Умань, Уманський район, Черкаська область
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4Частина 5
Умань — місто обласного підпорядкування, центр однойменного району. Розташована на річці Уманці (басейн Південного Бугу) та автомагістралі Київ— Одеса, за 188 км на південний захід від обласного центру. Залізнична станція і вузол автомобільних шляхів. Населення — 66,3 тис. чоловік.
На території сучасного міста та його околиць виявлено залишки поселень трипільської культури, доби пізньої бронзи, слов’янських — черняхівської культури, VII—VIII ст. та періоду Київської Русі. Поблизу Умані є кургани скіфського часу. Загалом тут досліджено понад 50 різноманітних археологічних пам’яток. Вони стверджують не тільки давнє заселення уманської землі, але й стабільність основних видів занять населення, одним з яких було хліборобство.
Уманщина протягом віків зазнавала нападів різних кочових народів, особливо монголо-татарів, перетворювалася у згарища та руїни. В другій половині XIV ст. вона була загарбана Литвою, а з 1569 року — опинилася під владою Речі Посполитої.
Українські землі, що межували з Диким полем і не були власністю феодалів, польська шляхта вважала за пустині. 1609 року спеціальна комісія сейму Речі Посполитої, оглянувши «пустиню» Умань, описала її природні межі, зазначила існування тут населених пунктів, але жодного з них не назвала. Згідно з сеймовим актом ці землі, згодом названі Уманщиною, були подаровані польським урядом у вотчинне володіння брацлавському старості В. О. Калиновському. В судовому документі 1616 року згадується Умань. Назва поселення, очевидно, походить від назви річки Уманки, яку вбачають у згадуваній Супрасльським літописом 1497 року річці Умі. Можливо, що назва її пішла від втікачів з Полісся, де є невелика Уманка (притока Мостви). Магнат В. О. Калиновський прагнув назвати місто Калинградом, але ця назва не прижилася.
1629 року в Умані налічувалося 1067 димів. У наступні роки залюдненість міста й усієї Уманщини помітно збільшилася за рахунок селян і ремісників, що тікали з західної та північно-західної України. Близько середини XVII ст. місто налічувало 9600 чоловік оподаткованого населення.
Умань, як і інші середньовічні міста, в XVII ст. була ремісничим і торговельним осередком. У передмістях жило хліборобське населення. Магнати здавали села й міста в оренду. 1638 року Умань опинилася в лабетах орендаря-купця з Гданська, який дбав лише про те, щоб дістати з міста якнайбільше користі для себе, а тому діяв, як справжній хижак. Міщани, становище яких було особливо тяжким, вели боротьбу проти своїх гнобителів, що з роками посилювалася.
Після розгрому селянсько-козацьким військом на чолі з Б. Хмельницьким у травні 1648 року шляхетського війська під Жовтими Водами і Корсунем на боротьбу піднялося й населення Уманщини. У червні повстанці під керівництвом І. Ганжі штурмом взяли Умань. Місто стало адміністративним центром Уманського полку, що займав територію на захід від Гірського Тікичу до Південного Бугу. В 1649 році полк складався з 14 сотень і налічував 2949 козаків. Першими полковниками були сподвижники Б. Хмельницького І. Ганжа та Й. Глух. Уманські козаки вписали не одну славну сторінку в історію героїчної визвольної війни. Коронний гетьман М. Потоцький намагався всіма силами знищити Умань, сподіваючись цим приборкати населення значної частини Правобережжя. Проте шляхетські війська, хоч і захоплювали в 1654 році невеликі сусідні фортеці (Синицю, Ягубець, Христинівку, Мошурів тощо), Умані жодного разу здобути не змогли. Збудована козаками уманська фортеця в 50—70-х роках XVII [ст. була однією з наймогутніших на Україні.
Рішення Переяславської ради про возз’єднання України з Росією жителі Умані зустріли з великою радістю. Про це розповідав у посольському приказі в Москві грек М. Константинов, який проїжджав через Україну в січні—лютому 1654 року. Населення Умані прийняло присягу на вірність Росії.
