Піщане, Золотоніський район, Черкаська область
Піщане — село, центр сільської Ради, розташоване при злитті річки Коврайця з Супоєм (притока Дніпра), на автотрасі Київ—Кременчук, за 16 км на північний захід від районного центру і за 18 км від залізничної станції Золотоноша. Населення — 3904 чоловіка.
Ще на початку XX ст. навколо Піщаного височіло 38 курганів різних епох. В одному з них виявлено поховання людини, череп якої пробитий бронзовим наконечником стріли скіфського типу IV—III ст. до н. е. 1961 року в старому руслі Супою знайдено унікальний скарб — набір грецького бронзового посуду для вина V ст. до н. є., човен-однодеревку близько 5 метрів завдовжки та рештки кістяка людини, а на території села — уламки кераміки X—XIII ст.
Перші писемні звістки про Піщане (Пісочен) припадають на третю чверть XII ст. Під 1169 роком у Іпатіївському літописі розповідається про таку подію: «Приде множьство Половець: разделившеся на двое, одни придоша къ Переяславлю и сташа у ПЬсочна, а друзии придоша по одной стороне Днепра и сташа у Корсуня».
Вигідне географічне місцезнаходження на перетині Супою і шляху Переяслав— Жовнине визначило стратегічне значення Піщаного від самого початку існування. Воно відігравало роль міцного вузла оборони в системі Надсупійської стратегічної лінії на південних кордонах давньоруської держави. Часті наскоки половецьких збройних загонів спустошували містечко і загрожували його жителям щоденною небезпекою.
1239 року монголо-татари обложили і знищили Пісочен. Відтоді сліди його на деякий час загубилися.
Наприкінці XVI ст. поселення згадується вже як Піщане або Піщана. Мешканці його зазнавали утисків від феодалів, що ворогували між собою. Не раз вони терпіли від т. зв. наїздів, тобто грабіжницьких набігів сусіднього панства. 1604 року переяславські слуги князів Острозьких учинили напад на «містечко Піщана», пограбували людей, забрали їхню худобу.
У 40-х роках XVII ст. Піщане було одним з укріплених пунктів середньої Наддніпрянщини і відігравало значну роль у політичному житті краю. На Боплановій карті його позначено як місто. 1649 року воно стало адміністративно-територіальним центром сотні Черкаського полку.
Піщанці брали участь у Переяславській раді 6 січня 1654 року і прийняли присягу на вірність Росії. 1667 року Піщанська сотня ввійшла до складу Переяславського полку. На той час Піщане було незначним містечком. Майже єдиний промисел тут складало млинарство.
Нові податки, запроваджені на Лівобережжі після перепису 1666 року (з 19 родин податкових станів Піщаного лише подимного було стягнуто більш як 17 крб.)3 викликали протест селян і козаків. Не стерпівши гноблення, козацькі сотні Переяславського полку, що стояли в Богушковій Слобідці, 1666 року повстали. Після бою в Переяславі вони, переслідувані царським військом, відступили до Піщаного, яке стало одним з опорних пунктів антифеодального Переяславського збройного повстання. У липні тут точилися значні бої, під час яких частина козаків гетьмана Брюховецького, співчуваючи повстанцям, не тільки не допомагала урядовим військам, а й повертала зброю проти них. До Піщаного було стягнуто значні каральні сили.
Козацька старшина та царські воєводи, зосередивши значні військові сили, придушили повстання. Проте населення Піщаного продовжувало боротьбу. 1672 року київське духовенство зазначало, що в містечках за Переяславом, зокрема в Піщаному, «великие шатости».
У той час піщанці зазнавали багато лиха від татарських набігів. 1672 року кочовики, що з’явилися біля містечка, «людей багато в полон забрали і худобу відняли». 1678 року Білогородська орда, вдершись на лівий берег Дніпра, підійшла .до Піщаного. У бою, що зав’язався, козаки взяли кілька полонених. 1692 року татари напали на південну Переяславщину, але їх відбили козацькі полки, серед яких були і піщанці на чолі з сотником Іваном Джеджелієм. З припиненням татарських набігів Піщане втратило оборонне значення. Укріплення занепадало: вал обсипався, а брама поламалась.
У 1729—1731 роках 22 козацькі двори у Піщаному були закріплені за гетьманом. Козаки, крім несення військової служби, виконували численні повинності: давали підводи на різноманітні потреби, сплачували місячні «датки» на утримання компанійців. Старшинська верхівка прибирала до рук кращі землі, греблі та млини. Наприклад, священик, сотник і писар завели собі власні хутори. 1764 року один водяний млин належав сотенному писарю Мелецькому й обозному компанійського полку С. Гайворонському, другий — кантакузенським маетностям. Багаті козаки одержували чималі прибутки з промислів й торгівлі. Піщанський сотник С. Кандиба, наприклад, маючи гуральню, збував вино навіть у Василькові.
