Стародавні Черкаси
Черкаси — адміністративний, економічний і культурний центр Черкаської області та однойменного району. Розташовані на правому підвищеному березі Дніпра, в зоні Кременчуцького водосховища. Важлива залізнична станція на магістралі Москва—Одеса, один з найбільших портів на Дніпрі, вузол автошляхів. Відстань до Києва залізницею — 240 км, шосейним шляхом — 227 км, Дніпром — 208 км. Населення — 171,5 тис. чоловік.
Місцевість, де розкинулися Черкаси, ще в глибоку давнину приваблювала людину. Про це свідчать виявлені на території міста кам’яні й бронзові знаряддя праці доби бронзи (II—І тис. до н. е.). У період Київської Русі тут існувало слов’янське поселення, що підтверджується знахідками зброї, знарядь праці, монет X— XII ст. Можливо, це було городище, що входило в систему оборонних замків-фортець для захисту південних рубежів держави від нападу войовничих кочівників.
Під час монголо-татарської навали ця місцевість була спустошена, частина населення знищена, а решта відступила далі на північ. Тільки з часом Черкащина знову починає заселятись і освоюватись.
Перша цілком певна згадка про Черкаси належить до 1394 року, коли вони вже були укріпленим містом на південних рубежах Київської землі.
До ліквідації Київського удільного князівства (в 1471 році) Черкаси входили до його складу, а після ліквідації — до Київського воєводства. З XV ст. місто стало центром Черкаського староства. Тут постійно перебував староста — намісник великого литовського князя, а після Люблінської унії 1569 року — польського короля.
Роль Черкас, як опорного пункту, особливо зросла з кінця XV ст., коли посилилися грабіжницькі напади Кримського ханства на Україну. Городянам не раз доводилося вступати в двобій з ордами кримських татар. 1483 року вони успішно відбили напад військ Менглі-Гірея. На початку XVI ст. замок укріпили. Це допомогло в 1532 році витримати тридцятиденну облогу кримської орди на чолі з ханом Сайдет-Гіреєм.
1549 року звели новий, міцніший замок. Знаходився він на високій горі, за «три перестрели лука» від Дніпра. Мав 29 городень, 4 соснові вежі, від поля його оточував широкий рів. На подвір’ї замку, біля стіни, стояв будинок з ганком, коморою та світлицею; коло однієї з веж містилася будівля з двома світлицями й сіньми між ними. Крім того, посеред подвір’я дитинця підносилася дерев’яна церква Миколи «на підрубі» і стояло ще кілька хат, житник та шпіхлір на стрільбу. «Бронь (зброя) замковая» складалася з кількох гармат і гаківниць. Гарнізон налічував 100 чоловік військових і 60 «служебників», якими розпоряджався староста. Серед останніх було 11 черкасців і канівців. Допоміжною збройною силою були міщани, які мали нести кінну службу на чималій відстані від міста — попереджати населення підчас польових робіт та охорону міста про наближення ворога.
Саме місто розбудовувалося обабіч замку. Воно також мало укріплення — острог з двома воротами.
На середину XVI ст. Черкаси стали значним містом Київщини (до 2 тис. мешканців). Населяли його в основному ремісники, торговці, козаки, селяни.
Велику роль у житті Черкас відіграло козацтво, яке почало формуватись у другій половині XV ст. Його утворювали селяни й вихідці з міських низів, що тікали від зростаючого феодального гніту в південні райони України — повіти: Канівський, Черкаський, Брацлавський. Втікачі селилися на березі Дніпра між Каневом і Черкасами та його притоках — Росі, Тясьмині, Трубежі, Сулі, Пслі та інших. Засоби до існування добували степовими промислами («уходництвом») — рибальством, полюванням і бджільництвом, батракуванням у бояр, службою в найманих загонах у прикордонних замках. За назвою міста Черкас, навколо якого козаки селилися, їх стали іменувати ще й черкасами, а в російських документах XVI—XVII ст. черкасами називали всіх українців взагалі.
У першій половині XVI ст. тут уже були ремісничі цехи. З люстрації Черкаського замку 1552 року відомо про якогось Ворону, що «порохи робить, дела оправдуеть и знову ручницы ковати умееть». Аналіз прізвищ міщан дає підстави гадати, що в місті були ремісники таких професій: шевці, ковалі, кушніри, теслярі. Через місто проходили (суходолом і Дніпром) каравани купців, що вели жваву торгівлю між Москвою і Кафою. Торгували й черкаські міщани. Відомо, що в 1558 році вони закупали «живность» (продовольство) в різних містах України. 1552 року черкасці дістали привілей, за яким вони звільнялися від сплати мита з продовольчих товарів6. Більшість міщан жила з хліборобства. У люстрації зазначено, що вони орють, «где хто хочеть».
