Таганча, Канівський район, Черкаська область
Таганча — село, центр сільської Ради, розташоване за 30 км на південь від Канева та за 12 км від однойменної залізничної станції, з якими воно зв’язано шосейною дорогою. Населення — 2346 чоловік. Сільській Раді підпорядковане с. Поташня.
Перші писемні згадки про Таганчу стосуються XIV ст. Слово «таганча» тюркського походження, що означає трикутник. За переказами, в давнину село знаходилося за 2 км від сучасного — в урочищі Перегонівці (тепер існує одна з вулиць під такою назвою).
Протягом століть Таганчою володіли різні феодали. В 40-х роках XV ст. київський князь Олелько Володимирович подарував село Олехнові Юхновичу. Ні за Олехна, ні за його синів і внуків село не зростало. Тільки наприкінці XVI ст. в Таганні почало з’являтися постійне населення. Життя його було тяжким, бо утиски шляхти ставали дедалі нестерпнішими. Тодішній володар села Я. Вишневецький, маючи повну владу над своїми підлеглими, нещадно їх експлуатував. Тому коли вибухнула визвольна війна українського народу 1648—1654 рр., жителі Таганні стали її активними учасниками. Вони билися проти шляхти у складі Канівського полку. Після Андрусівського перемир’я 1667 року Таганна відійшла до Польщі. Шляхта поверталася в свої маєтки, знову відроджувала кріпосницьке й національне гноблення, силою насаджувала унію. І коли розгорнувся гайдамацький рух, населення взяло в ньому найактивнішу участь. Повстанці розгромили польський маєток. 1750 року багато з них поповнили гайдамацький загін О. Ляха, що прийшов з Корсуня і розправився в Таганні з експлуататорами. І досі збереглися назви лісних урочищ — «козацьке», «гайдамацьке». Після придушення гайдамацького руху магнати і шляхта ще більше посилили гніт, намагаючись якнайбільше нажитися.
1793 року правобережні землі України возз’єднано з лівобережними у складі Росії. Таганна увійшла до Брацлавського намісництва. 1806 року Понятовський збудував у Таганні суконну фабрику, що проіснувала до 1880 року. В ній спершу було 10 верстатів, які приводилися в рух кіньми та за допомогою водяного колеса. Через 30 років уже діяли 120 верстатів, а в 1840 році — парова машина. У 50-х рр. XIX ст. тут працювало 750 робітників, з них лише 13 вільнонайманих. Поміщик використовував працю жінок, які одержували 2/3 чоловічої зарплати, а діти — втричі менше. Робочий день тривав до 15 годин.
Руками селян поміщик збудував 1838 року сап’яновий завод, де працювало 30 робітників-кріпаків, а 1846 року — цукровий завод. На підприємствах Понятов-ського була відсутня охорона праці, що часто призводило до каліцтв та смертності робітників. Дуже тяжким було становище кріпаків, які працювали на землях поміщика, Хоч панщина становила 4 дні на тиждень, влітку Понятовський змушував своїх кріпаків працювати щоденно.
Селяни не мирилися з таким становищем, прагнули позбавитися панського гніту, одержати землю. Вони взяли участь у т. зв. Київській козаччині. Ще ранньої весни 1855 року в Таганчі поширилась чутка, ніби цар видав, але церковники приховали, маніфест про волю тим, хто записується в козаки. 4 квітня 1855 року селяни виступили проти місцевих священиків, поміщика, вимагаючи указу про волю і запису в козаки. На поміщицьких полях, цукроварні та суконній фабриці припинилась робота. Селяни створювали свої органи влади, навчалися військової справи, налагоджували зв’язки з іншими селами. Для їх утихомирення за викликом поміщика 7 квітня прибула спеціальна комісія. Другого дня до Таганчі зійшлися жителі з 10 навколишніх сіл, вимагаючи указу про волю. Комісія втекла до Корсуня.
Повстанці виставили навколо села охорону, озброїлися киями, косами, приготувались до оборони проти урядових військ. Розправою з селянами керував особисто генерал-губернатор Васильчиков. їх нещадно били киями, топтали кіньми. Заворушення було придушено 16 квітня 1855 року. Багатьох власті кинули до в’язниці, чотирьох заслали до Сибіру.
