Умань, Уманський район, Черкаська область (частина друга)
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4Частина 5
1805 року на військовій службі в Умані перебував видатний український письменник І. П. Котляревський. Зупинявся в місті великий російський поет О. С. Пушкін, проїжджаючи в 20-х роках з Кам’янки до Тульчина. В Умані, очевидно, в дитячі роки бував Т. Г. Шевченко. Великого українського поета-революціонера можна вважати першим співцем героїчної історії цього міста.
Після реформи 1861 року зростала роль Умані як одного з- великих торговельних центрів губернії щодо збуту продукції поміщицьких і селянських господарств повіту. Коли в кінці 1890 року залізниця сполучила місто з Києвом, а в наступному році по другій новозбудованій колії — з Одесою, ринкові операції уманських
купців значно розширилися. Розвивалися ремесла й кустарні промисли. 1870 року тут жив 831 ремісник; було 19 невеликих фабрик і заводів: костопальний, 2 свічкових, 4 тютюнових, шкіряний, пивоварний, 2 екіпажних, 3 цегельні та водяний млин. На цих підприємствах працювало понад 170 робітників. У місті діяли 2 друкарні, літографія і 2 фотографії.
В наступні роки створювалися нові підприємства — чавуноливарний, 2 миловарні і пивоварний заводи, паровий і водяний млини. Найбільшими з них були чавуноливарний завод (88 робітників), гільзова фабрика (50 робітників), тютюнова фабрика (30 робітників), паровий млин (18 робітників). В усіх цих, переважно напівкустарних, підприємствах працювало близько 600 робітників. У лютому 1902 року почав діяти водогін. 1914 року стала до ладу електростанція. Зросла кількість кравецьких, капелюшних, палітурних та інших кустарних майстерень, що обслуговували побутові потреби населення. Невпинно зростала кількість населення Умані. В 1860 році його налічувалося 10 114, у 1900-му — 29 895, а в 1914 році було вже понад. 50 тис. чоловік. Чисельність робітників у промислових підприємствах Умані до 1914 року проти 1900-го майже подвоїлася. Крім того, багато трудящих працювало підмайстрами, вантажниками, візниками, прикажчиками в крамницях тощо. Широко використовувалася жіноча праця. На гільзовій і тютюновій фабриках працювали лише-жінки; вони трудилися по 12—18 годин на добу у темних, вогких, здебільшого підвальних приміщеннях, без додержання мінімальних санітарних вимог. Дівчата-підлітки тут одержували всього по 2—4 крб. на місяць.
Жорстока експлуатація та вигідні торговельні операції дали змогу уманській буржуазії нагромадити значні капітали. Яскравим свідченням цього було існування у 1900 році відділень двох банків (петербурзького торговельно-промислового й київського приватно-комерційного), а в 1914 році функціонували відділення семи банків та сім позичково-ощадних товариств і кас.
Тяжке економічне становище, політичне безправ’я та злиденне існування трудящих створювало сприятливий грунт для революційної пропаганди й боротьби проти самодержавства. Серед робітників Умані в 1897 році поширювалися листівки київського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу». 1903 року в місті діяла соціал-демократична група іскрівського напрямку. Того ж року редакція «Искры» організувала в Умані підпільну друкарню (єдину на Україні) для передруку ленінської газети. Активну участь в роботі друкарні брали агенти «Искры» Максим (особа досі не встановлена) і П. Г. Смідович. Зв’язок з редакцією здійснювався через Н. К. Крупську. Тут передруковано №№ 41 і 43 «Искры» по 3000 примірників. Коли виявилася небезпека провалу, друкарню перевезли до Конотопа. Однак 26 вересня 1903 року. її захопила царська жандармерія.
1904 року в Умані вперше відбулася нелегальна робітнича маївка. Широкого розмаху робітничий рух набув у 1905—1907 рр. 7 лютого 1905 року в переповненому залі театру, коли йшла п’єса О. Л. Суходольського «Хмара», з гальорки посипалися листівки.