З часом Черкаси, як і інші українські міста, стали центром військової і судової адміністрації. Зростали податки й повинності міщан, збільшувалося число поборів та їх розміри. Старости не тільки пильнували за виконанням державних повинностей, але й вводили додаткові платежі та побори на свою користь. Згідно з люстрацією Черкаського замку 1552 року міщани й бояри зобов’язані були нести роз’їзну «сторожу» за межами міста, ремонтувати замок, доглядати міст та інші замкові споруди, давати підводи, сіно, хліб і м’ясо послам у Крим і з Криму, платити на утримання сторожі замку та біля міських воріт по 4 гроші і 2 четверті жита. Великі побори з міщан, що займалися полюванням, рибальством та іншими промислами, йшли на користь старости. Так, з виловленої риби рибалки мали віддавати по 30 рибин, одного осетра «хотябь один только уловлень», з бобрів — 2 штуки «з ватаги»; у мисливців брали кожного третього звіра, з торговців — від кожного човна по злотому. На старосту черкасці платили «колядку» — з диму по 6 грошей; «куницю» — від дівчини, яка виходила заміж — 12 грошей, а від вдови — 30, судове мито — 4 гроші і вино «водлугь статуту». Староста брав із тих, кого садовив під арешт. Здирство старост поширювалося і на воєнні трофеї. Козаки, які жили у навколишніх хуторах, платили «колядку», два дні косили сіно, ловили рибу тощо.
Великий прибуток мав староста від торгівлі, особливо транзитної. Прибутковими були й уходи, частину яких привласнили старости. Допускаючи туди приїжджих поселенців, вони брали спочатку «поклон», потім за право виловлювати рибу чи полювати і, нарешті, значну частину здобичі. Прибуток з уходів 1550 року становив 80 кіп грошей. Старости володіли маєтками, тримали корчми, виробляли й продавали мед і горілку (міщанам забороняли їх продавати).
У люстрації 1552 року відзначено факт зростання виплат і поборів. Так, з бобрів, крім двох з «ватаги», староста став брати ще кожного сьомого, з арештованих — 12 грошей, за вилов осетрів весною на заливних луках — кожного третього.
Маєтки й промислові уходи належали також київським монастирям, які при сприянні старост захоплювали їх у міщан. Так, 1528 року староста О. Дашкевич (1514—1535 рр.), розглядаючи суперечку з Микільським пустинним монастирем за один з уходів, вирішив її на користь останнього. Цьому ж монастиреві Дашкевич подарував маєток Колтегаїв над Россю «з людми, и з землями, пашными и бортными сеножатми, и з озеры, и з реками, и со всим, как ся тое имена Колтегаев здавна в себе и в границах и обыходах своих мает».
Згаданий староста відзначався непомірним здирством. Він збільшив старі податки та повинності й обклав населення новими поборами на свою користь, розпоряджався землями й угіддями, що належали місту, привласнював майно міщан, примушував їх обслуговувати свій маєток, зокрема косити сіно, возити дрова, ловити рибу, відбирав значну частину здобичі, що добували міські жителі на уходах.
Свавілля й користолюбство Дашкевича обурило населення міста. Черкасці подали королеві скаргу, в якій виклали «великие кривды» старости. В грамоті Сигізмунда І уже новому старості В. Тишкевичу наказувалося не обтяжувати населення надмірними поборами і водночас зберігати існуючі податки й повинності. В. Тишкевич правильно зрозумів короля — ввів додаткові податки і платежі. Він заборонив міщанам користуватися промислами і вільно торгувати, захоплював їхні землі і майно. Це й послужило безпосереднім приводом до повстання 1536 року в Черкасах і Каневі. Повстанці вигнали з міста старосту, урядовців та литовську залогу і утворили в Черкасах самоврядування. Побоюючись поширення руху на Подніпров’ї, литовський уряд призначив нового старосту. Проте становище городян не змінилося. Уже в 1539 році за наказом короля київський воєвода виїжджав до Черкас розбирати скаргу міщан на старосту Яна Пенька.
