Бузівка, Жашківський район, Черкаська область
Бузівка — село, центр сільської Ради. Розташована на річці Гірському Тікичу (басейн Південного Бугу), за 18 км на південь від районного центру і залізничної станції Жашків. Через село проходить автомагістраль Київ—Одеса. Населення — 2776 чоловік. Сільраді підпорядковано с. Вільшанку.
Вперше Бузівка згадується на карті Г. Л. де Боплана, який, перебуваючи на службі у польського уряду, в 1630—1648 рр. керував будівництвом фортець на півдні України.
Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. бузівці влилися до повстанських загонів і мужньо боролися проти польсько-шляхетського панування. З 1649 року Бузівка — сотенне містечко Уманського полку 1. Жителі села активно допомагали війську І. Богуна в битві з польським військом у січні 1655 року поблизу Бузівки. Після тривалої боротьби ця місцевість за Андрусівським перемир’ям 1667 року, а потім і за «Трактатом про вічний мир» 1686 року, лишилася під владою Речі Посполитої. Магнати й шляхта водночас з відновленням своєї влади захоплювали землі, перетворюючи селян на кріпаків, змушуючи їх відбувати панщину та різні повинності. Не уникли цієї долі й мешканці Бузівки. Тяжке підневільне життя штовхало селян на боротьбу. 1671 року гетьман Правобережної України П. Дорошенко, який 1669 року уклав ганебну угоду з турецьким султаном, за непокору зруйнував містечко. Жителі Бузівки та навколишніх сіл переховувалися в маньківських лісах, звідки робили напади на своїх гнобителів. Вони брали участь у повстанні 1702—1704 рр. під проводом С. Палія, у гайдамацькому русі, зокрема, в антифеодальному повстанні 1768 року на Правобережній Україні.
1793 року Правобережна Україна, в т. ч. й Бузівка, ввійшли до складу Російської імперії. Селом, як і раніше, на правах вотчини володіли польські шляхтичі. У 1793—1799 рр. лютувала посуха, пішли неврожаї і голод, якого не пережило багато селян.
З 1797 року Бузівка входила до складу Уманського повіту, через два роки — Звенигородського, ще через чотири — знову до складу Уманського повіту, а з 1840 року — Таращанського повіту Київської губернії. 1863 року село стало центром Вузівської волості.
Жителі Бузівки боролися проти панського гніту і в XIX ст. Так, у липні— вересні 1831 року вони відмовилися виконувати панщину. Пані Цивінська скаржилася київському губернатору, що «селяни якусь вільність проголосили», відмовляються відбувати повинності, вимагають для себе продуктів. І на доказ своїх слів наводила такі дані: 20 серпня на панщину повинно було вийти 40 жінок з серпами, вийшло тільки 28, косарів з 13—4. До Бузівки на придушення виступу селян прибула військова команда в кількості 50 чоловік, яка заарештувала організаторів — І. Опришка та X. Науменка. Селяни намагалися їх визволити (у селі тоді жило 593 чоловіка), однак заарештованих відправили до київської в’язниці. Наступного дня в поле не вийшов ніхто. В новій скарзі від 30 вересня поміщиця повідомляла, що справи з панщиною лишилися старими, селяни не відробляють її.
На час реформи 1861 року в селі жило 2139 чоловік. Тут була винокурня, цегельний завод, вітряк і чотири водяних млини. Після реформи жителі Бузівки залишалися тимчасовозобов’язаними і мали відбувати панщину та інші повинності до 1880 року. Побоюючись того, що селяни приєднаються до польських повстанців, царський уряд оголосив про припинення тимчасової зобов’язаності з 1 вересня 1863 року. Селянам було передано 1757 десятин землі, за яку вони повинні щороку вносити до казни по 2851 крб. 77 коп. викупних платежів. У поміщика залишилося 1684 десятини.