З 6 по 15 березня 1905 року страйкували робітники. Страйкарі вимагали скорочення робочого дня з 18 до 10 годин, скасування нічної праці, підвищення заробітної плати на 25 проц. Після III з’їзду партії в Уманській організації РСДРП зріс вплив більшовиків. Під їх керівництвом трудящі міста взяли участь у Всеросійському жовтневому політичному страйкові. З 16 по 20 жовтня тривали багатолюдні мітинги трудящих та учнівської молоді. Протягом кількох днів Умань була оголошена на воєнному стані; на перехрестях вулиць стояли солдати з кулеметами. Керівники демонстрацій і мітингів були заарештовані. 70 учнів було виключено з училища землеробства і садівництва; навчання в ньому припинилося.
Селянство Уманського повіту, як писав у доповідній записці київський віце-губернатор Чихачов, визнавало Уманську організацію РСДРП за свого ватажка. У Київській губернії найбільше випадків розповсюдження революційних листівок було зареєстровано в селах Уманського повіту. 1906 року весь повіт перебував на воєнному становищі: до Умані призначено тимчасового генерал-губернатора, в руках якого зосередили всю повноту влади. Розпочалися масові арешти.
Незважаючи на жорстокі репресії уряду, робітничі мітинги відбувалися у місті і в 1906—1907 рр. Виступами робітників керувала організація РСДРП, у складі якої було немало відданих революції бійців. Серед них молодий революціонер О. А. Піонтковський та інші. 10 квітня 1906 року на квартирі учня училища землеробства і садівництва О. А. Піонтковського жандарми захопили підпільну друкарню місцевої соціал-демократичної організації, підготовлений до видання перший номер газети «Уманский рабочий», багато листівок, червоний прапор, дві печатки тощо. У наступному році поліція викрила бойову дружину організації.
Однак революційний рух не вщухав. Робітничі виступи були і в наступні роки. 1908 року організація РСДРП випустила чимало листівок. 1 травня відбулися страйки й демонстрація; робітники добивалися встановлення 8-годинного робочого дня. В 1911 році торговці змушені були підвищити оплату праці вантажників і візників. Того ж року майже тиждень не працювали деревообробники; в 1912 і 1913 роках страйкували прикажчики, робітники миловарного заводу, млинів та олійниць .
Тяжко жилося трудящим Умані. Незадовільне медичне обслуговування населення призводило до високої смертності. Земська лікарня мала всього 3 лікарі і 60 ліжок, обслуговувала жителів Умані та всіх сіл повіту. 1914 року в місті було 45 приватних лікарів, які подавали медичну допомогу за високу плату.
За переписом 1897 року серед населення Умані неписьменні становили 63,1 проц. Крім церковнопарафіяльної школи, яка існувала з 1859 року, було відкрито ще три таких самих заклади та чотири приватні єврейські початкові школи. З 1869 року почало працювати міське двокласне училище для хлопчиків і дівчаток, з якого наприкінці XIX ст. виділилося окреме жіноче. 1908 року відкрито міське чотирикласне училище. 1913 року міські училища реорганізовано у вищі початкові школи. В 1883 році для привілейованих верств населення відкрито прогімназію; через 13 років вона стала гімназією. З часом кількість середніх навчальних закладів у місті зросла. В 1914 році тут уже було 3 гімназії, 5 середніх училищ (два комерційні, землеробства і садівництва, будівельно-технічне й духовне). В них навчалося близько 2300 дітей привілейованих верств населення. Близько 700 дітей робітників і селян, які жили в передмісті, здобували знання у 8 початкових школах. 1914 року освіту в 3 вищих початкових школах одержували лише 474 учні. На дворічних педагогічних курсах, що готували вчителів для сільських початкових шкіл, навчалося 35 юнаків.
1896 року в Умані збудовано дерев’яне приміщення театру-цирку. Тут виступали колективи корифеїв українського театру — М. Л. Кропивницького, П. К. Саксаганського (1897, 1898 і 1907 рр.), М. К. Садовського (1914 р.), а 1908 року — молода ще тоді, пізніше відома російська радянська актриса, народна артистка СРСР В. М. Пашенна.
Жодного робітничого клубу в Умані не було. Зате існували 4 клуби, які обслуговували міську буржуазію. Єдину громадську бібліотеку, засновану 1897 року,, за наявність у ній творів Т. Г. Шевченка та І. Я. Франка, в травні 1914 року місцеві власті закрили. В місті діяли 7 церков, 19 синагог і молитовних будинків, костьол, кірха тощо.