Аналогічні скарги на старост безперервно надходили до вищих властей і в наступні роки. Так, про зловживання старости О. Горностая, який «утиски великі робить» і «митами їх новими обтяжує», говориться і в судовому рішенні короля Сигізмунда-Августа 1546 року. До скарг, як особливої форми протесту, приєднувалися і втечі. 1540 року з Черкас зникло кілька міщанських родин. Число незадоволених на кінець XVI ст. збільшилося. Нарешті міщани відмовляються визнавати владу старости і переходять у число «непослушних», тобто тих, хто не платив податків і не відбував повинностей. Число «непослушних» збільшувалося також за рахунок селян-утікачів, які шукали волі. Цей процес особливо поширився в першій чверті XVII ст. 1616 року в Черкасах «послушних» домів було лише 150, але й вони ніяких податків не платили, виконуючи тільки військову службу, тим часом «непослушних» козацьких налічувалося 800 домів. Через 6 років (1622 року) число «послушних» дворів зменшилося до 120, а кількість козацьких (враховуючи навколишні хутори) перевищила 1 тисячу.
Жителі Черкас брали активну участь у селянсько-козацьких повстаннях кінця XVI — першої половини XVII ст. У травні 1593 року під Черкасами сталася жорстока битва двотисячного загону повстанців під проводом К. Косинського з переважаючими силами польсько-шляхетського війська. І досі одна з околиць міста, де був убитий повстанський ватажок, зберігає назву «Косинська». В Черкасах зосереджувалися учасники повстання 1630 року під проводом Тараса Федоровича (Тря-сила) і повстання 1635 року на чолі з І. Сулимою. Визначну роль місто відіграло і в повстаннях 1637—1638 років, на чолі яких стояли Павло Бут (Павлюк) та Острянин.
Шляхта з надзвичайною жорстокістю розправлялася з повстанцями, палила міста й села, знищувала тисячі людей. Неодноразово такої долі зазнавали Черкаси та їх жителі. 1625 року шляхетські війська, вступивши до міста, «Козаков многих побили и места их козацкие разорили». Спалені були Черкаси і в грудні 1637 року, коли після невдалої для повстанців битви під Кумейками (недалеко від Черкас) польсько-шляхетська армія, очолювана М. Потоцьким, увірвалася до міста. Рятуючись від загибелі, жителі Черкас тікали на Запоріжжя, Дон і в межі Росії.
Навесні 1648 року, під час визвольної війни українського народу проти соціально-економічного й національного гніту, до Черкас прибув сам коронний гетьман М. Потоцький. Звідси він надіслав війська на пониззя Дніпра, в тому числі й полк реєстрових козаків на чолі з І. Барабашем, примусивши його перед цим присягти на вірність королеві. Однак сподівання шляхти, що козаки допоможуть придушити визвольний рух, виявилися марними. Під час походу в Кам’яному Затоні вони стратили І. Барабаша та його прихильників, обрали своїм керівником Ф. Джалалія і рушили на допомогу повстанцям до урочища Жовтих Вод.
У роки визвольної війни 1648—1654 рр. Черкаси перебували у вирі подій. Звідси 8 червня 1648 року Б. Хмельницький листовно звернувся до російського уряду, повідомляв про здобуті перемоги над польською шляхтою та про бажання українського народу возз’єднатися з Росією. Тоді ж місто стало центром Черкаського полку. На кінець 1649 року він складався з 18 сотень, більшість яких називалася тоді по імені сотників (Шубцева, Петрашкова, Драгилева, Машенцева, Маркова, Лазарева, Савареького, Вовченкова, Кулаківського, Островського, Микитина, та Савина). Лише шість сотень іменувалось по назві міст (Черкаська полкова, Мошенська, Богушкова, Золотоніська, Домонтівська і Піщанська). Очолював полк Ясько Воронченко. У фортеці стояв тритисячний гарнізон. Незважаючи на воєнні дії, місто зростало й розвивалося. Тут відбувалися великі торги, місцеві ремісники виробляли зброю.
За Андрусівським договором 1667 року Черкаси залишилися під владою Польщі. Частина населення, не бажаючи знову потрапити в шляхетське ярмо, переселилася на Лівобережжя. У другій половині XVII ст. в ході дальшої боротьби українського народу проти польсько-шляхетського поневолення, а також під час нападів турків і татар, що почастішали, місто неодноразово зазнавало великих руйнувань. Та минав часе і воно знову відроджувалося. Після «Вічного миру» 1686 року Черкаси опинились на своєрідній нейтральній території між Росією і Польщею. Сюди почало повертатись населення, яке залишило місто під час воєн і безперервних татарських наскоків, поступово відроджувалося козацтво. Прагнучи використати правобережне козацтво у боротьбі проти турків і татар, польський уряд змушений був підтвердити його права і вольності.