Посилення соціального гніту загострювало боротьбу між заможними козаками й селянами. 1767 року піщанські посполиті скаржилися генеральній комісії, що їхні предки користувалися «степком» спільно з козаками. Але останні не допустили посполитих до степу. Селяни ледь животіли і «дійшли до такої крайності, що й денної ЇЖІ позбудуться».
Дедалі гіршало економічне становище й бідного козацтва. 1767 року козаки — найчисленніший стан у Піщаному — налічували 167 дворів і 12 бездвірних хат, або 392 родини чи 1166 чоловік. З них виборні становили 66 дворів, на кожний з яких пересічно припадало 7,7 вола, 5,2 коня і 44 дні оранки (один день дорівнював 3/4 дес.), у підпомічників —2,7 вола, 0,7 коня, 17 днів оранки. У 1767—1768 рр. було 179 бездвірних хат посполитих та підсусідків. Піддані вдови піщанського сотника С. Кандиби відбували 2 дні панщини на тиждень.
1767 року, зі створенням поштової лінії Київ—Кременчук, у Піщаному відкрилася поштова станція, 1781 року, в зв’язку з ліквідацією решток автономного устрою на Лівобережній Україні, Піщане ввійшло до Гельмязівської волості, в другій половині XIX ст. стало волосним центром.
1834 року тут проживало 1149 козаків і 72 державних селян, з них 10 ремісників. Працював 31 млин. Розвитку набуло чумакування.
У другій половині XIX ст. в селі поглиблювалося класове розшарування. За подвірним переписом 1885 року, на 954 господарства припадало 4276 десятин орної землі та 827 десятин сінокосу. 14 господарств зовсім не мали землі. 403 — лише по 1—3 десятини. 453 селянам доводилось орендувати 1613 десятин орної землі. 337 господарств обробляли землю своєю худобою, 150 — найманою, 227 — супрягою. Шукаючи засобів існування, біднота продавала свої робочі руки. 16 чоловік ходили на далекі заробітки, 47 наймитували у піщанських куркулів, 347 займалися кустарництвом. Сільські багатії прибрали до своїх рук 105 вітряків, 11 олійниць, кілька шинків. З 1885 по 1900 рік кількість безземельних бідняцьких господарств зросла з 14 до 25, а тих, що не мали орної землі, — з 174 до 176, що мали менше 1 десятини, з 70 до 904.
Бідняків знесилювали численні податки і платежі. Лише за 1900 рік було сплачено 7393 крб.— державного поземельного податку, повітового й губернського земського, волосного і сільського мирського зборів та страхових платежів.
Аж до XX ст. знахарки і шептуни тримали в своїх руках медичне обслуговування в Піщаному. Лише 1901 року повітове земство обладнало в сільському будинку громади медичну амбулаторію. Але через чотири роки приміщення, за свідченням земців, «прийшло в майже нежилий стан. Межу існування старого приміщення давно вже переступлено».
Царський уряд зовсім не дбав про освіту народу. Тільки 1865 року тут відкрилася початкова парафіяльна, 1878 року — міністерська школи. 1885 року на все село з 4 тис. мешканців лише 208 чоловіків і 3 жінки вміли читати й писати. Серед дітей шкільного віку кожний восьмий був за порогом школи.
Неминучість подальшого зубожіння, поміщицько-куркульське ярмо і безправ’я штовхали селян на активну боротьбу проти гнобителів. 1905 року піщанці збиралися на сходки за селом в урочищі Лахнівщині, читали й обговорювали прокламації. Куркулі презирливо звали їх «лахнівцями».
Навіть у роки реакції жителі села відкрито виявляли своє незадоволення самодержавством. 14 квітня 1908 року на обіді, влаштованому місцевою знаттю, піп виголосив промову за «здравіє государя імператора й усієї августійшої фамілії». У цей час учитель місцевої міністерської школи разом з кількома селянами з Піщаного й ближніх сіл, що стояли неподалік, освистали царських посіпак. За «неблагонадійними» Полтавське губернське жандармське управління встановило нагляд.
У роки реакції посилився процес обезземелення і зубожіння селянства. За переписом 1910 року, з 996 господарств 37 були безземельні, тоді як дворянин М. П. Кандиба володів 100 десятинами землі, паровим млином і гуральнею. Як і раніше, біднота користувалася примітивним реманентом. Вона мала лише 47 плугів. У господарствах багатіїв працювало 5 сівалок, 12 кінних та 1 парова молотарка. Крім того, заможні хазяї володіли 98 вітряками, 7 кузнями, 3 олійницями, 2 паровими млинами, 3 дрібними промисловими підприємствами, 9 крамницями.
