Стеблів, Корсунь-Шевченківський район, Черкаська область
Стеблів — селище міського типу, центр селищної Ради, розташоване на річці Росі, до якої в самому селищі впадають притоки Боровиця та Хоробра. Віддаль до Корсуня-Шевченківського 16 км. Населення — 5,4 тис. чоловік.
Стеблів має давню історію. На його території виявлено поселення трипільської культури, збереглися також рештки двох поселень скіфського часу та ранньослов’янського поселення черняхівської культури. Поблизу селища збереглося городище часів Київської Русі.
1036 року князь Ярослав побудував на місці майбутнього Стеблева фортецю, що являла частину захисної смуги на півдні Київської Русі. Фортеця була знищена монголо-татарами.
Після загарбання магнатсько-шляхетською Польщею України Стеблів, якому було надане магдебурзьке право, належав різним власникам. Оточений з усіх боків водою, крутими скелями, валом і високими палями, він тривалий час був неприступним і під час воєн ставав місцем кривавих сутичок.
1616 року в Стеблеві проживало 100 міщанських та 400 козацьких родин, разом з навколишніми хуторами містечко входило до складу Корсунського староства.
Волелюбні стеблівці брали участь у повстанні 1637 року, очоленому гетьманом нереєстрових козаків П. Павлюком. У відповідь на його універсал до всього козацтва і поспільства підніматися на боротьбу проти польсько-шляхетської влади вони поповнили повстанське військо. Коли 1638 року прийшов з Запоріжжя у Стеблів К. Скидан, жителі містечка радо його зустріли, допомогли грішми, а багато хто пішов з його загоном.
Населення Стеблева брало активну участь у народно-визвольній війні 1648— 1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького, зокрема, у Корсунській битві. Відомо, що 15 травня 1648 р. польські війська розташувалися- на зручній позиції між Корсунем і Стеблевом і побудували там окопи, але Б. Хмельницький примусив ворогів відступити і прийняти бій у менш сприятливій для них обстановці. З 1648 року Стеблів став сотенним містечком Корсунського полку. Коли в 1664— 1665 рр. вибухнуло селянсько-козацьке повстання під проводом В. Дрозденка, стеблівці приєдналися до нього. 1664 року непокірний Стеблів був оточений 20-тисячним польським каральним загоном Стефана Чарнецького, що діяв спільно з 15-тисячним татарським військом. Жителі засіли в замку і, незважаючи на свою нечисленність, чинили ворогам запеклий опір. Проте сили були надто нерівні. Карателі вдерлися до міста і зруйнували його.
Після Андрусівського перемир’я 1667 року, коли Правобережна Україна знов відійшла до шляхетської Польщі, польські магнати відновили соціальний і національний гніт. Поневолений народ продовжував боротьбу за своє визволення.
1702 року повстанське військо на чолі з полковником 3. Іскрою звільнило Стеблів від шляхти. Але за Прутським трактатом 1711 року містечко знову потрапило під владу шляхетської Польщі. Тільки 1793 року воно в складі Правобережної України було возз’єднане з Росією.
З 1797 року Стеблів входить до складу Богуславського повіту, а з 1837 року — до Канівського Київської губернії. Становище селян було тяжким і безправним. Великий український письменник-реаліст І. С. Нечуй-Левицький, що народився і тривалий час проживав у Стеблеві, у своїй повісті «Микола Джеря» засудив кріпосницьке право, яке фізично і духовно спотворювало людину. Селяни вдосвіта вставали, щоб поспіти на панщину. Хоч їхнє жито сипалось, вони, однак, мали обробляти панський лан. Якось на току герой твору Микола запитав батька: «Коли ми, тату, перемолотимо оці скирти?» — «А тоді, як помремо,— сумно одказав той,— а як ці змолотимо, бог уродить нові, може, ще довші».
«Кожній молодиці, дівчині, навіть дівчинці пани накидали прясти на зиму по два півмітники. Як не ставало прядива, то молодиці мусили докладати свого… Весною пан роздавав на кожну хату по двадцять качиних яєць, а восени треба було принести двадцять качок. На качку давали з економії по гарцеві зерна, але качка за літо здохла б, а не прохарчувалась би тим гарцем».
