Маньківка, Маньківський район, Черкаська область
Маньківка — селище міського типу (з 1965 р.), центр селищної Ради і однойменного району. Розташована в середній течії річки Маньківки (притока Кищихи), за 180 км на південний захід від обласного центру та 5 км від найближчої залізничної станції Поташ. Населення — 6,5 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковані села Поташ і Харківка, селище Жолудькове.
На території селища виявлено залишки 6 поселень трипільської культури, 6 — доби бронзи та 4 — черняхівської культури.
В історичних джерелах Маньківка вперше згадується наприкінці XVI століття. У 1609 році польський магнат М. Калиновський став власником величезної території з м. Уманню й навколишніми поселеннями аж до річки Гірського Тікичу. Йому належала також і Маньківка, яка в 1629 році вже була значним для того часу поселенням і налічувала 949 дворів.
У зв’язку з посиленням попиту на сільськогосподарські продукти та продукти лісової промисловості на зовнішньому і внутрішньому ринках орендарі й управителі Калиновського по-хижацькому знищували ліси, спалювали деревину, а попіл (поташ) вивозили на продаж за кордон. Реалізуючи на ринку продукти праці закріпачених селян і залежного населення, феодали-кріпосники вели розкішне життя. Як правило, маєтками управляли управителі, а Калиновський з родиною жив у різних великих містах Польщі. Деякі землі разом з кріпаками він передавав орендарям. Так, у 1638 році М. Калиновський здав гданському купцеві в оренду за 119 тис. злотих Маньківську, Уманську, Буцьку та інші буди з правом широкого виробництва поташу.
З 1648 року Маньківка — сотенне містечко Маньківської сотні Уманського полку. Селяни й козаки сотні в складі 251 чоловіка під командуванням сотника Г. Бовдира в 1648—1654 рр. брали активну участь у народно-визвольній війні українського народу проти польських гнобителів. Богдан Хмельницький у своїх листах від 16 травня 1654 та 22 березня 1655 років до російського царя Олексія Михайловича згадує про Маньківку і про бажання населення продовжувати визвольну боротьбу разом з російським народом.
У 1654 році по дорозі на Москву і до Богдана Хмельницького через Маньківку проїжджав антіохійський патріарх Макарій у супроводі свого сина, який залишив спогади про подорож по Україні. В них він писав, що разом з батьком прибув до цього міста, де було багато гарних будинків і крамниць, 3 цитаделі, 4 церкви, З ставки, палац Калиновського, а за містом — Троїцький монастир. На мандрівників сильне враження своїм багатством і красою справив Маньківський замок, який був обнесений ровами, валами, стінами, укріплений баштами та гарматами. Стіни палацу були оздоблені полірованим дубом.
Селяни й далі продовжували боротьбу проти своїх гнобителів. Вони взяли участь у повстанні 1664—1665 рр., що охопило всю Правобережну Україну. За Андрусівським перемир’ям 1667 року Маньківка відійшла до Речі Посполитої і ще не раз терпіла від загарбників. У 1672 році її зруйнували турецько-татарські агресори. Тікаючи від неволі, більшість жителів містечка переселилася на Лівобережну Україну та Слобожанщину. У ті роки Маньківка, як і інші села, зазнала великих руйнувань.
Після поразки народних повстань XVIII ст., зокрема великого народно-визвольного антифеодального повстання 1768 року, в яких брало участь населення Маньківки, ще більше посилився феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніт.
У 1793 році Правобережна Україна, в т. ч. Маньківка, відійшла до складу Росії.
1830 року в Маньківці проживало 2600 чоловік православних і 14 католиків. 1832 року за участь О. Потоцького в польському визвольному повстанні 1830—1831 рр. царський уряд конфіскував його маєтки. Селяни стали державними. Декілька років містечком відала Київська казенна палата, потім військове міністерство. З 1838 року в Маньківці було створено військове поселення. Село стало центром п’ятої сотні Києво-Подільського округу військових поселень, створеного у 1836— 1837 рр. Тут містилися штаб 2-го гусарського полку, взвод кавалерії та волосна управа. Селян перетворили у військових поселенців. Вони відбували військові обов’язки, обробляли землю, забезпечували себе і армію продовольством.
