Ладижинка, Уманський район, Черкаська область
Ладижинка — село, центр сільської Ради. Розташована на обох берегах річки Ятрані при впадінні невеличкої Ропотухи, на автомагістралі Київ—Одеса, за 30 км на південь від районного центру та залізничної станції Умань. Населення — 3539 чоловік.
На території села виявлено залишки шести поселень трипільської, білогрудівської та черняхівської культур. У письмових джерелах Ладижинка вперше зустрічається 1726 року, коли вона перейшла від Калиновських до володінь магната Потоцького. 1772 року в Ладижинці налічувалося 113 господарств. Селяни перебували в тяжкому становищі. 43 господарства зовсім не мали робочої худоби, а на решту припадало всього 83 голови тягла. Через недостатню забезпеченість робочою худобою ладижинським кріпакам було важко вести своє господарство. Вони платили чинш, подимне, відбували подорожчизну, відробляли на користь пана різні роботи, які навіть не мали певного означення, а влучно звалися «даремщиною». Замість виконання цих повинностей селяни могли сплатити грішми 1395 злотих. Крім того, кожне господарство зобов’язане було по два дні на рік косити для пана сіно, згребти й перевезти його, а також відробити щороку 12 шарваркових днів. Магнат одержував від селян Ладижинки ще 4400 злотих, що надходили від корчемної оренди, тобто за передачу орендареві права виробляти й продавати горілку. Кожне господарство примушували протягом року купити в шинку певну кількість горілки, що ще більше руйнувало їхнє господарство. Кріпаки були на грані напівголодного існування. Однак роль орендаря в селі на цьому не обмежувалася. В його розпорядженні були млин, стави, греблі, право на закупівлю зерна, меду, худоби. Орендар ставав знаряддям жорстокої експлуатації селян.
Та кріпаки не мирилися з тяжким шляхетським гнітом, повставали, йшли у гайдамацькі загони. Населення Ладижинки брало участь у великому народному повстанні 1768 року. Рятуючись від неволі і кари, жителі села Табачний з двома синами і Цимбалистий втекли того ж року до Скалевої, на територію тодішньої Росії.
1793 року Правобережна Україна була возз’єднана з Лівобережною в складі Росії. Хоч і припинилося тоді польсько-шляхетське свавілля, але село й далі лишалося у володінні магната С. Щ. Потоцького. 1795 року тут налічувалося 162 кріпацькі господарства з населенням 597 чоловік. Можливість експорту сільськогосподарських продуктів через чорноморські порти за кордон зробила вигідним для магната ведення товарного господарства. З цією метою того ж року в Ладижинці створено графський фільварок. 81 день на рік селяни відробляли панщину, крім днів сінокосних, шарваркових і «даремщини».
На початку XIX ст. село не раз переходило з рук одних власників до інших. Так, 1808 року магнат Я. Потоцький продав Ладижинку разом з іншими селами (1800 кріпаків) за 62 тис. злотих поміщикові Шолайському. Разом з тим зростав і феодальний гніт: панщина була доведена до шести днів на тиждень. Частині кріпаків доводилося відробляти її на гуральні.
Внаслідок реформи 1861 року із загальної кількості 4342 десятин землі селянам виділялося лише 1272 десятини, за яку було нараховано викупних платежів на суму 63 тис. крб. В результаті застосування грабіжницької системи щорічний їхній внесок становив 2962 крб., що більше ніж у 3 рази перевищував продажну ціну відведених їм земельних наділів.
Не принесла сподіваної волі селянам і реформа 1861 року. Вони відразу повели боротьбу проти тяжкого поміщицького гніту. Найбільш поширеною формою боротьби була відмова тимчасовозобов’язаних селян відбувати панщинну повинність. Неабиякою стійкістю відзначався виступ селян проти урочної жіночої повинності, що відбувся в липні 1861 року. Найбільш активними учасниками його були самі жінки, очолювані місцевою селянкою М. Кривошеєнко. Вони вимагали скасувати виснажливу урочну систему. Коли прибулий до села за викликом економії мировий посередник спробував покарати М. Кривошеєнко різками, жінки не дозволили йому зробити це. Вигукуючи «не дамо Кривошеєнко сікти», вони вирвали її з рук старости і розійшлися по домівках. Тільки з допомогою загону поліції земському справнику вдалося відновити свій «порядок».
