Катеринопіль, Катеринопільський район, Черкаська область
Катеринопіль (до 1795 року Калниболото) — селище міського типу, центр однойменної селищної Ради. Розташований в мальовничій долині річки Гнилого Тікичу, за 124 км від обласного центру та за 7 км від залізничної станції Звенигородка. Населення — 6,3 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковані села Радчиха і Шостакове.
На території селища виявлено залишки поселень трипільської культури.
Перша письмова згадка про Калниболото належить до середини XVI ст. Тоді воно входило до складу Брацлавського воєводства й одержало від польського короля Сигізмунда II Августа привілей, згідно з ним жителям містечка дозволялося займатися ремеслами, торгівлею і мати самоврядування.
За часів визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Калниболото — сотенне містечко Корсунського полку. В цей час тут проживало 317 козаків і 62 міщанина. Основним заняттям козаків було землеробство.
Після Андрусівського перемир’я 1667 року Калниболото знову відійшло під владу Польщі. Польська шляхта, проводячи політику, спрямовану на полонізацію й покатоличення населення, насильно насаджувала уніатство. Населення чинило опір цій політиці, всіма засобами боролося за збереження своєї рідної мови, культури. Після організації 1734 року на берегах річки Підпільної Нової Січі, до неї потяглися калниболотські втікачі. Тут виник Калниболотський курінь.
У 1775 році Калниболото переходить до володінь Ф. Солтика, який посилює визиск селян, збільшує побори з населення. Соціальне, національне і релігійне гноблення з боку польської шляхти викликало невдоволення жителів, піднімало їх на боротьбу проти своїх гнобителів. У гайдамацькому русі, що охопив Правобережжя, активну участь брали й калниболотські селяни. 1751 року гайдамаки взяли Калниболото й, поповнивши свій загін селянами, і козаками, вчинили розправу над місцевими шляхтичами. В реєстрі претензій до гайдамаків, переданих польськими комісарами російському урядові, зазначається, що в Калниболоті гайдамаками завдано шкоди на 10 612 злотих.
1768 року єзуїти, підтримані шляхтою, напали на Калниболото й вчинили розправу над селянами, схопили православного попа Василя Шумовецького, завезли його до Звенигородки і там закатували. Це викликало велике обурення жителів містечка, і коли спалахнула Коліївщина, в Калниболоті організувався загін повстанців під проводом Лопати. Поблизу Калниболота діяв у цей час і гайдамацький загін на чолі з козаком Калниболотського куреня Макаром. Під тиском регулярних військових частин загін відступив у запорізькі степи. Коли бугогардівський полковник зажадав, щоб Калниболотський курінь взяв участь у переслідуванні ватажка Макара, козаки відмовилися це робити. Не припинили жителі Калниболота боротьби проти шляхти й єзуїтів і після жорстокої розправи над учасниками повстанського руху, підтримували зв’язок з калниболотськими козаками, які знаходилися в Новій Січі, та населенням Лівобережжя.
Щоб прихилити мешканців Калниболота на свій бік, польський король С. А. Понятовський 1792 року вдруге надав містечку привілей, згідно з яким воно одержало право вільної торгівлі.
1793 року правобережні землі України возз’єднано з лівобережними у складі Росії. Містечко Калниболото ввійшло до Брацлавського намісництва. З 1795 року воно стало повітовим містом Вознесенського намісництва, а з 1797 року — Київської губернії. 1795 року Калниболото перейменоване на Катеринопіль.
1797 року тут налічувалося 458 дворів і проживало 2174 чоловіка. Основним заняттям мешканців Катеринополя було землеробство, ремісництво, торгівля. Містечко мало винокурню, 3 кузні, 3 корчми, 10 торговельних лавок. Тут працювало 36 ремісників.
1798 року повітовий центр переводиться до Звенигородки, а Катеринопіль перетворюється в центр волості. Катеринопільські селяни потрапляють у залежність до О. Потоцької, яка визискувала їх не менше за своїх попередників. На Вільховецькому цукрозаводі, де закріпачені селяни відробляли оброк, робочий день тривав по 14—16 годин при жорстокій палочній дисципліні.
