Вільшана, Городищенський район, Черкаська область
Вільшана — селище міського типу, розташоване на річці Вільшанці, притоці Дніпра, за 25 км від районного центру, 23 км від залізничної станції Городище. Населення — 5,1 тис. чоловік. Вільшанській селищній Раді підпорядковані селища Незаможник і Сагайдачне.
Територія сучасного селища в II—V ст. н. е. була заселена племенами східних слов’ян, про що свідчать археологічні розкопки, які проводилися між селами Вільшаною і Журавкою. У письмових документах Вільшана вперше згадується як місто у 1598 році. Її назва походить, очевидно, від річки Вільшанки, відомої з літопису ще з XII ст.. На картах французького інженера Боплана, виданих 1650 року, Вільшана позначена як велике укріплене поселення.
Багато століть тут панували польські феодали, дедалі більше посилюючи кріпосницький гніт. У першій половині XVII ст. соціальне, національне й релігійне гноблення призвело до вибуху народно-визвольної війни 1648—1654 рр. проти польсько-шляхетського панування, у якій вільшанці боролися під проводом козацького полковника Максима Кривоноса, який за деякими відомостями народився у Вільшані. Народна дума «Хмельницький та Барабаш» називає його Максимом Вільшанським. У ті роки Вільшана стала сотенним містечком Корсунського полку. Наприкінці визвольної війни вона налічувала 838 дворів.
Згідно з Андрусівським перемир’ям 1667 року Вільшана залишалася під владою шляхетської Польщі. Магнати ще більше посилили експлуатацію, у відповідь на яку з новою силою розгорнувся народно-визвольний рух. У складі гайдамацьких загонів вільшанці нападали на шляхетські маєтки, наганяючи страх на панів. 1742 року гайдамаки перестріли на шляху до Вільшани шляхтича В. Буяльського, забрали в нього гроші й закладного листа. 1750 року загін О. Письменного відбирав у панів коней. Для розправи з населенням 9 червня 1766 року до Вільшани прибуло кілька тисяч польських солдатів. Крім переслідування повстанців, вони зганяли людей на спорудження військових укріплень («чотири тижні в роботі мучили»), грабували місто. Боролися жителі Вільшани і проти насильного насадження уніатства. 1767 року вони скаржилися переяславському епіскопу, що за відмовлення приймати уніатство штрафують, у священиків і прихожан Вільшани забирають майно.
1793 року Вільшана у складі Правобережної України була возз’єднана з Росією. Власником містечка на той час був пан Енгельгардт, який дедалі більше закріпачував селян. Зокрема, панщину потрібно було відробляти 3—4 дні. Зароджувались капіталістичні відносини. У Вільшані діяли винокурний, цегельний і поташний
заводи, млини. Цукровий завод, побудований 1845 року поміщиками Браницькими, уже 1847 року переробив 9328 берковців цукрових буряків. На підприємствах працювали розорені, позбавлені землі і знарядь праці селяни-кріпаки. Про медичне обслуговування жителів Вільшани ніхто не дбав, так само як і про освіту. Тут була тільки парафіяльна школа, де навчалося 59 хлопців і 37 дівчат.
Після реформи 1861 року становище селян майже не поліпшилося. На 1220 ревізьких душ Вільшани було виділено 2690 дес. землі, у т. ч. 2088 орної. 144 селянські господарства, серед них багато вдів, залишилися без наділу. Поміщик отримав 2754 десятини, прибравши до рук 700 десятин належних вільшанцям за інвентарем 1847—1848 рр.. За одержану землю селяни повинні були сплачувати щорічно по 4771 крб. 54 коп. протягом 49 років.
Обурені грабіжницькою реформою, вони всіляко протестували проти неї. Один київський чиновник особливих доручень, побувавши у Вільшані 1861 року, доносив губернатору, що жінки Вільшани відмовляються відбувати повинності поміщику, оскільки земля наділена тільки чоловікам. Мировий посередник повідомляв 1881 року урядового повітового справника, що не проходить і дня, коли б вільшанські селяни, підбурювані призвідниками, не чинили «беззаконня». Одного разу близько 20 осіб на чолі з К. Руденком з’явилися до нього і заявили: «Заберемо землю у поміщика, бо вона наша». У червні 1872 року сільський сход вирішив повернути назад 700 десятин землі, відібраних поміщиком під час реформи. Коли мировий посередник відхилив цю вимогу, селяни написали про це 1880 року до губернського у селянських справах присутствія. Та замість відповіді власті віддали до суду вільшанських селян К. Руденка, І. Проненка, Є. Тищенка, М. Горшкодера, І. Нестеренка, звинувативши їх у тому, що вони намагалися відібрати землю у графа Браницького і підбурювали до цього всю громаду. Влітку 1883 року Браницький відібрав у вільшанських селян частину громадської землі, позбавив їх випасів, через суд обклав їх великим штрафом. Селяни стійко боронили свої права. Але з допомогою військової сили їх змусили скоритися.
