Ладижинка, Уманський район, Черкаська область (продовження)
22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина вчинила бандитський напад на нашу Батьківщину. Сотні трудящих Ладижинки й усього району з’явилися до військкомату, вони палали бажанням дати рішучу відсіч фашистам, захистити рідну Вітчизну. Та Червона Армія примушена була тимчасово відступати. 29 липня гітлерівці захопили Ладижинку. Настали чорні дні окупації. Колгоспи були оголошень т. зв. «громадськими господарствами», в яких силою примушували селян працювати,. а весь вирощений урожай загарбники вивозили до Німеччини.
Величезної шкоди завдали фашисти селу. Вони грабували жителів, забирали худобу. Приміщення середньої школи перетворили на стайню; підпалили лікарню і не дозволили гасити пожежу. Ладижинці всіма засобами ухилялися від роботи на ворога, саботували його заходи. 319 жителів, переважно молоді, окупанти насильно вивезли на каторгу до Німеччини, де від непосильної праці, голоду й знущань переважна більшість з них загинула.
Населення не корилося, брало активну участь у боротьбі з ворогом у партизанських загонах. Так, вихованка Ладижинської середньої школи комсомолка К. Д. Листопад, опинившись на окупованій території Харківської області, вступила до партизанського загону, що діяв у Зміївському районі. Виконуючи відповідальні бойові завдання, поблизу с. Сухої Гомільші, вона потрапила до рук гестапо. 19-річна патріотка Катя Листопад мужньо прийняла жахливі катування і смерть.. Житель села С. 3. Власюк переховував у себе на квартирі і допоміг вилікуватися тяжко пораненому командирові ескадрильї І. М. Горбунову, який у серпні 1941 року непритомним опустився на парашуті з підбитого літака. Поправившись, льотчик пішов до партизанського загону.
5 березня 1944 року розпочалась Умансько-Ботошанська наступальна операція Червоної Армії. В ніч на 10 березня з боку сусідніх сіл Текучої і Фурманки до Ладижинки проникли радянські розвідники, а наступного дня, вранці, частини 4-ї гвардійської армії 2-го Українського фронту визволили село. На підступах до нього, в повітряному бою вони збили 4 фашистських літаки-бомбардувальники. Кинувши на дорогах машини та боєприпаси, окупанти панічно відступали.
У визволенні Ладижинки брали участь бійці різних національностей, що населяють нашу країну. Тим радянським воїнам, які полягли тут, в парку над їхньою’ братською могилою 1954 року встановлено пам’ятник.
486 ладижинців громили окупантів на різних фронтах Великої Вітчизняної війни. Не повернулося до рідного села 276 бійців. З нагоди 20-річчя перемоги над гітлерівською Німеччиною в Ладижинці 9 травня 1965 року встановлено гранітний обеліск, на якому викарбувано імена односельців, що віддали своє життя за свободу Радянської Вітчизни. Серед загиблих — 41 офіцер, у т. ч. полковник Ф. О. Затомкін, лейтенант С. К. Бондар, що 25 січня 1942 року поліг у боях під Москвою, технік-лейтенант Є. К. Ісько, який віддав своє життя під час героїчної оборони столиці України — Києва. 149 уродженців села нагороджено бойовими орденами й медалями.
У тяжких умовах довелося піднімати з руїн село, відроджувати колгоспи. Машини й складне сільськогосподарське знаряддя були знищені; більшість колгоспних будівель зруйнована; МТС не мала жодного трактора. Великої шкоди зазнали й особисті господарства селян.
Навесні 1944 року, незважаючи на труднощі, ярими культурами було засіяно всю заплановану площу. Працювали здебільшого старики, жінки та підлітки. Колгоспники вносили свій посильний вклад у всенародну боротьбу за остаточну перемогу над ворогом. 26 колгоспниць Радянський уряд нагородив медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Відразу ж після визволення села відновила роботу середня школа. Зразки самовідданої праці виявили вчителі, які разом з учнями відремонтували шкільне приміщення, впорядкували шкільну садибу, замість вирубаних гітлерівцями фруктових дерев посадили молодий сад.
