Повстанський рух на Черкащині у XVIII ст.
У 20—30-х роках XVIII ст. на Черкащині стали виникати фільварки із застосуванням, крім грошової, відробіткової ренти (панщини). Поширення панщини припадає на 60—70 роки. В 1768 році тільки на Уманщині було 17 фільварків. У 70-х роках XVIII ст. панщина тут досягла 90 днів на рік. Про збільшення числа залежних селян свідчать порівняльні дані люстрацій королівських маетностей 1765 і 1789 років. У п’яти староствах Київського воєводства (Звенигородському, Черкаському, Чигиринському та ін.) 1765 року налічувалось 8336 дворів, у т. ч. підданих — 6774, слобожан — 568, козаків — 690, вільних — 304 і пусток — 1117. Найбільш населеними були Канівське (2174), Черкаське (2048) і Чигиринське (1738) староства. Внаслідок наступу феодалів у чотирьох староствах (без Звенигородського) до 1789 року лишилося: слобожан — 91, козаків — 52, вільних— 1. Отже, число підданих збільшилось з 81 до 98 проц. Панське господарство спеціалізувалося головним чином на скотарстві. Цьому сприяли неозорі степові пасовища. Зернове господарство змінює скотарство тільки в кінці XVIII ст. після відкриття чорноморських портів.
Одним з істотних джерел прибутку феодалів було гуральництво. Тільки Іванківська гуральня уманських маєтків С. Потоцького 1797 року переробила за п’ять тижнів 1020 корців хліба й отримала 6350 спустів горілки. Споруджував Потоцький також броварні, буди, цегельні, тартаки та інше.
Працювали на цих підприємствах переважно кріпаки, хоч з середини XVIII ст. і трапляються факти застосування примусово-кабальної, а також вільнонайманої праці.
Тяжко позначалася на становищі селян й орендна система. Орендаря, який став тимчасовим власником, не турбувала доля маєтку в майбутньому, він прагнув за своє недовге панування здобути якнайбільше прибутку. Орендар свавільно збільшував панщину й чинш, запроваджував нові додаткові повинності. Селянин був перетворений на «бидло», позбавлений будь-яких прав. Його добробут і навіть життя цілком залежали від примх феодала, який не тільки привласнював сам працю і майно, але й часто вирішував долю хлопа, міг бідолашного покарати насмерть. Селянин не мав права навіть змінити місце проживання, вид занять, вступити на службу. А тим часом панові дозволено було його продавати, міняти, дарувати, переводити з одного села в інше. Тілесні покарання, звіряча розправа і вбивства селян, продаж і дарування їх своїм родичам та знайомим, глумления з дівчат і жінок — все це було звичайним явищем на Правобережній Україні, що перебувала під владою Польщі.
Крім соціального поневолення, населення краю зазнавало національно-релігійних утисків: у державних установах заборонялося користуватися українською мовою, православних змушували переходити в унію, православні церкви закривали. З противниками унії панство жорстоко розправлялося.
Панській сваволі селяни чинили опір, що нерідко переростав у повстання. Головною силою всіх заворушень були селяни. Повстанці, які звали себе гайдамаками, громили панські маєтки, розправлялися з визискувачами. Черкащина була одним з основних районів формування гайдамацьких загонів на Україні. Особливо широко розгорнулась антифеодальна боротьба трудящих Черкащини в 30-і рр. XVIII ст. 1730 року повстанці напали на Смілу, 1731 року—на Вільшану. Заворушення охопили всю Черкащину. Гайдамацький рух посилився 1734 року.
У 1736—1738 рр. він запалав з новою силою. Загони, очолювані Медведем, Гривою, Жилою, Харком, Рудем, діяли в районі Умані, Лисянки, Сміли, Лебедина, Медведівки. 1737 року загін Медведя захопив Чигирин. Гайдамацький рух тривав і в 40-х роках. 1743 року повстанці вчинили напад на Корсунь і Звенигородку. Під час повстання 1750 року одні гайдамацькі загони розгорнули дії у Чигиринському старостві, знищуючи все, що «паном звалося», а інші оволоділи Уманню, Корсунем тощо.
Найбільшого піднесення гайдамацький рух досяг 1768 року під час Коліївщини. Головною економічною причиною, що зумовила події 1768 року, було посилення панщини. Розгортанню повстання сприяла поява на Правобережжі російських військ надісланих для боротьби з конфедератами. Народні маси Правобережної України сподівалися, що російський уряд підтримає їхню боротьбу проти польської шляхти. Черкащина стала центром Коліївщини. Керував повстанням запорожець Максим Залізняк, уродженець містечка Медведівки Чигиринського староства. Очолюваний ним гайдамацький загін, вийшовши з Холодного Яру, здобув Медведівку, Чигирин, Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Мошни, Лисянку.
За кілька тижнів повстання охопило всю південну Київщину, Брацлавщину, перекинулось на Волинь і Галичину. Цій події Т. Г. Шевченко присвятив найбільший свій поетичний твір — поему «Гайдамаки»:
Зайнялася Смілянщина,
Хмара червоніє.
А найперша Медведівка
Небо нагріває.
