Монастирище, Монастирищенський район, Черкаська область
Монастирище — селище міського типу (з 1957 року), центр однойменного району. Розташоване за 280 км на південний захід від обласного центру та за 6 км від залізничної станції Монастирище. Селище має автобусний та авіаційний зв’язок з Черкасами. Населення — 3,6 тис. чоловік.
На території селища виявлено знаряддя праці доби пізньої бронзи. Вперше згадується в літописах другої половини XVI ст. як укріплене містечко Брацлавського воєводства, що в той час перебувало під владою шляхетської Польщі. Його назва походить від монастирів, розміщених на території поселення.
З-під гніту шляхетської Польщі Монастирище визволене у 1648 році повстанським військом під керівництвом М. Кривоноса. Збереглися руїни укріплень, біля яких 20—21 березня 1653 року 4-тисячний козацький загін І. Богуна, активно підтриманий місцевими жителями, наголову розбив 15-тисячне польське військо С. Чарнецького. «Наші, як ошпарені, кинулися тікати, залишивши не тільки місто з усією здобиччю, але навіть свій обоз, поранених і хворих, так що за цю ніч сім миль пробігли»,— писав про панічну втечу з поля бою шляхтич Твардовський. За постійну боротьбу проти польсько-шляхетського гніту та прагнення возз’єднатися з Росією Монастирище як бунтарське містечко в 1664 році було розорене каральним військом польських феодалів. За Андрусівським перемир’ям 1667 року воно знову відійшло до Польщі.
Населення Монастирища брало участь у народних повстаннях під керівництвом брацлавського полковника В. Дрозденка проти зрадників українського народу — гетьманів П. Тетері, С. Опари, П. Дорошенка, у визвольній боротьбі народних мас Правобережної України XVIII ст. під проводом С. Палія, С. Самуся, 3. Іскри, А. Абазина, М. Залізняка. 1768 року в Монастирищі і на його околицях шляхта була розгромлена загоном гайдамаків на чолі з Паралюшем.
Після возз’єднання Правобережної України з Росією в кінці XVIII ст. Монастирище 1797 року ввійшло до Липовецького повіту Київської губернії. Воно значилося містечком у ревізьких реєстрах 1795 року і офіційно затверджене в 1811 році.
Населення переважно займалося хліборобством. Земельні відносини характеризувалися великим поміщицьким і вкрай незначним селянським землеволодінням. Так, після реформи 1861 року власнику містечка Л. Ф. Кальм-Подоському належало 6824 десятини землі, а також гуральня. Коли 1862 року селяни одностайно відмовилися прийняти уставну грамоту, для приборкання було викликано військо.
За даними 1900 року, власнику маєтку належало 3020 десятин, церквам— 301 і лише 4118 десятин землі припадало на 9503 жителів. Причому розподілялася вона вкрай нерівномірно. Значну частину угідь зосередили в своїх руках куркулі. У деяких їхніх господарствах налічувалося понад 200 десятин землі, а на селянський двір в середньому припадало по 3,3 десятини. В той же час значна частина селян мала землі менше, ніж складав середній наділ, або була безземельною. Селянські наділи примітивно оброблялися, тому і врожай ледве сягав 8—9 цнт зерна з десятини. Щоб прогодувати сім’ю, вести господарство та сплачувати податки, біднота змушена була йти в найми до місцевих поміщиків і куркулів. Але й тут на них чекала важка праця і низький заробіток. В економії платили взимку 20—25, а в гарячу пору польових робіт на бурякових плантаціях — 50—60 копійок в день. Крім хліборобства, населення займалося садівництвом і бортництвом (бджільництвом).
У 1897—1898 рр. побудовано цукровий завод, на якому 1900 року працювало 420 робітників. Крім нього, діяли гуральня і цегельня, що належали власникові містечка, миловарний завод та понад два десятки млинів і кузедь.