На початку XX ст. процес розшарування серед селян значно поглибився. 859 господарств Вільшани володіли 2514 десятинами землі. Розподілена вона була вкрай нерівномірно: 11,3 проц. мали до 1 дес., 29,4 проц.,—до 2 дес., 16,2 проц.— до 3 десятин. 158 господарств не мали ніякої худоби, робочі коні були лише в 94, воли у 1005. Щоб прогодувати сім’ї, селяни-бідняки наймитували у поміщицьких економіях, у куркулів за третій-п’ятий сніп, працювали на рафінадному заводі (1899 року тут налічувалося 380 чоловіків і 16 жінок).
Частина бідняків наймитувала у заможних власників млинів (у Вільшані було 2 водяні, 5 кінних млинів, 19 вітряків), працювали в кузнях, яких налічувалось 12, інші йшли на заробітки в Таврію, Катеринослав та інші міста.
Щороку у Вільшані навесні й восени відбувалися великі ярмарки, на яких продавалося багато поміщицького хліба, переважно пшениці.
Революційні події 1905—1907 рр. знайшли широкий відгук у Вільшані. Трудящі селяни відмовлялися працювати в панській економії, вимагаючи від управителя підвищення поденної плати. Керівників таких виступів — С. Черничка, А. Тинника, Б. Проненка — було заарештовано. У донесенні повітового справника начальнику губернського поліцейського управління говорилося, що місцевий селянин Л. Є. Тищенко збирав у Вільшані мітинги, на яких закликав ділити поміщицьку землю, не виконувати накази царської влади. 1906 року його було заслано на три роки до Вологодської губернії під нагляд поліції.
Соціальні умови позначилися і на характері побуту та культури Вільшани. В центрі містечка розміщувались будинки поміщика, а також урядовців, які захищали його інтереси. По один бік центральної вулиці стояли криті бляхою будинки багатіїв, по другий — їх крамниці. Хати селян тулилися понад Вільшанкою. їх будували з дерева і глини, вкривали соломою. У Вільшані були аптека, богадільня, невелика лікарня, де від усіх хвороб лікував фельдшер. У додаток до існуючої парафіяльної школи 1871 року було відкрито однокласне народне училище. Більшість мешканців була неписьменною. Оскільки виділених казною коштів на її утримання було замало, селяни щороку вносили по 10 коп. з десятини землі. Навчали дітей в училищі вчитель і священик.
З Вільшаною тісно зв’язане ім’я Т. Г. Шевченка. 1828 року, бажаючи навчитись малювати, допитливий хлопець іде до вільшанського управителя маєтком поміщика Енгельгардта за дозволом навчатися у маляра. Але замість науки його приставили попихачем до панської кухні. Під час подорожі на Україну в 1843—1845 рр. Шевченко заїхав до Вільшани, а 1853 року двічі відвідав її. Село згадується в поемі «Гайдамаки» та в інших творах поета. Понад 8 років у Вільшані жив, а будучи вже відомим художником кілька раз відвідував її І. М. Сошенко, який сприяв викупу з кріпацтва Т. Г. Шевченка.
У Вільшані народився польський живописець — пейзажист Я. Станіславський (1860—1907), який присвятив Україні багато живописних полотен.
Перша світова імперіалістична війна 1914 року згубно вплинула на стан сільського господарства. До армії було мобілізовано всіх чоловіків призовного віку, багато з них не повернулося додому. Лише в 1915—1916 рр., за неповними даними, на війні загинуло 39 вільшанців, пропав безвісти — 21, потрапило в полон — 254. Відчувалась гостра нестача робочих рук. Через часті реквізиції селяни залишилися без тягла. їхні господарства занепадали. Тому звістка про повалення царизму була з радістю зустрінута. Але Лютнева революція не справдила надії трудящих. Справжнє визволення від поміщицько-капіталістичної експлуатації приніс Великий Жовтень.
Після встановлення в лютому 1918 року Радянської влади трудящі приступили до будівництва нового життя. Земельний комітет почав ділити поміщицьку землю і майно. Делегація з Вільшани, очолювана А. Пшеничним, брала участь у скликаному більшовиками в тому ж місяці повітовому селянському з’їзді. Але перші органи радянської влади повинні були припинити діяльність, бо в квітні 1918 року розпочалася окупація повіту австро-німецькими військами. До Вільшани прибули кайзерівські солдати. Вони зігнали населення на площу і кожного десятого покарали різками за розподіл поміщицького майна та землі. В село повернулися управителі панських маєтків, відбирали у селян землю, реманент, чинили розправи.