Наполегливо працювали колгоспники. З року в рік підвищували вони врожайність полів, продуктивність тваринництва, долаючи і природні перешкоди — велику посуху 1946 року. Хоч весною наступного року довелося пересіяти ярими культурами всю озимину, все ж валовий урожай зернових в усіх колгоспах зріс удвічі. Набирало темпів громадське тваринництво. Колгоспи успішно виконували державний план хлібозаготівлі. В складній і нелегкій відбудові господарства перед вели комуністи. Вони працювали на важливіших і складніших ділянках колгоспного виробництва, разом з ними в перших лавах йшли комсомольці.
Значну допомогу у відродженні колгоспів Ладижинки подала держава. Влітку 1944 року господарства села одержали з РРФСР 4 трактори з комплектами сільськогосподарських машин до них і 2 вантажні автомашини, а 1947-го — 175 тонн посівного матеріалу.
У січні 1956 року колгоспи ім. Жовтневої революції, «Нове життя» та ім. К. Є. Ворошилова об’єдналися в один — ім. XX партійного з’їзду, а «Червоний колос» і «Передовик» — в колгосп ім. А. О. Жданова. Через три роки обидва господарства злилися в колгосп ім. О. Я. Пархоменка, за яким закріплено 4282 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 4128 га орної землі.
Велике значення для піднесення колгоспної економіки мали рішення ЦК КПРС з питань розвитку сільського господарства. Трудівники колгоспу добилися значних успіхів у збільшенні виробництва сільськогосподарської продукції. Якщо в 1963 році урожайність пшениці становила 17,5 цнт з га, то в 1971-му — 38. За ті ж роки виробництво молока зросло з 279 до 428 цнт, м’яса — з 49 до 72,3 цнт на 100 га сільськогосподарських угідь. Тепер колгосп має 2052 голови великої рогатої худоби та 2429 свиней.
Рік у рік зростає прибутковість його господарства. Цьому, зокрема, сприяють нові заготівельні ціни, встановлені на основі рішення березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС. Валова продукція колгоспу в 1971 році досягла понад 2 млн. крб., а прибутки — 580,3 тис. карбованців.
Колгосп ім. О. Я. Пархоменка — високомеханізоване господарство. На його полях у 1971 році працювало 41 трактор, 18 вантажних автомашин, 9 зернових і 10 спеціалізованих комбайнів та багато іншої техніки. Це дало змогу механізувати виробничі процеси в рільництві на 90 проц., тваринництві — на 60.
Трудівники села беруть участь у змаганні за звання ударників комуністичної праці; 52 колгоспникам уже присвоєно його. Серед тих, кого першими удостоєно цього звання,— тракторист І. І. Сухоребрий, який ще в 1933 році сів за кермо трактора і щороку перевиконував свої завдання. 1968 року, коли був великий урожай цукрових буряків і через несприятливі погодні умови затягувалось їх збирання, І. І. Сухоребрий налагодив списаний з балансу старий трактор «Універсал» і ним найбільше викопав буряків (160 га). Цей трактор поставлено тепер на п’єдестал як музейну реліквію. Звання ударника комуністичної праці заслужив Т. Т. Пустомитенко, який теж у 30-і роки почав працювати на тракторі, тривалий час був бригадиром, тепер він слюсар, ремонтує машини, виконує завдання на 150—200 процентів.