Реформа 1861 року не виправдала сподівань селян і не поліпшила їх економічного становища. За уставною грамотою на 132 двори і 2668 чоловік населення Таганчі та Поташні, що належали до одного маєтку, наділено 1765 десятин землі, якими селяни користувалися згідно з інвентарними правилами 1847—1848 рр. Протягом 49 років вони мусили заплатити за наділи 87 720 крб. сріблом. Після реформи поміщик відібрав у громади понад 323 десятини лісів і луків, заборонивши селянам користуватися ними, навіть прогонити там худобу.
Уже в квітні 1862 року почалися виступи селян Таганчі, невдоволених реформою. Викликана поміщиком військова команда почала екзекуції. Селян жорстоко катували. Так, Ф. Дурдук одержав 75 ударів різками та два з половиною роки тюремного ув’язнення. Наступного року поміщик знову попросив губернатора надіслати солдатів, бо селяни твердили: «Віднині все казенне». Каральні загони, що сюди прибули, силою змусили селян підкоритися.
Реформа 1861 року сприяла розвиткові капіталізму. Новий власник поміщицького маєтку граф Бутурлін скуповував наділи селян, які розорювалися. На його полях працювали жатки, молотарки, для обмолоту хліба використовувалися парові двигуни, запроваджувалася десятипільна сівозміна. Для забезпечення заводу сировиною великі площі засівалися цукровими буряками. Наприкінці століття в селі діяли паровий млин, цегельний завод.
Зростало число бідняцьких господарств. 1900 року поміщикові належало 3915 десятин землі, а 4685 чоловік населення користувалися 2078 десятинами. Селяни вели трипільну систему обробітку, збирали низькі врожаї, не могли прогодуватися, тому щороку багато їх виїжджало з села в пошуках заробітків.
Про тяжке становище селян йшлося навіть на засіданні повітового комітету з питань сільського господарства, зокрема про те, що частина селян дійшла до жебрацького стану, ледве животіла, а родина Г. Горбика з Таганчі, що складалася з 36 душ, володіла 4 десятинами 630 сажнями землі.
Революційні події 1905—1907 рр. знайшли відгук і в Таганчі. Весною 1906 року поміщицькі наймити разом з найбіднішими селянами намагалися поділити панську землю. Але в село прибув військовий загін і придушив заворушення.
Масове зубожіння і класове розшарування ще більше посилилось після, столи-пінської реформи. За 12 років, порівнюючи з 1900 роком, хоча й зросло число селянських дворів з 420 до 630, але кількість землі, якою володіли селяни, зменшилась до 816 десятин. 36 господарств не мали ні клаптя землі, 244 — до 1, 137 — до 2 десятин. З 244 дворів лише 9 мали коней, 13 — волів.
Царські власті виділяли мало коштів на утримання лікарень, шкіл, культосвітніх закладів. На початку XX ст. в Таганчі обслуговували населення лише один лікар та фельдшер.
У жовтні 1882 року за клопотанням волосного сходу в селі відкрито сільське двокласне народне училище, яке утримувалося в основному на кошти громадян. Закінчували його лише одиниці: 1884 року — 7 учнів, 1888-го — з 203 школярів учнів першого класу залишилось лише 11. З 1862 року існувала церковнопарафіяльна школа. Під час першої світової війни відкрилося земське чотирикласне училище. За сприянням П. Д. Бутурліна, відомого на той час поета, 1882 року в Таганчі відкрито громадську бібліотеку.
Ще більш погіршилося становище таганчанців під час першої світової війни через мобілізацію чоловіків, зростання цін, нестачу продовольчих товарів. Тому вони з радістю вітали скинення ненависного самодержавства в лютому 1917 року. Під керівництвом більшовиків, солдатів-фронтовиків, робітників, що повернулися в село, відбувалися мітинги, на яких виголошувалися промови з закликами до переділу поміщицької землі. Уже в липні 1917 року селяни-бідняки почали захоплювати і ділити поміщицьку землю, збирали урожай з панських ланів.