Царський уряд жорстоко карав усіх, хто брав участь у пропаганді революційних ідей. В 1913 році засновано уманське відділення Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва, яке проіснувало 4 роки.
Дореволюційна Умань привертала увагу визначних людей. Мандруючи по Росії, влітку 1891 року місто відвідав О. М. Горький. 1898 року бувала тут у своїх родичів і Леся Українка.
Перша світова імперіалістична війна важким тягарем лягла на плечі трудового населення Умані, різко погіршила його економічне становище. Більшість робітників і ремісників було мобілізовано до армії і відправлено на фронт. Торговці-приховували продукти й предмети першої потреби, наживалися на підвищенні цін.
Про повалення самодержавства трудящі Умані дізналися 4 березня 1917 року. Управління перейшло до рук місцевих органів Тимчасового уряду. 14 березня на підприємствах розпочалися вибори до Ради робітничих і солдатських депутатів. Через чотири дні було роззброєно поліцію. Фактично Рада розпочала свою діяльність 28 березня. Хоч до її складу входив лише один більшовик—друкар-І. Ю. Урбаліс, проте під тиском трудящих Рада нерідко виступала проти буржуазії та поміщиків. Після опублікування 18 квітня ноти міністра закордонних справ Мілюкова про продовження імперіалістичної війни «до переможного кінця» Рада надіслала Тимчасовому уряду телеграму-протест, заявивши, що підтримує лозунг «мир без анексій і контрибуцій». У місті одночасно діяла гарнізонна Рада* солдатських депутатів.
У травні повернувся з еміграції активний учасник революції 1905—1907 рр. більшовик О. А. Піонтковський. Він і І. Ю. Урбаліс згуртували передових робітників і солдатів, створили з них більшовицьку фракцію Ради, а також розгорнули в масах широку організаційну та агітаційно-пропагандистську роботу, ознайомлюючи їх з Квітневими тезами В. І. Леніна та завданнями партії більшовиків. Післи перевиборів Ради, що відбулися в червні, представництво більшовиків у ній збільшилося. Заклики більшовицької партії знаходили широкий відгук серед трудящих Умані й повіту. Робітники міста наполегливо добивалися запровадження 8-годин-ного робочого дня і збільшення заробітної плати. Селяни часто зверталися до Уманської Ради робітничих і солдатських депутатів у справі розв’язання конфліктів з поміщиками. Солдати рішуче вимагали миру. У серпні застрайкували робітники ‘електростанції, домагаючись збільшення зарплати.
Успішна діяльність уманських більшовиків і зростання їх авторитету викликали занепокоєння і шалений опір місцевої буржуазії, поміщиків та українських буржуазних націоналістів. Повітовий комісар Тимчасового уряду в червні 1917 року оголосив Уманську Раду робітничих і солдатських депутатів самозванним органом і заборонив їй проводити будь-яку роботу в місті та на селах без його дозволу. Проте більшовики через своїх представників спрямовували діяльність Ради. В липні вона почала видавати свій орган — газету «Рабочее знамя».
Під час заколоту генерала Корнілова уманська контрреволюція 27 серпня 1917 року теж підняла голову. Проте її виступ не мав успіху. Революційні робітники й солдати ще міцніше згуртували свої сили. Для захисту населення від можливих заворушень і контрреволюційних виступів Рада на початку вересня створила «Бойову дружину». У вересні група більшовиків Умані встановила зв’язки з ЦК РСДРП(б); до міста з Петрограда стали надходити 15 примірників більшовицької газети «Рабочий путь». Уманська більшовицька організація налічувала в своїх лавах уже понад 150 чоловік.
З великою радістю трудящі Умані й Уманського повіту зустріли перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді. Рішення II Всеросійського зїзду Рад, яким проголошувався перехід усієї влади до Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, а також декрети про мир і землю були близькими й дорогими для всього трудового населення Уманщини. Про це яскраво свідчить телеграма, надіслана 19 листопада 1917 року солдатами автомайстерень 8-ї армії з Умані до Ради Народних Комісарів. У ній заявлялося про визнання Раднаркому центральним органом влади.