У першій половині XIX ст. в Стеблеві починає розвиватися промисловість. Суконну фабрику, побудовану 1818 року в с. Великих Прицьках, поміщик Головинський перевів 1845 року до Стеблева. На підприємстві працювало близько 500 чоловік, які давали своєму власникові протягом року майже 10 тис. крб. чистого прибутку. Та про умови праці підприємець мало піклувався. Робочий день влітку тривав від сходу до заходу сонця. Заробіток трудівника становив від 1 крб. 25 коп. до 7 крб. на місяць. Робітники спали на нарах, застелених тільки соломою, вони глухнули від постійного гуркоту, дихали гарячим задушливим повітрям.
Населення залишалося в основному неписьменним. 3 навчальних закладів було тільки однокласне початкове народне училище.
Реформа 1861 року не поліпшила умов життя стеблівців, не принесла їм справжньої волі. Вони дістали право викупити тільки 1916 дес., в той час як у панів залишилося 2776 дес. Злидні гнали селян у найми до поміщиків, у яких можна було заробити 15—20 коп. за день. Важка праця була настільки виснажливою, що «увечері однімала у всіх розмову» — писав I. С. Нечуй-Левицький.
Чимало робочих рук поглинали промислові підприємства. Цукроварня і рафінарня, засновані 1844 року, в 1866—67 року дали 25 тис. пудів цукру-піску та 47,5 тис. рафінаду. 1885 року в Стеблеві побудовано вальцьовий млин, де працювало 20 робітників по 13—14 годин, на добу. Антисанітарні умови і тяжка праця доводили їх до різних захворювань і виснаження.
З 1888 року почала працювати слюсарна майстерня, що згодом перетворилася на чавуноливарний завод. Урожай, вирощений у Стеблеві, у вигляді зерна, борошна, висівок вивозився через станцію Корсунь до різних міст Росії.
Соціальна нерівність, жорстокий визиск викликали глибоке незадоволення трудящих царським режимом. У рапорті 18 лютого 1904 року канівський повітовий пристав доносив київському губернатору про антиурядові настрої стеблівців Г. Хоменка, М. Коркішка й Д. Садовського, що відмовлялися служити в царському війську. Частішали виступи проти поміщиків і підприємців. 1905 року поміщик Ю. Варварський повідомляв повітового пристава телеграмою про «самоуправство селян в його маєтку», які відмовлялися працювати в полі, поки пан не даватиме шостий сніп замість десятого. Керівників цього виступу Т. Тихоненка, Т. Прапра та Г. Волковинського було заарештовано.
Першого травня 1906 року в Стеблеві застрайкували робітники суконної фабрики і млинів, зажадавши скорочення робочого дня, збільшення зарплати, поліпшення умов праці. «Натовп ходив по місту і співав пісню «Подымайся рабочий народ»,— доносив канівський пристав київському губернатору про ці події. Страйк було придушено, а його організаторів на чолі з Т. Руденком заарештовано й засуджено до каторги в Сибіру.
Класове розшарування поглибила столипінська аграрна реформа, за висловом В. І. Леніна — «другий великий крок масового насильства над селянством в інтересах капіталізму». Виходячи з общин, куркулі одержували кращі наділи, скуповували за безцінь землю у селян-бідняків, ставали малими поміщиками — вірними захисниками самодержавного ладу. Економічно розорена, політично безправна стеблівська біднота шукала виходу із скрутного становища. Щоб не вмерти з голоду, вона переселялась до Сибіру і за кордон.
Медичне обслуговування у Стеблеві здійснювала маленька лікарня, що тулилася в приватному будинку. Вона мала дві палати — чоловічу й жіночу на 5 ліжок, невеличку аптеку і обслуговувала 50 сіл. При лікарні працювали один лікар і фельдшер.