Проте, військові поселення не виправдали сподівань уряду і в 1858 році їх ліквідували. Маньківка стала центром першого округу поселення державних селян.
У післяреформений період швидкими темпами йшло розшарування серед населення. В середньому на кожну душу припадало трохи більше двох десятин землі. Кількість господарств зростала, але нові родини не одержували наділів, ставали безземельними. Сім’ї, що не мали сільськогосподарського реманенту й тяглової сили, розорялися, за безцінь продавали свої наділи багатіям. З часом земля в основному була зосереджена в руках куркулів, які скуповували її за безцінок у бідноти. Безземельні та малоземельні селяни наймалися до куркулів на сезонні роботи. Багато з них ще ранньою весною вирушали на заробітки в інші місцевості, зокрема до Херсонської губернії.
Згідно люстраційного акту 10-го перепису населення, що відбувся у липні 1872 року, в Маньківці проживало 1437 душ, з них місцевих жителів — 1254, відставних солдатів — 183. Дворів налічувалося 562, в т. ч. 140 — відставних солдатів.
Введення в експлуатацію 1891 року залізничної колії Христинівка—Шпола та спорудження 1899 року Іваньківського цукрового заводу, що за 11 км від Маньківки, збільшили попит на цукрові буряки. Особливо стали зростати їх посіви в заможних господарствах, які використовували дешеву робочу силу на обробітку плантацій. Жінки, дівчата та підлітки з ранньої весни і до пізньої осені за мізерну плату весь світловий день гнули спину на куркульських полях. Селяни, які мали коней, вивозили цукрову сировину на завод, інші транспортували готовий цукор на станцію. Поташ.
В селі 1900 року налічувалося 937 дворів з населенням 4156 чоловік. Головним заняттям жителів залишалося землеробство. Селянам належало 5280 десятин землі, церкві — 72. 42 господарства були безземельними, 35 — володіли наділами понад 10 десятин кожне. У більшості господарств було по одній десятині і зовсім не було тяглової сили.
На початку XIX ст. у Маньківці діяла олійниця, 2 млини, 10 вітряків, 2 кузні.
Тяжке і безпросвітне життя посилювало обурення селян. Все це змушувало їх підніматися на боротьбу проти сільських глитаїв, буржуазно-поміщицького ладу. В роки першої російської революції 1905—1907 рр. у селі відбувалися сутички бідних селян з куркулями та військовими загонами, часто горіли куркульські садиби. У грудні 1905 року в селян знайдено 6 листівок «Як відібрати землю в поміщиків», у липні наступного року — 9 листівок «До всіх сільських робітників», у вересні поширювалася листівка «Маніфест до всього селянства».
Столипінська аграрна реформа не поліпшила економічного становища селян, не розв’язала суперечностей на селі, а ще більше загострила їх. Процес обезземелення та класового розшарування тривав далі. Не маючи тяглової сили, сільськогосподарського реманенту, багато селян продавали свої земельні наділи місцевим куркулям. Так, наприкінці 1912 року в селі вже налічувалося 64 безземельні господарства, 64 родинам належало лише до однієї десятини, 110 — від 6 до 7 десятин, 35 — десять і більше десятин землі. Худобу мало 141 господарство.
Для лікування жителів Маньківки і навколишніх сіл 1861 року при волосній управі відкрито приймальну палату з фельдшером і бабою-повитухою. Після революції 1905—1907 рр. тут відкрили дільничну лікарню на 10 ліжок, яка обслуговувала 29 сіл. Її штат складався з лікаря, 2 фельдшерів, акушерки. У звіті Уманської повітової земської управи за 1913 рік записано, що Маньківська дільнична лікарня знаходиться в найманому, старому, зовсім не пристосованому приміщенні, де ніяких, навіть примітивних лікарняних пристосувань немає, а колодязь далеко у дворі.