Становище трудящих було скрутним. Робочий день тривав 12 годин. Розміри штрафів становили близько третини заробітку. Працюючі були позбавлені елементарних прав. Так, у правилах внутрішнього розпорядку цукрозаводу зазначалося, що всі скарги робітників подаються безпосереднім начальникам і лише тоді, коли вони залишалися без відповіді, можна було скаржитись управляючому заводом, але не інакше як словесно і поодинці.
Сезонний характер виробництва ще більше погіршував умови життя. Влітку робітники змушені були найматися на різні сільськогосподарські роботи або йти на відхожі промисли.
Безземелля селян, низька оплата праці робітників, нестерпні умови життя і політичне безправ’я піднімали трудящих на боротьбу проти гнобителів. Перші революційні виступи почалися в 1904 році як протест проти очікуваної тут мобілізації на війну з Японією. Власник цукрозаводу спішно телеграфував генерал-губернатору, вказуючи на вкрай неспокійний час і постійні погрози з боку місцевих селян, і просив надіслати військо для охорони його власності та спокою сім’ї.
Великий вплив на розвиток революційного руху мала діяльність соціал-демократичних організацій, зокрема Уманської повітової організації РСДРП. Видані ними прокламації та робота серед населення сприяли розвитку революційної пропаганди, благотворному впливові агітаторів-революціонерів.
Хвиля революційних заворушень у Монастирищі та прилеглих селах прокотилася весною і влітку 1905 року, набравши форми боротьби за підвищення оплати праці. 23 травня страйкували селяни, що працювали на бурякових плантаціях поміщика Подоського. Особливо посилився страйковий рух влітку 1906 року. Виступи не обмежувалися висуненням економічних вимог і відмовою від роботи, а часто закінчувалися сутичками з поліцією. 7 червня знову застрайкували сільськогосподарські робітники, обурені тим, що поміщик зменшив їм денну плату і збільшив на півтори години робочий день. Двотисячний людський потік попрямував до управителя, а частина страйкуючих рушила на плантації, щоб позбавитися штрейкбрехерів. Власті викликали загін кінної поліції. В кінці червня 1906 року страйковий рух вилився в криваву сутичку з поліцією. Згодом було ув’язнено за розповсюдження соціал-демократичної літератури та підбурювання селян проти самодержавства найактивніших агітаторів, які прибули сюди для революційної роботи.
Після столипінської реформи ще більше посилилося розшарування селянства. На 259 селянських господарств Завалля (околиця Монастирища) припадало лише 522 десятини землі. 25 господарств були безземельні, 23 — мали менше десятини, 152 —до 3 десятин. Малоземельні господарства становили 67,5 проц. від загальної кількості селянських господарств. У більш ніж третини бідняцьких господарств (36,2 проц.) не було ні коней, ні великої рогатої худоби.
Доведені до відчаю злиднями, безпросвітно важким життям, селяни нерідко продавали свої убогі наділи і йшли на відхожі промисли в Таврію, на Херсонщину.
Лютнева буржуазно-демократична революція дала могутній поштовх розгортанню класової боротьби. В Монастирищі створено Раду робітничих і солдатських депутатів. Селяни розгромили і спалили палац поміщиків Подоських і почали ділити землю. Однак довести до кінця розпочату справу тоді не вдалося. Цьому перешкодила антинародна політика Центральної ради.
Радянську владу в Монастирищі встановлено в лютому 1918 року після розгрому на Уманщині військових частин контрреволюційної Центральної ради. Але на шляху радянського будівництва стала німецька окупація в березні 1918 року. Дев’ять місяців «господарювали» тут окупанти. їх змінив режим націоналістичної Директорії. Націоналісти розстріляли на станції Монастирище групу місцевих ревкомівців і полонених червоноармійців. Куркулі вчинили самосуд над селянами, які брали участь у розподілі поміщицьких земель.
