Гельмязів, Золотоніський район, Черкаська область
Гельмязів — село, центр сільської Ради, розташоване на правому березі притоки Дніпра Супою, за 12 км від залізничної станції Гладківщина, за 3 км від автотраси Київ — Кременчук — Дніпропетровськ. Населення — 6149 чоловік.
Окремі історики, посилаючись на Іпатіївський і Лаврентіївський літописи, вважають, що село існувало уже в першій половині XII ст., на думку інших — Гельмязів згадується в XIV ст. під назвою Ємесова або Чемосова.
Вперше село згадується у люстрації Київського воєводства за 1616 рік, де Гельмязів іменується «старинным городом» з 40 «послушними» (посполитими) і 100 «непослушними» (козацькими) дворами. Поширення кріпацтва на Лівобережній Україні, зменшення селянського землеволодіння внаслідок розвитку фільваркового господарства шляхти на початку XVII ст. викликало зростання «непослушного» (покозаченого) населення, яке не корилося феодалам, не платило ніяких податків. У Гельмязові росло число утікачів з Правобережжя.
В період визвольної війни 1648—1654 рр. Гельмязів стає сотенним містечком. Представники козаків, міщан і селян брали участь у Переяславській Раді. В січні 1654 року гельмязівці присягнули на вірність Російській державі.
Після возз’єднання з Росією Лівобережна Україна ще, зазнавала нападів загарбників, спустошливі набіги яких дуже перешкоджали розквіту краю. Так, 1661 року Гельмязів зруйнували татари й шляхта. Не сприяла розвиткові села і козацька старшина, яка дбала тільки про збільшення своїх володінь. Отримуючи від царського уряду великі земельні маєтності, вона, крім того, загарбувала козацькі й селянські землі, закріпачуючи бідноту, змушуючи її платити різноманітні податки й побори.
У відповідь на посилення гніту 18 липня 1666 року повстали козаки Переяславського полку. До них одразу приєдналися гельмязівці. Під Гельмязовом і Піщаним відбулися бої між повстанцями, козаками та урядовими військами.
Після придушення заворушень козацька старшина ще більше посилила гноблення, не забуваючи водночас про власні привілеї. Гельмязівський сотник, наприклад, щоденно брав селян і козаків до свого і полковничого дворів для виконання різних домашніх робіт. Полковник Томара, полковий писар, полковий суддя, а також решта козацької старшини — стала кріпосниками, володарями земель і селян Гельмязова та навколишніх сіл. Так, лише полковникові Томарі належали села Підставки, Слобода Богушкова, Нехайки, хутори Каврайські, земельні угіддя в селах Ліпляві, Прохорівці та ін.
1797 року Гельмязів стає волосним центром Золотоніського повіту Полтавської губернії. У першій половині XIX ст. він розвивається і як торговий центр. Через нього везли хліб на Прохорівську пристань. Тут проводилися 4 щорічні ярмарки, що тривали по кілька тижнів, щотижневі базари. Торгували зерном, рибою, сіллю, яку доставляли чумаки, ремісничими виробами, що виготовлялися на місці, а також привезеними з інших міст.
Основна маса населення займалася хліборобством. З ремесел найпоширенішими були кравецтво, шевство, бондарювання, теслярство, ковальство, чинбарство, ткання полотна. Звідси і прізвища жителів села — Коваленки, Ткаченки, Бондаренки, Теслі, Шевці і т. д.
З розвитком ремесел і торгівлі з’явилась потреба в освічених людях. 1846 року в Гельмязові відкрилося парафіяльне училище. 1848 року деяка частина дітей навчалася при найстарішій з церков — Успенській. Заможні батьки наймали грамотних людей для навчання своїх нащадків удома. Іноді це були справжні вчителі, як С. М. Левицький, про якого розповів Т. Г. Шевченко в своїй повісті «Близнецы». 1848 року міністерство державних маетностей відкрило в Гельмязові школу елементарної грамоти.