Злидні гнали піщанців з рідного села. 86 чоловік ходили на заробітки. 43 убогі родини не мали своїх домівок і бідували в чужих хатах.
Частина населення жила з ремесла. Так, 1910 року тут було 34 теслярі, 33 кравці, 13 шевців, 9 столярів, 23 ткачі, 11 візників, 8 ковалів.
На 1 січня 1915 року в піщанській школі навчалося 103 хлопчики і 14 дівчаток. Сільська бібліотека мала всього 204 книжки. Зате в селі було 7 шинків.
Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року сколихнула народні маси. Але одвічні мрії селянства про землю не справдилися. Тому звістка про штурм Зимового палацу і повалення Тимчасового уряду були зустрінуті піщанцями з особливою радістю. Та Радянську владу одразу не вдалося встановити. На перешкоді стали власті Центральної ради. Громадський комітет під керівництвом незаможника М. П. Яценка намагався конфіскувати поміщицькі землі на користь безземельних, але зустрів упертий опір куркулів, що хазяйнували у волосній управі.
Радянську владу в Піщаному було встановлено 16 січня 1918 року. Створений волосний ревком на першому ж своєму засіданні ухвалив передати поміщицькі землі бідним селянам. Він провів підготовку до виборів волосної Ради робітничих і селянських депутатів, що відбулися в лютому 1918 року. Головою виконкому було обрано селянина-бідняка Ю. Й. Буцика.
Рада конфіскувала землю поміщиків і розподілила її між безземельним селянством. Але завершити аграрні перетворення не вдалося. В березні австро-німецькі війська окупували село.
Почалося переслідування радянських активістів. Улітку місцеві бідняки об’єдналися в партизанський загін під командуванням Ю. Й. Буцика і розгорнули збройну боротьбу проти чужоземних загарбників. Піщанський партизанський загін разом з гельмязівським брав участь у визволенні Золотоноші 27 листопада 1918 року. Однак влада в усьому краї опинилася в руках Директорії. Повстанські загони, в яких було немало піщанців, 25 січня 1919 року відновили в селі Радянську владу.
Частини білогвардійської армії Денікіна, захопивши в серпні 1919 року Піщане, забирали в селян коней, підводи, фураж, хліб, оголосили мобілізацію до своєї армії. Проте мобілізовані не хотіли битися проти Червоної Армії. Чоловіки призовного віку ховалися, а мобілізовані тікали з грабіжницької армії. 25 грудня 1919 року денікінці залишили Піщане під ударами частин 60-ї стрілецької дивізії, якою командував М. Г. Кропив’янський.
У січні 1920 року відновив роботу волосний ревком, а в лютому волосна Рада робітничих і селянських депутатів. Того року з ініціативи Золотоніської повітової організації створено Піщанський комсомольський осередок. 12 грудня виник комнезам, що згуртував сільську бідноту, організував збирання у населення хліба і фуражу для Червоної Армії, проводив хлібозаготівлі. Піщанський волосний виконавчий комітет і сільський КНС заснували споживчий кооператив, що збував сільськогосподарську продукцію і купував реманент, тканини господарчі товари. На кооперативних засадах розпочалося виробництво цегли на двох цегельнях. Волосна партійна організація, створена 1923 року, стала організатором нового, соціалістичного життя. Зокрема, разом з волосною Радою і комнезамом вона здійснила розподіл поміщицьких та надлишків куркульських земель між безземельним і малоземельним селянством.
1922 року в Піщаному налічувалося 1434 двори і 7175 мешканців. Обробляти свою землю селянам-біднякам було дуже важко. Не вистачало насіння, реманенту. 1924 року з 100 господарств 4 не мали реманенту, 65 — коней, 37 — корів. Недорід і падіж худоби поставили селян у скрутне становище. На допомогу їм прийшла держава, виділивши зерно, а також знаряддя праці.
1923 року створено Піщанський район у складі Золотоніського округу. 1929 року Піщане увійшло до Золотоніського району.
Сільська Рада, партійний і комсомольський осередки спрямували свою діяльність на відродження сільського господарства. Працівники агрономічної дільниці, що обслуговувала і8 613 десятин, дбали про розширення площі садів, розвиток городництва й бджільництва, пропагували переваги колективного господарювання. На 1924 рік у районі вже існувало 16 зразкових полів, у Піщаному діяли ветеринарна амбулаторія та агропункт.