Шпола, Шполянський район, Черкаська область
Шпола — місто, центр району, розташоване на річці Шполці — притоці Гнилого Тікичу (басейн Південного Бугу), залізнична станція. Через місто проходить шосе Черкаси — Умань, віддаль до обласного центру — 80 км. Населення — 19,8 тис. чоловік.
Неподалік міста виявлено поселення трипільської культури, скіфські кургани та ранньослов’янське поселення черняхівської культури.
Вперше Шпола згадується в документах XVIII ст. як село Звенигородського староства на загарбаній шляхетською Польщею Правобережній Україні. 1768 року жителі Шполи і її околиць під проводом ватажків Степана Главацького і Савки
Плиханенка брали активну участь у антифеодальному повстанні — Коліївщині. 1793 року після возз’єднання Правобережної України з Росією вона стала містечком Брацлавського намісництва, з 1795 року — Вознесенського, а з 1797 року — Київської губернії. Основним заняттям жителів було сільське господарство. На початку XIX ст. в Шполі налічувалося 459 селянських дворів і 2181 десятина землі.
Містечко переходило з рук у руки різних землевласників. Панському свавіллю щодо селян не було меж. Так, поміщиця Лопухіна, запровадивши 1827 року плату за прогін худоби та проїзд по її землі, наказувала непокірних в’язати, забирати все, що вони перевозили. Кріпосниця Скородуля змушувала селян відробляти панщину від 3 до 6 днів на тиждень. Один з її управителів ні за що пужалном вибив око селянину В. Позняку, а економ вчинив страшну наругу над матір’ю двох маленьких дітей Г. Цвіркуновою. Свавільник роздягнув її догола, прив’язав до конов’язі, обмазав смолою і побив. Знущання викликали обурення селян. У 1847—1848 рр. вони відмовлялися йти на панщину, заявляючи: «Не треба нам ні пана, ні попа». Селянський гнів дедалі більше наростав. Боячись його вибуху, царський уряду у січні—лютому 1848 року провів інвентарну реформу, яка однак ніскільки не порушила кріпосницький лад, не полегшила становища селян.
Поступово розвивалася в Шполі промисловість. Ще 1812 року тут виникла полотняна мануфактура — на 12 верстатах 24 кріпаки виготовляли полотно, скатерки та інші вироби для потреб поміщицького двору. 1851 року засновано цукровий завод, де жили у двох бараках 500 робітників. З 1858 року почав діяти паровий млин, з 1860 року — механічна майстерня, де працювало 80 робітників.
Селянська реформа 1861 року не поліпшила економічного становища селян. Вони змушені були платити за свою «волю» і землю. Так, за уставною грамотою у Шполі на один двір припадало корінного наділу 4 десятини 1200 сажнів, за які щороку потрібно було сплачувати сріблом або відробляти чоловікам у поміщика 90 днів — 54 літніх і 36 зимових, а також платили інші податки: «мирський», «казенний», «страховий» тощо. Селяни, будучи не в силі внести викупні суми, зовсім залишалися без землі.
У той час, коли біднякам не вистачало землі, цукрозаводчик Абаза мав 14 тис. десятин орної землі та 4 тис. десятин лісу. Крім того, він орендував 1 тис. десятин для засіву цукровими буряками. Безземельні і малоземельні селяни змушені були наймитувати в нього, переселятися до Сибіру, йти на заробітки в Херсонську губернію або ж шукати наймачів у самій Шполі, що, за визначенням В. І. Леніна, була одним з робітничих ринків, куди збиралися тисячі робітників.
1866 року Шпола стала волосним центром. Її розвитку сприяло будівництво залізничної станції, що розгорнулося 1874 року. Через рік тут уже були поштова контора, телеграфна станція. Розширювався цукровий завод. Його робітники працювали по 14—15 годин на добу, тулилися у вологих казармах, спали на голих нарах, недоїдали. Ось що про умови життя шполянців того часу писав сучасник: «Постійна сирість, що насичувала жилі приміщення, болотні випари й розклад усяких нечистот, які викидаються й виливаються обивателями містечка на свої вулиці, розвивають злоякісну пропасницю і підтримують розвиток тифу й інших заразних хвороб».
