Мокра Калигірка, Катеринопільський район, Черкаська область
Мокра Калигірка — селище міського типу, центр селищної Ради. Відстань до обласного центру — 90 км, до найближчої залізничної станції Шпола — 20 км. Населення — 2,4 тис. чоловік.
На території сучасного селища виявлено залишки поселення доби міді.
В історичних джерелах Мокра Калигірка згадується на початку XVIII ст., тоді вона належала панам Любомирським.
1793 року, після возз’єднання правобережних земель з лівобережними у складі Росії, містечко перейшло до російських поміщиків Лопухіних. 1804 року тут налічувалося 512 кріпосних лише чоловічої статі.
У першій половині XIX ст. в містечку з’явилися перші невеликі промислові підприємства. 1845 року стала до ладу суконна фабрика, продукція якої реалізовувалася в м. Златополі. У 1848 році побудовано цукровий завод, який виробляв понад 45 тис. пудів цукру-піску на рік. На цих підприємствах працювало місцеве населення та безземельні селяни навколишніх сіл.
На основі законодавчих актів 1861 року 170 селянських дворів Мокрої Калигірки одержали 656 десятин землі, за яку протягом 49 років мали сплатити 28841 крб. 61 коп. (враховуючи 6 проц. річних, ця сума збільшувалася втричі).
Привільно жилося поміщикам на родючих землях, широким потоком пливли до їх кишень капітали, створювані селянами, що гнули спини в тяжкій підневільній праці. На сільськогосподарських роботах у мокрокалигірських економіях дуже низько оплачувалася праця поденників та наймитів. Косар, наприклад, за день роботи отримував 40 коп., сіяч — 30 коп., а молотник—25 коп. За «хазяйські харчі» щоденно відраховувалося 15 коп. Отже до виплати належала половина зароблених грошей.
Малоземелля, низька оплата праці в поміщицьких економіях часто спричинювали обурення мешканців містечка. 1893 року воно вилилось у масові порубки поміщицького лісу. Ті самовільні порубки набрали настільки масового характеру, що поміщик, не покладаючись на місцеву владу, звернувся з телеграмою до міністра внутрішніх справ і просив вжити найшвидших і найрішучіших заходів проти селян, які навіть серед дня приходять натовпами до лісу, проганяють лісову охорону і рубають дерева. Київський генерал-губернатор відрядив сюди чиновника особливих доручень. На підставі його доповіді будо озброєно лісову охорону. Але й після цього заходу масова порубка лісу не припинилася. Восени 1898 року мокрокалигірські селяни на знак протесту проти позбавлення їх випасів витолочили посіви, орендовані Киселівською цукроварнею у місцевого поміщика. Коли заводські об’їждчики намагалися забрати худобу селян, то вони, озброєні кілками і залізними палицями, вступили в сутичку з ними. Ті, у свою чергу, застосували вогнепальну зброю, при цьому поранили селянина Т. Коденця.
У післяреформений період у Мокрій Калигірці почав діяти і цегельний завод, відкрилася лісна контора купця Чорнобильського, яка вела торгівлю лісом. Багатіям належали 3 кузні, 9 вітряків, 2 хлібні магазини. Грошову допомогу власникам надавав селянський банк. Щотижня в містечку влаштовувалися базари, а один раз на рік — ярмарок. Сюди з багатьох навколишніх сіл і міст привозилися промислові та сільськогосподарські товари на суму понад 192 тис. карбованців.
Виникнення промислових підприємств, розгортання торгівлі, особливо хлібної, сприяло припливу населення до містечка. Якщо перед реформою 1861 року тут було 226 дворів і мешкало 1164 жителі, то на початку XX ст.— 539 дворів і 3263 чоловіка населення. За станом на січень 1900 року налічувалося 4747 десятин землі, з них 3789 — належало поміщикові, 41 — церкві і лише 917 — селянам. Таке становище викликало незадоволення широких мас.
У роки російсько-японської війни серед трудящих Мокрої Калигірки розповсюджувалися прокламації соціал-демократичного змісту, в яких засуджувалася ганебна війна. Одну з них — «Правдиве слово про війну» було підкинуто волосному старості. 9 березня 1904 року мировий справник Звенигородського повіту сповістив про це київського губернатора.
Особливої гостроти набрала боротьба проти поміщиків у 1905 році. 27 травня селяни відмовилися працювати у Клечановського, який встановив низькі розцінки на сільськогосподарські роботи. Вони вимагали підвищення платні і не допускали до роботи тих, хто не брав участі у страйкові. Поміщик переслідував активних учасників виступу. За його донесенням прокурор Уманського окружного суду на цілу групу мокрокалигірських селян завів судові справи. 5 жовтня 1906 року страйкуючі вирішили не возити цукрових буряків з плантацій до Ярошівської цукроварні. Вони озброїлись вилами, косами і напали на маєток пана. Проте наступного дня прибули солдати і придушили виступ. Але й після цього боротьба не припинилася 1 квітня 1907 року селяни спалили млин Клечановського, завдавши його власнику збитків на суму 20 тис. карбованців.
В період столипінської реформи селянський банк весною 1908 року купив у місцевого поміщика 1379 десятин землі, з них 957 — орної, щоб продати її в кредит заможним селянам для виходу на хутори і відруби. В Мокрій Калигірці виникло 18 хуторів. Основна ж маса населення змушена була бідувати.
У 1912 році в Мокрій Калигірці з 336 селянських господарств 39 були безземельними, 40—мали менше одної десятини (всього 12 десятин). Тільки 22 господарствам належало по 10 і більше десятин (всього 285 десятин) орної землі, вони були значно краще забезпечені й робочою худобою.
