Буки, Маньківський район, Черкаська область
Буки — селище міського типу, центр селищної Ради. Розташовані на скелястих берегах річки Гірського Тікичу (басейн Південного Бугу), за 20 км на північний схід від районного центру та за 25 км від найближчої залізничної станції Поташ. Населення — 4,1 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковано с. Березівку.
Територія, на якій розкинулися сучасні Буки, заселена давно. Про це свідчать виявлені тут залишки поселень трипільської та черняхівської культур.
Перша письмова згадка про поселення є в історичних документах кінця XVI ст. Відомо, що в 1592 році Буки захопив галицький каштелян-магнат Я. Струсь, який збудував тут замок і перейменував їх на Струсьгород. Але нова назва в народі не прижилася. В 1604 році Я. Струсь передав Буки своєму зятю — магнатові О. Калиновському.
Буки, як і навколишні села, не раз зазнавали набігів та майже повного спустошення з боку турків і татар. Так, у 1615 році вони були повністю зруйновані татарами. Але вигідне географічне положення Буків сприяло швидкому їх відродженню. 1629 року поселення вже значилося містечком, в якому налічувалося 317 димів.
Життя селян, жорстоко визискуваних магнатом Калиновським, було дуже тяжким. Прагнучи одержати якнайбільше прибутків він у 1638 році за 119 тис. злотих здав в оренду на 3 роки гданському купцеві містечка Буки, Іваньки, Маньківку, Мошурів та м. Умань, з правом виробляти поташ, селітру й смольчугу.
Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. на чолі з Богданом Хмельницьким населення Буків взяло найактивнішу участь у повстанському русі.
В 1649 році тут була утворена окрема Буцька сотня з 219 козаків. Козаки сотні в складі Уманського полку відважно билися за визволення України від чужоземного ярма і возз’єднання її з Росією.
Після всенародного схвалення на Переяславській раді великого історичного акту возз’єднання двох братніх народів населення Буків, як і інших міст та містечок, присягнуло на вірність Російській державі.
Внаслідок численних нападів татари повністю зруйнували Буцьку фортецю, а містечко зазнало майже спустошення. Про це свідчить той факт, що 1664 року в Буках налічувалося лише 40 дворів і 2 млини.
За Андрусівським перемир’ям 1667 року Правобережна Україна, в т. ч. й Буки, залишилися під владою Польщі.
Доведені до розпачу тяжким гнітом феодалів-кріпосників і національно-релігійними утисками, селяни все частіше піднімалися на боротьбу проти поневолювачів. З особливою силою вогонь ненависті скривджених проявився під час великого повстання 1768 року. Коли гайдамацький загін на чолі з М. Залізняком у червні проходив через Буки, Соколівку на Умань, до повстанців приєдналося багато жителів. Так, місцевий козак С. Н. Нечипоренко після здобуття Умані взяв участь у розправі над гнобителями народу в самій Умані та навколишніх селах.
Початок XIX ст. характерний частою зміною власників містечка. В 40-х роках власником буцького маєтку став князь А. Любомирський, який у 1857 році до Буків приєднав і с. Антонівку. На той час в обох населених пунктах було 496 дворів, в яких налічувалося 3113 чоловік.
Селяни сподівалися, що скасування кріпосного права принесе їм полегшення. Однак ці сподівання виявилися марними. З 1 вересня 1863 року протягом 49 років колишні кріпаки, щоб погасити викупну позику, мали щорічно вносити казні 3501 крб. 39 копійок.
1866 року Буки стали волосним центром. Це прискорило їх зростання. Так, у 1870 році тут було вже 527 дворів, діяло 6 водяних млинів.
Наприкінці XIX ст. Буки стали вже досить людним містечком з населенням 3747 чоловік. Головним заняттям були землеробство й торгівля. Власне, тут зосереджувався один з центрів хлібної торгівлі в Київській губернії. Щотижня відбувалися великі базари.
Становище знедоленого селянства не змінилося і на початку XX ст. В користуванні селян Буків і Антонівки було 1776,5 десятини землі, тобто в середньому на кожну сім’ю припадало 2,6 десятини1. А тим часом магнатові Любомирському лише в Буках належало 1717 десятин землі, великий лісопарк, фруктовий сад і водяний млин. Селянство щорічно виплачувало казенного податку 17 145 крб. і мирського 5 710 карбованців.
Тяжке становище народних мас сприяло зростанню революційного руху. Революційна хвиля 1905—1907 рр. докотилася й до Буків. Приводом до виступу селянства в липні 1907 року стало вбивство племінником поміщика Дзевановського селянки М. Гончарової. Кілька сотень обурених селян напали на економію, спалили панський будинок. Виступ було жорстоко придушено, а селяни Гнат і Самсон Карпенки, Маркіян Дяченко та Харлампій Драган засуджені до 8 місяців тюремного ув’язнення з позбавленням усіх прав.
