Старосілля, Городищенський район, Черкаська область
Старосілля — село, центр Старосільської сільської Ради. Розташоване на берегах річки Вільшанки. Віддаль до районного центру — 20 км. Населення — 3,9 тис. чоловік.
Залишки городища часів Київської Русі свідчать, що на території сучасного села люди жили ще в X ст. Вперше воно згадується на карті французького інженера Боплана.
У XVIII ст. Старосілля разом з іншими населеними пунктами Правобережної України перебувало під владою шляхетської Польщі. Жителі села терпіли не лише соціальний, а й національно-релігійний гніт. У 1766 році загони озброєної польської шляхти пограбували село, силою зброї намагалися привернути населення до католицизму.
1793 року Правобережна Україна була возз’єднана з Росією. У Старосіллі, як і доти, поміщики вишукували різні засоби гноблення селян. Власниця Мошногородищєнського маєтку, до Городищенського ключа якого з 1833 року входило і Старосілля, провела руками кріпаків у своїй вотчині, в т. ч. і на старосільських землях, зрошувальні роботи. Покріпаченим селянам Старосілля доводилось нести важкий тягар поміщицької експлуатації. За інвентарем Городищенського ключа (1845 рік) панщина становила 2—3 і більше днів на тиждень. Тяглові мали виходити на роботу з власною худобою. Денна норма здебільшого була настільки високою.
що кріпак її виконував півтора, а то й два дні. Молотник за день мав змолотити 60—90 снопів. Крім того, кріпаки відробляли щорічно 6 згінних та 12 шарваркових днів, вартували панський двір, несли гужову повинність, пряли для потреб фільварку, обробляли панські городи. Також селяни Старосілля змушені були давати пану щорічно з двору 1—2 курки, 10—20 яєць, платити 1 крб. 80 коп. на податки та рекрутський збір. У селі проживало 1600 осіб. Переважна більшість населення села жила з хліборобства. Частина займалася ремеслом, зокрема тут були кравці, чоботарі, чинбарі, кушніри тощо. Окремі жителі трудилися на невеличкому місцевому заводі, що виготовляв дерев’яні вироби.
Реформа 1861 року не поліпшила економічного становища селян Старосілля, вони мали заплатити за землю 133,6 проц. її дійсної вартості. Це було відкрите пограбування селянських мас, які фактично разом із землею викупляли і свою «волю». Але навіть цих обтяжливих умов викупного договору поміщиця не дотримувалась. Так, у 1897 році вона віддала в оренду місцевому куркулю право на вилов риби в старосільській частині Вільшанки, хоч за викупним договором річка була у спільному володінні поміщиці і селян.
У відповідь на грабіжницькі умови викупного договору селяни Старосілля 1862 року відмовилися підписати уставну грамоту. Вони вчинили рішучий опір властям. їх не залякала поліція і навіть присутність у селі військових частин — роти Олексопольського піхотного полку та батальйону Кременчуцького піхотного полку. Разом із селянами сусідніх Байбузів старосільці наполягали на своєму, а потім направили до Києва із скаргою кількох своїх посланців, яких там заарештували.
Невдовзі відбувся новий виступ селян. Під час проведення в Мошногородищенському маєтку розмежування земель селяни 1868 року відмовилися визнати межові знаки. Про це було повідомлено міністру внутрішніх справ. У село спішно прибули війська.
1866 року Старосілля стало волосним центром. До волості ввійшли також села Байбузи і Білозір’я.
На кінець XIX ст. у селі працювало 20 вітряків, 4 кузні. Майже всі вони належали куркульській селянській верхівці. Розвивалася торгівля. Товарообіг двох старосільських ярмарків — Юр’ївського (23 квітня) і Михайлівського (8 листопада) — 1895 року досяг 10 тис. крб. Крім щорічних ярмарків, у селі раз на два тижні збирався базар, річний товарообіг якого становив 5 тис. крб. Місцеве населення торгувало збіжжям, дровами, сіном, салом, маслом, худобою тощо, а купувало взуття,, мануфактуру, одяг, глиняний посуд, бакалійні вироби та інші товари, які довозилися в Старосілля.
Інтенсивно відбувалося соціальне розшарування селян. Більшість з них ледь зводила кінці з кінцями або зовсім розорялася.
Селянська біднота залишала свої наділи і йшла на заробітки в південні губернії України, на шахти Донбасу. Окремі селянські господарства Старосілля, навпаки, збагачувалися настільки, що їх власники ставили вітряки, брали в оренду землю, право на виловлення риби в річці тощо.
Найболючішим на початок XX ст. залишалося питання про землю. 1912 року з 1074 господарств лише 9 мали до 8 десятин, а 851 — тільки до 3 десятин. 122 селянські двори були безземельними. На все село налічувалося 484 голови робочої худоби. Переважна більшість господарств або взагалі не мала чим обробляти землю, або не могла цього робити без супряги. Брак робочої худоби, примітивний реманент і відсталі форми рільництва спричинювали низькі врожаї на селянських землях, значно нижчі, ніж на поміщицьких. Щоб прожити, селяни наймалися до багатіїв. За виснажливу працю в економії платили дуже мало. Чоловікам — за рік по 100 крб., жінкам по 65—70 крб. З цієї суми вираховувалося 50 крб. за харчування. Заробіток на поденних роботах становив для чоловіків — 30—40 коп., жінок — 20—25 коп..