Після переходу містечка (1853 р.) в розпорядження Київської палати державних маетностей катеринопільські селяни стають державними. В містечку розміщувалася квартира помічника начальника Черкаського округу, до відання якого належали селяни, і волосна управа, очолювана старшиною, що вирішував всі адміністративні справи.
Церковнопарафіяльне однокласне училище в Катеринополі відкрито 1843 року, навчалося у ньому 100 хлопців і 30 дівчат. Далеко за межами містечка славилися катерино-пільські рукодільниці, які 1857 року на виставці в Києві за високохудожні роботи були нагороджені грамотами і грошовими преміями.
В містечку 1859 року проживало 3477 чоловік, у т. ч. дворян — 309, однодвірців —174, міщан —107, військових — 178, державних селян — 17982. Головним заняттям населення було землеробство. Селяни сіяли пшеницю, жито, коноплі та інші культури. Агротехніка вирощування культур була надзвичайно відсталою. Земля не удобрювалася, оброблялася несвоєчасно. Врожаї збиралися низькі, особливо на піщаних землях. Великої шкоди сільському господарству завдавала сарана, що налітала з херсонських степів. У 1855, 1856, 1858 рр. сарана повністю знищила посіви, а також трави, очерет, листя дерев. Поверхня землі лишилася чорною. Важко переносили це лихо селяни. Не маючи змоги прожити з свого господарства, вони йшли на заробітки в Подільську, Херсонську губернії або наймалися до куркулів, зазнаючи всюди нещадної експлуатації. Так, за повний день роботи на молотьбі селянин заробляв 20 копійок.
Велика роль у господарстві містечка належала чумацькому промислу. Багато катеринопільських селян з валками підвід відправлялися на Дон та в Крим, звідки привозили сіль, рибу й продавали на ярмарку та в сусідніх селах. Чимало катеринопільців жили з чинбарства, кушнірства, кравецтва, ковальства, бондарства, столярства. Особливо на високому рівні стояло виробництво гончарних виробів — домашнього й декоративного посуду. В багатьох селянських родинах гончарством займалися з діда-прадіда, передаючи із роду в рід свою майстерність.
У Катеринополі періодично відбувалися ярмарки. На них збиралося до десяти тисяч чоловік. Тут продавалися сільськогосподарська продукція та вироби ремісників. Значне місце на цих ярмарках займав продаж великої рогатої худоби і коней, яких пригонили з херсонських степів.
Промисловість, що інтенсивно почала розвиватися в другій половині XIX ст., будівництво залізниць, все це вимагало палива. 1857 року поблизу Катеринополя знайдено поклади бурого вугілля. 1861 року тут закладено шахту, на якій видобувалося для цукрових заводів 700—800 тис. пудів вугілля на рік. Для вуглепромисловців шахта давала великий прибуток, який одержувався насамперед за рахунок найжорстокішої експлуатації робітників. Робочий день на шахті тривав 12—13 годин на добу, техніка безпеки була відсутня, внаслідок частих обвалів гинуло багато робітників.
Після реформи 1861 року селяни одержали 4966 десятин землі, в т. ч. непридатної (яри, піски, болота, дороги й межі) — 399 десятин. Сума щорічних викупних платежів за наділену землю становила 4138 крб. 25 коп., які селяни мали вносити до 1913 року.
Розвиток ремесла й торгівлі, видобуток бурого вугілля сприяли зростанню населення Катеринополя. 1864 року тут мешкало 4487 чоловік. Велике значення для економічного розвитку містечка мала залізниця, перша частина якої (Цвіткове— Шпола) була збудована в 1885 році, а друга (Шпола—Тальне) — 1889 року.
Становище селян ще більше погіршало на початку XX ст. Майже в кожній родині панували злидні. Із 5194 десятин земельного фонду селянам належало 4977 десятин, церквам 110, казні і залізниці 62 десятини. В середньому на двір припадало по 3 десятини. Але куркулі мали по 15—20 десятин, а бідняки — по 1—2, а то й нічого. Тому вони змушені були поповнювати Шполянський, Смілянський, Новоукраїнський робітничі ринки. Багато з них наймалося до куркулів, зазнаючи нелюдського визиску. Поступово Катеринопіль і сам стає великим робітничим ринком. Тут з’являються приватні підприємства. Протягом 1909—1912 рр. побудовано млин на кутку Студійка. Рушійною силою в ньому був «дизель», що працював на нафті. Це був перший механічний млин у Катеринололі, який перемелював за добу 5—7 тонн зерна. 1913 року почала працювати олійниця з гідравлічним пресом.
