Медицина й освіта Черкащини на початку XX століття
У злиднях і темноті тримав царизм трудове селянство Черкащини і в пореформений період. Тут лютували різні інфекційні, особливо дитячі хвороби. Про це писалось у періодичній пресі, навіть у реакційному «Киевлянине». 1886 року кореспондент цієї газети із Чигиринського повіту повідомляє, що з половини літа не вщухає епідемія дитячих хвороб: коклюш, скарлатина й дифтерит. В січні 1888 року він писав, що, крім дифтериту, від якого вмирають цілі родини, по селах лютує також кір, скарлатина і всіх видів тиф, забираючи в могилу як дітей, так і дорослих.
Медичної допомоги селяни Черкащини майже не мали. І це насамперед тому, що на весь повіт був один повітовий лікар, який навіть коли б бажав, не міг обслужити все населення. Медична допомога для основної маси трудящих була недоступною і через дорожнечу. Запросити лікаря в інше село — це значить вийняти 10— 15 крб. з власної кишені. За таких умов смертність, особливо серед дітей, була величезна — 75,1% річної народжуваності. На початку XX ст. число лікарень на Черкащині дещо збільшилося (1904 року їх було 29, не рахуючи заводських), але й воно не могло забезпечити потреб населення.
Суспільно-економічний розвиток Черкащини після реформи 1861 року зумовив зрушення і в галузі освіти та культури, що об’єктивно сприяло сприйманню визвольних ідей трудящими масами. Але загальний освітній рівень населення залишався низьким. За переписом 1897 року лише 15,6 проц. жителів краю вважалися письменними.
На початку XX ст. в Золотоніському повіті 65,9 проц. дітей лишалися поза школою. Тимчасом потреба в грамотних кадрах прискорила зростання мережі середніх навчальних закладів. 1905 року на території сучасної області налічувалося 8 гімназій, 3 прогімназії, духовне училище, середня, 3 нижчі сільськогосподарські й 2 комерційні школи. 1912 року в Черкасах відкрито вчительську семінарію.
У зв’язку з визвольним революційним рухом появляється й героїчна поезія робітничого класу. На початку 70-х років на Черкащині було записано пісню «Ой, чи воля, чи неволя».
В умовах царизму, в роки посилення реакції, величезне значення в справі піднесення й утвердження духовної культури українського народу мали твори Т. Г. Шевченка. Вони були по суті революційними прокламаціями. Царський уряд переслідував поширення творів Кобзаря, забороняв шанувати його пам’ять. Найяскравіше жорстокість царату проявилася в ювілейному 1914 році. Характеризуючи заборону царизмом вшанування 100-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка, В. І. Ленін писав, що ця заборона «… була таким чудовим, прекрасним, на рідкість щасливим і вдалим заходом з точки зору агітації проти уряду, що кращої агітації і уявити собі не можна».
Ідеали й прагнення поневоленого народу відобразили в художніх творах відомий український письменник І. С. Нечуй-Левицький (1838—1918), видатний український письменник, театральний і культурно-громадський діяч М. П. Старицький (1840—1904), багато творів якого присвячено минулому українського народу. Головним героєм історичних романів Старицького виступає народ як рушійна сила історії. Події визвольної війни 1648—1654 рр. (трилогія «Перед бурей», «Буря», «У пристани»), Коліївщину («Последние орлы») письменник змалював як всенародний визвольний рух. Водночас у романах Старицького багато місця приділено індивідуальним образам— Б. Хмельницького, М. Кривоноса, І. Богуна, М. Залізняка, І. Гонти.
Розвивалось і театральне мистецтво. У другій половині XIX ст. були засновані театри в Черкасах, Золотоноші й Умані. Тут ставилися п’єси класичного українського репертуару. Піднесенню артистичної майстерності місцевих аматорських гуртків сприяли видатні актори й співаки, що гастролювали на Черкащині — П. К. Саксаганський, М. К. Заньковецька та інші. В цьому краї народився видатний український композитор і оперний співак С. С. Гулак-Артемовський. 1916 року в Золотоноші розпочала творчий шлях народна артистка СРСР Н. М. Ужвій.
Неоціненний вклад у національне музичне мистецтво зробив великий український композитор М. В. Лисенко, діяльність якого почалася на Черкащині. В Жовнині, Галицькому, Кліщинцях Золотоніського повіту він записав чимало мотивів і слів українських пісень («Ой місяцю, місяченьку», «Воли ревуть, води не п’ють», «Чи я в лузі»). Безпосереднім продовжувачем кращих творчих традицій М. В. Лисенка був уродженець Черкащини, видатний український композитор, диригент і музикознавець, громадський діяч К. Г. Стеценко (1882—1922). Починаючи з 1865 року, в Кам’янці й селі Вербівці часто бував великий російський композитор П. І. Чайковський (1840—1893), де він збирав і вивчав українські пісні й написав багато творів на українську тематику.
Життя й побут Черкащини знайшли своє відбиття і в малярстві. Талановитий український художник П. Д. Мартинович (1856—1933) створив ряд портретів селян села Вереміївки Золотоніського повіту («Внутрішність хати козака Грицька Гончара у Вереміївці», або «Баби хліби печуть», «У канцелярії волосного писаря», «Портрет Кричака з Вереміївки») та жанрових малюнків. Його пензель відтворив вереміївські базари, фасади хат і подвір’я. Реалістичний і водночас опоетизований куточок українського села подав художник на малюнку «Вулиця у Вереміївці».
На кращих демократичних традиціях виховувався художник Ф. С. Красицький (1873—1944), який народився в селі Зеленій Діброві. Крім відомої історичної композиції «Гість із Запоріжжя» і портретів, Красицькому належить ряд побутових полотен («Якби ви не панич», або «Просвітитель», «Біля криниці», «В свято»). За характером творчості, близьким до Красицького, був І. С. Макушенко (1867—1955) родом з Лисянки. Відомі його картини «Бабуся і онука», «Перед святом», «Лірник на селі», написані у передвижницьких традиціях. Над відображенням життя, побуту, історичного минулого українського народу плідно працював I. С. Іжакевич (1864—1962), що народився в селі Вишнополі Тальнівського району. З живописних творів митця дожовтневого періоду відомі «Мама їде», «Ловлять раків».
У кінці XIX — на початку XX ст. розвивалося й удосконалювалося декоративно-ужиткове мистецтво. Високої майстерності досягло розписування предметів побуту й селянських хат. В Уманському й Черкаському повітах воно стало поступово перетворюватись у певний фах. На початку XX ст. маляри не лише за певну платню розписували хати, скрині, а й створювали на продаж значну кількість декоративних малюнків на папері, якими прикрашали хати. Успішно розвивалося й керамічне мистецтво. В Сунках навіть працювала спеціальна навчальна майстерня. Визначним осередком його стали Канів та села Гнильці Звенигородського повіту й Головківці Чигиринського повіту. Відомими майстрами гончарного мистецтва були К. Зінченко та І. Лазюченко з села Паланочки.