На початку XX ст. в Вузівці працювало п’ять вітряків і два водяних млини, дві крупорушки і чотири кузні. Жило тут 3434 чоловіка. Розвиток капіталізму спричинював дедалі більше класове розшарування населення. З 3928 десятин землі поміщикові й церкві належало тоді 2053 десятини, а 584 селянським господарствам — 1875 десятин, тобто на один двір припадало в середньому лише 3,2 десятини. В 1907 році 609 селянських господарств володіли 1709 десятинами (на одно господарство припадало пересічно 2,8 десятини). В 1912 році з 631 селянського господарства 15 — не мали землі, 93 — володіли до 1 десятини, 130 — від 1 до 2 десятин. У той же час 20 господарств мали по 10 і більше десятин. Безземелля й малоземелля змушували бідноту йти в найми до поміщика та місцевих багатіїв або шукати заробітків у Херсонській губернії.
Класова боротьба на селі з кожним роком загострювалася. Селяни виступали не лише проти поміщиків, а й проти місцевих багатіїв, які не менше гнобили їх. Під час революції 1905—1907 рр. біднота Бузівки піднімалася на боротьбу проти своїх гнобителів. У донесенні прокурора Уманського окружного суду читаємо: «В Таращанськім повіті безпорядки охопили значну більшість населених місць, селяни всюди збираються натовпом по 500 чоловік і більше, приходять до місцевих поміщиків і орендарів, погрожують, виганяють з економії як власників, так і службовців. Такі дії відбувалися в … с. Вузівці у поміщика Слухая. Чини поліції арештували найбільш відомих агітаторів і керівників руху, користуючись сприянням військової сили».
В дореволюційний час у Вузівці працював лише один фельдшер, діяли аптека і дві школи: церковнопарафіяльна (з 1859 року) та земська (з 1909 року). Значна частина дітей залишалася поза школою.
Важким тягарем на плечі трудящих лягла перша світова війна. До армії мобілізували працездатних чоловіків. Забрали кращих коней. Обробляти землю не було кому. До того ж селян змушували перевозити казенні вантажі і працювати в панському маєтку.
Лютнева буржуазно-демократична революція зміцнила в селян надію на визволення від тяжкого соціально-економічного гноблення й одержання землі. Та влада залишалася в руках багатіїв, які не поспішали передавати землю бідноті. Селяни перестали виходити на панські роботи. Влітку 1917 року волосні власті Тимчасового уряду скаржилися начальникові штабу Київського військового округу на революційні виступи мас у Вузівці і просили надіслати не менше 200 козаків для наведення порядку.
Після того, як стало відомо про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, в селі було встановлено владу Рад, обрано комісію для розподілу панської землі. Вона взяла на облік всі поміщицькі землі й майно, а також безземельних і малоземельних селян. Однак розгорнути як слід свою роботу комісія не змогла — на початку березня 1918 року Бузівку окупували австро-німецькі війська, потім село захопили петлюрівці. Відновлено Радянську владу тільки в лютому 1919 року. Наприкінці серпня до села вдерлися денікінці. Вигнали їх звідси частини Червоної Армії.
У лісах навколо Бузівки в 1920—1921 рр. орудували різні банди — махновці та інші. Воєнні операції проти них здійснювала 14-а кавалерійська дивізія під командуванням О. Я. Пархоменка. З січня 1921 року поблизу села сталася трагічна подія — в нерівному бою з бандитами О. Я. Пархоменко загинув. В 1949 році на місці загибелі комдива і його товаришів встановлено пам’ятник, на якому написано: «Тут загинув 3 січня 1921 року герой громадянської війни — командир 14 кавалерійської дивізії Олександр Якович Пархоменко з своїми бойовими товаришами».
Після розгрому махновщини весною 1921 року в селі був розквартирований протягом кількох місяців один з підрозділів 2-ї бригади 17-ї кавалерійської дивізії корпусу червоних козаків. Бійці роз’яснювали політику Комуністичної партії і Радянської влади, допомагали селянам засівати землю. Тоді ж у Вузівці створено комітет незаможних селян, який став справжнім організатором мас. Першим головою KHС був О. О. Макарчук. Комсомольський осередок виник літом 1923 року, його секретарем був син селянина-бідняка В. М. Калюжний.