Тоді як купці й поміщики наживали величезні бариші на продажу хліба, біднота страждала від безземелля, злиднів, голоду. Це змушувало трудящих підніматися на боротьбу з експлуататорами. Так, селяни Шполи, не маючи випасів для своєї худоби, толочили сіножаті і посіви Абази. В травні 1884 року вони заявили Звенигородському земському справнику, що всією землею володіє поміщик, а їм хоч пропадай, тому «силою» випасатимуть худобу на панській землі. Справник звернувся до київського губернатора з проханням надіслати військо. Його лякала та обставина, що під впливом подій у Шполі масові потрави поміщицьких полів почалися в селах Сигнаївці та Мар’янівці. Він навіть змушений був дати згоду на обрання іншого старости в Сигнаївці, бо колишнього селяни побили й посадили під арешт. Скоро до Шполи ввійшла сотня карателів, найактивніших учасників виступу було віддано до суду. Однак це не припинило народну боротьбу, про що свідчать події у Шполі 2 травня 1898 року. Місцева біднота, озброєна кілками, зібралася до маєтку княгині Урусової, вимагаючи роботи. А наступного дня, не дочекавшись відповіді, прогнала заробітчан з Полтави, розгромила хазяйські комори, забрала частину продуктів і розійшлася. На місце виїжджав повітовий справник, було заарештовано й ув’язнено кількох активних учасників виступу.
На 1 січня 1900 року в Шполі налічувалось 1856 дворів і 10133 жителі. За містечком було закріплено 7246 десятин землі, з них поміщикам належало 4615 десятин, селянам — 2511. Внаслідок інтенсивного виробництва зерна на експорт залізнична станція Шпола на початку XX ст. займала одне з перших місць по Київській губернії у вивезенні зерна. 1903 року на її склади надійшло 1279 тис. пудів, у 1911 році 1746,6 тис. На початку XX ст. у місті налічувалося 6 лудних майстерень, вальцьовий паровий млин, 20 кузень. Та найбільше робочих рук потребував цукровий завод, де працювало 250 чоловіків і 100 жінок.
У робітничих колективах учорашні селяни швидко пролетаризувалися, зростала їхня класова свідомість. Це особливо яскраво виявилося під час революції 1905—1907 року. Як тільки до Шполи дійшла чутка про події 9 січня 1905 року в Петербурзі, робітники виклали цукрозаводчикові свої вимоги. Пролетарів підтримали селяни. Однак викликані карателі придушили виступ.
У виступі поденників Товмацької економії 3 січня 1906 року взяли участь понад 500 чоловік. Наступного дня до них приєдналися робітники Шполянського цукрозаводу. Страйкарі ставили не тільки економічні, але й політичні вимоги й говорили, що не припинять страйку, аж поки не будуть задоволені усі їх вимоги.
У період столипінської реакції і без того тяжке життя трудящих стало ще важчим. Посилився наступ куркульства, яке зосереджувало в своїх руках великі земельні наділи. 1912 року з 1233 шполянських господарств дві третини зовсім не володіли землею або мали її менше 1—2 десятини, 412 не мали ніякої худоби.
У містечку на той час була одна лікарня, де працювало чотири лікарі і п’ять фельдшерів, аптека. Діти навчалися в двох школах та двокласному училищі при цукровому заводі. Єдиним місцем, куди могли піти трудівники у вільний від роботи час, були шинки і церква.
Особливо загострилися класові суперечності під час першої світової війни. Почастішали селянські заворушення. Про це свідчать численні повідомлення місцевих властей київському губернатору. Зокрема, в телеграмі Звенигородського повітового комісара говорилося: «В Шполі й Умані козаків немає. Прошу терміново надіслати сотню козаків неодмінно 29 липня вранці до Звенигородки. Становище загрозливе».
