Ротмистрівка, Смілянський район, Черкаська область
Ротмистрівка — селище міського типу (з 1965 р.), центр селищної Ради. Розташоване на берегах р. Сріблянки, за 18 км від Сміли і за 5 км від залізничної станції Володимирівна. Населення — 3200 чоловік. Селищній Раді підпорядковані населені пункти Вовківка й Розсохуватка.
На околицях Ротмистрівки виявлено курганні поховання скіфо-сарматської епохи.
Перші відомості про село належать до другої половини XVII ст. Тоді ротмістр Омецинський на землях, що були власністю польських магнатів Конецпольських, заснував поселення. Спершу воно називалося Ротмистровим, а згодом — Ротмистрівкою. У 1742 році поселення та навколишні землі перейшли від Конецпольського до Любомирських і увійшли до складу Смілянського ключа (губернії).
Селяни Ротмистрівки займалися хліборобством. Платили феодалу (Конецпольському) чинш, давали в одсип зерно, двічі на тиждень працювали в маєтку та виконували інші повинності. Ще тяжчим стало життя покріпачених за Любомирських. Панщина влітку становила 6 днів на тиждень. Свої наділи селяни найчастіше обробляли лише вночі, при місячному світлі. Місцевому населенню забороняли користуватися рідною українською мовою, примушували переходити в унію. Доведені до відчаю, люди бралися до зброї, йшли в гайдамацькі загони. Так було, зокрема, в 1768 році, коли через містечко, по дорозі на Умань, проходили повстанці на чолі з М. Залізняком.
1787 року Смілянщину, в т. ч. Ротмистрівку, в Любомирських купив російський князь Г. О. Потьомкін. А через 6 років подарував її своєму племінникові графу Самойлову. На 1793 рік тут проживало 1653 чоловіка. З 1793 року, після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Росії, Ротмистрівка входила до Брацлавського, з 1795 року — Вознесенського намісництв, а 1797 року — до Черкаського повіту Київської губернії.
1817 року містечко стало власністю поміщиків Залєських. Вони прагнули якомога більше одержувати зерна для продажу і безжально експлуатували селян. На початку 40-х років XIX ст. землевласник відкриває тут цукроварню (у 1845 році виробила цукру-піску на 16 тис. крб.). Відтоді у Ротмистрівці на великих масивах починають вирощувати цукрові буряки, більшу частину яких власники продавали Смілянському і Балакліївському цукровим заводам графів Бобринських, а решта перероблялася на місцевому підприємстві. Цукрові буряки — трудомістка культура. Для їх посіву, обробітку й збирання потрібна була додаткова робоча сила. Через брак її поміщики посилюють експлуатацію кріпаків. Як писали «Киевские губернские ведомости», селяни Залєських, «щоб упоратися з роботою, приходять на плантацію до зорі, а розходяться по домівках, коли смеркне».
Залєським належали також винокурня й броварня (пивоварний завод). Працювали тут покріпачені селяни. За роботу поміщики платили їм харчами. Залєські не змогли конкурувати з Бобринськими, тому у 50-і роки XIX ст. цукроварня зменшила випуск продукції, а в 60-і роки припинила своє існування. Із зростанням містечка розвивалася і торгівля. Після 1845 року тут щотижня відбувалися базари та чотири рази на рік — ярмарки.
Реформа 1861 року не поліпшила економічного становища розкріпачених. 869 дворам Ротмистрівки було нарізано 1760,23 десятини землі (більше 4 десятин на двір). За наділи селяни мали щорічно виплачувати 4027 крб. викупу. Тим часом поміщики залишили собі 1662 десятини кращих угідь. Селян обурив грабіжницький характер реформи. У 1862 році вони не визнали уставної грамоти. А 1868 року, коли в Смілі вибухнуло селянське повстання, його активно підтримали ротмистрівці. Повсталі знищували межеві знаки, вимагали повернути їм колишні наділи. Виступ придушили війська. 1866 року Ротмистрівка стала центром однойменної волості. На початку 60-х років тут мешкало 2911 жителів.
У пореформений період зубожіння селян триває. Вже на початку 70-х років 112 дворів Ротмистрівки були безземельні або малоземельні.