В роки першої світової війни дедалі більше зубожіли і занепадали бідняцькі господарства. Значна частина їх землі перейшла до рук глитаїв. Якщо в 1912 році селянських господарств, що мали до однієї десятини, налічувалося 40, то через п’ять років їх стало 233.
На початку XX ст. всю волость обслуговувала лікарня, яка знаходилася в Мокрій Калигірці, тут працювали лікар і фельдшер. Вкрай занедбана була народна освіта. У містечку з населенням понад 3 тис. чоловік існувала одна невеличка церковнопарафіяльна школа, відкрита 1866 року. Майже все населення не знало грамоти. 1910 року почала працювати двокласна школа, де 153 дітей навчали 4 вчителі. Цю школу закінчували тільки окремі учні, переважна більшість їх обмежувалася першими двома групами. Початкову освіту в обсязі повного курсу для більшості дітей сільського населення здобути було неможливо через важкі матеріальні умови батьків.
Звістка про Лютневу буржуазно-демократичну революцію посилила класову боротьбу в селі. На початку жовтня 1917 року жителі села Мокрої Калигірки на сільському сході ухвалили захопити поміщицьку економію, землі поділити між собою.
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції трудящі Мокрої Калигірки розпочинають боротьбу за Радянську владу, яка в містечку була встановлена в січні 1918 року. Але розгорнути нове життя перешкодили австро-німецькі окупанти, які вдерлися сюди в березні 1918 року. Багато жителів пішло у повстанські загони. Адміністративний відділ гетьманського міністерства внутрішніх справ, характеризуючи дії повстанців у Київській губернії станом на 18 червня 1918 року, відзначав, що в селах Мокрій Калигірці, Коротаному, Єлисаветці, Антонівці (Мокрокалигірська волость) вони збирали принесену з фронтів імперіалістичної війни зброю, залучали населення до своїх загонів. Населення Мокрої Калигірки активно підтримало Звенигородсько-Таращанське повстання, що вибухнуло проти німецьких інтервентів. Селяни надавали притулок повстанцям, які переховувалися від переслідувань. У липні 1918 року розрізнені повстанці збиралися знову в загони в районі Мокрої Калигірки.
Боротьба проти окупантів, а пізніше проти буржуазно-націоналістичної Директорії, завершилася відновленням Радянської влади. В Мокрій Калигірці в квітні 1919 року почав діяти ревком, створено сільську Раду. Та мирний перепочинок виявився нетривалим — восени 1919 року містечко захопили денікінські війська. Землю, худобу, інвентар повертали поміщикам і багатіям, грабували населення. На початку 1920 року в Мокрій Калигірці остаточно відновлено Радянську владу.
1922 року створено партійний і комсомольський осередки. Сільські комуністи й комсомольці, здійснюючи заходи Радянської влади, піднімали трудящих на відбудову народного господарства. Значну роботу провадив комітет незаможних селян, створений восени 1920 року. Вже через два роки він налічував 314 членів. До його складу входило 9 безземельних селян, 205 бідняків і 100 середняків; 275 комнезамівців займалися хліборобством, 39 — ремісництвом. Роботою КНС керували 4 комуністи. Колишні церковні та поміщицькі землі комнезам передав агропункту, організованому в 1922 році. В ньому запроваджувалися нові методи ведення господарювання і передового землеробства. Разом з тим КНС слідкував за правильним використанням націоналізованих підприємств, як, наприклад, парового млина, що до революції належав поміщикові, приміщень для торгівлі.
Чимало зусиль доклав КНС щодо налагодження роботи гуртків для ліквідації неписьменності, поліпшення охорони здоров’я. Вже 1922 року створено лікарську дільницю. Відкрито лікарню на 10 місць, де працювало 4 медичні працівники. Наступного року на базі двокласної школи створено районну семирічну трудову школу, де навчалося 353 учні і працювало 8 вчителів. Велику популярність здобула районна художньо-театральна майстерня «Березіль», яка виникла 1924 року. Аматори виступали перед селянами багатьох сіл району з виставами та агітконцертами.
Завдяки новій економічній політиці швидко міцніли селянські господарства, розвивалося ремісництво. Все більшого значення набували форми кооперативного господарювання. На кінець відбудовного періоду в Мокрій Калигірці було 19 колективів взаємодопомоги (КВД), в яких селяни могли придбати необхідні побутові товари, сільськогосподарський реманент. У ті роки в селі створено 4 ТСОЗи. Якщо в 1912 році землю селян обробляло 311 коней і 109 волів, то 1926 року в селянських господарствах було близько 600 коней. На 100 га оброблюваної землі було 14 коней і пара волів. Проте врожайність лишалася низькою, цукрові буряки, наприклад, давали пересічно 116 цнт з га, бо індивідуальні форми господарювання не давали можливості провадити потрібні агротехнічні заходи, застосовувати машинну техніку.
З ліквідацією волостей у 1923 році Мокра Калигірка стала центром однойменного району.
Партійна організація, сільська Рада проводили роз’яснювальну роботу щодо залучення селян в колгоспи. Дрібні ТСОЗи не могли забезпечити дальший розвиток сільського господарства. Протягом 1928—1929 рр. в селі створено дві артілі: «Іскра» і «Червона зірка». Колгосп «Червона зірка» (пізніше «Більшовик») був порівняно міцним господарством, він мав 1800 га землі, в т. ч. 1544 га орної. В артілі працювало 298 чоловік. 1932 року на колгоспні поля прийшли трактори та сільськогосподарські машини Киселівської MTС, що знаходилась у Мокрій Калигірці. Наступного року вона мала 57 тракторів і обробляла 23 тис. га колгоспних земель.