У пореформений період Ладижинка стала центром новоутвореної волості. За кілька років до реформи село перевели до розряду містечок. Два рази на тиждень тут відбувалися базари; відкрилися крамниці. Поступово змінювався склад населення та характер його занять. Тут почали оселятися ремісники — кравці, шевці, ковалі. В містечку було побудовано гуральню, паровий млин, дві чинбарні для переробки шкіряної сировини. В економії поміщика Терещенка, замість відсталої трипільної сівозміни, якою користувалися селяни, запровадили шестипільну. Поміщик удало використав для збуту сільськогосподарської продукції сприятливі умови, що склалися після закінчення будівництва в 1890—1892 рр. залізничних колій Умань—Козятин і Христинівка—Вапнярка.
Розвиток капіталістичних відносин зумовив .поглиблення класової диференціації. В той час, коли поміщицьке господарство йшло вгору, становище ладижинських селян погіршувалося. 1900 року в Ладижинці налічувалося 434 господарства. Із загальної кількості 4086 десятин землі селянам належало тільки 1979, а решта була в руках поміщика та церкви. Понад півтисячі безземельних і малоземельних ладижинців, які не могли дістати роботу на місці, змушені були вирушати в далеку дорогу, шукаючи непевних заробітків на Херсонщині.
На початку XX ст., особливо в роки столипінської реакції, життя селян Ладижинки погіршало. Зростало малоземелля і безземелля. Уже в 1912 році з 587 господарств 82 зовсім не мали землі. 353 господарства володіли 696 десятинами (в середньому на кожне припадало 1,97 десятини). Отже, майже 74 проц. ладижинських селян були безземельними та малоземельними і мали лише 127 коней. Це тоді, коли 25 господарствам багатіїв належали значні земельні володіння.
До революції Ладижинка, хоч і була містечком та волосним центром, являла собою відсталий у промисловому відношенні населений пункт. У 1900 році, крім двох млинів, вона мала три крупорушки, вітряк і три заїжджих двори.
За царизму власті дуже мало дбали про охорону здоров’я трудящих. У містечку на початку XX ст. існували фельдшерський пункт, приймальна палата з 2 фельдшерами та акушеркою, які обслуговували дві волості. 1905 року в Ладижинці відкрито лікарську дільницю і при ній лікарню на 10 ліжок, що містилася у двох непридатних приміщеннях — звичайних селянських хатах. У 1913 році лікарня з одним лікарем і двома фельдшерами обслуговувала 16 сіл з населенням 36 938 чоловік.
Не краще було і з народною освітою. Існувала відкрита в 60-х роках XIX ст. церковнопарафіяльна школа з одним учителем. Незадовго перед першою світовою війною в містечку відкрили земську двокласну школу з п’ятирічним строком навчання. Для значної частини дітей трудящих навчання лишалося недоступним. Ніхто з трудового населення Ладижинки не передплачував газет і журналів, у селі не було бібліотеки.
Перша світова імперіалістична війна принесла ладижинцям багато горя і страждань, призвела до дальшого розорення бідняцьких господарств.
Після перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді трудове селянство Ладижинки чекало розподілу землі поміщика Терещенка відповідно до ленінського Декрету про землю. Але контрреволюційна Центральна рада, яка в листопаді 1917 року узурпувала владу на Україні, стала на охороні інтересів своєї соціальної бази — куркульства і поміщиків, установивши режим жорстокого терору. Лише в середині лютого 1918 року, коли в Уманському повіті встановилася Радянська влада, в Ладижинці приступили до розподілу панської землі. Та довести цю справу до кінця не вдалося. На початку березня село окупували австро-німецькі війська, примусили повернути поміщикові його майно. Окупанти грабували ладижинців, вивозили з села хліб і худобу. В травні за нездачу зброї вони ув’язнили 40 селян. У грудні окупанти втекли, але владу захопили петлюрівці.