Не поліпшилось економічне становище селянства і після реформи 1861 року. Лише 205 дес. землі одержали гельмязівці на 122 двори (742 чоловіка). Зростало число безземельних, сільських пролетарів. На 1885 рік містечко налічувало 891 господарство, 4269 жителів, з яких 2969 (547 господарств) були козаки, 708 (152 господарств) — міщани, решта селяни, 40 господарств зовсім не мали землі, 312 — від 1 до 6 дес., у 333 була лише садиба. Зате 29 господарств володіли по 20—50, а 7 — понад 50 десятин. Про скрутне становище селян свідчать і такі дані: 321 господарство не мало чим обробляти свою землю і здавало її в оренду (найчастіше з половини). Як і по всій Україні, з розвитком капіталізму у Гельмязові набула поширення така форма спільної праці, як супряга. Її тут застосовували 192 господарства. Левади, прибережні луки опинилися в руках орендарів-відкупників.
Підприємці-фабриканти втягували селянські господарства в товарне виробництво. На полях і городах стали вирощувати нову культуру — тютюн. Працювали 2 вальцьові млини з паровими двигунами, 34 вітряки, 7 олійниць, 6 кузень, медоварний завод, що потребували робочих рук.
До кінця XIX ст. класове розшарування у Гельмязові ще більше поглибилося. На 1900 рік тут уже 144 безземельні господарства, значно зросла кількість малоземельних. Зате багатіли куркулі: лише тих, що володіли 50 десятинами і більше (а загалом 2495 дес., або чвертю всіх угідь села) стало 24 господарства. На той час у Гельмязові і волості працювало 250 ткачів, 46 кравців, 42 чоботарі, 59 теслярів, 44 колісники, багато ковалів та інших кустарів і ремісників. Хоч самі вони за високі проценти кредитувалися торговою верхівкою, однак, розвиваючи і розширюючи своє ремесло, наймали робітників.
24 власники приватних крамниць тримали в своїх руках усю торгівлю хлібом, рибою, сіллю, а також продуктами сільського господарства, виробами місцевих кустарів та ремісників, фабричними товарами.
Загострення взаємин між багатіями й біднотою вилилися у події революції 1905—1907 рр. У жнива 1906 року найбільш свідомі селяни закликали працюючих на панських ланах вимагати підвищення плати за працю. Багато хто кинув роботу. Зерно перестигало. Полтавський губернатор направив у Гельмязів козачу сотню, з прибуттям якої на базарному майдані сталася сутичка. Козаки орудували нагаями та шаблями. Селянин С. Фортуна був поранений. С. Гарбуз, І. Погребний, Г. Чорненький, Л. Ярмілко за підбурювання односельців вислані за межі губернії.
Про Гельмязів 1909 року писала повітова газета «Слово»: «Дуже велике і убоге наше село. Тут живе кілька дуків—козаків, а то кілька тисяч такої голоти, що хоч напоказ бери». Це видно із третього подвірного господарського земського перепису Полтавської губернії за 1910 рік: 1073 господарства (5579 чоловік) володіли 4143 дес. землі, а 19 великих землевласників 2297 дес. Понад 23 проц. селян мали угіддя менше 3-х десятин, 38 проц. дворів не мали худоби і здавали землю в оренду.
1911 року Гельмязів одержав поштово-телеграфний зв’язок. Проектувалося прокладення залізниці з Золотоноші через Гельмязів—Переяслав на Київ. Але місцеві землевласники на чолі із старостою виступили проти цього. Вони скликали сільські сходи, налякали затурканих односельців «чавункою», а свій протест надіслали до Петербурга. Вони не хотіли втратити частину своєї землі, боялися розвитку капіталізму, проникнення в село пролетаріату. Хоч залізниця не пролягала через Гельмязів, але близькість її сприяла зростанню промисловості. 1913 року тут діяли два миловарні заводи, збільшилася кількість ремісників, кустарів, число сільських пролетарів-поденщиків зросло до 735 чоловік, які взимку перебивалися випадковою роботою, а влітку працювали за десятий сніп.