Не кращі справи були й з народною освітою. Лише 27 вересня 1860 року в Маньківці відкрили трирічну школу. Гроші на утримання учителя та школи вносили селяни залежно від кількості в кожного з них землі. 1876 року засновано двокласне училище. У 1900 році діяло 3 школи: двокласне училище з п’ятирічним строком навчання та 2 церковнопарафіяльні школи з трирічним терміном навчання. З 15 вересня 1910 року почало працювати чотирикласне училище з 2 учителями і 38 учнями. Навчання в училищі було платним. Тому не багатьом щастило здобути навіть початкову освіту. Як правило, діти ходили до школи до настання морозів і весною, бо не мали одягу та взуття.
В роки першої світової імперіалістичної війни багатьох маньківців мобілізували на фронт. Різко скоротилася посівна площа, зменшилася кількість худоби. Малоземельні господарства розорялися, не вистачало робочих рук. Зате наживалися куркулі. Понад 200 уродженців села загинуло на війні, захищаючи чужі їм інтереси; багато повернулося додому інвалідами. Тому населення з радістю і надією вітало Лютневу буржуазно-демократичну революцію 1917 року. Проте радість їх виявилася передчасною. Солдати, які поверталися з фронту, викривали перед селянами політику буржуазного Тимчасового уряду, що продовжував імперіалістичну війну, захищав інтереси поміщиків і капіталістів. Земля, які за царизму, залишалася в поміщиків, у країні процвітала дорожнеча, спекуляція, продовжувалася війна. Протягом 1917 року в Маньківці відбувалися сутички між куркулями й біднотою за землю та ліс. 24 жовтня і 2 грудня війська, надіслані Центральною радою, жорстоко розправилися з незадоволеними селянами.
Радянська влада у Маньківці встановилася в січні 1918 року. Першим органом влади Рад був військово-революційний комітет, до складу якого ввійшли колишні фронтовики та активісти: Й. А. Галай, Ф. Ф. Дарієнко, М. В. Кравченко, А. С. Микитенко. Ревком з перших днів підготував списки безземельних і малоземельних селян для наділення їх землею, провів облік військовозобов’язаних, коней тощо. Поступово налагоджувалося мирне життя. Мирний перепочинок зірвав початок іноземної інтервенції та громадянської війни — вторгнення німецьких імперіалістів на Україну, які хазяйнували тут з березня до листопада 1918 року. Вперту боротьбу жителям села довелося вести з петлюрівцями, а також з денікінцями, що захопили Маньківку на початку вересня й були тут до грудня 1919 року.
Через Маньківку проходили червоні полки 2-ї Української радянської дивізії, бійці 45-ї та 58-ї стрілецьких дивізій Південної групи, частини Першої Кінної армії, які направлялися на фронт проти польських інтервентів. У середині червня 1920 року Червона Армія остаточно визволила Маньківку.
1920 року в Маньківці налічувалося 1321 господарство, тут проживало 5780 чоловік.
Велику роль у згуртуванні селян, наданні їм допомоги в боротьбі з куркульством, у справі відновлення радянського правопорядку відіграв комітет незаможних селян, що почав свою діяльність з середини липня 1920 року під керівництвом М. А. Касьянова. Активними членами KHС були Н. Г. Кочергин, Р. П. Педодіменко, В. І. Руденко, Т. С. Мандра, О. П. Письменний, П. Й. Мандюк. KHС боровся за зміцнення влади трудящих на селі, організовував допомогу фронту, відбирав лишки хліба у куркулів, розподіляв їх між безземельними та малоземельними селянами.
У липні 1920 року в селі створено партійний осередок з семи чоловік, його очолив М. Т. Рябовіл. 4 липня за ініціативою комуністів у Маньківці відбулася волосна конференція селян, на якій обговорювалися питання про землю, про утворення органів Радянської влади на місцях, про продовольчу політику.
