Моринці, Звенигородський район, Черкаська область
Моринці — село, центр сільської Ради, розташоване за 35 км від райцентру. Населення — 3279 чоловік. Сільраді підпорядковане село Гнилець.
На території села виявлено поселення черняхівської культури.
Перша писемна згадка про Моринці належить до середини XVII ст. 1648 року, на початку визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. через Вільшану на Моринці проходив загін Максима Кривоноса чисельністю 6 тис. чоловік. Через 10 років село згадується серед маетностей, що належали К. Виговському. 1730 року тут налічувалося 50 дворів. Наприкінці XVIII ст., коли селом володів поміщик В. В. Енгельгардт, у ньому мешкало 1347 чоловік, було 169 дворів, із них 76 — без будь-якого тягла. Поміщик стягував з села 664 крб. чиншу. Жителі, крім хліборобства і скотарства, займалися чумацьким промислом.
Моринці — батьківщина матері великого сина українського народу, безсмертного Кобзаря — Т. Г. Шевченка, який народився тут 9 березня 1814 року в родині селянина-кріпака. Наприкінці 1815 року сім’я Шевченків переїхала до сусідньої Кирилівки, звідки був родом батько поета. Малий Тарас не раз відвідував Моринці, гостював у діда Якима і бабусі Маланки, захоплено слухав їхні казки та перекази про історичне минуле. Через багато років у поемі «Гайдамаки» поет згадував:
«…Давно те минуло, як, мала дитина,
Сирота в ряднині, я колись блукав,
Без свити, без хліба, по тій Україні,
Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв.
Давно те минуло, як тими шляхами,
Де йшли гайдамаки,— малими ногами
Ходив я, та плакав, та людей шукав,
Щоб добру навчили».
На все життя зберіг Т. Г. Шевченко синівську любов до своєї батьківщини. Через багато років, приїхавши з Петербурга на Україну уже відомим поетом і художником, у 1843 році, відвідує він рідне село. Двічі приїздив Кобзар у Моринці 1845 року. Востаннє довелося йому побувати тут уже після десятирічної солдатської каторги — в 1859 році.
Власник села поміщик Енгельгардт весь час посилював визиск селян, що викликало з їхнього боку опір. 1818 року у відповідь на відмову селян коритися наказам управителя в Моринці вступив загін солдатів. У сутичці, яка сталася між ними і кріпаками, 3 солдати та 18 селян було вбито.
У 40-х роках XIX ст. на Правобережній Україні було проведено інвентарну реформу, яка мала на меті зміцнення кріпосницьких відносин. За інвентарними правилами, укладеними 1845 року, для Кирилівського маєтку, куди входило і село Моринці, панщина встановлювалась залежно від майнового стану господарств. Правила встановлювали дуже високі денні уроки робіт, фактично селяни повинні були працювати цілий тиждень. Оскільки поміщик використав укладення інвентаря для нового збільшення розміру повинностей, жителі Моринців та інших сіл виступили проти введення цих «правил».
Злиденне життя селян поєднувалося з жахливими житлово-побутовими умовами. Усім відомий малюнок Т. Г. Шевченка — хата його батьків у Кирилівці: низька, похила хатина із злинялою солом’яною стріхою, маленькі й підсліпуваті віконця, розсохлі двері, нерівна глиняна призьба. Такі ж хати були й у Моринцях, їх налічувався тут не один десяток. Лікарів у селі не було, «лікували» хворих баби-шептухи. Не краще було й з освітою. Лише 1860 року в Моринцях відкрито на кошти селян парафіяльну школу.
Внаслідок реформи 1861 року новий власник Моринців Браницький нещадно пограбував селян: вони одержали всього 1805 десятин землі, в т. ч. 83 десятини непридатної, за яку повинні були сплатити 66 937 крб., а якщо врахувати 6 проц. річних протягом 49 років, то — 196 795 карбованців.
