Моринці, Звенигородський район, Черкаська область (продовження)
Радість будівництва нового життя перервав підступний напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. 28 липня 1941 року фашисти вдерлися до Моринців. З перших днів окупації німецькі загарбники встановили режим кривавого терору і необмеженого свавілля щодо мирного населення. Вони закрили школи, знищили бібліотеки, по-звірячому вбили 19 чоловік партійно-радянського активу, в т. ч. голову сільської Ради С. Ю. Кулика, секретаря комсомольської організації М. С. Відоменка. До Німеччини на каторгу вивезли 529 юнаків і дівчат.
Та ворогові не вдалося скорити радянських людей. Жителі села виявляли масовий саботаж щодо заходів «нового порядку» загарбників. У Моринських лісах діяв партизанський загін, створений влітку 1943 року. Його очолив А. А. Макартичан.
Партизани зірвали залізничний міст біля села Шестеринець, вчинили кілька диверсій на вузькоколійці, друкували листівки. У партизанському загоні перебували й жителі Моринців Й. П. Гончаренко, М. В. Іщенко, П. М. Шкуруп, І. О. Штанько, О. Я. Шестипалова та інші. Ті, хто залишився в селі, переховували партизанів, постачали їх продовольством. З наближенням Червоної Армії загін активізував свою діяльність, а це занепокоїло фашистів. Для ліквідації патріотів до Моринських лісів вони послали каральний загін. 14 січня 1944 року в районі старого лісництва відбувся бій. В зв’язку з чисельною перевагою окупантів партизани змушені були відступити до Шестеринських лісів. Через три дні вони з’єдналися з частинами танкової дивізії 1-го Українського фронту, яка прорвалася в тил ворога. Саме в цей час, 24—25 січня 1944 року, розгорнулася Корсунь-Шевченківська битва. 28 січня, долаючи шалений опір ворога, 21-й стрілецький полк 180-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту, визволив Моринці. В селі перебував штаб генерал-полковника танкових військ П. О. Ротмістрова — командуючого 5-ю гвардійською армією 2-го Українського фронту. Після закінчення Корсунь-Шевченківської битви у Моринцях відбулася нарада командирів частин та з’єднань — учасників битви, якою керував командуючий 2-м Українським фронтом генерал армії І. С. Конєв.
У роки Великої Вітчизняної війни понад 1000 жителів села перебували в лавах Червоної Армії, з них 386 не повернулися з війни, 549 відзначені урядовими нагородами. Серед них — майор Г. Д. Попович (1905—1966 рр.), удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу, і підполковник Д. С. Овчаренко, нагороджений 1941 року орденом Червоного Прапора. Відважний син українського народу Д. С. Овчаренко похований у братській могилі в селі Кочетовці Воронезької області.
В перші дні після визволення приступили до відродження зруйнованого колгоспного господарства. Адже за роки війни загарбники знищили 6 приміщень колгоспних тваринницьких ферм, вивезли 507 голів великої рогатої худоби, 496 свиней, 157 коней. В неймовірно тяжких умовах, коли ще йшла війна, при відсутності техніки, майже вручну, силами жінок, стариків і підлітків робилося все можливе, щоб вчасно засіяти поля. Ремонтувалися уцілілі господарчі приміщення. Одночасно йшла і відбудова села. Відновив роботу пологовий будинок, через деякий час відкрили лікарню. У березні 1944 року, майже після трирічної перерви учні сіли за парти. Почали працювати сільський клуб і бібліотеки.
1944 року в артілях виростили пересічно по 10 цнт зернових з га, зокрема пшениці — по 14,2 цнт. Споруджувалися нові приміщення тваринницьких ферм. Зібравши врожай, колгоспи внесли до фонду допомоги Червоній Армії 1500 цнт хліба. Після повернення фронтовиків було зміцнено кадрами головні виробничі ділянки колгоспів. За своєчасне і якісне збирання врожаю ранніх зернових 1947 року артіль ім. Шевченка першою занесена на районну Дошку пошани. Внаслідок зусиль комуністів та усіх трудівників села в цьому році освоєно довоєнну посівну площу, а 1950 року відновлено врожайність і поголів’я худоби.
Дальший розвиток господарства обумовив укрупнення артілей. 1950 року вони об’єдналися в одну — ім. Т. Г. Шевченка. Це дало позитивні наслідки. 1953 року зібрано з кожного га пересічно по 15 цнт зернових, по 153 цнт цукрових буряків. Цього ж року свинарка П. 3. Пономаренко виростила по 24 поросят від кожної свиноматки, а 1954 року ферма № 2 одержала в цілому по 23,2 поросяти від свиноматки. Кращі свинарки були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки.