Політичне безправ’я і тяжке матеріальне становище трудящих Катеринополя викликало їх невдоволення. За заклик селян до повстання 1877 року царські сатрапи засудили мешканця Катеринополя В. Тердзивола. 10 квітня 1902 року в київську в’язницю посаджено жителя містечка Г. В. Коханенка. На його ім’я через Тальнівську пошту прибули листи з Мюнхена, серед яких поштове начальство виявило «Искру» за 6 грудня 1901 року і за 10 березня 1902 року. 1906 року жителі Катеринополя разом із мешканцями сусідніх сіл Новоселиці та Розсохуватки розгромили Стебнянську економію. Група катеринопільців підтримала страйкарів с. Радчихи під час нападу на економію поміщика Протопопа.
У роки столипінської реформи ще більше посилився процес класового розшарування населення. 1912 року в містечку налічувалося 1021 господарство, з яких 51 зовсім не мало землі. Це були обездолені селяни, які поневірялися в наймах у поміщиків, куркулів та попів. Малоземельних господарств налічувалося 579, куркульських 61. Останні володіли 857 десятинами землі з 3761 десятини.
Не кращим було й соціально-побутове становище трудящих. 1900 року в Катеринополі працювала лікарня з 1 лікарем і фельдшером; діяло 2 аптеки. Розвиток містечка, ріст його населення вимагали дальшого розвитку народної освіти, але царський уряд не поспішав з виділенням коштів для цього. 1869 року в Катеринополі відкрито однокласну парафіяльну школу, в якій навчалося 80 учнів у чоловічому відділенні і 22 — у жіночому. 1905/06 навчального року школа стає двокласною, де три вчителі вчили 95 хлопців і 35 дівчат. Наступного року при ній організовано бібліотеку, яка налічувала 752 книжки та журнали. 1911 року почало працювати чотирикласне училище на 180 місць для навчання дітей з 20 населених пунктів.
Перша світова війна завдала великих збитків трудящим Катеринополя. В селян забрали на фронт до 40 проц. тягла. 1916 року з 5 тис. десятин землі засіяли тільки 1935 десятин. Це було наслідком масової мобілізації на фронт усього дорослого чоловічого населення містечка. Не виправдала надій селян на землю і Лютнева буржуазно-демократична революція. Погіршення соціально-економічних умов життя викликало невдоволення селян, загострювало політичні настрої трудящих.
Звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді населення Катеринополя зустріло радісно. Та владу на Україні узурпувала буржуазно-націоналістична Центральна рада. В листопаді 1917 року буржуазні націоналісти сформували в Катеринополі загін «вільного козацтва». Селяни відкрито висловлювали невдоволення діяльністю Центральної ради і її представників на місці, відмовлялися виконувати їх розпорядження. В листопаді начальник штабу Київського військового округу надіслав київському губернському комісару Центральної ради телеграму такого змісту: «За наявними в штабі округу даними селянами містечка Катеринополя припинені в Звенигородському лісництві рубка і вивозка лісу для залізничних доріг фронту. За наказом командуючого військами прошу вжити відповідних заходів для припинення безпорядку».
В середині лютого 1918 року в м. Звенигородці створено тимчасовий революційний комітет, з допомогою якого в Катеринополі встановлено Радянську владу і організовано революційний комітет. Ревком очолив матрос Балтійського флоту — більшовик Т. А. Печиборщ.
Здійснюючи ленінські декрети, ревком приступив до проведення соціалістичних перетворень. Але вони були перервані іноземною інтервенцією. В першій половині березня 1918 року Катеринопіль окупували австро-німецькі війська. У травні, на відозву Київського губревкому, яка закликала всі партійні, робітничі і сільські організації, що стоять на позиціях Радянської влади, організовувати на місцях військово-революційні комітети та бойові загони, було створено партизанський загін під командуванням голови волревкому Т. А. Печиборща. Загін вів запеклу боротьбу проти німецьких окупантів і націоналістичних банд, які відновлювали буржуазно-поміщицький лад на Україні.