Для зміцнення революційних сил Рада робітничих і солдатських депутатів та гарнізонна Рада 15 листопада 1917 року об’єдналися в Уманську Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів. 21 листопада депутати обговорили питання про перехід влади до рук Ради. Однак досягти цього тоді не вдалося. На захист інтересів буржуазії виступила Центральна рада, яка наприкінці листопада надіслала до Умані курінь (батальйон) полку ім. Полуботка. Діяльність більшовиків стала напівлегальною.
В складних умовах відбулося засідання Уманської Ради, присвячене виборам делегатів на І Всеукраїнський з’їзд Рад. Серед обраних 5 делегатів був голова уманського парткому О. А. Піонтковський. 5 січня 1918 року на зборах Уманської Ради О. А. Піонтковський доповів про роботу І Всеукраїнського з’їзду Рад. У той час до приміщення, де відбувалися збори, увірвалися п’яні, озвірілі націоналісти, які розігнали депутатів і вбили О. А. Піонтковського та І. Ю. Урбаліса.
Влада Рад в Умані встановлена 15 лютого 1918 року. Тоді ж розпочав свою діяльність перший Уманський військово-революційний комітет. Ревком з виконкомом Ради, що вийшла з підпілля, зразу ж вжили заходів щодо налагодження в місті нормального життя, боролися з бандитизмом, забезпечували трудящих продовольством, на яке встановили тверді ціни, тощо.
Однак Радянська влада в Умані існувала недовго. 6 березня 1918 року місто захопили кайзерівські війська. Щоб припинити опір населення, окупанти встановили режим жорстокого терору й насильства, грабували й вивозили до Німеччини майно і цінності. У центрі міста стояла шибениця з повішеними.
Група більшовиків, що працювала в глибокому підпіллі, розгорнула широку пропагандистську діяльність не лише в місті, а й на селах. Більшовицька пропаганда підносила революційну активність трудящих. В липні 1918 року застрайкували робітники чавуноливарного заводу «Труд»; 18 липня до всеукраїнського страйку залізничників приєдналися робітники й службовці станції Умань. У серпні підпільна організація створила повітовий ревком, який вів підготовку до повстання. Він розповсюджував листівки, азі вересня почав видавати газету «Известия Уманского уездного военно-революционного комитета (Комитета восстания)». Друкарня уманських підпільників обслуговувала Звенигородський та Липовецький повіти; з жовтня друкувала газету «Прапор комунізму» — орган Черкаського окружного комітету партії. В роботі II з’їзду КП(б)У, що відбувся у Москві, брав участь делегат від Уманської підпільної організації більшовиків.
У листопаді 1918 року в Німеччині сталася революція, яка вплинула на німецькі війська. 10 грудня окупанти залишили Умань. Та боротьба за встановлення влади Рад на Уманщині не була закінчена. До міста вдерся загін буржуазно-націоналістичної Директорії. Наприкінці січня 1919 року влада перейшла до військово-революційного комітету Уманщини. Через тиждень контрреволюційні сили знову оволоділи Уманню. 11 березня частини 2-ї Української радянської дивізії відновили в місті владу Рад. 14 квітня Уманський ревком передав владу новообраній Раді робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Тоді ж надіслано вітальні телеграми В. І. Леніну, ЦВК України, пролетаріатові Угорщини і Виконкому III Інтернаціоналу.
В 1919 році Раді довелося працювати у надзвичайно складних умовах. В повіті лютували куркульсько-націоналістичні банди, організовані білогвардійськими офіцерами і карними злочинцями.
Боротьбу проти контрреволюційних сил очолювала Уманська повітова партійна організація, яка в травні 1919 року налічувала 100 членів. Вона разом з членами Спілки соціалістичної молоді ім. III Інтернаціоналу, створеної 3 квітня, мобілізувала трудящих на боротьбу з класовим ворогом. Активну участь у розгромі частин заколотника Григор’єва і контрреволюційних банд у районі Умані брав секретар ЦК КП(б)У С. В. Косіор. 25 травня під його головуванням відбулися загальні збори уманських комуністів, на яких обговорили заходи боротьби з бандитизмом. Для зміцнення своїх лав було проведено чистку організації від нестійких елементів, обрано новий повітовий комітет партії. У боях з бандами загинули вірні сини партії, що діяли в підпіллі 1918 року, М. В. Давиденко (Чалий), А. С. Страйгородський, П. І. Пічкур, М. П. Монастирський та інші.
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4Частина 5