Жорстокі насильства німецьких окупантів і гетьманців викликали ненависть до ворогів, яка переросла в селянське повстання. На початку червня 1918 року разом з кирилівськими селянами вільшанці активно виступили проти німецького гарнізону, що розмістився в поміщицькому будинку. Командиром повстанського загону був місцевий житель комуніст Ф. Г. Шендрик, начальником штабу А. Пшеничний. Вороги після триденних боїв здались, втративши 85 чоловік убитими. Незабаром прийшли карателі, спалили 42 господарства, розстріляли 12 патріотів. Та не було спокою окупантам. В кінці травня Таращанський партизанський загін, що зупинився в сусідньому селищі Сегединцях, знищив у Вільшані гетьманську варту.
Підпільний ревком, створений восени 1918 року, одразу після вигнання окупантів у листопаді 1918 року оголосив себе революційною владою у волості, розпочав боротьбу за зміцнення Радянської влади, проводив мобілізацію до армії. За тиждень було організовано загін у складі 400 бійців, який відразу згідно з розпорядженням Черкаського ревкому виступив на боротьбу з петлюрівцями. Для охорони революційного порядку у Вільшані залишилося 40 бійців. Згодом місцевий гарнізон виріс до 200 чоловік. Нестачу зброї було виповнено шляхом роззброєння німецького піхотного полку, що повертався на батьківщину.
Боротьба за встановлення та зміцнення Радянської влади у Вільшані здійснювалася під керівництвом партійної організації, що виникла в листопаді 1918 року. Очолював її Г. С. Коваль.
У грудні 1918. року на засіданні Вільшанського волосного ревкому створено п’ять відділів: військовий, юридичний, господарський, культурно-освітній, агітаційний. Комісаром ревкому обраний місцевий житель, колишній шахтар, член більшовицької партії з 1905 року Ф. М. Мороз, революційним комендантом — односелець більшовик Т. К. Шевченко. Тоді ж створено сільський ревком, очолюваний вільшанським селянином-бідняком, колишнім фронтовиком В. П. Шендриком. Волосний військово-революційний комітет своїм наказом від 29 січня 1919 року передав землю і все поміщицьке майно селянам. 12 січня 1919 року націоналізовано Вільшанський цукрозавод, створено комбід. Ревком видавав хліб і цукор сім’ям червоноармійців з поміщицьких економій, вів широку пропагандистську і роз’яснювальну роботу серед населення про перемогу соціалістичної революції та керівну роль більшовицької партії в організації Радянської держави.
Водночас велася значна робота щодо захисту завоювань революції. У взаємодії з червоноармійськими частинами, що рухались з Цвіткового на Христинівку, Вільшанський збройний загін брав участь у розгромі григор’ївців та інших банд під Звенигородкою в травні 1919 року. Згодом загін ввійшов до Звенигородського батальйону.
Коли влітку 1919 року розпочався наступ денікінців, Вільшанський ревком постановою Звенигородської партійної організації був залишений у повіті для підпільної роботи. Всі його члени ввійшли до партизанського загону, що переслідував відступаючих з Києва білогвардійців. Патріоти повністю знищили 2 денікінські військові частини, захопили обоз, обмундирования, гвинтівки, патрони. Партизани допомагали червоноармійцям 45-ї дивізії під командуванням Й. Е. Якіра громити денікінців. 2 січня 1920 року вільшанський революційний загін, очолюваний комуністами, повністю очистив Вільшану від білогвардійців. Ревком проголосив відновлення Радянської влади. В своїй діяльності він спирався на бідноту, яка підтримувала Радянську владу, зокрема на комбід. 1920 року створено сільський комітет незаможних селян у складі 50 членів. За допомогою КНС було зроблено перерозподіл землі. Всі бідняки отримали орні наділи.
Відповідно до рішень 1-го Всеукраїнського з’їзду комнезамів (жовтень 1920 року) вільшанський сільський комнезам приступив до відродження народного господарства, зруйнованого імперіалістичною і громадянською війнами, організовував виконання продрозкладки, вилучав у куркулів лишки хліба, коней для Червоної Армії.
У важкий 1921 рік робота ревкому і комнезаму була спрямована на зміцнення сільського господарства, на боротьбу з голодом, ліквідацію куркульського бандитизму. Комнезам подавав велику допомогу насінням, тяглом і реманентом сім’ям червоноармійців, вдовам, бідняцьким господарствам. Його дії спрямовували два партійні осередки, які 1921 року налічували 13 комуністів, що об’єднувалися в заводській та сільській партійних організаціях. Активно діяли також два комсомольські осередки, які налічували 19 комсомольців. Вільшанці допомогли голодуючим Поволжя. Лише 1922 року вони відіслали їм 4150 тис. крб. грошей, понад 80 пудів борошна.