Через рік козацька залога уманської фортеці, яку вінницький полковник І. Богун перетворив у неприступну, витримала наступ головних сил польсько-шляхетських військ. Разом з російськими військами під командуванням воєводи B. Б. Шереметева Б. Хмельницький рушив з українськими військами з-під Білої Церкви на допомогу обложеній Умані. Шляхта змушена була зняти облогу міста й попрямувати назустріч українсько-російським полкам. Шляхетське військо, зазнавши поразки під Охматовим (пізніше місце цього бою названо Дрижиполем), відступило на захід.
Визвольна війна вимагала від усього населення напруження сил і великих матеріальних видатків. Але й за цих умов Умань розвивалася, що засвідчували турецький мандрівник Е. Челебі та П. Алеппський з Сірії. В 60-х роках XVII ст. місто мало добре укріплену фортецю, добротні будинки, кілька церков. Місцеві й заїжджі купці, вірмени, греки, татари та інші вели жваву торгівлю. Привозили сюди товари і купці з Росії. В Умані було багато ремісників-кравців, шапкарів, кушнірів, шевців, ковалів, зброярів.
Однак польсько-шляхетські війська й татари продовжували напади на Уманщину. На допомогу їй сюди не раз приходили козацькі і російські війська. В квітні 1664 року кошовий отаман Запорізької Січі І. Д. Сірко відрядив до Умані загін запорожців на чолі з наказним отаманом С. Туровцем. Разом з січовиками уманські міщани витримали облогу польського ставленика гетьмана П. Тетері. Героїчно-оборонялись уманські козаки й міщани і 1665 року під командою полковника І. Сербина. Коли ж він поліг у бою, 11 червня містом підступно оволодів полковник C. Опара. Уклавши угоду з татарами, він проголосив себе гетьманом Правобережної України. Але через місяць з допомогою турків гетьманство на Правобережній Україні захопив П. Дорошенко.
За Андрусівським перемир’ям 1667 року Умань залишилася під владою шляхетської Польщі. Проте населення міста продовжувало боротьбу проти польсько-шляхетських загарбників, відмовилося коритися П. Дорошенкові. 1670 року Умань захопив ставленик шляхетської Польщі гетьман Правобережної України М. Ханенко. На початку 70-х років під час навали військ султанської Туреччини на Правобережну Україну значна частина міського населення переселилася на Лівобережжя під захист Росії. Уманщина зазнала великих руйнувань.
1686 року Умань лежала в руїнах, була безлюдною, тут кочувала татарська орда. Проте багата земля не могла довго пустувати. В 90-х роках, визволена повстанськими загонами на чолі з С. П. Палієм, Умань стала сотенним містечком Брацлавського полку.
Уманщина знову заселялася. Поверталися з-за Дніпра до рідних осель колишні її жителі. Продовжували тікати сюди кріпаки з підвладних Польщі українських земель.
В 1726 році Умань належала польським магнатам Потоцьким. Власник Уманщини з 1732 року Ф. С. Потоцький володів 400 тис. кріпаків, 70 містами й містечками та кількома сотнями сіл. З усіх його маєтків найбільше прибутків надходило з Уманщини, села якої й саму Умань магнат здавав в оренду.
Соціально-економічний гніт гальмував розвиток Умані. Населення міста у 1768 році не перевищувало 2200 чоловік. З них міщан і селян (українців), які жили в передмісті, налічувалося 1128 чоловік (188 господарств). Населення передмістя відробляло панщину у фільварку.
В Умані щороку відбувалося 12 ярмарків. Один з них — червневий — тривав два тижні. Ярмарки збирали багато українських, російських та іноземних купців, які привозили сюди різні товари. Із Запорізької Січі доставляли коней, рибу, сіль, вовну, хутра тощо.
Польське панство не тільки економічно пригнічувало український народ. Магнати намагалися покатоличити й ополячити населення Умані. З цією метою в 1765 році Потоцький заснував у місті уніатський монастир; наступного року відкрив католицьку базиліанську школу. Для українського населення шкіл не було. Губернатор Умані Младанович намагався витруїти з пам’яті народу його героїчне минуле і навіть заборонив співати українські історичні пісні. Уманський губернатор 1738 року підступно обеззброїв 102 запорожців, які заїхали в місто, і повісив їх. 1740 року тут було страчено ще трьох запорожців, які привезли на продаж рибу; 1749 року — закатовано вісім запорожців.