Здійснення реформи в Моринцях супроводжувалося значними заворушеннями. Вважаючи себе пограбованими, селяни, очолені односельцями Ф. Відоменком та Є. Левченком у 1862 році відмовилися сплачувати оброк і підписувати уставну грамоту. До села прибули сотня козаків та ескадрон драгунів. Керівників виступу заарештували. Спроба селян визволити їх успіху не мала. Рух був придушений, частину селян покарано різками. Однак репресії не припинили наростання незадоволення. У вересні 1863 року в Моринцях стався новий виступ селян. На цей раз вони зажадали скасування уставної грамоти. Переляканий старшина мусив виконати селянську вимогу та повернути уставну грамоту. Одержавши її, селяни відправили грамоту до мирового посередника, але той відмовився її прийняти. На зворотному шляху грамоту загубили. Винуватця тієї втрати Е. Хамка кинуто до Звенигородської в’язниці. Продовжуючи боротьбу, селяни надіслали до київського генерал-губернатора ходаків К. Шкурупенка і Р. Кононенка, але й ті нічого не добилися. Вважаючи рух селян Моринців небезпечним, повітові власті надіслали сюди пристава із сотнею козаків. На сходці селяни заявили, що оброку не платитимуть, доки з Києва не повернуться їх ходаки. Після того, озброївшись вилами, вони вирішили піти на допомогу повсталим жителям села Лисянки, куди для екзекуції прибуло два ескадрони гусар і сотня козаків. Рішучий виступ селян силою зброї теж було придушено, а кількох активних учасників засуджено на тривалі строки ув’язнення.
1866 року в Моринцях мешкало 2507 чоловік, налічувався 401 двір, 3434 десятини землі, з них поміщикові належало 1577, церкві — 52,1 десятини землі. Після реформи відбувався інтенсивний процес соціального розшарування селянства. 1897 року у Пединівській волості, до складу якої входили тоді Моринці, 38,3 проц. населення становили безземельні селяни. На душу населення у волості припадало всього 0,45 десятини землі. На один двір пересічно було 0,3 коня, 0,5 великої рогатої худоби, 1,3 вівці і 0,2 свині. Це яскраво свідчило про повне зубожіння основної маси селянства. Тому й не дивно, що частина його йшла на заробітки: на цукрові заводи й будівництво, частина займалася ремеслами: ткацтвом, гончарством, пошиттям взуття, ковальством. Виготовлені речі продавалися на щотижневих базарах.
У 1900 році населення Моринців порівняно з 1866 роком зросло вдвоє і становило 4056 чоловік. Гостра нестача землі та злидні примушували жителів села орендувати землю в поміщика або куркулів на кабальних умовах. Так, уповноважені селянської громади в скарзі до уряду зазначали, що поміщик здає куркулям в оренду землю по 8 крб. за десятину, а вони беруть з населення по 20 карбованців. Таке становище викликало справедливе обурення трудящих. У 1905 році революційне піднесення охопило і Моринці. Початок революційній пропаганді на селі поклав учитель 3. К. Кононенко. Разом з ним тут діяла група, до якої належали 3. О. Поліжай, О. Д. Жорновий, Ф. С. Шкільний, Ю. Д. Лейбенко, С. Милокоста та інші. Вони поширювали листівки, прокламації і брошури, скликали збори селян, на яких розповідали про революційну боротьбу в країні, закликали до знищення царизму і поміщицького землеволодіння. Так, С. Д. Жорновий, який приїхав з Одеси, де працював на заводі, розповідав про повстання на броненосці «Потьомкін», про загальний страйк робітників міста. До села надходила революційна література з Умані, Одеси, Києва, Петербурга. 1906 року з Петербурга до Моринців поштою надійшла посилка, в якій було 217 примірників прокламацій, брошур і листівок.
В кінці травня 1905 року понад 300 жителів Моринців на чолі з В. В. Гордіюком, О. Т. Романенком та П. В. Гончаренком з’явилися до економії поміщика Чернецького і зажадали підвищення оплати праці. Коли ж ця вимога була відхилена, натовп рушив у поле і примусив працюючих припинити роботу. Доставивши плуги до економії, селяни розігнали панських службовців, а В. В. Гордіюк заявив, що коли вимога селян не буде задоволена, вони зруйнують економію. Повсталі спалили господарство куркуля Кубишкіна, хліб і молотарку в економії. Але й цей виступ було придушено. Наступного року поміщиця загарбала ставок та урочище Салижине, яке належало селянам. Коли ж вони, очолювані О. Терещенком, М. Манькутою та П. Гончаренком, зробили спробу повернути це, приїхав пристав з 10 стражниками, заарештував 36 чоловік, а ставок і земля залишилися за графинею.
У роки реакції царизм нещадно розправлявся з революційно настроєним населенням. 1908 року заарештовано й засуджено на 3 роки заслання до Олонецької губернії С. Д. Жорнового, 3. О. Поліжая, Ю. Д. Лейбенка, як «найзапекліших прихильників революційного руху». Ф. С. Шкільний втік до Австро-Угорщини, але був виданий царським властям і засуджений до 12 років каторжних робіт.
