Лебедин, Шполянський район, Черкаська область
Лебедин — село, центр сільської Ради, розташоване у верхів’ї р. Турії, притоки Великої Висі (басейн Південного Буга), за 10 км від районного центру. Населення — 6873 чоловіка.
Перші відомості про Лебедин належать до початку XV століття. Село часто зазнавало спустошливих набігів татар, не раз було спалене, але відроджувалося знову. Люстрація 1616 року називає його урочищем, яке, однак, скоро знову стало селом, оскільки земля тут добре родила, річки давали багато риби. Населення займалося переважно землеробством, крім того, розводило садки, ставило в навколишніх лісах пасіки, будувало на річках млини. Загалом село мало добрий прибуток, який, проте, потрапляв тільки до рук багатої шляхти, а трудовий люд, як і по всій Україні, поневірявся. Тому, коли розгорнулася визвольна війна 1648— 1654 рр., селяни Лебедина стали активними її учасниками. Навіть розпочати повстання Богдан Хмельницький хотів з Лебедина. Сигналом до виступу мав послужити напад реєстрових козаків на польсько-шляхетські військові частини. Але через наступ очаківських татар козаки не знайшли сприятливого моменту для виступу.
На початку XVIII ст. селяни включилися в антифеодальний рух — гайдамаччину. Хащі Лебединських лісів були надійною схованкою повстанців. Гайдамацькі загони, що тут групувалися, будучи невловимими для військових роз’їздів, чинили напади на шляхту, палили її маєтки, забирали коней. 1750 року загін Олексія Майстренка, зайшовши в Лебедин, вигнав шляхтича Вержинського з його фільварку, зруйнував панську садибу, а все збіжжя, худобу, реманент роздав селянам.
Минуло століття і Лебедин став уже значним населеним пунктом і налічував 1816 року 2869 мешканців. Село в той час належало поміщику Висоцькому. Вважаючи кріпаків своєю рухомою власністю, він змушував їх працювати на себе від зорі до зорі. Ще далі у вишукуванні способів експлуатації пішов його наступник князь Лопухін, запровадивши урочну систему, за якою кріпак отримував на день такий «урок», що його не можна було виконати й за два-три дні.
Селяни не хотіли коритися. Не виходили на панське поле, хоч і знали, що не уникнуть за це розправи. У жовтні 1843 року гайдуки Лопухіна закатували на смерть А. Корха за ухиляння від панщини. 1848 року економ жорстоко побив Ганну та Катерину Волик за невиконання «уроку».
Внаслідок агітації односельців М. Онищенка та І. Масленка лебединці того року часто не ходили на панщину. Лопухін боявся заворушення і сповіщав київського губернатора, що оскільки серед селян неспокій, не можна залишати без уваги наявність у них 100 рушниць, пороху і дробу, призначених для полювання. Необхідно відібрати, вимагав він, від них зброю, бо її селяни справді можуть повернути проти свого поміщика. У Лебедині, як і по всій країні у той час, ходила чутка про майбутню різню всіх панів.
Щоб справа не дійшла до революційного вибуху, царський уряд провів 1848 року інвентарну реформу, подавши її як особливу милість государя-імператора селянам. Але останні дуже швидко зрозуміли, що та реформа тільки захистила інтереси поміщиків.
1855 року син Лопухіна продав Лебедин поміщику Роговському, що, як і його попередники, жорстоко експлуатував своїх кріпаків, зокрема, посилав на тяжкі роботи вагітних жінок. 1858 року його слуги безжалісно побили Г. Лужкову й К. Коханову за те, що вони через хворобу і слабість не вийшли на панщину.
Не поліпшила економічного становища селянства й реформа 1861 року. В Лебедині селяни мали одержати по 3,5 десятини на ревізьку душу. За указом 1863 року викупні платежі були зменшені на 20 проц. Переважно земля колишнім кріпакам дісталася кам’яниста, на якій майже нічого не росло. Найродючіші 3280 десятин залишились у Роговського. До того ж селяни зовсім не отримали сінокосу й лісу.
Така «милість» царя не могла задовольнити трудовий люд. Невдоволення дедалі зростало. В Лебедині розповсюджували копію звернення під назвою «Золота воля», де йшлося про необхідність боротися за землю, за негайне й повне визволення з-під влади поміщиків. Мировий посередник 4-ї дільниці Чигиринського повіту в донесенні від 9 лютого 1863 року писав про непокору селян Лебедина та їх відмову платити оброк. В січні наступного року вони припинили вносити викупні платежі за землю. Безсилі зупинити заворушення погрозами й умовляннями, місцеві власті звернулися за допомогою до київського губернатора. Останній надіслав війська, що викликало ще більше обурення народу. Селяни заявили, що ніяких викупних платежів не вноситимуть. Лише після покарання різками та арештів вони підкорилися.