Про освіту і культуру селян також ніхто не дбав. Місцеві правителі піклувалися лише про відкриття шинків, яких тут налічувалося 13. Школа була одна — церковнопарафіяльна. 1900 року відкрилася однокласна міністерська школа, до якої потрапило 15 дітей багатіїв. Бідняки виростали неписьменними. Лише 10 проц. стеблівців могли читати.
Тяжке становище стеблівців значно погіршилося, коли почалася перша світова війна. Частина бідняцьких і середняцьких господарств, втративши чоловіків, призваних до царської армії, не справлялися з обробітком земельних наділів. З фронтів надходили сумні чутки, розруха й бідність оповили Стеблів. І коли долинула звістка про Лютневу революцію, надія на краще прийшла до селян. Але недовгою була втіха. Тимчасовий уряд нічого не зробив для поліпшення життя трудового люду. Стеблівські власники маєтків 17 липня 1917 року благали термінової допомоги у губернського виконавчого комітету через те, що селяни насильно пасли худобу на нескошених луках, забирали сіно із скирд, ловили рибу в ставках, вимагали четвертого снопа. Тільки Великий Жовтень приніс справжнє визволення. Радо зустріли стеблівці ленінські Декрети про мир і землю.
В січні 1918 р. в Стеблеві було встановлено Радянську владу. В лютому організовано ревком. Всеукраїнський військово-революційний комітет 7(20) лютого відрядив у Стеблів С. Вдовиченка та Д. Коваленка, яким доручалася організація червоно-гвардійського загону для охорони завоювань трудящих і соціалістичної власності — суконної фабрики, вальцьового млина, чавуноливарного та цукрового заводів. У березні обрано Раду робітничих і селянських депутатів, яка одразу подбала про впровадження восьмигодинного робочого дня, взяла на себе охорону порядку в селі, розпочала ділити землю.
Але в тому ж місяці село окупували австро-німецькі війська, а з ними прийшли колишні хазяї — поміщики й підприємці. Почалися жорстокі розправи над борцями за Радянську владу.
У відповідь на терор стеблівці піднялися на боротьбу. Ю. Ясинський, Г. Малицький, М. Молодиренко, П. Вовченко та інші вступили до Таращанського партизанського загону, що наводив страх на окупантів та їх ставлеників. Влітку поблизу Стеблева відбувся запеклий бій між партизанами й окупантами.
В листопаді 1918 року австро-німецькі війська змушені були залишити Стеблів. Розгорнули роботу ревком і Рада. Селяни знову одержали землю. Та в серпні 1919 року до села вдерлися денікінці, запровадивши старі порядки. У грудні Червона Армія визволила Стеблів. Радянську владу було відновлено. Рада повернула селянам землю, відбирала в куркулів лишки хліба, організовувала допомогу фронтові, націоналізувала чавуноливарні та цукрові підприємства, які поступово відновлювали роботу. 20 листопада 1920 року загальні збори робітників чавуноливарного заводу обрали робітничий комітет, що став повноправним господарем підприємства. Через недостатність устаткування, сировини, палива, кваліфікованих робітників і спеціалістів, а також через саботаж залишків експлуататорських класів завод працював не на повну потужність. Щоб поліпшити його роботу, трудівники рішенням загальних зборів створили тут робітничу артіль, яка проводила комуністичні суботники.
29 червня 1920 року в Стеблеві створено комітет незаможних селян. Але до нього проникли ворожі елементи, які мали вплив на деяких односельців і підбурювали їх до кроків, що підривали Радянську владу. З цієї причини комітет невдовзі припинив діяльність. Проте 1921 року КНС був відновлений. Об’єднував він 247 бідняків.
У квітні 1923 року Стеблів ввійшов до Шендерівського району, а в листопаді наступного року став центром Стеблівського району. Райком партії очолив П. І. Невідничий, районну Раду депутатів трудящих — М. С. Гречуха, згодом державний і партійний діяч на Україні. Під їх керівництвом стеблівці долали розруху. 1925 року була повністю відбудована суконна фабрика, яка через два роки виробила сукна 106 412 аршин. 1927 року райвиконком виніс рішення про її розширення, зокрема прядильного, чесального, фарбувального та механічного цехів. Цукровий та чавуноливарний заводи вирішено було ліквідувати як нерентабельні.