Столипінська реформа поглибила процес соціальної диференціації села. 1912 року з 766 селянських господарств, які володіли 1537 десятинами землі, 125 мали до однієї, 195 — до двох, 272 — до трьох десятин землі. І лише одне володіло 10 десятинами. 111 селянських дворів зовсім не мали худоби. Отже, основна маса селян була бідняцькою. У пошуках заробітку деяка частина жителів займалася ремеслами. З 890 дворів 8 жили з гончарства, 60 — з ткацтва, 51 — з чоботарства і 5 — з ковальства.
Важкий соціальний гніт населення доповнювався низьким освітнім рівнем. На початку XX ст. у Моринцях діяли церковнопарафіяльна школа і дві школи грамоти, за класні кімнати учням правили приміщення колишньої корчми і крамниці. 1906 року на прохання жителів села, частково на їхні кошти відкрито двокласну міністерську школу. Селяни просили присвоїти школі ім’я Т. Г. Шевченка, але уряд відмовив. Медичних закладів у селі зовсім не існувало.
Імперіалістична війна ще більше погіршила становище селян, багато родин втратили годувальників. Після повалення царського самодержавства з фронту повернулися кілька десятків солдатів, які розповідали про революційні події в країні. На початку березня 1917 року в Моринцях відбувалися мітинги, на яких селяни гостро засуджували антинародну політику Тимчасового уряду, вимагали негайного закінчення війни, розподілу поміщицької землі.
Перемогу Жовтневого збройного повстання революційного пролетаріату в Петрограді трудящі Моринців зустріли з радістю. Вони активно включилися у боротьбу за встановлення Радянської влади. Її проголошено тут в середині лютого 1918 року.
Завойовані свободу й землю довелося незабаром відстоювати зі зброєю в руках. У березні 1918 року Звенигородський повіт окупували австро-німецькі інтервенти.
В повіті розгорталася боротьба за ліквідацію окупаційного режиму та відновлення Радянської влади. Влітку вибухнуло повстання селян Звенигородського і Таращанського повітів проти окупантів та українських буржуазних націоналістів. У Моринцях виступ почався 5 червня 1918 року. З ініціативи І. В. Гордіюка, учасника Вільшанської підпільної групи, в селі було сформовано 6 сотень повстанців, яких очолили М. О. Відоменко, А. С. Іващенко, Т. І. Кисленко, Р. М. Шліхта та інші. Повстанці розгорнули бойові дії проти окупантів. Дві сотні селян під командуванням М. О. Відоменка та А. С. Іващенка рушили на допомогу повстанцям Вільшани й Кирилівки. Решта взяла участь у боях під Лисянкою та Новою Будою, намагаючись перешкодити просуванню німецьких військ до Звенигородки. Бої селянських загонів проти інтервентів були впертими, повстанці мужньо билися проти грабіжників-окупантів, завдаючи їм тяжких втрат. Але переважаючими силами ворога повстання було придушено. Почалася масова розправа над селянами. У Моринцях 22 активні учасники повстання були розстріляні, серед них — І. В. Гордіюк, А. С. Іващенко, П. М. Смоляренко, Р. М. Шліхта та інші. Карателі спалили 56 хат і наклали на жителів контрибуцію в розмірі 200 тис. карбованців.
У листопаді 1918 року німецькі окупанти змушені були тікати з Звенигородщини, але владу тимчасово захопили петлюрівці. В лютому 1919 року підрозділи
2-ї Української радянської дивізії визволили Моринці від загонів петлюрівської Директорії. Проте перші соціалістичні перетворення (наділення селян землею, утворення комбідів) були зірвані навалою нового ворога. В серпні 1919 року в село вдерлися денікінці, які намагалися відновити буржуазно-поміщицький лад. Остаточно село визволено у січні 1920 року.
Внаслідок перемоги влади Рад селяни одержали 1570 десятин панської, 52 — церковної та понад 100 — куркульської землі. Створений наприкінці липня 1920 року комнезам провів розподіл цієї землі між селянами. Жителі Моринців одними з перших на Україні стали на шлях колективного господарювання. 1921 року тут створено сільськогосподарські артілі ім. Т. Г. Шевченка і «Надія». Через рік організовано ще п’ять: «Боротьба», «Дружба», «Воля», «Жовтень» і «Серп». Перші артілі були невеликі, до їх складу входило 12—20 сімей. Так, артіль «Надія» налічувала 13 родин, мала 62 десятини землі, 8 коней і незначну кількість сільськогосподарського реманенту. На кінець 1926 року в семи артілях Моринців налічувалося 452 чоловіка, серед них 1 комуніст і 12 комсомольців. Вони обробляли 441 десятину землі. Господарства мали 49 голів робочої худоби, трактор, 16 плугів, 4 сівалки, кінну молотарку. Ці артілі стали першою школою колективного господарювання.