Проте виступи проти кабального викупу й тяжких податків не припинялись і в наступні роки. Навесні і влітку 1881 року лебединці здійснювали масові потрави випасів, сінокосу й посівів хліба Роговського. Так, останній скаржився, що «самоуправство селян досягло крайніх меж: гонять худобу вдень і вночі, збираючись по кілька десятків чоловік, пасуть на випасах, сінокосах і навіть у хлібі. Об’їждчиків б’ють і загрожують повбивати, а тому важко знайти охочих бути наглядачами за полями». Репресивні заходи тільки посилювали ненависть селян. Потрави не припинялися. Це примусило Роговського поступитися. Зокрема, він обіцяв не позбавляти селян права випасу худоби на його толоці.
Намагаючись зберегти свої мізерні наділи, селяни Лебедина 1899 року чинили різні перешкоди прокладанню через їх поля залізничної лінії Сигнаївка—Лебедин. На дільниці, де мала проходити колія, вони поставили тин довжиною 15 аршин, а кілки і шляхові знаки знищили. Будівельники припинили роботу. До Лебедина негайно прибув київський губернатор з батальйоном військ. Шляхом репресій опір селян було зломлено.
На той час у Лебедині з’являються промислові підприємства. У гуральні працювало 16 чоловік, у цегельні — 12. На цукроварні, що мала 19 парових котлів на 1200 кінських сил, 1875—76 року було 945 робітників (855 чоловіків і 90 жінок). Тулились робітники у п’ятьох вогких хатах.
1899 року на заводі працювало вже 1028 чоловік по 12—16 годин на добу, отримуючи за це по 8—12 крб. на місяць. 12 жовтня 1899 року в контору заводу з’явилось близько 200 робітників і висловили директору своє обурення тим, що адміністрація порушує умови договору; вони скаржились на погане харчування, неякісне випікання хліба, на нестачу робітників на окремих ділянках, нагадали, що їм не видали по 3 крб., хоч за домовленістю ці гроші мали сплатити в перші дні роботи. З цих причин робітники відмовилися далі працювати. Підприємство стало. Директор повідомив про події власті. На завод прибув дільничний інспектор і порадив звільнити підбурювачів. Решті наказав негайно поновити роботу. Але страйкарі відмовились виконати це розпорядження. Тоді інспектор запропонував адміністрації поліпшити якість хліба й додати одного чоловіка там, де піднімають головки цукру. Тільки після цього робітники приступили до роботи. Потужність заводу рік у рік зростала. З-за кордону надходило нове устаткування, машини. Удосконалювалась технологія виробництва, а це вимагало певних знань від робітників. У вересні 1874 року директор заводу В. О. Константинов звернувся до губернського інспектора народних училищ з проханням відкрити при заводі двокласне парафіяльне училище. 11 березня 1875 року перші 30 хлопчиків і 7 дівчаток стали учнями училища. Власник заводу Бродський, фінансуючи училище, вдавав із себе «просвітителя», а насправді залишався експлуататором трудящих.
Промислова криза першої половини 80-х років призвела до зниження заробітної плати робітників. Незадоволення серед останніх посилювалось, і вони спалили ненависний їм цукровий завод. Запідозрених у підпалі Т. Сидоренка, П. Мороза і Є. Масла було заарештовано.
На початку XX ст. в Лебедин проникає соціал-демократична література. 1903 року тут були розповсюджені листівки РСДРП «Що таке політична свобода», «Промова Петра Заломова на суді 28 жовтня 1902 року». Трудящі з інтересом їх читали. Особливе схвалення викликала полум’яна кінцівка листівок: «Геть самодержавство!». Це революціонізувало населення.
Коли в країні розгорнулися революційні події 1905—1907 рр., лебединці одразу відгукнулися на них. На мітингу 18 червня 1906 року робітники економії Роговського та селяни, припинивши роботу, одностайно зажадали від пана підвищення заробітної плати (3-й сніп замість 10-го). Управитель економії відмовився виконати поставлені вимоги. Наступного дня близько 2 тис. селян двома групами під проводом К. А. Пелиха пішли в поле., забрали тих, хто ще працював, поліцейському стражнику наказали зняти кокарду з кашкета, заявивши: «Тепер настав час нашого панування». Урядника, що прискакав у поле, прогнали. На вимогу адміністрації 23 червня до села прибув ескадрон драгунів, що жорстоко розправився із страйкарями, зокрема, нагайками було побито робітників Бондаренка, Онищенка. Коли ж 27 червня становий пристав заарештував кількох селян, страйкарі ударили на сполох. На допомогу прийшли селяни навколишніх сіл. Близько тисячі чоловік з рушницями, вилами, косами, сокирами рушили до сільської управи, де сиділи заарештовані, і через уповноважених передали приставу й командирові військового загону вимогу негайно звільнити селян. Коли її було відхилено, страйкарі напали на солдатів. Сутичка тривала близько години. Після того селяни громадою рушили до лісу. 28 червня прибуло ще кілька військових загонів, які силою придушили страйк, відібрали у населення понад 50 револьверів та рушниць. Військовий суд засудив до каторжних робіт та тюремного ув’язнення близько 40 лебединців, а найактивніших учасників руху — А. Двірника, М. Пухлія та Г. Рудаса — до смертної кари через повішення. Смертну кару Двірнику та Пухлію було замінено довічною каторгою.