У березні 1919 року Монастирище визволили червоноармійці 6-го Корочанського повстанського полку. Трудящі містечка радо зустріли відновлення Радянської влади. На першотравневому мітингу вони одностайно ухвалили резолюцію про підтримку влади Рад і висловили готовність виконувати її постанови і рішення, допомагати всім необхідним Червоній Армії.
Селяни допомагали продовольством робітничому класу Росії, який посилав їм промислові товари. Так, у червні спеціальний поїзд із Москви привіз речі першої потреби для обміну їх на хліб.
Багато сил віддавали трудящі боротьбі проти націоналістичних і куркульських банд, які чинили напади на Монастирище, грабували населення, вбивали активістів Радянської влади. В квітні 1919 року навколо містечка діяла націоналістична банда Осауленка. На боротьбу з бандитами виступив продовольчий загін 12-ї армії, що перебував на той час у Монастирищі. Група місцевих жителів приєдналася до загону і взяла участь у розгромі банди.
У серпні 1919 року мирну працю трудящих знову було перервано. В Монастирище повернулися петлюрівці. На початку вересня жорстокі бої з ними вела Південна група військ 12-ї армії, яка йшла на з’єднання з радянськими військами, що діяли на півночі України. Біля станції Монастирище на Південну групу чекала Запорізька дивізія Петлюри з бронепоїздами. Авангард радянських військ, очолюваний Г. І. Котовським та І. Ф. Федьком, 8—9 вересня розгромив петлюрівські банди. Полки Південної групи продовжували свій героїчний похід. У кінці вересня петлюрівців змінили денікінські війська. їх згодом вигнали частини 12-ї армії радянських військ.
Радянську владу в Монастирищі відновлено в січні 1920 року. Проте становище залишалося напруженим. Повсюду шугали банди, а до містечка підійшли польські інтервенти. 27 травня 1920 року, розгромивши кілька великих банд, через Монастирище пройшли частини 6-ї кавалерійської дивізії під командуванням С. К. Тюшенка, які в складі Першої Кінної армії рухалися на польський фронт. До будьонівської кавалерії пішло багато монастирищенців, які в її лавах громили ворогів Радянської влади. Реввійськрада Першої Кінної армії відзначила грамотами за хоробрість в бою П. О. Чупруна та Р. Є. Шпака. На фронтах громадянської війни хоробро билися М. К. Вуйко, ТО. А. Лавренюк і багато інших, які після демобілізації стали активними працівниками місцевих органів Радянської влади.
Для найшвидшого наділення землею і реманентом безземельних селян, здійснення закону про продрозкладку, зміцнення Радянської влади в Монастирищі 1920 року створено волосний комітет незаможних селян. Наступного року земельна комісія за рішенням волкомнезаму поділила між біднотою землю. Восени того ж року Монастирищенський комнезам допоміг селянам успішно провести сівбу озимини, організував збір продподатку та хліба (по 5 фунтів з кожної десятини у фонд допомоги голодуючому населенню Поволжя).
Мирному соціалістичному будівництву заважав куркульський бандитизм. На території волості діяла банда Левченка — опора місцевих куркулів. У 1922 році куркулі вбили голову Монастирищенського волосного КНС Я. М. Бондаря та двох його товаришів під час їхньої поїздки до Умані. Для ліквідації бандитизму було послано загін котовців, одним із підрозділів якого командував нинішній житель Монастирища В. П. Яшин.
Організаторами і активними учасниками соціалістичних перетворень були комуністи. 1922 року Монастирищенський волосний партійний осередок налічував 11 комуністів; 6 січня 1923 року при цукровому заводі організувався другий партосередок. У містечку тоді було 17 комуністів.
З січня 1923 року Монастирище стало районним центром і до жовтня 1930 року входило до складу Уманського округу, що позитивно позначилося на його економічному й культурному розвитку.
Тоді тут діяло 8 дрібних промислових підприємств (крупорушки, млини, олійниця, бондарня), на яких працювало кілька десятків робітників.
