Мліїв, Городищенський район, Черкаська область
Мліїв (давні назви — Мгліїв, Імліїв) — село, центр сільської Ради. Лежить у долині річки Вільшанки, за 10 км від районного центру і залізничної станції Городище. Населення — 7,5 тис. чоловік.
Річкова долина, що заросла густими лісами, багатими на дичину, була сприятлива для проживання людини, тому вона освоювалася ще в глибоку давнину. Свідченням цього є археологічні знахідки — кам’яні знаряддя праці доби пізнього палеоліту і ранньої бронзи.
Хоч перша писемна згадка про Мліїв належить до 1499 року, є припущення, що історія поселення сягає часів Київської Русі.
Вже в XV ст. Мліїв був приватновласницьким селом, яке належало литовським магнатам. Гетьман Конецпольський, у власність якого на початку XVII ст. перейшов Мліїв, щоб скорити його мешканців, звертався по допомогу до польського короля Сигізмунда. Та застосування сили не вирішувало справи, тому магнатові довелося маневрувати, він пообіцяв селянам «свободи» на 15—20 років. Завдяки цьому Мліїв почав зростати, перетворився на містечко і став центром волості, до якої входило кілька сіл. Його населення займалося переважно сільським господарством, а також виробництвом фарби з червцю, добуванням смольчуги та ін. промислами. Внаслідок цього власники Млієва одержували значні прибутки — близько 200 тис. талерів на рік.
Коли почалася визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетського панування, 1648 року Млієвом оволоділи війська Богдана Хмельницького, і він став ранговим містечком гетьмана, а невдовзі — центром Мліївської сотні Корсунського полку. Проте за Андрусівським договором Мліїв знову відійшов до шляхетської Польщі. Боротьба мліївців проти визискувачів ніколи не припинялася, а іноді доходило й до відкритих збройних виступів. Так, у 1766 році вони вчинили рішучий опір шляхті, яка намагалася насадити в селі унію. Мліївці не пустили до церкви місцевого попа, який перекинувся на бік уніатів, і готувалися із зброєю в руках боронитися. Шляхті вдалося схопити одного з найактивніших борців Данила Кушніра. Щоб залякати, на майдан зігнали багато селян, на очах яких Кушнірові відтяли голову і прибили до стовпа, а тіло спалили.
Після возз’єднання Правобережної України з Росією Мліїв — приватновласницьке село. Наростання загальної кризи феодально-поміщицького господарства і розвиток капіталістичних відносин у кінці XVIII — першій половині XIX ст. штовхало дворян на пошуки шляхів збільшення доходності маєтків. Внаслідок цього посилювалося кріпосницьке гноблення селян. Наприкінці 40-х років XIX ст. повинності хмліївських кріпаків були настільки тяжкими, що вони майже не мали часу для обробітку власних наділів. 2—4 дні щотижня ходили на панщину всі. Та селяни терпіли не тільки економічний гніт. їх життя й здоров’я цілком залежали від пана. Наприклад, у 1853 році від побоїв тяжко захворів селянин Феодосій Тиховод. Хвору селянку Тетяну Дробот у 1858 році вигнали на панщину, від цього вона через два дні померла. Такі факти були не поодинокими.
Реформа 1861 року не принесла економічного визволення для більшості мліївських селян. Із 702 усіх дворів лише 16 тяглових одержали повні наділи, 632 піші господарства — половинні наділи, а 54 городники взагалі не отримали польової землі. За уставною грамотою 1863 року селяни мали викупити 2854,5 десятини польової і присадибної землі. Одна десятина оцінювалась по 46,5 крб., у той час як середня ціна на землю в Київській губернії в 1863—1872 рр. становила 32,3 крб. за десятину. Протягом 49 років селяни повинні були виплатити 135,9 тис. крб. Скориставшись вигідними умовами, поміщиця 1867 року виділила селянам за додатковий викуп ще 619,4 десятини польової землі. Таким чином, на один тягловий двір у Млієві припадало для викупу пересічно 9 десятин, а на піший — близько 4,6 десятини польової землі. При тодішньому рівні рільництва це було недостатньо, крім того для викупу відводились гірші землі. Поміщиця зберегла за собою право пропінації тобто монопольного виробництва і продажу на території маєтку горілки.