Столипінська аграрна реформа призвела до ще більшого обезземелення селян. 1912 року з 1392 господарств 115 було безземельних, 71 не мало ніякої худоби, а половина — ні коней, ні корів.
На той час у Лебедині працювала одна початкова школа. Населення було майже все неписьменне. Про це свідчить те, що 666 книжок сільської бібліотеки (весь її фонд) могли читати лише кілька десятків чоловік.
Перша світова війна ще більше погіршила становище лебединського селянства. Чоловіки були мобілізовані на фронт. Не вистачало тягла, реманенту. 1916 року посівна площа скоротилася майже на 40 проц. Поля солдаток лежали толокою. У січні 1917 року в селі налічувалося понад 300 безпосівних господарств. Податки, збільшені у зв’язку з війною, платити було нічим.
Звістку про Лютневу революцію, що її принесли на початку березня 1917 р. солдати, лебединці зустріли з радістю. Вони сподівалися одержати землю від Тимчасового уряду. Коли ж побачили, що старі порядки лишаються недоторканними, самовільно захопили 800 дес. землі. 23 жовтня 1917 року черкаський повітовий комісар просив телеграмою командира Донського козачого полку вислати козаків для втихомирення селян у Лебедині. Справжнє визволення приніс лебединцям Великий Жовтень. У січні 1918 року в селі була встановлена Радянська влада, але проіснувала вона лише два місяці. В березні до села вступили австро-німецькі окупанти. Вони повернули поміщику Роговському землю, худобу, реманент. Та лебединці не скорилися. 40 чоловік одразу створили партизанський загін, який з кожним днем розростався. 28 серпня лебединський повітовий староста зазначав, що при появі партизанів багато місцевих робітників і селян приєднуються до них і всіляко їм допомагають. Протягом 1—4 вересня партизани вели бій з підрозділами 27-го німецького корпусу на шляху Лебедин—Шпола.
У листопаді 1918 року австро-німецькі війська змушені були залишити село. У Лебедині відновилася влада Рад. Обраний ревком передав селянам землю. Та влітку наступного року в село вдерлися денікінські військові частини. Але й білогвардійцям не корилися лебединці. Зокрема, уникали мобілізації.
Лише в березні 1920 року в Лебедині остаточно утвердилася Радянська влада. Розгорнув роботу сільський ревком, до складу якого ввійшли: Я. М. Лунко (голова), С. М. Лакосник і Ф. М. Зозуля. Першим головою створеного в травні комітету незаможних селян став Н. А. Крещенко. 22 грудня селяни обрали сільську Раду.
З березня 1923 року Лебедин увійшов до Матусівського району.
Перший партійний осередок створено 1923 року. Комуністи спрямовували роботу KHС, сільської Ради, піднімали односельців на відбудову народного господарства. Заснована того ж року комсомольська організація, роз’яснювала молоді політику партії і радянського уряду, чимало зробила для піднесення культури селян.
Бідняки й наймити розуміли, що подолати труднощі відбудовного періоду можна тільки шляхом кооперації. 1923 року вони створили 2 сільськогосподарські колективи — «Сіяч» і «Грім». Перший об’єднував 31 родину, переважно незаможників. Маючи три плуги, сівалку, дві жатки, молотарку та дрібний реманент, вони запровадили чотирипільну сівозміну. «Грім» об’єднував 14 родин, одержав від Наркомзему сад колишнього поміщика Роговського площею 26 дес. та 52 дес. орної землі. Колектив придбав 5 коней, 7 корів, 2 плуги й дрібний реманент. Восени за цукрові буряки, здані Шполянському цукровому заводу, одержав 270 пудів цукру.
У селі розгорнув роботу сельбуд, де комсомольці влаштовували голосну читку газет. Влітку 1926 року 4 сільські гуртки лікнепу випустили 140 перших учнів. У день святкування 12-ї річниці Великого Жовтня урочисто відкрилася школа селянської молоді, якій комсомольці подарували бібліотечку. 1927 року в колишньому попівському будинку ясла прийняли 25 дітей.
7 листопада 1929 року лебединці створили ТСОЗ ім. 12-річчя Жовтня. Скоро товариство об’єднувало 300 господарств, які мали 1200 га землі. На базі колишнього жіночого монастиря, що мав понад 1 тис. га землі, було засновано комуну «Червоний Жовтень» (голова Ф. П. Колот). До неї вступило майже 100 родин.
1930 року колективізація в Лебедині в основному завершилась. ТСОЗ перейшов на статут сільськогосподарської артілі. 1930 року прибуток її становив 231 590 крб., а 1931 — у півтора раза більше.