Селяни жили затурканими, не мали можливості навчати своїх дітей. На початок XX ст. в Старосіллі була лише невеличка церковнопарафіяльна школа, відкрита в 60-х роках XIX століття.
Злидні, безправ’я піднімали селян на боротьбу. Особливо активізувався селянський рух у 1905 році. Восени селяни Старосілля вимагали поділу поміщицької землі, відмовлялися виконувати польові роботи, поки з ними не розрахується економія. Вони не корилися місцевим властям, які змушені були викликати військову команду.
Перша світова війна ще більше погіршила становище селян. Працездатних чоловіків мобілізували на фронт. Урожаї різко зменшилися. Біднота не мала можливості сплачувати податки, її убоге майно поціновували і продавали, щоб погасити недоїмки.
Звістка про повалення самодержавства викликала в селі велике піднесення. Зібрався сход, на якому присутні вітали крах монархії. Але Лютнева революція не вирішила питання про землю.
Лише Великий Жовтень відкрив перед трудящими Старосілля шлях до нового, щасливого життя. В середині лютого 1918 року в селі встановлено Радянську владу. Було створено волосний ревком. Складність політичної обстановки на Україні, іноземна інтервенція та громадянська війна затримали проведення тут соціалістичних перетворень. У березні 1918 року старосільці піднялися на збройну боротьбу проти німецьких окупантів. Чимало їх разом із жителями сусідніх сіл влилося в партизанський загін ім. Т. Г. Шевченка, що весною—влітку 1918 року діяв у тамтешній місцевості. Ним керував селянин-бідняк Старосілля М. П. Ільченко.
Після визволення села від німецьких окупантів, вигнання гетьманської адміністрації та петлюрівців влада в Старосіллі в кінці лютого — на початку березня 1919 року перейшла до волосного ревкому. Відразу ж було вжито заходів для здійснення декретів українського радянського уряду. Зокрема, почали ділити між селянами поміщицькі і церковну землі. Спираючись на сільську бідноту, ревком забезпечував виконання продрозкладки. Її проведення викликало шалену лють куркулів, які ховали зерно, чинили розправи над сільськими активістами, намагаючись цим залякати бідноту.
Восени село захопили денікінці. У донесенні Київському губернському комісаріату констатувалося, що настрої селян не на користь «Добровольчої армії». Вигнання білогвардійців на початку лютого 1920 року було зустрінуте трудящими з великою радістю. Розгромивши денікінців, Червона Армія допомогла трудящим Старосілля та інших сіл Черкаського повіту в боротьбі проти куркульсько-анархістського бандитизму. На початку травня 1920 року частини 518-го полку Першої Кінної армії розбили банду Голого.
У травні 1920 року до Старосілля наблизилися війська панської Польщі. Трудящі села вирішили вчинити опір агресорові і сформували для цього загін самооборони. Але внаслідок мужньої оборони радянських військ, вороги не змогли підійти до Старосілля ближче як на 15 кілометрів.
На сільських зборах, що відбулися 15 серпня 1920 року, старосільці заявили, що всі, як один, готові стати на захист робітничо-селянської влади. Вони зібрали для бійців Червоної Армії продукти харчування, за що комітет допомоги пораненим червоноармійцям виніс їм щиру подяку.
Після закінчення громадянської війни в селі розгорнулося господарське і культурне будівництво. Розвитку господарства села сприяло впровадження нової економічної політики. У Старосіллі спостерігалося швидке піднесення сільського господарства, промисловості, торгівлі. В кінці 1921 року тут працювали 2 маслоробні, 14 млинів, 6 кузень та інші дрібні промислові підприємства, більшість яких у роки громадянської війни припинила виробництво. Майже всі вони перебували у приватній власності. Держава націоналізувала на перших порах лише один млин та колишнє лісництво поміщиці Балашової. Помітно збільшилось поголів’я худоби. На 1924 рік уже налічувалося 1,6 тис. голів рогатої худоби, 700 свиней.
До обрання Старосільської сільської Ради в квітні 1921 року влада в селі належала ревкому та створеному влітку 1920 року комітету незаможних селян. Дійову допомогу їм надавали сільська партійна організація, створена 23 квітня 1920 року, та комсомольська організація, заснована в липні того ж року.
Проводячи політику Комуністичної партії і Радянського уряду, органи Радянської влади та партійна організація Старосілля виховували в селян колективізм, допомагали зрозуміти настійну потребу переходу від одноосібного до колективного господарювання. Не лише господарче, а й політико-виховне значення мало, наприклад, відрядження в квітні 1923 року до Москви для ознайомлення на сільськогосподарській виставці із передовими формами ведення сільського господарства трьох старосільських селян, а також проведення в Старосіллі весною 1924 року тижня лісу.
З перших днів існування Радянська влада подбала також і про освіту дітей, відкривши навчання в школі. Розпочалася наполеглива боротьба за подолання неграмотності населення, в якій активну участь взяли вчителі та комсомольці села.