Великою опорою в діяльності партійного осередку була сільська молодь, яка активно включилася в боротьбу за будівництво нового життя. На початку 1922 року з передової молоді створено комсомольський осередок, секретарем якого було обрано М. Н. Кочергина (нині — генерал-майор у відставці, проживає в Москві). Комсомольці вели найрізноманітнішу роботу: заготовляли хліб, випускали стінгазети, в яких викривали підступні дії куркулів, спекулянтів, виступали з виставами, концертами тощо. Першими комсомольцями були: М. Н. та О. Н. Кочергини, О. Ф. Лампицький, П. Й. Мандюк, Я. Т. Монько, О. П. Письменний, І. Ю. Родаченко, І. І., М. І. та Т. І. Руденки, І. І. Слюсаренко.
У той час ще не було покінчено з куркульським бандитизмом. Боротьба з ними забирала багато сил. Партійний осередок разом з комсомольцями здійснив кілька облав на бандитів-куркулів, які вдавалися до звірячих розправ над активістами села, насамперед комуністами й комсомольцями. Так, 5 серпня 1922 року був убитий організатор і вожак молоді комсомолець І. І. Руденко. Та під керівництвом партійної організації комсомольський осередок зростав. До середини 1924 року він налічував 16, а на початок наступного року — понад 40 чоловік.
У 1923 році Маньківка стала районним центром, що позитивно позначилося на його розвитку. Райком партії і райвиконком докладали багато зусиль, щоб якнайшвидше відбудувати господарство, зміцнити його економіку, утвердити нову соціалістичну культуру.
Одним з першочергових завдань була ліквідація неписьменності. В цій справі велика увага приділялася системі гуртків і шкіл лікнепів. До числа культармійців-викладачів залучалися вчителі, комсомольці, учні старших класів. Діти шкільного віку навчалися в трьох початкових школах.
У червні 1923 року відкрито поштове відділення.
Перетворюючи в життя заповіти В. І. Леніна, маньківці в 1929 році заснували 7 товариств спільного обробітку землі. Навесні 1930 року на базі ТСОзів створено 6 колгоспів: ім. П. П. Постишева, ім. Г. І. Петровського, «Перемога», ім. Т. Г. Шевченка, «За краще життя», ім. В. В. Куйбишева. За господарствами було закріплено 4802,6 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 2706 га орної землі; вони мали 158 коней, 23 сівалки та інший реманент.
У перші роки спільної праці трудівники артілей збирали ще низькі врожаї зернових і технічних культур, але вони були вищими, ніж при індивідуальному господарюванні. В 1929—1930 рр. урожай озимої пшениці на колективному полі становив 23 цнт з га, а в індивідуальному секторі — 18—19 цнт. У 1930 році маньківські колгоспники на вироблений трудодень одержали по 2,5 карбованці.
У Маньківці працювало тоді 79 комуністів. Під керівництвом партійного осередку, районного комітету незаможних селян у колгоспах, організаціях та установах проводилася велика організаторська та виховна робота.
З впровадженням багатопільних сівозмін, використанням нових сільськогосподарських машин рік у рік зростала економіка колгоспів, підвищувалася врожайність полів. Особливо відчутно це стало з утворенням 1931 року в Маньківці Потаської MTС. Політвідділ, створений при МТС, та робітники-двадцятип’ятитисячники, які на заклик ЦК ВКП(б) приїхали в село, відіграли велику роль у зміцненні колгоспів. МТС допомагала їм не лише в обробітку ланів, збиранні врожаю, але й у підготовці кадрів. На курси механізаторів направлялася передова молодь села.
Знаменним для маньківців було й те, що 1932 року в селі побував нарком освіти УРСР В. П. Затонський, а в червні наступного року — голова Раднаркому УРСР В. Я. Чубар, які зустрілися з колгоспниками, дали їм конкретні й цінні поради в справі дальшого розвитку сільськогосподарського виробництва та культурного будівництва.