За успіхи, досягнені в розвитку сільськогосподарського виробництва в семирічці, 9 колгоспників відзначено орденами й медалями, а за виконання восьмого п’ятирічного плану нагороджено ще 10 передовиків. Найвищої нагороди — ордена Леніна та ордена Трудового Червоного Прапора удостоївся комбайнер комуніст П. М. Бунь. У 1971 році він зібрав 380 га і намолотив 10537 цнт зерна. Дояра комуніста П. 3. Фіщенка та головного агронома В. Й. Франчука відзначено орденом Трудового Червоного Прапора, 6 членів колгоспу — орденом «Знак Пошани». 90 колгоспників, які особливо відзначилися у соціалістичному змаганні за гідну зустріч 100-річчя від дня народження В. І. Леніна, нагороджено ювілейною Ленінською медаллю.
У здобутках колгоспу ім. О. Я. Пархоменка чимала заслуга його голови В. Т. Гурбича, обраного на цю посаду в 1959 році, коли створилося єдине колективне господарство. До того він працював другим секретарем Ладижинського райкому партії. В. Т. Гурбич виправдав довір’я народу: за кілька років напруженої організаторської праці колгосп став передовим у районі. Його голова нагороджений орденами Леніна та Жовтневої Революції. За високі виробничі досягнення у праці 212 трудівників села удостоєно урядових нагород.
Дальший розвиток колгоспного господарства, його рентабельність сприяли піднесенню добробуту ладижинських хліборобів. Ще до введення в дію державного закону про пенсії правління колгоспу почало видавати з 1963 року допомогу своїм трудівникам похилого віку. 1964 року їм видано допомоги грішми і хлібом на суму близько 27 тис. крб. В 1971 році до союзного фонду пенсійного забезпечення колгоспників перераховано 60,9 тис. крб. Введено двотижневі оплачувані відпустки всім членам колгоспу.
У приміщеннях колишньої МТС розміщується відділення «Сільгосптехніки». Серед його працівників—5 інженерів, 12 техніків-механіків. Для робітників, які ремонтують машини, є гуртожиток і їдальня; періодично організовуються курси для підвищення кваліфікації колгоспних механізаторів Ладижинки та сіл, що їх обслуговує відділення.
Споруджений у 1958 році цегельний завод виготовляє за сезон 3 млн. штук цегли, яка йде на будівництво виробничих приміщень колгоспів, культурно-освітніх закладів і побутових підприємств району. На заводі працює 70 робітників.
У 1959 році побудовано цехи харчокомбінату та олійницю. З 1970 року вони стали власністю колгоспу. Ладижинська хлібопекарня постачає хлібом половину сіл району. Село повністю електрифіковане, одержує енергію від державної електромережі.
Протягом післявоєнних років здійснено значне капітальне будівництво. Зведено 24 виробничі приміщення та будинок тваринника. Стали до ладу дільнична поліклініка, школа-інтернат і шкільний корпус на 7 класних кімнат, дитячі ясла, будинок культури із залом на 450 місць, відділення зв’язку, телефонна станція та радіовузол, готель, будинок виконкому сільради та правління колгоспу. Крім того, споруджено будинки хлібопекарні, ковбасного цеху, а також — водогін, мережа якого в 1971 році досягла 6,6 кілометра.
Село змінило свій зовнішній вигляд. Шиферна і залізна покрівля, великі вікна, світлі веранди, просторі кімнати прийшли на зміну хатам під солом’яною стріхою. За 1951—1971 рр. в Ладижинці збудовано 676 житлових будинків (більше половини загальної кількості). Значна частина старих будівель капітально відремонтована. 1949 року в центральній частині села встановлено пам’ятник В. І. Леніну.
Населення обслуговують сільський універмаг, магазини готового одягу і взуття, 2 продовольчі, хлібний, господарських товарів, книжковий, канцкульттоварів, чайна та їдальня. Широко впроваджуються у побут газові установки (в селі їх налічується понад 420). З 1958 року існує регулярне автобусне сполучення з райцентром по автомагістралі Київ—Одеса.
Значні зміни сталися в справі охорони здоров’я. В дільничній лікарні — 75 ліжок, рентген-кабінет, дитяча та жіноча консультації; працює 6 лікарів і 33 медичні працівники середньої кваліфікації. Функціонують дитячі ясла на 20 місць і дитячий садок на 150.