Українське населення боролося проти феодального гніту й сваволі, що дедалі все більше посилювалися. Гуртуючись в загони, месники-гайдамаки нападали на панські маєтки, зокрема 1737 року напали на Умань; 1749-го — проникли в замок і вбили трьох ксьондзів, а наступного року спалили місто, розправившись із шляхтою. Лише в 1755—1757 рр. народні месники завдали Потоцькому на Уманщині збитків на 120,8 тис. злотих.
Для охорони маєтків від нападу гайдамаків 1761 року в Умані відбудовано фортецю, де перебував полк надвірних козаків.
Нестерпний економічний і національно-релігійний гніт викликав визвольне антифеодальне повстання. Найбільшого піднесення селянський рух на Україні досяг 1768 року. Його очолив запорізький козак М. Залізняк. Зібравши в Холодному Яру під Мотронинським монастирем, поблизу Чигирина, гайдамацький загін, що складався з кількох сот чоловік, він у травні очолив збройну боротьбу проти польської шляхти. Оволодівши рядом міст, М. Залізняк рушив на Умань — опору польських магнатів і католицького духівництва. Коли повстанці 9 червня підійшли до Умані, до них разом з селянами приєдналося понад 400 уманських надвірних козаків на чолі з сотником І. Гонтою. 10 червня об’єднаними силами вони здобули фортецю, в якій ховалися від народного гніву економи, посесори, уніатські ченці, орендарі.
Здобувши Умань, повстанці посилено готувалися до повного визволення українських земель і возз’єднання їх з Лівобережною Україною в складі Росії. Посланці М. Залізняка й І. Гонти з-під Умані розійшлися по Правобережній Україні і писаними відозвами та живим словом піднімали народ на боротьбу. Вони також звернулися з окремим універсалом до селян-поляків, закликаючи їх знищувати своїх панів. Гайдамаки захоплювали та спалювали поміщицькі маєтки і замки, розподіляли між собою панське майно.
Величезний розмах, якого набуло селянське повстання, налякав не тільки шляхетську Польщу, а й правлячі кола царської Росії.
По-зрадницькому, підступно загін царського полковника Гур’єва захопив М. Залізняка, І. Гонту та інших повстанців. Переданий до рук польсько-шляхетської влади, І. Гонта 14 липня 1768 року зазнав у Сербах (на Дністрі) найлютішої кари, яка тривала кілька днів. Але він мужньо терпів ті муки навіть тоді, коли нерви катів не витримували. Після найжорстокіших тортур йому відрубали голову, череп якої довго висів прибитий до брами в Могильові. Страшним мукам піддала шляхта інших борців за волю. За вироком польсько-шляхетських судів повстанців після мук і знущань карали на смерть, четвертували, саджали на палі, вішали відрубували руки, ноги. Особливо люту розправу над повстанцями влаштували в Кодні під Житомиром. Ще й тепер існує прислів’я: «Бодай тебе Кодня не минула». Російських підданих — учасників повстання покарано батогами, затавровано й вислано до Сибіру. Такий вирок був і М. Залізнякові. По дорозі на заслання в слободі Котельві на Полтавщині М.—Залізняк утік, але незабаром його знову спіймали. В 1769 році, за свідченням російського поета Г. Р. Державіна, він сидів під арештом у Москві, звідки, очевидно, і був відправлений до Нерчинська. Та про дальшу його долю немає певних даних. Є припущення, що М. Залізняк утік з каторги і брав участь у селянській війні під проводом О. І. Пугачова.
Героїчна боротьба українського народу та його ватажків, зокрема здобуття Умані, яскраво оспівані Т. Г. Шевченком у поемі «Гайдамаки».
Після придушення народно-визвольного повстання Умань залишилася центром маєтків Потоцького. Уманська комерційна компанія в 1772 році відновила торговельні зв’язки, зокрема із Запорізькою Січчю. Уніатські ченці й ксьондзи знову кривавими насильствами насаджували унію.
Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Росії Умань була повітовим центром Вознесенського намісництва, а в 1797 році — стала центром Уманського повіту Київської губернії.
Умань, як і раніше, залишалася власністю Потоцьких. Початок XIX ст. ознаменувався для Умані побудовою 1802 року в маєтку С. Щ. Потоцького дендрологічного парку, названого «Софіївкою» на честь його дружини Софії. У створенні парку чудово розкрився творчий геній талановитих місцевих кріпаків. Парк став прикрасою міста і слава про нього розійшлася далеко за межами країни.
Перебування повітового центру в приватній власності створювало певні труднощі для державної адміністрації. С. Потоцька протягом півтора десятка років провадила переговори про продаж Умані державі. Але в 1832 році царський уряд конфіскував Умань і всі інші маєтки О. Потоцького за участь у польському визвольному повстанні 1830—1831 рр. Чотири роки містом відала Київська казенна палата, а з 1836 року — військове міністерство. В 1838—1857 рр. Умань стала центром військових поселень Київської й Подільської губерній. Населення міста зростало за рахунок кавалерійських частин і військової адміністрації. Забудовувалися нові передмістя — Солдатська слобідка, Міщанка; на околицю міста було
переселено жителів сусіднього населеного пункту Полянецького, які після 1864 року повернулися до свого села. В 1854 році преса писала, що «Умань — це Київ у мініатюрі». Якщо 1827 року тут жило 5528 чоловік (без населення передмість, яке займалося сільським господарством), то в 1855 році — вже 7714. В Умані було 1806 житлових будинків, з них мурованих — 21. Перша бруківка в місті з’явилася 1853 року на вулиці Садовій, що з’єднала його з парком «Софіївка». З промислових підприємств у 1860 році діяли невеличкі кустарного типу шкіряний, 2 свічкових, медоварний, миловарний і цегельний заводи, 3 тютюнових фабрики.
Після ліквідації 1858 року військових поселень Умань через два роки перейшла у відання Київського цивільного губернатора.
Історія Умані пов’язана також з рухом декабристів на Україні. Тут у 1819— 1825 рр. жив один з керівників Кам’янської управи Південного товариства князь С. Г. Волконський; на нарадах у нього на квартирі бували декабристи П. І. Пестель, В. Л. Давидов та інші. В Умані С. Г. Волконський був заарештований засуджений до 20-річної каторги. Арешти декабристів породили весною 1826 року серед селян Уманщини чутки про появу сина І. Гонти, який мав розпочати розправу з панами. З початку квітня в кількох селах сталися селянські заворушення під керівництвом солдата О. Семенова. Поміщики та їхні управителі, жахаючись повторення 1768 року, тікали до Умані. Але владі вдалося придушити селянські виступи. 150 селян потрапили до в’язниці, а О. Семенова заслали на каторгу.
В першій половині XIX ст. Умань мала кілька медичних закладів: військовий госпіталь, 2 аптеки (одна з них існувала з початку XIX ст.). В місті працювало п’ять лікарів. 1846 року біля входу до «Софіївки» збудовано водолікарню. В місті часто лютувала епідемія холери (1830—1831, 1847, 1848, 1853 рр.).
За час існування військового поселення в Умані не відкрито жодного навчального закладу. В 1831 році разом з уніатським монастирем ліквідовано й утримуване ним училище, в якому польською мовою навчалися тільки діти шляхти. В 40-х роках припинилося також навчання в двох пансіонах для шляхетних дівчат, що проіснували понад двадцять років. Діяли духовне училище, засноване 1818 року, початкова школа для дітей духівництва. Лише 1859 року на ївангородському передмісті в приміщенні волосної управи відкрито початкову школу, де навчалося 20 хлопчиків5. Того ж року з Одеси було переведено Головне училище садівництва; його навчально-виробничою базою стала «Софіївка». З 1868 року училище почало готувати агрономів і сад оводів. Серед учнів цього закладу дітей робітників і селян майже не було.
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4Частина 5