Місцеві власті активно впроваджували столипінську аграрну реформу. Наслідком її здійснення було ще більше зубожіння бідняків. 1912 року в Буках налічувалося 312 господарств, яким належало 797 десятин землі. З них 35 родин не мали її зовсім, 54 — мали менше десятини, 65 —від 1 до 2 десятин, 55 — від 2 до З десятин. Це в той час, коли 4 куркульським господарствам належало 64 десятини. Третина селянських господарств не мала худоби.
Медичне обслуговування населення здійснював лікар, фельдшер та акушерка. Працювали 2 аптеки. На початку XX ст. в Буках дещо розширилася мережа освітніх закладів. 1905 року в приватному приміщенні відкрилося однокласне земське училище. Проте умови навчання були надто важкі: класні кімнати малі за розміром, на 2 вчителі припадало по 60 учнів. У церковнопарафіяльній школі, відкритій 1861 року, 1907 року навчалося 29 хлопчиків та 11 дівчаток. Лише 1911 року в новозбудованому приміщенні почало працювати двокласне земське училище, яке відвідували понад 120 учнів. Але й це не забезпечувало освітою навіть половини дітей шкільного віку.
3 січня 1909 року відкрито бібліотеку, в якій через 3 роки кількість книжок досягала 573 примірники, переважно релігійного змісту.
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції, незважаючи на протидію повітового емісара Тимчасового уряду, буцькі селяни під впливом більшовицької агітації колишніх фронтовиків весною 1917 року розгромили панську економію і рішуче вимагали поділу поміщицької землі. 6 вересня вони почали масовий вивіз з полів поміщицького хліба.
Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції у Петрограді підняла трудящих Буків на боротьбу за здійснення своїх споконвічних мрій. Радянська влада, яка встановилася тут у січні 1918 року, стала втілювати в життя ленінський Декрет про землю. Земельний комітет, що складався з бідняків, ділив поміщицьку землю, худобу, реманент між біднотою, вдовами й сиротами загиблих на війні.
Але 10 березня 1918 року до містечка вдерлися австро-німецькі війська. Вони зігнали населення на центральну площу, оточили з усіх -боків і почали жорстоку розправу над селянами. Насамперед розстріляли 5 бідняків — членів сільського комітету — за те, що вони поділили панську землю та майно серед бідноти. Зобов’язали селян усе негайно повернути панові. Незабаром під охороною окупантів до Буків повернувся й сам поміщик Дзевановський.
На початку квітня 1918 року в Буках створено партизанський загін, який очолив працівник пошти телеграфіст М. Ковалевський. До загону влилися повстанці сусідніх сіл, і він скоро зріс до ста чоловік. Після наради, проведеної в ніч на 27 квітня в урочищі Бугайовому, партизани обеззброїли волосну варту в кількості 60 гетьманських карателів і 12 німців, які охороняли пана Дзевановського, забрали 120 трофейних рушниць, 2 станкові кулемети «Максим», багато патронів. В економії Дзевановського і на Березинському цукровому заводі повстанці забрали кілька десятків коней. Під час наступних боїв, що відбувалися в червні — липні, партизани визволили кілька сіл, залізничну станцію Поташ і знищили німецькі військові вантажі. Але сили ворога переважали, і повстанці перейшли в район Звенигородщини, де з’єдналися з Таращанським партизанським загоном і продовжували боротьбу з окупантами.
У грудні 1918 року Буки опинилися в руках петлюрівської Директорії. Знову настали чорні дні, режим кривавого терору. 22 березня наступного року містечко та навколишні села були визволені від петлюрівських банд червоноармійськими частинами. Запрацював ревком на чолі з червоноармійцем В. М. Шаманським. У серпні 1919 року Буки захопили денікінці. Після вигнання їх Червоною Армією в кінці року навколо містечка, як і на всій Уманщині, лютували куркульсько-націоналістичні банди. Вони жорстоко розправлялися з комуністами, активістами, переслідували навіть тих, хто співчував Радянській владі. Тоді по-звірячому були закатовані в буцькій лікарні поранені партизани, в т. ч. С. Дубина, В. Ємчинський, В. Письменчук. З бандитизмом населення вело рішучу боротьбу.