Особливо натхненно працювали колгоспники у 1957 році. Змагаючись на честь 40-річчя Великого Жовтня, ланки, бригади, працівники ферм з честю виконали взяті ними підвищені соціалістичні зобов’язання. Зібрано зернових по 18 цнт з га, цукрових буряків — по 193 цнт. Того ж року колгосп зайняв перше місце в районі по надоях молока й одержав перехідний Червоний прапор. 1960 року, щоб піднести рентабельність відстаючих артілей, до колгоспу ім. Т. Г. Шевченка приєднано колгосп ім. Третьої п’ятирічки села Гнильця (як третю виробничу дільницю), а в січні 1964-го — артіль ім. Жовтневої революції села Будищ (як четверту виробничу дільницю). В зв’язку із 150-річчям з дня народження Т. Г. Шевченка 1963 року колгосп ім. Т. Г. Шевченка перейменовано на «Батьківщина Шевченка».
Самовідданою працею сільських трударів колгосп «Батьківщина Шевченка» перетворився на велике багатогалузеве механізоване господарство зерново-тваринницького напряму.
Основні зернові культури — пшениця, кукурудза і горох, з технічних — цукрові буряки та соняшник. Допоміжними галузями є садівництво і городництво. Колгосп має понад 300 га саду, пасіку, що налічує 230 бджолосімей, 8 ставків площею 32 га. За колгоспом закріплено 6 тис. га землі, з них орної — 3,8 тис. га.
Колись Т. Г. Шевченко в повісті «Наймичка» писав: «О, агрономы-филантропы. Выдумайте вы вместо серпа какую-нибудь другую машину, Вы этим окажете величайшую услугу обреченному на тяжкий труд человечеству». Мрія великого мислителя здійснилася в наші дні. На колгоспній землі «Батьківщина Шевченка» тепер працює 43 трактори, 25 різних комбайнів, 35 автомашин і багато іншої сільськогосподарської техніки. Економіка господарства невпинно зростає. 1971 року середня врожайність зернових становила 32 цнт, цукрових буряків — 331 цнт з га. На 100 га сільськогосподарських угідь вироблено по 439 цнт молока. Понад план здано державі за роки восьмої п’ятирічки 1187 тонн зерна, 1500 тонн молока, 60 тонн м’яса та 80 тис. штук яєць.
Збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, підвищення рентабельності господарства зумовили зростання доходів колгоспу, його трудівників. З 1967 року тут запроваджено грошову оплату праці трудящих. Для пенсійного забезпечення колгоспників відраховується понад 180 тис. карбованців.
Самовіддана праця колгоспників відзначена урядовими нагородами Батьківщини. Ордена Жовтневої Революції удостоєно П. В. Білика — голову колгоспу, депутата обласної Ради депутатів трудящих; О. Д. Романенка, який з 1933 року працює бригадиром тракторної бригади; орденом Трудового Червоного Прапора — Г. С. Гончаренка, колишнього ланкового садово-огородньої бригади; орденом «Знак Пошани»: Г. Д. Бойко — завідуючу тваринницькою фермою, Г. С. Аркушу —ланкову; свинарок Д. К. Драч і П. М. Кулик, секретаря партійної організації Г. Д. Романенка. 24 трудівникам присвоєно звання почесного колгоспника.
Моринський колгосп «Батьківщина Шевченка» підтримує тісний зв’язок з робітниками м. Ватутіного. Шефи — робітники Ватутінського шахтобудівного управління у 1964—1967 рр. налагодили в селі водопостачання, збудували кормоцех, електрифікували птахоферму, спорудили 3 ставки, допомогли в експлуатації піщаного кар’єру та ремонті сільськогосподарської техніки. Товариські зустрічі, взаємні звіти про роботу ввійшли в традицію. Провадяться спільні вечори трудової слави, на яких передовики виробництва діляться своїм досвідом роботи.
Спрямовуючою й організуючою силою в колгоспі є партійна організація, яка налічує 118 комуністів, і сільська Рада, до складу якої входять 50 депутатів. їх бойовий помічник — комсомольська організація, в лавах якої понад 250 юнаків і дівчат. Вони й очолили рух за комуністичну працю. 71 член партії безпосередньо працює в колгоспному виробництві. Всі комуністи та актив села навчаються в школах партійної освіти і передового досвіду.