Селяни Млієва відповіли на «голодну волю» відмовою підписати уставну грамоту. Лише прибуття двох рот солдатів примусило їх підкоритися.
Реформа 1861 року дала поштовх бурхливому розвитку капіталізму. Тут діяли промислові підприємства, ще 1848 року збудовано поблизу Млієва (нині це територія Мліївської дослідної станції садівництва) перший у Росії паровий цукровий завод, невдовзі — і рафінадний. У 50-х роках тут з’явився машинобудівний завод, обладнаний новітнім устаткуванням. Поступово він став одним з кращих підприємств України. Його основна продукція — парові машини та інше обладнання для цукрових заводів — не поступалася перед продукцією відомих європейських фірм. У 1853 році на цьому ж заводі збудовано пароплав, на якому по Дніпру перевозилися товари і який відіграв неабияку роль у торговельних операціях підприємців.
Значного розвитку досягла борошномельна промисловість. У 1866 році в Млієві діяло 20 млинів (кілька водяних, решта — вітряні). На кінець XIX ст. в селі діяли 43 млини. Працювало також 5 олійниць. Частина з них належала поміщику, решта — місцевим багатіям. Збільшувався й обсяг виробництва. З 1860 до 1868 року вартість річної продукції лише промислових підприємств, що належали власникам Яхненкам і Симиренку (цукровий та машинобудівний заводи, паровий млин, газове підприємство), зросла на 15 проц. Після закінчення в 1887 році строку орендного договору на землю мліївські цукрозаводчики припинили виробництво. їхні приміщення були переобладнані під казарми для 49-ї кавалерійської бригади.
З 5290 чоловік населення, що налічувалося в Млієві 1866 року, на цукрових заводах працювало 850, на машинобудівному — 563, 87 чоловік працювали на вітряках. Становище робітників було важким. Виснажлива праця (навіть на оснащених найновішим технічним устаткуванням підприємствах Яхненків і Симиренка більшість трудомістких робіт виконувалася вручну) підривала сили. Заробітки ж були малі. Поденна плата тим, хто працював на вітряках, становила, наприклад, 20— 25 коп., на цукрових заводах навіть кваліфікованим робітникам не перевищувала 15—45 крб. на місяць.
V пореформений період поміщики намагалися якнайбільше вигоди взяти із своїх господарств. Для цього запроваджували вони дев’ятипільну систему, підвищували врожайність зернових. На кінець XIX ст. у мліївській економії вирощували пересічно озимої пшениці — 119 пудів, жита — 88 пудів, вівса — 78 пудів, проса — 95 пудів з десятини, по 84 берковці цукрових буряків. Приділялася також увага тваринництву, зокрема вівчарству.
Відбувався інтенсивний процес соціального розшарування селян. Як свідчать етнографічні матеріали 70-х років, двір бідняка складався з невеликої, критої соломою хатини, повітки й хлівця (загальною вартістю 43 крб.), а двір місцевого багатія — з просторої хати з сіньми, кухнею та світлицею, клуні, повітки та хлівця (загальною вартістю 300—350 крб.). Куркульські господарства мали й кращий реманент (його вартість становила 43 крб., а в бідняка — лише 5 крб.), досить тягла, великої рогатої і дрібної худоби, домашньої птиці.
Становище основної маси мліївських селян у післяреформений період було дуже скрутним. Малоземелля, недостатня кількість робочої худоби, примітивний реманент обумовлювали низьку продуктивність селянського господарства. Жалюгідні заробітки в поміщицьких економіях, що давалися важкою працею, не могли істотно
поліпшити матеріального становища трудящих. Тому не випадково на рубежі XIX—XX ст. у Млієві частішали селянські виступи, в період революції 1905—1907 рр.1 вони набрали найбільшої гостроти. У 1905 році мліївці разом з мешканцями інших сіл вимагали поділу поміщицької землі, підвищення плати за роботу в економіях, громили склади місцевих купців-лихварів.
У роки запровадження столипінської реформи селянські наділи у Млієві помітно скоротилися. 1912 року 1562 селянські двори мали всього 24.16 десятин землі.