Трудящі Старосілля активно підтримували заходи Радянської влади, спрямовані на перебудову господарства села на соціалістичний лад. На зборах села в січні 1924 року вони поклялися свято виконувати заповіти В. І. Леніна. В 1929 році було створено колгосп ім. Комінтерну. Площа його землі становила понад 1,7 тис. га. Провідними культурами були зернові (озима пшениця, жито, ячмінь, гречка) та цукрові буряки.
Долаючи труднощі, обумовлені нестачею робочої худоби, сільськогосподарських машин та знарядь, старосільці впевнено зміцнювали економічну базу свого колгоспу. Вони створили тваринницьку ферму, птахоферму, побудували механічну майстерню для ремонту сільськогосподарської техніки. Після організації Городищенської MTС (1930 рік) з року в рік поліпшувалась озброєність колгоспу сільськогосподарськими машинами, що зумовило зростання економічних показників. У результаті праця селян ставала продуктивнішою, збільшувалась її оплата. В 1931 році селяни одержали по 1,1 кг хліба на трудодень, а в 1932 році — по 4,1 кілограма.
Успіхи колгоспу ім. Комінтерну були результатом сумлінної праці колгоспників, постійної уваги до нього партійної, комсомольської організацій села, сільської Ради. Активно включившись у боротьбу за підвищення врожайності на колгоспних ланах, піднесення тваринництва, трудівники артілі виконували і перевиконували свої соціалістичні зобов’язання. Так, уже в 1932 році вони на 120 проц. виконали план хлібопоставок державі.
Яскравим прикладом самовідданої праці колгоспників Старосілля є зародження на селі в середині 30-х років руху п’ятисотенниць, який потім поширився на Україні і за її межами.
Ще в 1933 році колгосп ім. Комінтерну добився високого врожаю цукрових буряків — по 261 цнт з га, причому комсомольсько-молодіжна ланка Марини Гнатенко виростила того року по 325 цнт. Відзначаючи успіхи колгоспників у вирощуванні цукрових буряків, Наркомзем УРСР своєю постановою від 25 січня 1934 року преміював колгосп вантажною автомашиною, а кращих буряківників — грошовими преміями.
Окрилені першим успіхом ланки Марини Гнатенко та Марії Демченко на 22 га виростили цукрових буряків відповідно по 460 і 466 цнт з га. Марія Демченко була делегатом 2-го Всесоюзного з’їзду колгоспників-ударників, який проходив у Москві в лютому 1935 року. На з’їзді М. Демченко зобов’язалася зі своєю ланкою виростити нечуваний тоді врожай цукрових буряків: по 500 цнт з гектара.
Повернувшись у село, М. Демченко з своєю подругою М. Гнатенко відразу ж почала організовувати підготовку до сівби. Обидві ланки заготовляли добрива для полів, вручну копали рівчаки, щоб затримати вологу. Битва за високий урожай була нелегкою. Бракувало досвіду, агротехніка тоді була ще невисокою. Навесні, коли несподівано вдарили заморозки, посіви ледь не загинули. Довелося кілька діб палити біля плантації багаття, щоб не дати посівам вимерзнути.
Самовіддана праця принесла відрадні результати. У вересні 1935 року ланки М. Гнатенко і М. Демченко зібрали з кожного га цукрових буряків відповідно по 511 та 523 цнт. Цим було покладено початок могутньому соціалістичному змаганню, відомому під назвою руху п’ятисотенниць. Держава високо оцінила трудовий подвиг його зачинателів. У листопаді 1935 року М. І. Калінін у Москві вручив М. Демченко і М. Гнатенко ордени Леніна. Колгосп ім. Комінтерну того ж року першим у країні одержав Державний акт на вічне користування землею.
Трудящі виявили велике довір’я ініціаторові масового руху колгоспників за одержання високих урожаїв цукрових буряків Марії Демченко — вона стала депутатом Верховної Ради СРСР першого скликання.
Колгоспники Старосілля в 30-х рр. домоглися успіхів і в зерновому господарстві, тваринництві. Так, середня врожайність зернових на колгоспному лані в 1937— 1940 рр. досягла 16,1 цнт з га. Річний надій молока на кожну корову становив понад 1,6 тис. кг. Колгосп ім. Комінтерну 1940 року був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки.
В березні 1932 року в Старосіллі створено промислову артіль «Своя праця», яка виготовляла сільськогосподарський реманент, віконні рами, двері.
Значних успіхів досягла справа охорони здоров’я. Якщо до революції в селі не було кваліфікованого медичного обслуговування населення, то в кінці 20 — на початку 30-х рр. тут вже працювали лікар, фельдшер, акушерка. Були амбулаторія, аптека. Внаслідок великої роботи в Старосіллі на кінець 30-х рр. ліквідовано неписьменність населення. 1931 року відкрилася семирічна школа, 1935 року — середня. А 1938 року старосільці всім селом проводжали своїх перших студенток М. Гнатенко і М. Демченко. Прославлені п’ятисотенниці їхали до Києва вчитися у сільськогосподарському інституті.