишній наймит П. Д. Шевченко. За три роки до КНС вступило 107 чоловік. Серед комнезамівців був один комуніст, 19 кандидатів у члени КП(б)У, 10 членів КСМУ. На повітовому з’їзді незаможних селян, який проходив 1923 року у Жаботині і де були прибутні представники сіл Завадівки, Флярківки, Плескачівки та Чубівки, прийнято постанову про позбавлення землі служителів церкви, куркулів та інших нетрудових елементів і передачу її незаможним селянам. Ухвалене рішення було втілено в життя. Надійним помічником комнезамівців була молодь, яка 1920 року заснувала перший комсомольський осередок на селі.
У листопаді 1923 року 258 бідняцьких родин утворили чотири колективні об’єднання «Шлях до комунізму», «Нива», «Колос», «Лан». Ці паростки майбутніх колгоспів мали 221 десятину землі, 13 голів робочої худоби, 2 сівалки, 2 плуги і 10 борін. Перші артілі народжувалися в дуже складних умовах: бракувало робочої худоби, реманенту, насіння. Не було знань і досвіду як вести колективне господарство. Куркулі глузували з перших колгоспників, всіляко перешкоджали господарству своїми підступними вчинками. Але це не зупинило піонерів колективізації. Самовідданою працею вони доводили перевагу колективного господарювання.