У 432 господарствах було до 1 десятини, 184 двори були безземельними. Мліївські селяни мали лише 836 коней і волів, а в 419 господарствах зовсім не було робочої худоби. Сподіваючись позбутися злиднів, 60 селянських родин прийняли пропозицію поміщиці переселитися на її землі до Уфімської губернії. Та їх надії на краще виявилися марними. Старожили згадують, що частина переселенців невдовзі повернулася до Млієва, решта ж загинула в дорозі або на новому місці.
В справі освіти Мліїв другої половини XIX — початку XX ст. дещо відрізнявся від інших сіл Черкаського повіту. В селі, крім невеликої церковнопарафіяльної школи, діяли також технічне училище при цукрових заводах (з 1850-го до 1887 року) та відкриті відомим українським вченим-садоводом Л. П. Симиренком школа садівників і початкова школа для селянських дітей (з 1897 року)5. Напередодні Великого Жовтня в селі працювали дві початкові однокласні та (з 1907 року) земська двокласна школи. В них навчалося близько 200 дітей, викладали 8 учителів. У селі діяла також невелика земська бібліотека, в якій налічувалося 558 книг (з них українською мовою лише 61).
З Млієвом пов’язана така видатна подія в культурному житті українського народу, як видання 1860 року «Кобзаря» Т. Г. Шевченка. Дружба зв’язувала великого поета з родиною Симиренків, яка виділила кошти на це видання. В 40— 50-х роках Т. Г. Шевченко не раз гостював у Млієві. Тут бували й інші громадські діячі та вчені — М. І. Костомаров, П. П. Чубинський, М. П. Драгоманов. У Млієві виріс і працював український вчений — помолог і садівник Л. П. Симиренко (1855— 1920). Навчаючись в Одесі, він зблизився з революційними гуртками. 1879 року був заарештований і висланий у Красноярський край, звідки через 10 років повернувся до Млієва. У селі певний час проживали народники А. І. Желябов, В. К. Дебогорій-Мокрієвич.
Коли стало відомо про перемогу Лютневої революції, перед будинком волосної управи зібрався сільський сход, який вирішив вимагати припинення війни і поділу поміщицьких земель. Тоді організовано й земельний комітет, але він своєї функції не виконав, бо землі селянам Тимчасовий уряд не дав.
Лише Велика Жовтнева соціалістична революція відкрила трудящим шлях до нового життя, передавши владу до рук робітників і селян. У другій половині січня 1918 року Черкаська Рада робітничих і селянських депутатів оголосила себе єдиною владою в повіті, а на початку лютого в Млієві створено волосний ревком під головуванням місцевого селянина-бідняка І. В. Середи. Ревком відразу ж приступив до розподілу поміщицької землі і майна.
Громадянська війна та іноземна інтервенція затримали радянське будівництво. В березні 1918 року Мліїв окупували німецькі загарбники. Мліївцям довелось узятись за зброю. Чимало їх вступило до партизанського загону ім Т. Г. Шевченка, яким керував житель с. Старосілля П. М. Ільченко. Та після краху німецької окупації на початку 1919 року встановилася влада буржуазно-націоналістичної Директорії, а в серпні — денікінців. Останні укріпилися в сусідньому Старосіллі, але були вибиті і відступили в напрямі Черкас. Мешканці Млієва в 1919—1920 рр. терпіли також від терористичних актів куркульсько-анархістської банди Голого. Жертвами її стали, зокрема, міліціонери М. М. Решетняк, І. К. Рябокобила, І. М. Скляр та С. М. Литвин. У ніч на 7 січня 1920 року куля бандита обірвала життя видатного вченого-садовода Л. П. Симиренка. Бандити перешкоджали здійсненню заходів Радянської влади, спрямованих на соціалістичну перебудову села. Навесні 1920 року над Млієвом нависла небезпека окупації військами буржуазно-поміщицької Польщі. На допомогу трудящим прийшла Перша Кінна армія. На початку травня частини 518-го полку, що йшли на фронт, розгромили ворогів, а незабаром на підступах до Млієва Червона Армія зупинила польських інтервентів.