На початку XX ст. в Гельмязові збудовано земську лікарню на 16 ліжок. Лікар і фельдшер, які тут працювали, обслуговували 18 населених пунктів. 1900 року тільки 130 хлопчиків і дівчаток (на 5600 чоловік населення) навчалося в 1 земській та 2 школах грамоти, однак закінчували курс навчання 10—20 осіб. 1911 року відкрилося вище початкове чотирикласне міське училище. Навчання у ньому було недоступне біднякам. Про убогість тогочасної освіти свідчать такі дані: 1910 року з 2832 чоловіків письменних було 1194, з 2747 жінок лише 3995. В училищі процвітали «палочні» методи виховання. Лише вчитель П. Ю. Воропай гуманно ставився до своїх вихованців, знайомив їх з творами прогресивних письменників, віршами Т. Г. Шевченка, статтями В Г. Бєлінського. Після уроків він керував малярським і музичним гуртками.
У ті роки закінчили училище нині заслужений агроном УРСР С. І. Кирдода, заслужений учитель РРФСР І. С. Лобунець.
1895 року в приватній хаті відкрилася сільська бібліотека, у фонді якої через 5 років було 640 книг.
Імперіалістична війна принесла нові страждання. На фронт було забрано багато чоловіків. Посівні площі значно зменшилися. Збільшилися податки, додаткові повинності. Дізнавшись про Лютневу революцію 1917 року, гельмязівці створили
земельний комітет і почали ділити поміщицьку землю. Налякані багатії благали порятунку у губернського начальства. «Селяни Гельмязова за розпорядженням комітету орють землю Марії Зданович»,— телеграфував 19 липня управитель поміщиці у Полтаву. Прибулі війська припинили поділ землі, але не могли припинити революційної боротьби. Захоплено вітали жителі Гельмязова перемогу. Великої Жовтневої революції. В січні було встановлено Радянську владу, обрано Раду робітничих і селянських депутатів. Але в її складі опинилися представники дрібнобуржуазних партій, які зволікали проведення земельної реформи.
17 березня 1918 року село окупували австро-німецькі війська. У відповідь на терор окупантів по волості розгорнувся партизанський рух. Учитель Гельмязівського вищого початкового училища більшовик П. Ю. Воропай об’єднав повсталих у один великий загін, де була навіть кіннота. Очистивши Гельмязів від окупантів, загін пішов далі і 26 листопада 1918 року почав обстрілювати Золотоношу. У жорстоких боях за неї героїчною смертю загинув П. Ю. Воропай.
У січні 1919 року в Гельмязові відновилася влада Рад. Обраний ревком передав селянам землю. У травні виникли три бідняцькі артілі. В одну з них об’єдналися 24 працездатні бідняки, у другу — 30, про третю, на жаль, нічого, крім реєстраційного номера, не відомо. Їм було передано зруйновані садиби, худобу і майно куркулів. Розгорнулося будівництво нового життя, але в серпні 1919 року його перервала денікінська навала. Ліквідувавши перші артілі, вороги почали переслідувати тих, хто боровся за владу Рад, хто одержував допомогу від неї. Трудящі знову піднялися на боротьбу. Денікінці, лякаючи військовопольовим судом, вимагали від населення здати вогнепальну зброю, навіть мисливські рушниці, а водночас повернути реманент, майно та худобу, одержані від більшовиків. Та гельмязівці не виконували подібні розпорядження. «В селі і в околицях немає порядку»,— скаржився гельмязівський пристав повітовому начальству.
25 грудня 1919 року Гельмязів знову став радянським. Відбудову зруйнованого господарства очолила Рада. Наприкінці 1920 року створено комсомольський осередок, у квітні 1921 року — партійний осередок, секретарем якого був колишній партизан Забайкалля, делегат X з’їзду РКП(б) С. І. Кирдода. 16 серпня 1921 року організовується комнезам на чолі з бідняком М. А. Колісником.