Одночасно йшов процес утворення інших форм кооперації. 1922 року в Моринцях організовано перше споживче товариство, яке поступово витісняло приватних торговців-спекулянтів, діяльність яких посилилася у перші роки непу. 1925 року створено кредитне товариство, яке відіграло велику роль у зміцненні перших сільськогосподарських артілей. Товариство надавало артілям та одноосібним господарствам кредити, постачало їм сільськогосподарський реманент, машини тощо.
У зміцненні Радянської влади в Моринцях, у відбудові сільського господарства, в розвитку освіти й культури особлива роль належала сільській Раді. 1926 року сільрада налічувала 50 депутатів, з них 5 жінок. 1924 року в селі організовано дві групи для ліквідації неписьменності, хату-читальню, клуб. Активно працював також комсомольський осередок, створений весною 1924 року. Разом з комуністами (партосередок виник у 1929 році), депутатами сільради, комсомольці брали участь в організації колгоспів, у боротьбі проти куркулів.
На початку 1929 року сім артілей об’єдналися в одну — ім. Т. Г. Шевченка. Восени цього ж року до неї приєдналися ще ТСОЗи, які утворилися протягом 1929 року. У березні 1930 року в колгоспі налічувалося 1015 селянських господарств, які обробляли 1935 га орної землі. Суцільну колективізацію села в основному було завершено.
У січні 1933 року на базі колгоспу ім. Т. Г. Шевченка створено дві артілі — ім. Т. Г. Шевченка та ім. Другої п’ятирічки. Сільська Рада і партійні організації колгоспів докладали всіх зусиль для піднесення громадського господарства. Рільничі бригади очолили досвідчені хлібороби, які працювали в артілях ще з 1922 року — П. К. Босенко, Й. Ю. Колісник, С. Г. Хамко та інші. Для широкого залучення жінок у колгоспне виробництво організовано дитясла і дитсадки, де перебувало понад 230 малюків. Наполеглива праця давала свої наслідки. 1933 року колгосп ім. Шевченка за ретельний догляд посівів цукрових буряків занесено на районну Дошку пошани. На ланах і фермах широко розгорнувся рух стахановців і п’ятисотенниць. Розвивалися допоміжні галузі виробництва. Ланка рибовода К. І. Кулика в 1938 році одержала із ставків площею 3,6 га по 16,9 цнт риби з га водної поверхні. З кожним роком міцніли колгоспи. Істотну допомогу в постачанні сільськогосподарських машин подавала держава. У передвоєнні роки обидві артілі одержали врожай зернових пересічно по 18,4 цнт, цукрових буряків — по 135 цнт з га. Значна увага приділялася піднесенню тваринництва. Так, колгосп їм. Другої п’ятирічки за 1935—1941 рр. збудував 2 тваринницькі ферми, свинарник, кошару, де налічувалося 45 голів великої рогатої худоби, 160 вівцематок, 48 свиноматок. По основних економічних показниках артілі Моринців у Вільшанському районі посідали перші місця. За високі врожаї зернових, розвиток тваринництва і налагоджене рибне господарство обидва колгоспи були учасниками ВСГВ у 1939—1940 рр. Зростав матеріальний добробут трудівників. 1940 року вони одержали на трудодень по 3 кг хліба і по 2 крб. 50 коп. грішми.
Розширилася мережа лікувальних закладів. У Моринцях працювали пологовий будинок, амбулаторія. Сталися зміни й в галузі освіти та культури. 1930 року тут почала діяти семирічна школа, яка в 1937 році перетворилася в середню. В дні святкування 125-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка за допомогою колгоспників споруджено нове приміщення для середньої школи, тут же встановлено бюст Т. Г. Шевченка роботи скульптора К. М. Терещенка. У школах села 1939 року навчалося 650 учнів, працювало 25 вчителів. До послуг населення були бібліотеки, клуб, де працювали різні гуртки художньої самодіяльності. Український шевченківський ювілейний комітет подарував колгоспникам звукову кіноустановку.