Особливо посилилась експлуатація селян після того, як наприкінці XIX ст. цукрозаводчики Бобринські придбали ротмистрівські землі і створили тут свою економію. Працювали в багатіїв заради шматка хліба. Бідолахи йшли в економію цукрозаводчиків здалека і за безцінок продавали свої робочі руки. Місцеві селяни, не маючи змоги сплатити викупні платежі й прохарчуватися з своїх наділів, продавали землю і вирушали на заробітки. Шлях у них був вторований — до економії, до Сміли, в Катеринославську, Херсонську губернії.
Крім хліборобства, ротмистрівці займалися ремеслами — шевством, гончарством, бондарством. На кінець XIX ст. тут були відкриті крупорушка (1875) та млин (1882 р.), 1911 року почав працювати паровий млин.
На початку XX ст. більшість селян-Ротмистрівки животіла. Жорстока експлуатація штовхала жителів до боротьби. Формування свідомості сільських пролетарів відбувалося під безпосереднім впливом робітників м. Сміли і ст. Бобринської, де працювало чимало жителів Ротмистрівки. Революційну роботу серед селян часто проводили саме ті, хто повертався додому з промислових центрів. Так, у 1904 році тут розповсюджував листівки член РСДРП М. С. Дашевський, що раніше брав участь у революційних виступах робітників Катеринослава і Юзівки. Дізнавшись про це, граф Бобринський негайно звернувся до Київського губернатора: «Надсилаю Вам до відома перехоплену шкідливого змісту листівку, яку поширював небезпечний агітатор якийсь Дашевський. Будь-ласка, пане губернаторе, накажіть його затримати і судити за всією суворістю закону».
В роки першої російської революції у Ротмистрівці відбувалися мітинги, страйки. Особливо широкого розмаху набрала боротьба влітку 1906 року. 21 червня батраки припинили роботу в економії. Коли її управитель почав наймати людей в інших селах, страйкарі вчинили опір. Бобринський змушений був поступитися — пообіцяв підвищити оплату праці. Але селяни не повірили графу і продовжили страйк. Повітовий справник, що прибув до Ротмистрівки разом із загоном козаків, вирішив налякати селян: заарештував організаторів страйку. Заарештованих відправили до Черкас. 4 липня, коли їх вели через Смілу, залізничники напали на охорону і визволили ув’язнених. Братерська підтримка робітників справила величезний вплив на ротмистрівців. Вони продовжили страйк. Сповнені ненависті до експлуататорів, селяни почали палити панський хліб. На прохання графа Бобринського поліція в Ротмистрівці провела масові арешти. Заарештованих судили восени 1906 року і частину з них вислали до Сибіру на каторжні роботи. На заслання потрапили, зокрема, С. Дупленко, І. Перехрест, І. Панасенко.
З листування Н. К. Крупської з М. Кобецьким (здійснював транспортування партійної преси через Данію в Росію) відомо, що у 1908—1909 рр. до Ротмистрівки надсилалася газета «Пролетарий», яку редагував В. І. Ленін, і газета «Социал-демократ». З інших документів видно, що з Ротмистрівки партійні видання пересилалися до Катеринослава, Кременчука, Сміли. За дорученням Н. К. Крупської цією справою тут займався більшовик Д. Винокуров (партійна кличка).
Столипінська реформа посилила дальше розшарування селянства. Про стан його господарств та про його становище у ці роки можуть дати уявлення такі дані. На кінець XIX ст. у Ротмистрівці проживало понад 3000 чоловік. У 1910 році за межами села шукали заробітку 1088. 1912 року з 699 господарств 177 зовсім не мали землі, 72 — мали близько десятини, 251 — близько двох десятин. 325 господарств (48 проц.) не мали худоби. Та розвиток промисловості прискорив зростання села.. До економії цукрозаводчиків звідусіль приходили розорені селяни. За мізерну плату вони наймалися на роботу. Нерідко надовго лишалися тут. На початку XX ст. населення Ротмистрівки збільшилось удвічі. 1910 року в ній проживали 6667 чоловік.
1890 року у Ротмистрівці відкрилася земська лікарня на 20 ліжок (1910 року тут лікувалося 309 хворих). 1871 року було засновано парафіяльну школу. Власного приміщення школа не мала, і тому заняття дяк проводив у власній хаті. 1888 року мешканці на власні кошти збудували приміщення для двокласної школи. 1910 року у ній навчалося 129 хлопчиків і 39 дівчаток.
Коли почалася світова війна, всіх чоловіків, здатних носити зброю, було призвано до армії. Багато сімей гостро відчували нестачу годувальників. Щоб прохарчуватися, основна маса селян працювала в економії, де тепер платили за роботу значно менше, ніж до війни. Довшим став робочий день. Селяни були обурені імперіалістичною війною, сповнені лютої ненависті до царизму, експлуататорів.