Відбувалися великі зміни в сільському господареві. 1926 року за ініціативою КНС створено 8 ТСОЗів: «Хоробра», «Визволення», «Заросянська єдність», «Незаможник», «Вигода», «Ключ», «Гуртовик», «Радківка», до яких входило по 17—20 господарств.
Життя ставало заможним і культурним. До послуг стеблівців була лікарня, де працювали 2 лікарі, 2 фельдшери, 2 акушерки, стоматолог, 3 медсестри, 4 санітарки.
У семирічній трудовій школі 13 учителів навчали 515 юних громадян містечка. Дорослі відвідували 12 лікнепів.
Серед юних стеблівців ширився комуністичний дитячий рух, створювалися гуртки «Юного ленінця». Перший такий гурток був створений 1923 року при цукровому заводі.
Осередком усієї культосвітньої роботи став сельбуд, де працювали сільськогосподарський і драматичний гуртки, 3 групи лікнепу, бібліотека з книжковим фондом 450 примірників, що до 1927 року збільшився до 8561 2. Любили стеблівці сельбуд, охоче приходили на вистави драмгуртка, яким керував український драматург і режисер І. Тогобочний (І. А. Щоголів), який у 20-х роках мешкав у Стеблеві. У репертуарі драмгуртка були п’єси українських та російських класиків, а також його керівника: «Душогуби», «Борці за мрії», «Вихрестка», «Мати-наймичка» й ін. Декорації до вистав писав художник Ф. П. Резніченко, який, крім того, створив хор, залучивши до нього інтелігенцію, робітників і селян.
1928 року в Стеблеві організовано першу артіль «Двигун», через рік ще чотири: «Перебудова», ім. Чапаева, «12 років РСНА», «Ударник». Вони налічували 297 коней, 170 волів, 439 корів, 183 свині.
Зміцненню колгоспів великою мірою сприяла організована 1932 року Стеблівська МТС, одним з перших активістів якої була нині Герой Соціалістичної Праці, а тоді трактористка Г. Горгула. 1933 року при МТС створено політвідділ, що став центром організаційно-господарського керівництва колгоспами, а також відділ роботи з комсомольцями.
1935 року розгорнувся рух п’ятисотенниць. У Стеблеві ланки П. Горобець та У. Суходольської виростили по 450 цнт цукрових буряків з гектара. Колгоспи змагалися за кращий обробіток грунту, за підвищення врожайності зернових і технічних культур, за ліквідацію відставання в тваринництві. 1940 року вони зібрали по 18 цнт зернових і 250 цнт цукрових буряків з гектара. Доярка Д. Прапро надоїла по 3 тис. кг молока від одної фуражної корови.
1931 року розгорнулося будівництво гідроелектростанції в Стеблеві на Росі. Змінювався зовнішній вигляд Стеблева, що з 1936 року став селищем міського типу. Впорядковувалися вулиці, виростали нові будинки. Медичне обслуговування здійснювала добре обладнана лікарня з 5 відділеннями: хірургічним, терапевтичним, гінекологічним, пологовим, інфекційним. Хворих обслуговували 23 медичні працівники. Відкрився дитячий санаторій, будинок для пристарілих.
У середній і семирічній школах навчалися 800 юних стеблівців. їх вихованням займалися 38 учителів. При МТС були дитячі ясла.
Вечорами люди відпочивали в двох сільських клубах, де можна було почитати свіжі газети, послухати музику, подивитися виставу драмгуртка.
22 червня 1941 року мирне, щасливе життя перервав напад на Країну Рад гітлерівських полчищ. З перших днів війни багато робітників, колгоспників, інтелігенції пішли на фронт. У Стеблеві було створено загін народного ополчення, учасники якого опановували військову справу, вчилися стріляти, гасити пожежі. Ополченці взяли на себе охорону кожного підприємства, установи, вулиці. Вживалися заходи до евакуації, щоб нічого не потрапило до ворога. Зокрема, весь парк МТС — 72 трактори було вивезено на схід.