1920 року в селі почала працювати початкова школа, організовано навчалося грамоти доросле населення. Наступного року відкрито хату-читальню з бібліотекою, яку 1923 року перетворено в сельбуд. Тут проводилися голосні читання й обговорення книг, драмгурток готував вистави тощо.
З квітня 1923 року Бузівка — центр сільської Ради новоствореного Жашківського району Уманської округи. В січні 1925 року село відвідав голова ВУЦВКу Г. І. Петровський, який зустрічався з селянами, радився з ними про впровадження колективних форм господарювання.
1926 року тут було 849 дворів, в яких налічувалося 3521 чоловік.
З ініціативи партосередку, що виник 1928 року (перший секретар К. С. Гацанюк), та комнезаму в квітні 1929 року створено ТСОЗ «Колосок». Наприкінці року на його базі створено артіль ім. П. П. Постишева. Через рік організовано другу — ім. Г. І. Петровського, а в лютому третю — ім. Й. В. Сталіна. У них навесні 1931 року об’єдналося 80 проц. господарств села. Колгоспники успішно боролися за соціалістичний шлях розвитку економіки. В 1932 році артіль ім. Г. І. Петровського за виробничі досягнення занесено на районну Дошку пошани, а колгоспникам І. Г. Гацанюку, Г. П. Дзьомі, Г. К. Килимнику та П. Т. Яримчуку присвоєно звання ударника соціалістичної праці.
Спочатку бузівські артілі обслуговувала Жашківська МТС, а в 1935 році МТС створено у Вузівці. Вона мала 20 тракторів. У тому ж році в селі з’явилися перші автомашини, а в 1937-му — комбайни. При МТС існували курси підготовки трактористів і шоферів. Випускники тих курсів успішно працювали на ланах Бузівки і суміжних сіл у довоєнні і післявоєнні роки, а дехто з них ще й нині водить колгоспні машини.
Працівники Вузівської МТС провадили велику організаторську й агротехнічну роботу в колгоспах своєї зони: вивчали грунти, складали сівозміни й карти угноєння ланів. Поліпшення агротехніки вирощування сільськогосподарських культур забезпечувало високі врожаї.
Успіхи на колгоспній ниві принесли достаток трудівникам ланів і ферм. Так, у 1937 році на трудодень було одержано в середньому по 5 кг хліба. За хороші показники М. Ю. Подзерей та X. Г. Шевченко затверджені учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1939 року.
Партійна організація села і сільська Рада вели велику роботу на культурно-освітньому фронті. У 30-х роках в основному ліквідовано неписьменність. 1934 року почала працювати середня школа, в якій здійснювалося політехнічне і трудове виховання учнів. Уроки праці провадились у шкільній майстерні та на дослідному полі.
З початком Великої Вітчизняної війни жителі Бузівки разом з усім радянським народом стали на захист рідної землі. В лавах Червоної Армії били ворога 479 уродженців села. Інші чинили опір фашистам на тимчасово окупованій території. Колишній голова колгоспу депутат Верховної Ради УРСР першого скликання П. П. Давиденко та колишній секретар Жашківського райкому партії К. М. Музика організовували в районі підпілля. Восени 1941 року в Вузівці появилися рукописні листівки із закликом до опору окупантам та висловленням упевненості, що Червона Армія переможе. Але згодом П. П. Давиденка і К. М. Музику схопили поліцаї. Патріоти були замордовані в гестапівських катівнях.
За час окупації фашисти завдали великої шкоди господарству Бузівки. Вони зруйнували МТС, колгоспні садиби, вивезли посівний матеріал, закрили школу і в її приміщенні розмістили поліцейську дільницю. 350 юнаків і дівчат, навіть підлітків, вивезли до Німеччини на каторжні роботи.