Керівництво відбудовою господарства очолили партійна організація, створена в липні 1920 з 8 комуністів3, та сільська Рада. Проведення в життя законів про прод-розкладку, наділення землею і реманентом безземельних і малоземельних селян у Млієві здійснювалося також комітетом незаможних селян та комсомольською організацією, створеними того ж літа. Вони приділяли постійну увагу соціалістичним перетворенням у сільському господарстві і промисловості Млієва, дбали про культурне обслуговування, поліпшення побуту тощо. Тоді ж завершено розподіл поміщицької і церковної землі. Всього селяни Млієва одержали 3897 десятин цих земель, а на лісових масивах поміщиці було створено Мліївське і Городищенське лісництва. На базі помологічного розсадника Л. П. Симиренка 1920 року створено Мліївську науково-дослідну станцію садівництва і плодоовочівництва. Її очолив син Л. П. Симиренка — В. Л. Симиренко. Станції було виділено 150 десятин землі. Радянські й громадські організації кілька разів проводили в Млієві тиждень лісу.
Ще навесні 1920 року ревком налагодив роботу трьох народних шкіл, в яких удень навчалися діти трудящих, а ввечері здобували грамоту дорослі. Ентузіастами ліквідації неписьменності були вчителі та комсомольці. їхніми силами 1920 року відкрито хату-читальню, яка стала зразковою в повіті, організовано також гуртки художньої самодіяльності (драматичний, хоровий, музичний), до яких охоче йшла сільська молодь. Для малюків відкрили ясла.
Партійна і комсомольська організації, КНС залучали до активного громадсько-політичного життя все трудове населення, провадили роз’яснювальну роботу. Тому мешканці Млієва гаряче відгукувалися на всі міжнародні події. Вони колективно записалися в члени товариства «Доброхем», вітали успіхи радянської дипломатії у встановленні торговельних зв’язків з Англією6. З великим сумом трудящі Млієва пережили траурні січневі дні 1924 року. На траурному мітингу вони клялися втілити в життя ідеї великого Леніна.
Важко долалися наслідки іноземної інтервенції і громадянської війни. Навіть у 1926 році на більш як 2 тис. селянських дворів у селі припадало лише 435 коней та 545 волів. Не випадково мліївські селяни одними з перших зрозуміли необхідність переходу до колективного господарювання. 1923 року 10 незаможних селянських дворів об’єдналися в ТСОЗ, який назвали «Світ села».
Для обробітку 24 га землі товариство мало двоє коней. Вже 1925 року з допомогою держави «Світ села» придбав трактор, ще через два роки — сівалку, жниварку, молотарку, побудував механічний млин та олійню. Досягнуті за порівняно короткий час успіхи наочно показали перевагу колективного ведення господарства, завдали удару по антиколгоспній агітації місцевих куркулів. На початок 1931 року в колгоспи об’єдналося близько 70 проц. селянських дворів, а наприкінці року Мліїв став селом суцільної колективізації. Крім артілі ім. Челюскіна (колишній «Світ села»), організовано ще дві — ім. В. І. Леніна та «Переможець». Тоді ж утворилася промислово-сільськогосподарська артіль «Прогрес», яка виробляла різноманітні знаряддя з дерева. Після створення Городищенської МТС (1930 р.) колгоспи одержали допомогу тракторами та іншими сільськогосподарськими машинами. Мліївські поля обробляли десять тракторів, три комбайни, в розпорядженні артілей було сім автомашин. А 1935 року в громадських приміщеннях та житлах мліївців засвітилася лампочка Ілліча. Електрифікація (на базі Корсунської державної ГЕС) забезпечила колгоспи новою потужною енергетичною базою, сприяла розвитку багатьох галузей виробництва. Основна увага приділялася вирощуванню пшениці, жита і цукрових буряків. Значне місце займало садівництво, а також тваринництво.
По-новому почали ставитися колгоспники до праці, яка ставала справою честі, доблесті й геройства. Цьому сприяло розгортання широкого соціалістичного змагання. 1935 року, змагаючись із старосільськими колгоспницями М. Гнатенко та М. Демченко, ланки М. Барабаш, І. М. Кравченко та В. Середи (колгосп ім. Челюскінців) виростили більш як по 450 цнт цукрових буряків на гектарі.