Повалення царизму викликало в Шполі революційне піднесення. Більшовики агітували селян організовувати селянські комітети, відбирати землю в поміщиків, чинити опір багатіям. У серпні 1917 року в телеграмі міністерства внутрішніх справ київському губернському комісару зазначалося, що селянський комітет Шполи «перешкоджає цукровому заводу рубати дрова».
Звістка про Велику Жовтневу соціалістичну революцію блискавкою облетіла Шполу. 150 солдатів, які повернулися з фронту, розповіли про події в країні, про перші ленінські декрети. В січні 1918 року тут було встановлено Радянську владу. Створений революційний комітет у складі 30 чоловік негайно приступив до розподілу панської землі та майна.
У березні 1918 року Шполу зайняли австро-німецькі війська. Окупанти грабували населення, запровадили кривавий терор. Неподалік од станції, в пісковій долині, вони розстрілювали революційно настроєних робітників і селян. Якось прибув представник Центральної ради. Зігнавши шполянців на міський майдан, він наказав їм здати зброю і підкоритися німецькій владі. Всі стояли мовчки. Та ось на трибуну сміливо зійшов член ревкому І. Я. Клопотенко. «Глибоко помиляються ті,— сказав він,— хто думає, ніби інтервенти хочуть встановити порядок і дати спокій народові. Вони хочуть встановити владу поміщиків і панів. Не дамо їм зброї. Вона нам згодиться». Це був сміливий заклик до всенародної боротьби з окупантами. Будучи в підпіллі, ревком організував партизанські загони, удари яких загарбники відчули дуже скоро. Газета «Голос Києва» 3 червня 1918 року писала: «З учорашнього дня припинено залізничне сполучення на дільниці Тальне— Шпола внаслідок бойових дій, що відбуваються в цьому районі». Наприкінці 1918 року австро-німецькі війська залишили Україну. Тільки-но ревком вийшов з підпілля і розгорнув боротьбу проти буржуазно-націоналістичних банд, як становище ускладнилося боротьбою проти Директорії — органу української націоналістичної контрреволюції — буржуазії, поміщиків, куркульства, котрі намагалися будь-що зберегти буржуазний лад. Створені повстанські загони билися з винятковою стійкістю, хоч кількісно були меншими від ворожих частин. Так, у кінці січня 1919 року 30 повстанців успішно вели бій на станції Шпола з цілим полком петлюрівців.
28 лютого 1919 року Червона Армія визволила Шполу від петлюрівців. В інформаційному зведенні Народного комісаріату військових справ УРСР про стан у Київській губернії на 1 травня 1919 року про Шполу повідомлялося: «Всі товари й продукти у спекулянтів взято на облік. У селах селяни приступили до засіву ланів. Робітники Шполянського цукрового заводу створювали продзагони для організації продовольчого постачання Червоній Армії. 12 квітня 1919 року Шполянська волосна Рада депутатів надіслала Радянському урядові України та Червоній Армії таку телеграму: «Сьогодні перший день засідання Ради народних обранців. Шлемо привіт Червоній Армії та відданість уряду».
У серпні 1919 року Шполу захопили денікінці і почали відновлювати буржуазно-поміщицький лад, чинячи масові грабежі і вбивства трудящих. У відповідь розгорнувся широкий партизанський рух. 25 листопада 1919 року комендант міста телеграфував начальникові тилу денікінської армії: «На Шполу зроблено напад. Убито 2 офіцери, поранено 8. У районі назріває повстання. Своїми силами не впораємося». Червона Армія, розвиваючи наступ, прийшла на допомогу повстанцям і відкинула денікінців на південь.
У квітні 1920 року на молоду Радянську республіку напала буржуазно-поміщицька Польща. Коли Шпола опинилася під п’ятою окупантів, волосний військово-революційний комітет і партком Шполянського повіту в надрукованих листівках закликали всіх громадян не підтримувати влади польських поміщиків і капіталістів. Вони роз’яснювали не тільки українським, але й польським робітникам, селянам і солдатам їх інтернаціональний обов’язок, закликали до братерської, солідарності в боротьбі проти експлуататорів.