На території Моринців 3 промислових підприємства. З 1959 року почав діяти цегельний завод, продукція якого йде на спорудження нових будинків у селі. Харчокомбінат, споруджений 1963 року, щорічно в середньому виробляє 27 тис. цнт хліба, 400 цнт ковбасних виробів, 360 цнт копченої риби. Працює на ньому 76 чоловік. Для кращого обслуговування населення при колгоспі створено комунгосп, який займається будівництвом та ремонтом жител колгоспників і службовців, а також постачанням палива і гасу, будівельних матеріалів.
За післявоєнні роки змінився і зовнішній вигляд села, яке починає набувати рис селища міського типу. За рішенням Ради Міністрів УРСР тут збудовано громадський центр села з палацом культури із залом на 550 місць, відкрито великий на кілька відділень універмаг, продовольчі магазини, культмаг. Працюють комбінат побутового обслуговування з кравецькою і взуттєвою майстернями, фотоательє, банно-пральний комбінат, кафе, їдальня. У селі є пошта, телеграф. До послуг гостей і туристів — гарний, зручний готель. Велику роботу проводить сільрада щодо благоустрою села, озеленення вулиць і територій підприємств та установ. Так, за 1964—1971 рр. в селі збудовано 4,5 км тротуарів, встановлено електричні ліхтарі на центральній вулиці і площі, висаджено понад 5 тис. ялинок, каштанів і декоративних кущів.
Через Моринці прокладено асфальтоване шосе, яке з’єднало село з головними автомагістралями. Відкрито регулярне автобусне сполучення з райцентром, Городищем, Черкасами, Києвом.
На увічнення пам’яті односельців, що віддали своє життя в боротьбі за владу Рад, у селі встановлено обеліск Слави з вічним вогнем, відкритий у дні святкування 50-річчя Радянської влади на Україні. Відзначаючи заслуги односельців Героя Радянського Союзу Г. Д. Поповича і підполковника Д. С. Овчаренка, сільська Рада присвоїла кращим вулицям села їх ім’я і встановила меморіальні камені на їх садибах. 1956 року в селі відкрито пам’ятник Т. Г. Шевченку.
Сільська Рада постійно дбає про дальше впорядкування села, про створення в ньому зразкового громадського порядку та відмінного санітарного стану. Протягом 1957—1970 рр. збудовано 376 добротних жител, покритих залізом або шифером. На всесоюзному огляді-конкурсі радгоспних і колгоспних селищ на кращу забудову і благоустрій у 1970 році село Моринці визнано одним із кращих, і серед інших 25 сіл Радянського Союзу відзначено дипломом 1-го ступеня.
Велика увага приділяється охороні здоров’я трудящих. У мальовничій місцевості розташоване медичне містечко: центральний корпус лікарні, амбулаторія, парк для відпочинку хворих. Тут є фізіотерапевтичний і рентгенологічний кабінети, пологовий відділ, клінікодіагностичне та хірургічна відділення. В лікарні працює 50 медичних працівників. У чотирьох дитячих яслах і дитячому садку виховується 300 малюків.
До Великої Жовтневої соціалістичної революції близько 90 проц. жителів Моринців були неписьменними. Та з цією тяжкою спадщиною минулого покінчено ще до війни. Тепер у селі — середня та початкова школи, де здобувають освіту понад 700 учнів, працює 38 учителів, з них вищу освіту мають 29. При середній школі є кімната-музей Т. Г. Шевченка, ленінська кімната та зал революційної, бойової і трудової слави. 50 дітей з віддалених кутків та інших сіл живуть у шкільному інтернаті.
Широкий шлях до освіти й науки відкрито перед нащадками Тараса. Якщо за царизму серед селян не було жодної людини з вищою освітою, то за роки Радянської влади середню освіту здобули 1221 чоловік, вищу — 232. Моринці дали країні понад 140 офіцерів Радянської Армії, 150 учителів, 11 лікарів, 170 кваліфікованих працівників сільського господарства та багато інших. У селі тепер працюють понад 50 фахівців з вищою та 300 із середньою освітою.
Уряд гідно відзначив працівників народної освіти. Колишнього директора школи, викладача української літератури, який віддав педагогічній роботі майже 50 років життя, В. Я. Данильченка нагороджено орденом Леніна, йому присвоєно звання заслуженого вчителя УРСР. Цього звання удостоєна 1966 року директор початкової школи Т. І. Дремлюк. Чимало уродженців села стали громадськими діячами, науковцями. Так, Я. П. Білоштан — доктор філологічних наук, професор Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, А. П. Білоштан, П. П. Гончаренко, В. У. Данильченко, М. Ю. Колісник, О. П. Самійленко — кандидати наук.