Горить Сміла, Смілянщина
Кров’ю підпливає.
Горить Корсунь, горить Канів,
Чигирин, Черкаси…
Поет наголошує й на тому, що рушійною силою повстання були широкі маси трудового народу. Тоді, за його словами, в селах
…..осталися
Діти та собаки,—
Жінки навіть з рогачами
Пішли в гайдамаки.
У другій половині травня й на початку червня повстання досягло районів Корсуня й Умані. В червні загін Залізняка підійшов до Умані. Сотник уманських надвірних козаків Іван Гонта родом із села Росішок (тепер Христинівського району) перейшов з козаками на бік повстанців. 9—10 червня гайдамаки, керовані Залізняком і Гонтою, здобули Умань і розправилися з шляхтою. Оволодіння містом-фортецею було однією з найважливіших подій Коліївщини.
Повстання загрожувало перекинутись на Лівобережжя, Південну Україну й Запоріжжя. Налякані його розмахом, не маючи достатніх сил для боротьби проти повстанців, урядові кола шляхетської Польщі звернулися до царського уряду з проханням допомогти придушити гайдамацький рух. Царський уряд, побоюючись, поширення антифеодальних виступів на Лівобережну Україну й ускладнень, погодився на це. У другій половині червня царські війська вступили в Смілянську, Канівську, Білоцерківську, Уманську, Чигиринську округи. Наприкінці липня об’єднаними силами польсько-шляхетського уряду та російського царизму повстання було жорстоко придушене. Особливо люто розправлявся з непокірними польський регіментар Стемпковський, що укрив свій шлях тисячами шибениць і паль. У самій тільки Лисянці польська шляхта повісила 60 селян без суду й слідства. Гонту було страчено, а Залізняка засуджено до заслання в Сибір.
Однак повстанський рух на Черкащині тривав і далі. На Смілянщині, в районі Лисянки та багатьох інших місцях збройні виступи мали місце протягом 1768— 1770 рр.
Стихійною, але могутньою формою класової боротьби проти феодальної експлуатації в кінці XVIII ст. були втечі, оскільки вони позбавляли пана найголовнішого в його маєтку — робочої сили, а, отже, й прибутків. У рапорті на ім’я Потоцького від 1785 року повідомляється, що протягом 1768—1785 рр. з Умані і 22 навколишніх сіл утекло 539 кріпаків на слободи під Кагарлик, Арханград, Єлисаветград та інші міста Новосербії. А згодом якийсь Плотницький доповідав, що він на берегах Дністра й Чорного моря знайшов селян Потоцького і повернув йому 120 чоловік. У повідомленні сейму від 18 лютого 1789 року зазначалося, що піддані погрожують повстанням і озброєний загін Чуба по всій Смілянщині підбурює підданих.
Розвиток феодально-кріпосницьких відносин на Лівобережжі у XVIII ст. виявлявся .насамперед у зростанні старшинського, монастирського землеволодіння, а також маетностей російських вельмож. Головним джерелом цього зростання було скуповування й насильне загарбання селянських і козацьких земель. Це був час дальшого погіршення становища народних мас. На початку 30-х років XVIII ст. на лівобережній Черкащині в 29 населених пунктах уже були залежні від феодалів селяни 3. На плечі селян, козаків та незаможну частину міського населення важким тягарем лягали численні посередні податки: з роздрібної торгівлі, мито з товарів, орендні збори тощо. Зростала питома вага панщини. Ще на початку XVIII ст. дводенна панщина вважалась за норму. Указом від 3 травня 1783 року царський уряд і юридично оформив закріпачення селян. Українські феодали дістали права і привілеї російського дворянства.
Посилення феодально-кріпосницького гніту й переслідувань посполитих і козаків супроводжувалися гострою класовою боротьбою. Яскравим прикладом антифеодальної боротьби народних мас був виступ у Кліщинцях (1761—1774 рр.). Козаки протестували проти незаконного закріпачення. Багато років вони робили спроби добитися своїх прав, але царська влада й старшинська адміністрація захищали власників. 1767 року жителі Кліщинців вчинили напад на будинок пана Туманського, а військову команду, що прибула для придушення повстання, вигнали з села. Очолили повстання селяни Опанас Ворона й Трохим Білик. Рік хлібороби господарювали без поміщика, а коли в 1768 році до Кліщинців направлено військовий загін з 300 чоловік, селяни не допустили його. 1770 року прибув новий великий каральний загін. Та селяни прийняли нерівний бій і вистояли. Тільки тоді, як запалало село, повстанці змушені були скласти зброю. Остаточно придушити повстання царизмові вдалося тільки в 1774 році. З 70-х років XVIII ст. в антифеодальній боротьбі на Лівобережжі активну участь брав Семен Гаркуша. 1772 року він із загоном здобув Канів, а в серпні 1783 року вчинив напад, на маєток поміщика Левицького в селі Ліплявій Золотоніського повіту.
Водночас царат здійснював політику ліквідації автономії України. 1764 року остаточно скасовано гетьманство, а 1781 року — полковий устрій. 1782 року було створено Київське намісництво, до складу якого увійшов і Золотоніський повіт (лівобережна частина Черкащини).