У Ладижинці є середня загальноосвітня школа з вечірніми класами для робітничої молоді, міжрайонна допоміжна школа-інтернат, музична школа 90 педагогів навчають і виховують близько 800 дітей. Виховну роботу серед дітвори проводить сільський будинок піонерів, що діє на громадських засадах. У будинку піонерів є різні гуртки, в т. ч. юних техніків, фото, вишивальний і танцювальний.
Своє дозвілля жителі проводять у будинку культури. При ньому працюють гуртки художньої самодіяльності, зокрема хоровий, драматичний, танцювальний, естрадний і духовий оркестри. Частими гостями Ладижинки бувають артисти Черкаського обласного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка, театрів Києва, Москви та інших міст. З 1964 року тут регулярно демонструються широкоекранні кінофільми.
Книга стала вірним другом і порадником трудівників села. В 5 бібліотеках з книжковим фондом 44,5 тис. примірників завжди людно; проводяться читацькі конференції та інші масові заходи, присвячені обговоренню і пропаганді книги. З лекціями і доповідями систематично виступають лектори сільської секції товариства «Знання», яка об’єднує 28 чоловік. На 1000 жителів у Ладижниці передплачується 1240 газет і журналів.
Село має 230 спеціалістів — агрономів, зооветпрацівників, лікарів, учителів та представників інших професій. Одних механізаторів тут 277. Механізатори, бригадири, ланкові та багато рядових колгоспників мають середню освіту. Чимало з них закінчили різні курси, заочно навчаються в технікумах та інститутах, оволодівають марксизмом-ленінізмом у системі партійної і комсомольської освіти.
У побут ладижинців увійшли нові традиції — відзначаються радянські свята, революційні річниці, засвоюються нові обряди, звичаї. З піснями й музикою проводжають молодь до Радянської Армії, влаштовують комсомольські весілля тощо. Спорт і спортивні змагання стали невід’ємними в житті молоді.
У розквіті радянської Ладижинки велика заслуга сільської Ради, до складу якої входить 46 обранців народу. Разом з правлінням колгоспу, спираючись на численний актив, виконком сільради, а також її постійні комісії повсякденно розв’язують важливі питання господарського будівництва, благоустрою села (впорядкування садиб, тротуарів, водопостачання тощо), культурно-побутового й медичного обслуговування населення. Свій бюджет Рада витрачає в основному на народну освіту, культурно-освітні потреби, охорону здоров’я і благоустрій села. У 1971 році з 84,4 тис. крб. бюджету на народну освіту асигновано 51,3 тис. крб., на охорону здоров’я — 8, благоустрій — 11 тис. карбованців.
В усьому, чого досягли трудівники радянської Ладижинки, вкладена організаторська праця комуністів села. Комуністи йдуть у перших лавах тих, хто будує нове життя, примножує суспільне добро. Яскравим свідченням цього є те, що із 57 членів партійної організації колгоспу 25 нагороджено ювілейною Ленінською медаллю. Всього в Ладижинці —7 первинних партійних організацій, які об’єднують 167 комуністів. Вони працюють на різних ділянках господарського й культурного будівництва. їх приклад наслідують комсомольці, яких у 5 первинних організаціях налічується 220.
Комуністи села очолили нове трудове і громадсько-політичне піднесення трудящих, викликане підготовкою до XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України та рішеннями цих з’їздів, що спрямовані на дальше піднесення економіки, культури й оборонної могутності нашої Вітчизни. У відповідь на турботи Комуністичної партії трудівники Ладижинки достроково виконали планові завдання 1971 року.
Розгортаючи соціалістичне змагання, трудівники села вносять свій вклад у побудову матеріально-технічної бази комунізму.
С. Г. ГРОМОВ, Г. Ю. ХРАБАН