Лише 11 березня 1919 року в Ладижинці відновилася влада Рад, почав діяти волосний ревком, а через деякий час обрано Раду і створено комітет бідноти. Першим головою сільської Ради був Я. Ю. Люльченко. Під його керівництвом селяни поділили між собою панську землю. На правому березі Ятрані, в урочищі Люцерці для 222 бідняків відміряли нові садиби. Щоб біднота змогла засіяти одержану землю, їй надано допомогу насінням і тяглом.
Здійсненню соціалістичних перетворень у Ладижинці, як і в усій волості, заважали куркульські банди, що не раз нападали на волосний центр, грабували, чинили погроми, вбивства. Ускладнювалася робота волревкому. Для боротьби з куркульсько-націоналістичними бандами було створено загін самооборони з бідняків і ремісників, який протягом тижня відбив три напади бандитів. На початку вересня через Ладижинку пройшли частини 58-ї дивізії Південної групи радянських військ, які з району Одеси проривалися до Житомира на з’єднання з іншими частинами Червоної Армії. До них приєднався сільський загін самооборони.
У другій половині вересня 1919 року Ладижинку захопили денікінці. Білогвардійці відновили дореволюційні порядки. Лютували каральні загони. Частини 44-ї дивізії 12-ї армії в січні 1920 року визволили містечко. Було знову створено волревком, влада Рад остаточно утвердилася.
У кінці травня 1920 року розпочав свою діяльність комітет незаможних селян на чолі з Т. Т. Миронюком. Комнезам поділив панську землю поміж безземельними та малоземельними, допомагав бідноті. Незаможники взяли на облік усі лишки зерна, а також наявні в селі підводи для перевезення його на зсипні пункти. З ініціативи КНС було організовано червону валку хліба для промислових міст та армії.
Після закінчення громадянської війни, в умовах розрухи й голоду, складні завдання відбудови господарства і розвитку культури та освіти стояли перед трудящими Ладижинки. Боротьбу за ліквідацію тяжких наслідків війни очолили комуністи, яких у волосному осередкові, що створився 1921 року, налічувалося 10 чоловік. Він спрямовував діяльність комнезаму і сільської Ради на виконання завдань партії і Радянської влади. Активними помічниками комуністів були комсомольці, осередок яких організовано того ж року. Для сприяння бідноті та середнякам у налагодженні господарства було засновано сільськогосподарське кооперативне товариство «Допомога», а також споживче товариство. Комнезам допомагав своїм членам посівним матеріалом, а безкінним господарствам — в обробітку землі; брав участь у розподілі між біднотою дефіцитних промислових товарів тощо. Коли в серпні 1921 року в спекулянтів було конфісковано сіль, на зборах КНС прийняли рішення розподілити її між бідняками.
У громадсько-політичному житті села важливу роль відігравали жінки. В роботі комнезаму активну участь брала Д. В. Царук, яка в червні 1924 року була делегатом IV Всеукраїнського з’їзду КНС. Вона — перша жінка в Ладижинці, яка 1924 року вступила кандидатом у члени ВКП(б), а в 1925-му — очолила жіночий відділ, організований на селі. В червні того ж року за ініціативою жіночих делегаток у селі відкрито дитячі ясла.
За новим адміністративно-територіальним поділом у квітні 1923 року Лади-жинка стала районним центром. Це сприяло зміцненню керівного ядра сільського активу, налагодженню масово-політичної роботи, кращій організації бідноти, розвитку сільськогосподарського виробництва.
