Канів, Канівський район, Черкаська область (продовження)
Однак встановлення Радянської влади відбувалося в умовах жорстокої боротьби з контрреволюцією. Щойно трудящі Канівщини під керівництвом більшовиків приступили до здійснення Ленінського декрету про землю, як у другій половині березня 1918 року місто захопили австро-німецькі війська і ліквідували перші завоювання революції.
Боротьбу проти окупантів очолили партійні групи. Основне більшовицьке ядро повіту на той час зосереджувалося у Таганчанській волості (у селі Поташні, поблизу Таганчі). Партизанським загоном керував С. К. Федоренко.
На початку січня 1919 року владу в Каневі захопили петлюрівці. За рішенням повітового ревкому група комуністів (М. Пащенко, В. Пилипенко, У. Радченко) на чолі з С. В. Гавриленком і невеликим загоном партизан 21 січня прибули до міста. Петлюрівські солдати почали залишати своїх командирів. На заклик більшовиків на центральній площі зібрався мітинг, на якому ревком проголосив відновлення Радянської влади. Через деякий час петлюрівцям знову вдалося захопити владу. Об’єднані сили партизанського загону С. К. Федоренка і червоноармійського полку, яким командував Лопаткін, завдали петлюрівцям рішучого удару і 9 лютого 1919 року визволили Канів.
Новообраний повітовий військовореволюційний комітет, очолюваний М. Т. Дорошенком, знову відновив Радянську владу. У кінці місяця створено повітовий комітет КП(б)У, секретарем якого став С. В. Гавриленко. Партійна організація і ревком організовували боротьбу проти контрреволюції, взяли на облік поміщицькі маєтки і майно, відновили розподіл поміщицької землі між біднотою, впроваджували в життя декрети Радянської влади.
3—4 березня 1919 року перший повітовий з’їзд Рад від імені трудящих Канівщини надіслав телеграму В. І. Леніну. У ній говорилося: «Революційний повіт, кров’ю трудящих залитий, замучений канчуками гайдамаків, ніколи не допустить влади буржуазії, і біднота його віддасть тіло і душу для повного торжества соціалізму».
З’їзд обрав виконком повітової Ради селянських і робітничих депутатів у складі 25 чоловік.
Під керівництвом 10 партійних осередків, які діяли в повіті, швидко утверджувалась Радянська влада в усіх селах і містечках Канівщини. Половина складу партійної організації працювала в селах. Комуністи організовували комітети бідноти і ревкоми, проводили збори, де обирали делегатів на волосні з’їзди селян-бідняків.
Перші успіхи Радянської влади викликали шалену лють ворогів. У повіті ще орудували бандитські зграї. Скориставшись відсутністю в Каневі збройного загону та військового комісара С. К. Федоренка, 5 квітня 1919 року банда Трепета ввірвалась до міста і протягом п’яти днів по-звірячому чинила розправу над трудящими. 9 квітня місто було визволене об’єднаними силами червоноармійського полку та загонів партизан.
У запеклих битвах з ворогами пліч-о-пліч з комуністами йшла молодь Канева. Наприкінці квітня 1919 року тут організовується «Союз юних комунарів», перша комсомольська організація Канева, до складу якої тоді входило сім юнаків. Секретарем осередку товариші обрали комуніста Д. І. Кремінського. Відважна сімка стала душею комсомольсько-молодіжного загону, що налічував 80 бійців. Разом з 1-м Богунським, Богуславським та Корсунським загонами вони знищили банду Цвітковського. На початку червня в Каневі створено комуністичний осередок, а в кінці місяця в напруженій боротьбі з есерами й анархістами відкрився 2-й повітовий з’їзд Рад, який обрав більшовицький повітвиконком у складі 26 чоловік. Очолив його комуніст Г. І. Гусєв.
У зв’язку з наближенням денікінців до міста більшовики створили підпільний ревком на чолі з Г. І. Гусєвим. Бюро повітового комітету КП(б)У виділило підпільну п’ятірку для організації роботи у ворожому тилу.