Під час Звенигородського повстання в червні 1918 року партизанський загін очолив боротьбу селян Катеринополя і навколишніх сіл проти ворога. Повстанці руйнували залізничні колії, псували телеграфний і телефонний зв’язок, пошкодили залізничний міст через річку Гнилий Тікич біля станції Звенигородка. Активну участь у взятті станції і м. Звенигородки брали й катеринопільські селяни Д. Воєнний, Д. Гніденко та інші. Але переважаючими силами ворога виступи повстанців були придушені.
Після вигнання в кінці листопада 1918 року німецьких загарбників Катеринопіль захопили петлюрівці. Нову «владу» підтримували куркулі. Основна маса селян твердо стояла за відновлення Радянської влади, допомагала партизанському загону, що діяв у навколишньому лісі. На початку 1919 року партизани зайняли містечко, розігнали петлюрівців і відновили Радянську владу. Розпочав діяльність волревком. 26 лютого петлюрівський полк раптово напав на Катеринопіль і оточив приміщення волревкому. Після нерівного бою бандитам вдалося захопити 17 активістів, у т. ч. й голову ревкому Т. А. Печиборща. Роздягнених, босих, скривавлених їх погнали по крижаній воді до місцевого лісу, де й розстріляли. Звістка про їхню смерть швидко облетіла навколишні села. До партизанського загону потяглися селяни, на місце загиблих стали нові бійці. В короткий строк численність загону зросла до 250 чоловік, командиром загону став комісар О. Винниченко.
Трудящі Катеринополя свято шанують пам’ять про партизанів, що віддали своє життя за владу Рад. 1952 року над братською могилою, де вони поховані, споруджено гранітний обеліск з написом: «Вічна слава героям, які загинули в боях за встановлення Радянської влади».
5 березня частини Червоної Армії визволили Катеринопіль від петлюрівців. Разом з частинами Червоної Армії до містечка увійшов партизанський загін. 14 квітня відновили роботу волосний ревком, очолений О. Винниченком, та волосний партійний комітет, секретарем якого став Р. Ф. Середа. Парторганізація на той час налічувала 20 комуністів.
Влітку 1919 року, коли Червона Армія змушена була відступити під натиском білогвардійських військ, партизанський загін залишив Катеринопіль і разом з частинами Червоної Армії відійшов з боями в напрямку до Києва. Згодом за наказом командування Катеринопільський загін перебазувався в тил денікінської армії й розпочав активні дії по знищенню ворога. Під час рейду в районі Катеринополя командування загону ухвалило рішення розгромити білогвардійський штаб, що розмістився в двоповерховому будинку в центрі містечка. Вночі 10 листопада 1919 року комісар загону К. Ф. Обломей з групою добровольців здійснив цю сміливу операцію. Непомітно пробравшись до центру, партизани зняли вартових і раптово ввірвалися до будинку. Начальника штабу було вбито, решта штабістів здалася в полон. До рук партизанів потрапили важливі документи, які були доставлені командуванню радянських військ. Розлючені сміливими діями партизанів, денікінці направили до Катеринополя спеціальний каральний загін, який на місці поповнився куркулями. Денікінські бандити розстрілювали селян, що допомагали партизанам, палили їх хати, знущалися над їх родинами. Незважаючи на це, селяни продовжували допомагати народним месникам, ховали їх від бандитів, забезпечували продуктами. Наприкінці грудня 1919 року Червона Армія визволила Катеринопіль.
На початку січня 1920 року на сільських зборах обрали новий склад волревкому і волпарткому. 25 лютого відбулися вибори до сільської Ради. Переважну більшість обранців становили селяни-бідняки. Першим головою сільської Ради став місцевий селянин-бідняк комуніст П. Ф. Струбчевський. Влітку 1920 року створено сільський комітет незаможних селян, який об’єднав сільську бідноту і частину середняків. Органи Радянської влади та КНС спрямували свою діяльність на організацію продовольчої допомоги Червоній Армії, трудящим голодуючих робітничих центрів країни, сім’ям загиблих партизанів.
Але радянському будівництву перешкоджали контрреволюційні банди, які тероризували населення, вбивали комуністів, комсомольців, радянських активістів, грабували селян. Для боротьби з ними в селі було створено народну міліцію та загін самооборони. З березня 1921 року частинами Першої Кінної армії з участю місцевих загонів народної міліції знищено рештки банд.