На центральній площі села — новий будинок культури, де працюють музична школа, народний університет, зал історії села, різні гуртки художньої самодіяльності. Агіткультбригада обслуговує також населення навколишніх сіл. З самодіяльних гуртків найбільшу популярність завоював хор, репертуар якого досить різноманітний.
До Моринців приїжджають видатні майстри і творчі колективи з різних областей та республік нашої країни. Тут бували з концертами: народний артист Радянського Союзу І. С. Козловський, державна заслужена капела бандуристів УРСР, державний заслужений, український народний хор під керівництвом Г. Г. Верьовки, ансамбль танців народів Сибіру, Черкаський державний заслужений український народний хор та багато інших.
В життя трудівників села входять сучасні радянські обряди: проводи до лав Радянської Армії, свято першого снопа, посвячення в хлібороби, урочиста реєстрація новонароджених і шлюбу. Життя села Моринців 60-х років XX ст. відображено в кінокартині «Гомін степів», створеної за сценарієм І. П. Безпалого.
Хвилюючою подією в житті радянського народу та всього прогресивного людства світу було широке відзначення славного 150-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка. До цієї знаменної дати готувався увесь радянський народ, готувались і його земляки. 5 березня 1964 року в селі відкрито меморіальний камінь з написом: «Тут стояла хата, в якій народився великий український поет, революціонер-демократ Т. Г. Шевченко».
9 березня в будинку культури відбулося урочисте засідання, присвячене ювілею Т. Г. Шевченка, в якому взяли участь представники сіл Моринців, Шевченкового, Будищ, Гнильця, Вільшани, Вільхівця, Лисянки та міст Звенигородки, Ватутіного, Черкас і Києва. Особливо знаменним і хвилюючим було народне свято. До пам’ятника Кобзарю зібралися тисячі людей.
Сюди прибули учасники свята — діячі науки, культури і мистецтва. Серед них — посланці з Польщі, НДР,Канади, Англії, Індії, Японії — представники з 43 країн світу. Учасниками форуму були 150 делегатів із братніх союзних республік та письменники М. С. Тихонов, М. П. Бажан, О. Є. Корнійчук, народний художник СРСР В. І. Касіян, композитор, заслужений діяч мистецтв УРСР А. Й. Кос-Анатольський, народний артист СРСР К. Ф. Данькевич та інші представники літератури і мистецтва. Відбувся багатолюдний мітинг, на якому виступили з привітаннями голова колгоспу «Батьківщина Шевченка» С. С. Харсун, письменники М. С. Тихонов і О. Т. Гончар, представник з Канади. Потім відбулося покладання вінків та живих квітів до підніжжя постамента пам’ятника Т. Г. Шевченку та біля меморіального каменя. В повітрі над священною землею Тараса звучали його пісні «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої, думи мої».
У будинку культури за дорученням уряду академік О. Є. Корнійчук вручив дипломи лауреатів Державної премії Української PСP ім. Т. Г. Шевченка поету М. С. Тихонову і народному художнику СРСР В. І. Касіяну. Так земляки геніального поета відзначили 150-річчя з дня його народження, яке стало всенародним святом.
Трудящі з усіх куточків Радянського Союзу, прогресивні люди всього світу приїжджають відвідати священні місця і землю, по якій в дитинстві «малими ногами ходив та плакав» Тарас, землю, политу колись гіркими сльозами тисяч селян-кріпаків, нині вільну, де у сім’ї вольній, новій, живуть Кобзареві правнуки і земляки. Протягом 1964—1971 років садибу і музей Т. Г. Шевченка в Моринцях відвідало понад 75 тис. чоловік. Тут побували делегації з Польської Народної Республіки, Чехословаччини, Німецької Демократичної Республіки, Канади, Італії, Сірії та інших країн світу.
Великий поет писав не лише про минуле і сучасне йому, він палко мріяв і про краще майбутнє, де «врага не буде, супостата», а «буде син і буде мати, і будуть люди на землі». Такий час настав. Великий Жовтень відкрив трудящим шлях у світле майбутнє. Ним гордо і упевнено ідуть славні трудівники Моринців, примножуючи і звеличуючи духовні й матеріальні багатства соціалістичної Вітчизни.
М. Й. ТЕРЕЩЕНКО