Денікінці захопили Канів у середині серпня 1919 року. Почався розгул білого терору. Тих, хто не з’являвся на мобілізаційні пункти, нещадно били. Підпільний ревком закликав жителів саботувати денікінські накази, ухилятися від мобілізації до ворожої армії. Партизани загону С. К. Федоренка, маючи на озброєнні 14 кулеметів і понад 300 гвинтівок, нападали на білогвардійців. З наближенням Червоної Армії партизанський загін 1 січня 1920 року визволив Канів. Того ж дня ново-створений ревком проголосив відновлення Радянської влади.
У винятково складних умовах розпочалась відбудова промисловості і господарства Канева. Підприємства не працювали. Не вистачало продовольства, палива, у місті лютували голод та епідемія тифу. Для оперативного керівництва відбудовою 23 лютого 1920 року канівці створили повітову Раду народного господарства. У своїй роботі повітовий партійний комітет і повітвиконком, обраний 27 квітня 1920 року, спиралися на робітників і селянську бідноту. В червні 1920 року тут створено комітет незаможних селян.
Оскільки Канів розташований на межі повіту, у 1921 році повітовий центр перенесено до Корсуня, а 1922 — до Богуслава. Канів залишився волосним, а з 1923 року став районним центром Шевченківського округу.
Вподовж 1921—1925 рр. в місті відбудовано промислові підприємства. Зросла потужність існуючого лісозаводу, стали до ладу електростанція, механізований млин, дав першу продукцію миловарний завод. Налагоджено виробництво кондитерської фабрики. Поліпшувались медичне обслуговування та народна освіта. На 1924 рік у місті працювало 5 лікарів. Тут були 2 початкові і семирічна школи. Тільки в неповній середній школі 11 вчителів навчали 696 дітей. 1925 року відчинилися двері кооперативної школи та дитячого садка. Доросле населення відвідувало 6 пунктів лікнепу.
У роки довоєнних п’ятирічок підприємства міста реконструйовано. На базі лісопильного заводу 1939 року створений деревообробний комбінат. Тоді ж почала працювати олійниця і маслозавод. Населення обслуговували дві промислові артілі «Нове життя» і «Новий побут». Перша спеціалізувалась на пошитті взуття та мала шапочний і рукавичний цехи, а друга — виробляла глиняний посуд, полотно, хустки, чорнило. 1933 року, з введенням в експлуатацію залізниці Золотоноша— Миронівка, яка пролягла через Канівський район, у місті споруджено вокзал, механічні майстерні, залізничний міст через Дніпро.
У перші повоєнні роки комуністи розгорнули широку роз’яснювальну роботу серед селянства. Вони закликали переходити на колективний шлях господарювання. Цій справі присвячено районний з’їзд комнезамів, що відбувся весною 1923 року. Уже в березні 1924 року створено перше колективне господарство (ім. В. І. Леніна). Тоді ж організовано трудову сільськогосподарську артіль. Вони обробляли 356 десятин землі, були учасниками районних сільськогосподарських виставок. 1929 року на приміських землях створено два колгоспи — ім. Леніна та ім. Калініна, які господарювали на 922 га землі. Спеціалізувались вони на вирощуванні городніх та баштанних культур, розвивали тваринництво. Значну допомогу артілям подавала Канівська МТС, створена 1930 року.
Колгоспи з року в рік зростали і міцніли. Артіль ім. Леніна на своїх малородючих землях у 1939 році зібрала з кожного гектара по 118 цнт капусти, по 107 цнт огірків, по 207 цнт помідорів. Тільки з городництва вона мала 80 тис. крб. прибутку. У 1939 році артіль стала учасницею Всесоюзної сільськогосподарської виставки. В праці зростали і майстри колгоспного виробництва. Серед них учасники Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1939 року — комсомолець Микола Басистий, тракторист Канівської МТС, який у 1938 році виорав 789 га землі при нормі 535, і бригадир тракторної бригади Кость Сакун.
З піднесенням економіки розвивалося і місто. До 1940 рр. тут поставлено 230 хат, забруковано 7 вулиць і 2 площі, відкрито готель, лазню, створено автоколону.