Сільська Рада і комнезам вели нещадну боротьбу з куркулями. Створена земельна комісія взяла на облік нетрудові куркульські землі, лишки тягла і реманенту і розподілила все між біднотою. Велику роботу проводила й продовольча комісія. За добру організацію допомоги голодуючим Поволжя і південних губерній України Катеринопільський КНС був занесений на повітову Червону дошку.
У березні 1921 року в Катеринополі 27 бідняцьких господарств організували на колишніх попівських землях (123 десятини) колективне господарство «Пролетарій». Першим головою його був секретар партійного осередку Т. П. Артьомов. Через деякий час колективне господарство придбало перший на Катеринопільщині трактор «Фордзон». Згодом селяни назвали свою артіль іменем В. І. Леніна. У 1922 році тут засновано кредитне і споживче товариства, що надавали господарствам грошові і насіннєві позички, будівельні матеріали тощо.
Поряд з вирішенням завдань економічного і радянського будівництва в селі проводилася культурно-освітня робота. 1921 року було відкрито Народний будинок, де працювали гуртки лікнепу, вивчення політграмоти, атеїстичний, сільськогосподарський, драматичний. Діяла також бібліотека. Для голодуючих і безпритульних дітей у селі організували дитбудинок.
1922 року в селі утворюється комсомольський осередок, до якого входило 13 комсомольців, секретарем обрано місцевого комсомольця М. Л. Гаєвського. З організацією осередку пожвавилася робота серед молоді. Комсомольці брали участь у боротьбі з куркулями, в організації культосвітньої роботи та ліквідації неписьменності.
З березня 1923 року Катеринопіль — районний центр Уманського округу.
На шляху колективізації стояло чимало різних труднощів. Недостатня кількість сільськогосподарського реманенту, шалений опір куркулів, їх агітація проти колгоспів стримували її хід, але основна маса селян поступово вступала до колгоспів. В 1927—1928 рр. в селі створюється 10 товариств спільного обробітку землі. Прикладом ведення колективного господарства став колгосп ім. Леніна. До нього приїжджали селяни з інших сіл, щоб повчитися запровадженню нових методів виробництва.
На початку 1930 року на базі реорганізації ТСОЗів утворено три сільськогосподарські артілі: ім. Сталіна, ім. Карла Маркса та ім. Петровського. Колгосп ім. Леніна також чисельно поповнився. Значну роль у господарському виробництві артілей відіграла створена 1932 року Катеринопільська MTС. При ній були відкриті курси трактористів, 15 тракторних бригад МТС обслуговували 15 колгоспів. В артілях з кожним роком збільшувалася питома вага робіт, виконаних технікою МТС. Якщо 1935 року МТС виконувала в колгоспах 85 проц. оранки і 42,8 проц. посіву, то 1938 року — 97,4 проц. оранки і 100 проц. посіву і міжрядного обробітку. Цього ж року машинно-тракторний парк налічував 57 тракторів. Катеринопільська МТС була повністю укомплектована спеціалістами, більшість з них періодично проходила перепідготовку. Під керівництвом партійної організації розгорнулося дійове соціалістичне змагання між механізаторами. 1939 року весняні роботи виконали за короткі строки, станція заощадила 6,5 тонн пального3. У передвоєнні роки в колгоспах, які обслуговувала МТС, було вирощено пересічно по 16 цнт зернових з га, за що МТС була учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1939—40 років.
Панас
| #
дешева статейка з імперським і комуно-більшовистським гірким присмаком… статейка не висвітлює переконливо і правдиво в історичному розрізі життя, побут. споконвічні бажання жителів Калниболота-катернополя до волі, свободи. незалежності… замістьтого щоб описати злочини комуно-більшовиків з новим закріпаченням селян, їх нової безправності і лютого приниження, знищення їх голодом і репресіями, автор пише про якісь мтс, тсози, артілі сталіна. колгоспи лєніна, зекономлені 6.5 тон пального і іншу червоно- комунячу муть.. кому це потрібно?????? це не історичний нарис. це явна і закумуфльована чевона пропоганда…
Reply