У березні 1917 року в Ротмистрівці дізналися про повалення царизму в Росії, Озброєні селяни заарештували пристава, поліцаїв, закрили управу. 12 березня на мітингу жителів містечка і представників навколишніх сіл обрано волосну Раду. Селяни вимагали, щоб волосна Рада конфіскувала графські землі й розподілила їх між селянами. Проте більшість місць у цих органах захопили куркулі. Вони обстоювали приватну власність.
Лихварі верховодили і у волосній продовольчій управі — місцевому органі продовольчого комітету Тимчасового уряду, який закуповував і заготовляв хліб, м’ясо та інші продукти. Куркулі наполягали, щоб рознарядки продовольчої управи виконували лише незаможні господарства. Глитаям невигідно було збувати хліб, худобу по низьких цінах, і коли влітку від бідняцько-середняцьких господарств зажадали продати майже весь зібраний хліб, селяни повстали. 13 липня почав діяти волосний земельний комітет, а 27 липня жителі Ротмистрівки розігнали продовольчу управу. Керував селянським виступом батрак О. Дубрава. Налякані власті після повстання навіть не відновили її. У вересні 1917 року повстання шириться, і для придушення заворушень на цукрових плантаціях Куцівського маєтку комісар Тимчасового уряду викликав козаків. Та погасити народний гнів вони не змогли. Трудящі гаряче включилися в боротьбу за перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. 28 січня 1918 року на з’їзді Рад Ротмистрівської волості, заслухавши доповідь делегата II Всеросійського з’їзду Рад робітника ст. Бобринської більшовика Л. Слабєєва, селяни проголосили Радянську владу на всій території волості. З’їзд обрав ревком, який вирішив конфіскувати 2250 десятин графських земель і передати її селянам. Протягом лютого це рішення було виконане. «Навіть старожили,— писала газета «Беднота»,— не пам’ятали, щоб так раділи усі люди від малого до старого. Та велику радість затьмарили кайзерівські війська».
На початку березня до села вступила рота німецьких солдатів. Окупанти, підтримані українськими буржуазними націоналістами, жорстоко розправилися з активістами Радянської влади. Вони повернули землю поміщикам, грабували жителів, вивозили хліб. Місцеві селяни у листопаді 1918 року організували партизанський загін. Він допоміг Червоній Армії вигнати ворога з волості. На початку лютого 1919 року в селі відновлено Радянську владу.
Новостворений Ротмистрівський волосний ревком відразу ж приступив до впровадження в життя декретів Радянської влади. У своїй діяльності він спирався на трудящих селян, залучав їх до розв’язання складних господарчо-політичних завдань. Виконуючи рішення сільського сходу, волосний комітет нарізав 1400 десятин землі селянським господарствам, а 850 — новоорганізованому радгоспу «Нове життя».
З великим піднесенням селяни провели весняну сівбу. Спершу колективно обробили поля радгоспу, а потім індивідуальні. Але повністю скористатися наслідками своєї праці їм перешкодила навала денікінців. Наприкінці серпня вони закатували понад 80 селян. Тоді ж відновили графське землеволодіння. Проте вони лютували недовго. 4 січня 1920 року Ротмистрівку визволила Червона Армія. Знову почав працювати ревком.
Після безчинств денікінців Роїмистрівка стояла вкрай зруйнованою. Занепала більшість селянських господарств. Не вистачало посівного матеріалу, тягла, реманенту. Епідемії косили людей, на село раз у раз нападали куркульсько-націоналістичні банди. Але ніщо не могло похитнути віру трудящих у Радянську владу.
На подолання труднощів відбудовного періоду селян організував партійний осередок, заснований навесні 1920 року. За ініціативою комуністів бідняки й середняки в червні того ж року об’єдналися в КНС, який відіграв велику роль у боротьбі трудящих за свої- права, за Радянську владу.
1920 року у Ротмистрівці запрацювала прокатна станція. Вона безкоштовно обслуговувала селян реманентом. 1924 року в селі засновано споживчу кооперацію і товариство спільного обробітку землі «Червоний орач». До першого ТСОЗу вступило 176 чоловік, очолював його бідняк М. Г. Волинець. Працюючи у ТСОЗі, селяни на власному досвіді переконувалися в перевагах колективних форм господарювання.