Поліпшувалося і медичне обслуговування. Напередодні Великої Вітчизняної війни лікарня мала 100 ліжок для стаціонарного лікування, діяли поліклініка, амбулаторія, диспансер, санепідстанція, аптека. Медичну роботу тут вели 14 лікарів і 42 спеціалісти з середньою медичною освітою.
1931 року прийняв перших студентів Канівський педагогічний технікум, а ще через чотири роки відкрито медичне училище. У довоєнні роки працювали 2 середні, семирічна і початкова школи, вечірня середня школа. Тут навчалося понад 1500 учнів. В Канівській середній школі № 1 у 1939—1940 рр. в сьомому класі учився і Олег Кошовий, майбутній ватажок підпільної комсомольської організації «Молода гвардія».
Невпинно розвивалась культура міста. 1926 року почав свою роботу клуб на 500 місць, дві хати-читальні і бібліотека. При будинку культури діяли міський хор, драматичний і танцювальний гуртки, студія художнього читання.
На всій Наддніпрянщині Канів здавна відомий як самобутній центр гончарства. Покоління канівських гончарів славились керамічними виробами — полив’яними горщиками, макітрами, тиквами, а також фігурним посудом, іграшками. Особливо розвинулось канівське гончарство у передвоєнні роки. У музеях Ленінграда, Києва, Львова експонується розписний посуд канівських умільців.
Завдяки піклуванню Комуністичної партії і Радянського уряду багато зроблено для впорядкування Тарасової гори. З липня 1923 року на могилі Шевченка відкрито перший пам’ятник геніальному„ українському поету. За рішенням уряду Радянської України в 1925 році могилу Т. Г. Шевченка оголошено державним культурним заповідником і проведено роботи по закріпленню схилів Тарасової гори. На ній закладено парк площею 18 га.
Справжньою демонстрацією торжества української культури став день 18 червня 1939 року, коли на могилі великого Кобзаря зібралося понад 40 тисяч трудящих України і братніх республік з нагоди відкриття пам’ятника славному синові українського народу, поету-революціонеру Т. Г. Шевченкові та в зв’язку з 125-річчям від дня його народження. Перед учасниками мітингу постала у всій своїй величі постать безсмертного Тараса (скульптор М. Г. Манізер), було відкрито літературно-меморіальний музей, збудований за проектом архітектора-художника В. Г. Кричевського й архітектора П. Ф. Костирка.
Канів ріс і набирав снаги. Перед ним вимальовувалися прекрасні перспективи, омріяне майбуття. Та на шляху подальшого розвитку стала війна. 15 серпня 1941 року німецько-фашистські війська захопили Канів. Близько 900 днів і ночей гітлерівці безчинствували в місті. Вони розстріляли і замучили 1200 радянських громадян, а 242 чоловіка вивезли на каторгу до Німеччини. Фашисти зруйнували і спалили залізничну станцію, деревообробний комбінат, міську електростанцію, водопровід, школи, лікарні, 257 хат. Окупанти пограбували державний заповідник «Могила Т. Г. Шевченка». У спустошених залах музею вони влаштували казарму для своїх солдатів, а потім перетворили його в концтабір. Тільки одному заповіднику загарбники завдали збитків на 300 тис. карбованців. Та неспокійно почували себе вороги на Канівщині. У 1942—1943 рр. тут діяла підпільна група з 9 чоловік, очолювана білоруським учителем, пізніше відомим поетом Р. І. Няхаєм, який прибув з партизанського з’єднання, керованого Ю. О. Збанацьким. Група організовувала диверсії на лісозаводі, друкувала й поширювала антифашистські листівки, повідомлення Радінформбюро, які приймалися по радіо і передруковувалися на квартирі підпільника Л. Ю. Путія. Патріоти на станціях Таганча та Миронівка збирали відомості про проходження ворожих ешелонів і передавали по радіо партизанському загонові «КІМ», що знаходився у Білорусії. Деякі жителі міста боролися з окупантами у партизанському загоні «Баті» (К. К. Солодченка).