Партійна організація проводила велику роботу щодо завершення землевпорядкування. 1924 року під час поділу куркульського земельного масиву вороги поранили голову Монастирищенського районного КНС А. Розена. Мирній праці продовжувала заважати банда, що діяла навколо Монастирища. З допомогою широких мас трудового селянства її було ліквідовано.
Здійснилася споконвічна мрія селян про землю, але у більшості бідняків не було чим її обробляти. У 1924 році на Завальській частині Монастирища з 500 господарств 289 не мали робочої худоби, 304 — корів. Примітивними були знаряддя обробітку землі, врожайність низькою. Того ж року озимої пшениці одержано 39, цукрових буряків — 650 пудів з десятини.
Поряд з успіхами у господарському будівництві сталися значні зміни і в культурному житті. З перших днів встановлення Радянської влади в Монастирищі багато робилося для ліквідації неписьменності. В 1920 році відкрито 2 школи. Уже в 1925/26 навчальному році в семирічній школі навчалося 426 учнів. Почалися заняття в школах політграмоти та недільній школі малописьменних.
При райсельбуді працювали гуртки — драматичний, кооперативний і природничий, а з 1926 року — кінопересувка та бібліотека, в якій було 5356 книг.
Члени партосередку, комсомольці, активісти села вели широку роз’яснювальну роботу серед бідняків, переконували їх у необхідності соціалістичних перетворень, у тому, що шлях до піднесення сільськогосподарського виробництва, до заможного життя лежав через здійснення ленінського кооперативного плану. Трудове селянство об’єднувалося в кооперативні організації, за допомогою яких купувало речі широкого вжитку, сільськогосподарський реманент, посівний матеріал, племінний молодняк. Уже в 1926 році бурякове товариство придбало трактор. 1928 року в Монастирищі було п’ять кооперативних організацій, що об’єднували також селян з навколишніх сіл: до бурякового товариства »входило 900, молочарського — 100 господарств, кредитове товариство налічувало 800 пайовиків, споживче — 825, ощадно-позичкове товариство — 200 кустарів.
1929 року почався масовий перехід селян до колективних форм господарювання. Наприкінці року група комнезамівців організувала три товариства спільного обробітку землі: «Перший крок», «Нове життя» та «Спільний лан». На їх основі в травні наступного року створено сільськогосподарську артіль «Нове життя», яку очолив М. К. Вуйко. Створюються колгоспи також на Завальській, Летичівській та Аврамівській околицях Монастирища. Весною 1930 року в районі завершено колективізацію.
З самого початку масової колективізації в Монастирищі точилася гостра класова боротьба. Куркулі залякували активістів, палили їхні хати, труїли колгоспну худобу, намагалися саботувати хлібоздачу, провадили антирадянську агітацію. Зважаючи на зростаючий вплив активістів, вороги змушені були міняти тактику і вдаватися до прихованих підривних дій. Вони пролізали до складу Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, правління колгоспу. Сільський актив, очолюваний комуністами, дав рішучу відсіч їх діям. За рішенням загальних зборів колгоспників куркулів було розкуркулено.
Важливу роль у розвитку економіки колгоспів і організаційному їх зміцненні відіграла Монастирищенська МТС, створена 1931 року. Вона обслуговувала всі колгоспи району. Механізований обробіток землі остаточно переконав селянство в перевагах колгоспного ладу. З кожним роком збільшувалася кількість сільськогосподарських машин. 1937 року МТС мала понад 120 манган та 18 комбайнів.
Багато допомогли місцевим партійним і радянським органам керівники партії та уряду Радянської України. Район у жовтні 1933 року відвідав радянський партійний і державний діяч Д. 3. Мануїльський, а 10 травня 1936-го — секретар ЦК КП(б) України П. П. Постишев, які вказали конкретні шляхи дальшого розвитку колгоспів і культурного будівництва.