Значний крок уперед зробило село в роки відбудовного періоду. Та за умов індивідуального господарювання з примітивною агротехнікою праця селянина була тяжкою і малопродуктивною. Незаможники і частина середняків все більше переконувались у необхідності колективного господарювання. 7 листопада 1923 року в Ладижинці засновано першу артіль «Праця незаможника». Спочатку вона об’єднувала вісім господарств, але поступово її склад зростав. Артіль обробляла 68 га землі, мала 4 плуги, 12 борін, сівалку, молотарку, а в 1926 році придбала трактор «Фордзон». Вживалися заходи щодо оволодіння передовими методами ведення сільського господарства. В цьому відіграла помітну роль хата-читальня, яку в липні 1921 року перетворено на волосний клуб. Тут зосереджувалася сільсько-господарська література, проводилися бесіди на агрономічні теми. Впровадженню кращих методів ведення хліборобства і тваринництва сприяли районні сільськогосподарські виставки. Першу таку виставку влаштовано 1927 року. Серед премійованих учасників її були ладижинські селянки, які виростили високий урожай цибулі.
З розвитком господарства поліпшувалося життя членів артілі (з 1931 року — колгосп ім. Жовтневої революції). 1928 року в селі, крім неї, створено ТСОЗ. Колективізація набувала масового характеру. 1930 року в Ладижинці організовано ще чотири колгоспи: «Нове життя», «Червоний колос», ім. К. Є. Ворошилова і «Передовик». ТСОЗ припинив своє існування, його члени ввійшли до складу ново-створених господарств.
Масовий вступ селян до колгоспів вимагав від районного керівництва здійснення великих організаційних заходів. Ладижинський райком партії на засіданнях бюро, партійних конференціях розглядав важливі питання колгоспного будівництва, подавав колгоспам всебічну допомогу. Це сприяло їх організаційному зміцненню, своєчасному виконанню завдань першого п’ятирічного плану.
Наприкінці 1930 року Ладижинка увійшла до складу Уманського району. Того ж року тут створено першу в цьому районі машинно-тракторну станцію. До 1941 року колгоспи Ладижинки стали міцними господарствами. Завдяки допомозі держави їхні прибутки протягом 1935—1940 рр. зросли вдвічі, це дало можливість значно збільшити оплату праці колгоспників. У 1936 році видано-було по 3,8 кг хліба на трудодень.
За допомогою кредитного товариства 1930 року в Ладижинці збудовано маслозавод, того ж року тут відкрить ветеринарну лікарню.
1033 року Ладижинка знову стала центром району в попередніх його межах і була ним до 1959 року. Змінило обличчя й саме село. В центрі його заклали парк. Лише за один 1939 рік споруджено 38 нових будинків, з’явилися нові вулиці.
Значних успіхів досягнуто в охороні здоров’я. Вже 1931 року в Ладижинській лікарні було 38 ліжок, діяли пологове та інфекційне відділення, працювало 5 лікарів і 12 працівників з середньою медичною освітою.
Разючі зрушення сталися і в галузі освіти та культури. Ще в 1920 році у селі розпочала працювати єдина трудова школа з поступовим переростанням її в семирічну. Всіх дітей 8—15-річного віку було охоплено школою; в 1930/31 навчальному році в семирічній школі навчалося 577 учнів. 1937 року відбувся перший випуск Ладижинської середньої школи, якою вона стала з 1934 року. 1922 року розпочато ліквідацію неписьменності серед дорослого населення, з якою через десять років було покінчено, основна увага зосереджувалася на навчанні малописьменних. Працювали три бібліотеки і клуб. Заслужену популярність здобули гуртки художньої самодіяльності, зокрема співочий, два музичних і драматичний.
Село мало значний загін радянської інтелігенції, яка вийшла з надр трудового народу. В 1940 році було 37 учителів, 29 медичних працівників, а також агрономи, зооветпрацівники, механіки та інші спеціалісти різних ділянок народного господарства і культури. З 1936 року почала виходити районна газета «Більшовицька правда».