У травні 1920 року через Буки проходили на фронт, щоб битися з польськими інтервентами, частини Першої Кінної армії, яким жителі передали кілька десятків міцних коней. На початку жовтня до Буків вдерлася банда Цвітковського, вчинивши жахливий погром. Спалено було майже всю центральну частину містечка і вбито близько 200 чоловік населення. 20 грудня кіннотники під командуванням Г. І. Котовського за активною участю селян у районі Буки—Іваньки оточили й повністю знищили банди.
Подолавши опір контрреволюції, Радянська влада перемогла остаточно. Обрали сільську Раду, головою якої став колишній червоногвардієць Ю. П. Кручинський. Ще влітку 1920 року почав працювати комітет незаможних селян. Сільська Рада й КНС спрямовували всі зусилля на успішну відбудову сільського господарства, розореного війною. Комнезам ділив поміж бідняками поміщицьку землю, конфіскував лишки хліба в куркулів. Відкрилася початкова трудова школа, організовано сільське споживче товариство.
Провідну роль у житті містечка відігравала партійна організація, створена весною 1922 року. За допомогою парторганізації передова молодь улітку того ж року створила комсомольську організацію, яку очолив активний юнак П. П. Дубовенко.
Після адміністративно-територіальної реформи з 1923 року Буки віднесено до категорії села і стали центром однойменного району.
За ленінським кооперативним планом уже наприкінці 1922 року в Антонівці (нині — частина Буків) створено сільськогосподарську артіль «Гуртуйсь, незаможнику», яка об’єднала понад 50 бідняцько-батрацьких дворів. Першим головою її обрали бідняка Д. І. Сосновського. В квітні 1925 року господарство придбало трактор «Путіловець». Тоді ж на полі відбулося народне свято першої колективної борозни. За допомогою держави артільне господарство зростало, поліпшувався матеріальний добробут його трудівників. Так, протягом 1922—1927 рр. було створено прокатний пункт, споруджено 3 виробничі будівлі і 5 великих житлових будинків. За той час прибуток від рільництва зріс вдвоє, значно збільшилася натуральна й грошова оплата трудодня. Досягнення артілі «Гуртуйсь, незаможнику» стали кращим прикладом для інших сіл. Хлібороби переконувалися, що колективізація — це єдиний шлях, який врятує їх від злиднів та куркульської кабали, забезпечить заможне й культурне життя. Практичні результати колективної праці були переконливим доказом їх переваги.
На початку 1928 року в Антонівці утворилася артіль «До кращого життя», яка об’єднала 145 бідняцько-середняцьких дворів. Наприкінці наступного року обидва господарства злилися в одне — колгосп ім. В. Я. Чубаря. Навесні 1929 року в Буках організовано колгосп «Червоний партизан», який спочатку об’єднував 80 бідняцько-середняцьких дворів. 1930 року тут створюється друге господарство — колгосп ім. В. І. Леніна, а через рік ще одне — колгосп ім. М. В. Фрунзе, розміщений на хуторі Павлопіль. На початку 1933 року всі три господарства Буків (90 проц. селянських дворів) об’єдналися і утворили єдиний колгосп ім. В. І. Леніна. Його очолив двадцятий’ятитисячник — комуніст А. Д. Підопригора. За артіллю було закріплено понад 2 тис. га землі; вона мала кілька молотарок і близько 100 робочих коней. Швидко зростало громадське тваринництво.
Перехід до колективних форм господарювання відбувся в гострій класовій боротьбі. Куркулі всіляко намагалися перешкоджати соціалістичним перетворенням на селі. В червні 1934 року пострілом із-за рогу вони вбили голову колгоспу комуніста А. Д. Підопригору. Шануючи пам’ять полум’яного патріота колгоспного будівництва, його ім’ям назвали одну з кращих вулиць. У центральному залі будинку культури стоїть погруддя А. Д. Підопригори, прикрашене квітами.
6 листопада 1929 року на честь 12 роковин Великого Жовтня дала струм одна з перших на Україні Буцька сільська гідроелектростанція ім. Г. І. Петровського. Вона споруджена за ленінським планом ГОЕЛРО на кооперативних началах. У селах Буках, Антонівці, Маньківці, Кислині та Новій Греблі засвітилися лампочки Ілліча.
Забезпечення колгоспів району електроенергією Буцької ГЕС та сільськогосподарськими машинами Буцької МТС сприяло невпинному розвитку їх економіки. Значну допомогу в економічному і в організаційному зміцненні колгоспів подали держава, голова Раднаркому України В. Я. Чубар і секретар ЦК КП України С. В. Косіор, які 1932 року відвідали Буки та район. Окремі господарства одержали допомогу посівним матеріалом. Трактороцентр надіслав Буцькій МТС 18 тракторів марки ХТЗ.