Для захисту населення від терору банд був створений сільський загін самооборони, що приймав на себе перші удари, а тим часом збиралося все чоловіче населення і вступало в бій. Весною 1920 року в одному з боїв загинув юнак-комнезамівець Т. Станіславський, який стримував напад банди. Його ім’я викарбуване на пам’ятнику, що височить на братській могилі героїв громадянської війни.
Після ліквідації банд усі сили було спрямовано на організацію нового життя. У грудні 1922 року машиніст бронепоїзда Т. С. Шульга та С. І. Кирдода створили з 47 бідняків комуну «Іскра», ядром якої стали 3 члени КП(б)У та 10 комсомольців. Комунари отримали захаращену панську садибу. Напівзруйноване, неопалюване приміщення, голод, відсутність одягу, взуття, тягла, реманенту, цькування і терор куркульства — за таких умов працювали комунари. Але віра в краще майбутнє перемагала всі труднощі. Вони послали С. І. Кирдоду своїм делегатом на II Всеукраїнський з’їзд комнезамів, де всеукраїнський староста Г. І. Петровський вручив йому грамоту ЦК ВКП(б) й іменний годинник за організацію бідняків в одну з перших у республіці комуну.
У квітні 1923 року Гельмязів став районним центром.
Міцніла перша в районі комуна «Іскра».
Агроном П. М. Околович налагодив вирощування сортового насіння (пшениці Українка, вівса Перемога, кукурудзи Мінезота 23), що його комунари постачали державним станціям.
Тут виводили породистих коней, свиней, корів.
Для комунарів зводились нові хати, вони жили заможніше, ніж одноосібники, до їх послуг з’явилися їдальня, ясла, клуб, перше в районі радіо, електрика, на свята грав духовий оркестр. Всі діти навчалися в школах. Слава комуни вийшла за межі району. 1928 року про неї демонструвався хронікально-документальний фільм, 1929 року вийшла книга М. Бовкуна «Іскра». Комуна приймала численні делегації та екскурсії. В книзі відгуків є такий запис: «Вражає, якого великого добробуту можна досягнути в короткий час колективною працею. Повернувшись додому, намагатимемось утворити у себе комуну на зразок «Іскри».
У травні 1924 року за допомогою іскрівців у селі організувалась комуна «Зірка». Хоч вона спершу мала тільки 3 коней, 2 волів, 3 дійних корів, бідняки охоче вступали до неї, щоб спільною працею домогтися достатку і добробуту. Г. X. Лаврик у заяві писала: «Цим прохаю комуну «Зірка» прийняти мене в ряди вашої політичної сім’ї, позаяк я батрачка, щороку з чужої роботи не вилажу. Тепер, побачивши своїх сестер, братів-батраків, які живуть самі собі і своєю продуктивністю праці користуються, а ніякого експлуататора-куркуля не почувають, і я бажаю з цими будівниками працювать. Я буду виконувати всі обов’язки, додержуватись вашої комунарської дисципліни. Клянусь батрацькою совістю».
За прикладом комунарів безправні в минулому сільські пролетарі — слюсарі, ковалі, машиністи парових машин та інші — на чолі з учасником громадянської війни, слюсарем-комуністом Г. Г. Стороженном об’єдналися 1924 року в промислову артіль «Енергія», інваліди — в артіль чоботарів та шевців. Поліпшення умов життя в селі припинило відхід населення, і на 1 жовтня 1926 року в Гельмязові уже було 8174 жителі. Працювала семирічка, розгорталася робота серед перших піонерів-спартаківців. Працююча молодь навчалася в школі сільської молоді. Активну роботу вели сельбуд, хата-читальня, червоний куток, бібліотека. Діяли 5 гуртків політосвіти, 5 лікнепів. У зв’язку з потребою агрономічних спеціалістів семирічну школу 1927 року перетворено в агрошколу, яка вже наступного року на окружному конкурсі здобула першу премію за громадсько-корисну роботу.