На початку червня 1920 року Перша Кінна армія почала широкий наступ і 22 червня визволила Шполу. На мітингу С. М. Будьонний розповів трудящим про Червону Армію, про її завдання в боротьбі з ворогами.
Громадянська війна закінчилася. Розпочався відбудовний період. Шпола мала на той час 12 250 жителів, діяли 43 дрібні промислові підприємства з 409 робітниками. 12 грудня 1921 року обрано волвиконком. 1 грудня 1922 року виник комнезам у складі 80 членів, які здійснювали політику Радянської влади в місті. Того року 50 бідняцьких і середняцьких господарств Шполи об’єдналися в артіль «Червоний хлібороб». Її організаторами були М. В. Матіка та В. Л. Мотузка. Орали 15 парами коней.
Відновлювали роботу промислові підприємства. Наприкінці 1923 року окружна газета «Шлях революції» писала: «Особливо необхідно відзначити енергійну роботу працівників шполянського заводу, який недавно являв собою мало не купу руїн, але одразу виділився і зайняв по продуктивності належне місце серед потужних заводів цукрової промисловості». У жовтні 1925 року на заводі працювало 459 робітників.
1926 року стала до ладу електростанція. Місто зайняло перше місце в Черкаському окрузі щодо заготівлі та збуту сільськогосподарських продуктів і сировини.
Змінювався вигляд самої Шполи. Виростали нові будинки, впорядковувалися вулиці. 1 травня 1924 року трудящі на зібрані власні кошти спорудили пам’ятник В. І. Леніну. На свято його відкриття прибуло багато гостей, зокрема робітники цукрових заводів Матусова, Киселівки, Василькова, Кримок.
Розгорталася робота в сельбуді. Там було відкрито гурток лікнепу, а також працював драматичний гурток.
Населення на 1 січня 1926 року збільшилося до 15 170 чоловік.
Під час суцільної колективізації в Шполі виникли ще дві сільськогосподарські артілі: «Червона нива» (1929 рік) та ім. Сталіна (1934 рік). Створення колгоспів відбувалося в умовах гострої класової боротьби. Від рук куркулів загинули голова Шполянської сільської Ради І. Каландирець, комсомолець цукрозаводу В. Фомін.
Велику роль в організаційно-господарському й політичному зміцненні колгоспів відіграла заснована 1929 року МТС, яка через 3 роки вже мала 49 тракторів. Кадри для неї готували шефи — робітники київських заводів. Під час весняно-польових робіт вони приїздили до Шполи і на місці лагодили машини та реманент. Допомагали також збирати врожай.
1932 року при цукрозаводі створено радгосп, що спеціалізувався на вирощуванні цукрових буряків. Це дало можливість щороку давати країні понад 170 тис. цнт цукру.
Всі три колгоспи, радгосп і МТС у 1940 році були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Голова артілі ім. Сталіна М. М. Ткаченко, починаючи з VII Всесоюзного з’їзду Рад, був членом Центрального Виконавчого комітету СРСР. Ланкова Л. Т. Крижня як делегат Надзвичайного VIII з’їзду Рад СРСР від імені трудящих району голосувала за Конституцію перемігшого соціалізму.
Напередодні війни в Шполі до послуг населення було 2 лікарні, дитяча поліклініка, жіноча консультація. Діти навчалися в 2 середніх і 3 семирічних школах.
У грізні роки Великої Вітчизняної війни, коли для радянського народу настав час тяжких випробувань, багато шполянців зі зброєю в руках пішли захищати честь і свободу своєї Батьківщини. До 1 липня 1941 року добровольцями на фронт виїхали всі члени бюро Шполянського РК ЛКСМУ на чолі з першим секретарем райкому комсомолу М. С. Пастушенком. Коли фашистські полчища підходили до міста, важливе енергетичне обладнання цукрозаводу було вивезено на схід.