З допомогою держави і завдяки самовідданій праці трудівників колгоспи ставали заможними. Зміцнювалась економіка, підвищувалася врожайність полів, зростав матеріальний і культурний рівень колгоспників. За роки довоєнних п’ятирічок побудовано добротні приміщення, зокрема тваринницьку та свиноферми, механізовану майстерню, зерносховище, зернофуражний магазин, колгоспну кузню. На поля прийшла потужна техніка. В 1940 році Буцька МТС мала 102 трактори, 42 комбайни та багато інших сільськогосподарських машин.
За найкраще обслуговування колгоспів Буцька ГЕС в 1939 році удостоїлася бути учасницею Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Гідроелектростанцію нагороджено дипломом 2-го ступеня, а її директора М. С. Зимбалевського — Малою срібною медаллю. 12 кращих робітників станції одержали грамоти та грошові премії. У довоєнний час Буцька ГЕС постачала електроенергію 29 колгоспам, 2 цукровим і спиртовому заводам, 2 державним і 4 колгоспним млинам, 3 колгоспним маслоробням, 7 майстерням, 8 радіовузлам і 16 кормопуиктам; ГЕС освітлювала 5836 будинків колгоспників.
Велику увагу сільрада приділяла поліпшенню матеріально-побутових умов трудящих. Буки стали впорядкованим селом, в якому проживало понад 3 тис. чоловік. З Києвом, Уманню та багатьма селами налагодили регулярне автобусне сполучення. Проклали шосейні дороги до Березинського та Іванківського цукрових заводів; спорудили будинки райвиконкому, сільмагу, багато добротних жител для колгоспників, значно розширили торговельну мережу.
Докорінно змінилося й культурне обличчя села. В 1928 році відкрито семирічну, а в 1934-му — середню школи. На той час в Буках діяли будинок культури, бібліотека, дитячий садок, аптека; добудовано приміщення лікарні.
Радісні перспективи відкривав 1941 рік. Колгоспники своєчасно провели всі сільськогосподарські роботи, лани обіцяли щедрий урожай. Але 22 червня мирну працю радянських людей порушили німецько-фашистські загарбники, які підступно напали на нашу Батьківщину. Захищати рідну Вітчизну з села пішло понад 500 чоловік. З наближенням фронту на Схід країни евакуювалися державні установи, вивозилися колгоспне добро, худоба, техніка.
14 липня 1941 року фашистські загарбники захопили Буки, але, зустрівши героїчний опір наших військ і населення, відступили. 22 липня, після жорстоких боїв, село знову опинилося в руках ворога. З перших днів окупації гітлерівці запровадили свій «новий порядок». Фізично здорових людей вони, як правило, відправляли на каторжну роботу до Німеччини, а підозрілих — до буцького концтабору, щоб потім розстріляти.
Проте радянські люди не схилили голови перед поневолювачами. Під керівництвом учителя Антонівської школи О. Т. Гулька та зв’язкового партизанського загону колишнього працівника редакції газети «Ленінський шлях» П. С. Стрембицького у вересні 1943 року була створена підпільно-диверсійна група, яка в січні наступного року ввійшла до складу партизанського загону ім. М. І. Кутузова. Місцем перебування загону став Пехівський ліс. Активними учасниками підпільної групи; було 28 чоловік, у т. ч. М. М. Пічурін, В. В. Кручинський, М. І. Шепель, П. І. Панченко, Я. А. Барич, Ф. Н. Павленко. Партизани героїчно билися проти гітлерівців та їх запроданців — поліцаїв. У вересні 1943 року вони визволили 45 чоловік, які перебували в буцькому концтаборі і чекали розстрілу. Патріоти розгромили німецьку комендатуру й тюрму, звільнивши понад 30 заарештованих активістів села, знищували зрадників Батьківщини — поліцаїв і старост.
Колишній вихованець Буцького дитячого будинку комсомолець М. М. Пічурін під час відправки першої групи молоді в неволю до Німеччини заспокоював матерів: «Не плачте, дорогі наші, перемога буде за нами, ми швидко повернемось». І дійсно, через 2 місяці він повернувся в село. На одній із станцій вночі М. М. Пічурін проломив дошки вагону, де везли невільників, і втік. Ризикуючи життям, сміливець вів непримиренну боротьбу проти загарбників спочатку сам, потім разом з народними месниками в складі партизанського загону, що діяв на території району. В грудні 1943 року значна частина буцьких партизанів під час нерівного бою з переважаючими силами ворога у Пехівському лісі полягла смертю хоробрих. Серед них був безстрашний розвідник, зв’язковий М. М. Пічурін.