Більшовики принесли в село радісну звістку про перемогу Великого Жовтня. В листопаді 1917 року в Таганні створено волосний ревком з представників восьми сіл волості, ядром якого стала партійна група, очолювана С. В. Гавриленком та С. К. Федоренком. Ревком приступив до виконання ленінського Декрету про землю. Ставленики Центральної ради з тривогою повідомляли власті, що Таганчанський ревком встановив контроль над поміщицькими маєтками і заводами. У січні 1918 року в Таганні встановлено Радянську владу, на зборах селян обрано земельний комітет, який приступив до розподілу поміщицької землі. Тоді ж на чолі з С. К. Федоренком сформовано збройний загін для захисту завоювань Жовтня.
Але в березні 1918 року мирне життя було порушене австро-німецькою окупацією Таганні. Волревком пішов у підпілля, став організовувати в лісі партизанську базу. На початку червня в село прибув комуніст М. Т. Дорошенко, уродженець сусідньої Поташні. У ніч з 8 на 9 липня він провів партійні збори підпільної групи, на яких було створено повітовий повстанський військово-революційний комітет, куди ввійшли: М. Т. Дорошенко, С. К. Федоренко, С. В. Гавриленко, К. Д. Слабченко, Є. Г. Рахуба та інші. Наприкінці літа партизанський загін, яким командував С. К. Федоренко, налічував кілька сот бійців, озброєних гвинтівками, гранатами, кулеметами. У жовтні партизани вигнали окупантів з Таганчі, на ст. Миронівка роззброїли ешелон кайзерівських солдат, а в сусідньому селі Копіюватому — загін гетьманців, що мав 400 багнетів. Таганча стала постійним місцем базування партизанського загону. Радянську владу було відновлено. Але попереду чекали нові випробування. В серпні 1919 року денікінці окупували Канівський повіт. Перед тим С. К. Федоренко взяв собі на підмогу канівський батальйон, на озброєнні якого було 12 кулеметів, гармата, автомашина боєприпасів, і зайняв оборону в Таганчі. За короткий час загін розрісся до 500 бійців, мав на озброєнні 20 кулеметів, гармати. Денікінські карателі не раз нападали на партизанів, але розгромити їх не могли, бо, як визнавав у рапорті від 31 жовтня 1919 року начальник канівського гарнізону денікінських військ, Федоренка підтримувало все населення.
Загону подавала велику допомогу молодь, поповнювала його ряди. Уже під час захоплення Канівщини денікінцями в Таганчі існувала група комуністичної молоді, очолювана Г. Г. Губенком. 1920 року в ній налічувалося 20 комсомольців.
У грудні 1919 року Радянська влада була відновлена. Червона армія при підтримці партизанів вигнала денікінців з Канівського повіту. Населення приступило до відбудови зруйнованого господарства. Але ще деякий час продовжували орудувати окремі банди. Вони весною 1921 року вбили С. К. Федоренка. Його з почестями поховали в Таганчі в братській могилі загиблих у боротьбі за встановлення Радянської влади. Іменем славного партизана названо центральну вулицю села та місцеву середню школу.
Велику допомогу партійній групі в організації нового життя подавали комсомольці та комітет незаможних селян, створений 1920 року. Селянам Таганчі було безкоштовно передано 2800 десятин поміщицької землі.
1923 року Таганча стала районним центром, 1930 року ввійшла до складу Канівського району.
Партійна організація та КНС виховували у селян віру в перемогу соціалізму, переконували у перевагах колективного господарювання перед індивідуальним. Уже в червні 1921 року на базі колишньої Калинівської економії, що мала близько 500 десятин землі, ставки, ліс, створено культрадгосп, який через три роки став підсобним господарством Таганчанського дитячого будинку.
Радянська влада завжди піклувалася про охорону здоров’я трудящих, поліпшення їх добробуту, про розвиток культури. Уже на початку 20-х років у селі діяла районна лікарня на 20 ліжок. Населення обслуговували 2 лікарі і 5 працівників з середньою медичною освітою.
На базі колишнього двоступеневого училища 1923 року створено семирічну школу, де близько 300 дітей навчали 8 учителів, а через 2 роки — 141. 1925 року відкрилася професійно-технічна школа на 137 місць, де 10 педагогів готували молодь до індустріального технікуму.
Культурну роботу очолив сельбуд, працювали гуртки художньої самодіяльності. 1926 року почалося демонстрування кінофільмів.