Та найбільше синів і дочок Канева героїчно боролися на фронтах Великої Вітчизняної війни. Понад півтори тисячі їх за мужність і відвагу нагороджено орденами і медалями. Назавжди збережеться в пам’яті канівців воїн і письменник А. П. Гайдар. Ставши кулеметником партизанського загону, який діяв на території району, він разом з бойовими побратимами громив фашистських окупантів. У жовтні 1941 року під час розвідки мужній патріот загинув у нерівному бою поблизу міста і тут похований. Його іменем названо одну з вулиць міста, а також бібліотеку-музей, збудований за почином піонерів на кошти, одержані за металобрухт.
Завдавши фашистам нищівного удару на Курській дузі, радянські війська визволили Лівобережну Україну. У вересні 1943 року передові частини 47-ї Армії під командуванням генерала Ф. Ф. Жмаченка вийшли до Дніпра проти Канева та сіл Пекарі і Селище. Разом з піхотинцями та саперами 3-го гвардійського механізованого корпусу вони форсували могутню ріку. Битва за Канівський плацдарм стала суцільним подвигом, за який хоробрим синам російського, українського, грузинського, казахського народів посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу — генерал-майору О. І. Корольову, рядовим та офіцерам — І. М. Аліменкову, Д. П. Боєнку, П. М. Ганюшину, В. Т. Гурину, С. А. Копилову, Б. О. Котову, В. В. Котову, В. І. Матвееву, Ф. О. Надєждіну, М. П. Паханову, О. М. Степанову, С. X. Сікорському, О. А. Соснову, Н. О. Урушадзе, О. О. Шалімову та іншим. Сильним натиском лівого крила військ генерал-лейтенанта С. Г. Трохименка та військ генерал-лейтенанта К. А. Коротєєва фашистські війська було відкинуто. 31 січня 1944 року воїни 206-ї стрілецької дивізії 27-ї армії визволили Канів від загарбників.
З перших днів визволення почалося відродження міста. Тисячі мешканців працювали вдень і вночі. На найважчі ділянки роботи йшли комуністи і комсомольці. Уже в лютому 1944 року трудящі Канева ввели в дію хлібопекарню, пошту й телеграф. З попелу та руїн піднялись лісозавод, механічний млин, побутові майстерні, поновили роботу промислові артілі «Нове життя» і «Новий побут». У відновлених майстернях Канівської МТС з прихованих у роки окупації частин складали плуги, лагодили сівалки тощо. Колгоспники з великим піднесенням зустрічали першу після визволення весну. З РРФСР та Казахстану надходили сільськогосподарські машини, худоба. В цей же час реконструювалося та розширювалося промислове виробництво. На 1949 рік деревообробний комбінат уже виготовляв меблі, цегельний завод випускав 2,5 млн. штук цегли щороку.
Включившись у соціалістичне змагання, промислові підприємства достроково виконали план четвертої п’ятирічки. Значних успіхів добилися маслозавод, МТС, лісгосп. Тракторна бригада, очолювана комуністом М. С. Басистим, застосовуючи погодинний графік роботи, в 1947 році виорювала трактором за зміну понад 16 га. ЦК КП(б)У схвалив досвід роботи цієї бригади. Наслідуючи приклад канівських механізаторів, цінну ініціативу підхопили тисячі тракторних бригад України.
В 1946—1950 рр. поліпшився благоустрій міста. Введено в дію водогін, розширено електромережу, відбудовано всі житлові та комунальні будинки, забруковано чотири центральні вулиці. За три роки трудящі посадили понад 400 тис. дерев і кущів. У зелені шати одяглися міські сквери, вулиці, під’їзні дороги і яри.
З року в рік зростав добробут трудівників. Відбудовано готель, відкрито нові майстерні для лагодження одягу, взуття і побутових приладів. Розширилася торговельна мережа. Медичним обслуговуванням населення займалась лікарня, поліклініка, рентген-кабінет і протитуберкульозний диспансер. У місті працювали три початкові, семирічна та середня загальноосвітня школи, педагогічне училище, вечірня школа, будинок піонерів, дитячі ясла й дитсадок. Культурні запити канівців задовольняли будинок культури, клуб, районна бібліотека для дорослих і дитяча ім. А. Гайдара. Відбудовано й розширено експозицію музею на Тарасовій горі.