Шевченкове, Звенигородський район, Черкаська область
Шевченкове (до початку XIX ст. Керелівка, до 1929 року Кирилівка) — село, центр сільської Ради, розташоване за 22 км від райцентру і за 35 км від залізничної станції Городище на лінії Київ—Дніпропетровськ. Село розкинулося на вододілі рік Вільшанки, яка впадає в Дніпро, та Гнилого Тікичу, води якого течуть до річки Південного Бугу. Населення — 3802 чоловіка. Сільській Раді підпорядковано село Демкове і селище Кононове-Івасів.
Територія Шевченкового заселялася з давніх давен. Про це свідчать виявлені поблизу села кургани скіфського часу.
Перша згадка про Кирилівку зустрічається в історичних джерелах 1618 року. На карті України, складеній в середині XVII ст. французьким інженером Г. Л. де Бопланом, між Вільшаною та Лисянкою зазначені «Керелів ліс» і поселення. Поблизу з південного сходу на північний захід пролягав Чорний шлях.
До наших днів дійшло кілька переказів про засновника села. Одна з легенд розповідає, що це був козак Кирило, який першим оселився на узліссі біля річки. Місце було зручне, з усіх боків захищене лісами й пагорбами. Поруч почали селитися інші люди, так утворилося поселення.
Заселення його проходило досить швидко. На початку XVIII ст. більшість земель Смілянського повіту, до якого належала Кирилівка, була власністю польських магнатів Яблоновських. З 1741 року тут уже налічувалося 130 дворів та понад 900 жителів. Деякий час селом володіли польські князі Любомирські. Потім Кирилівку, Моринці, Вільшану та чимало інших сіл купив князь Потьомкін. Помирали одні поміщики, приходили їхні спадкоємці, а важке становище кріпаків залишалось без змін.
У відповідь на соціальне і національне гноблення селяни не раз повставали. 1768 року, під час великого антифеодального повстання, відомого під назвою Коліївщини, по Чорному шляху через Боровикове, Тарасівку, Звенигородку рухалися повстанські загони Максима Залізняка, Семена Неживого. До останнього, що йшов на Лисянку, приєдналися кріпаки з Кирилівки та сусідньої Тарасівни.
Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Росії Кирилівка разом із навколишніми селами дісталася генерал-губернаторові псковському і смоленському В. В. Енгельгардту, а з 1828 року — його сину Павлу, в якого Тарас Шевченко служив козачком.
Поміщик був повним господарем кріпаків. У селі й донині живуть нащадки російської сім’ї Соколових, яку Енгельгардт виміняв за породисту собаку. Аж із Смоленщини був вивезений досвідчений коваль Єгор Соколов із сином Ярофеєм. На початку XIX ст. у поміщицькому маєтку працювало 68 чоловік дворових слуг, значна частина яких прибула з російських губерній. Кожного тижня селяни мали працювати по 3 дні на панщині, щороку здавали панові но 2—5 курей, платили непосильні податки — «поземельні», «за гуси й індики» та інші. Від важкої, виснажливої праці кріпаки хворіли й помирали. Так, за офіційними даними 1852 року, в Кирилів-ці з 2973 ревізьких душ було 447 хворих. Але й хвороба не звільняла селян від панщини: після одужання треба було виконувати роботу і за пропущені дні. За найменший непослух винних нещадно карали, часом забивали різками до смерті.
Про тяжке, нужденне селянське життя, про гірку кріпацьку долю в своєму і тисячах інших сіл розповідав великий український поет Т. Г. Шевченко у вірші «І виріс я на чужині», написаному в роки свого заслання.
«…Страх погано
У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди; повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур’яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люде подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!»…
На 1845 рік в усіх кирилівських маєтках, до яких належало ще кілька навколишніх сіл, з 1520 дворів налічувалося тяглових 203, піших — 1038, огородників — 137, бобилів — 142. Усі селянські двори мали лише 132 коней, в той час як поміщик — 200. Якщо до інвентарних правил податки становили 2138 крб. 50 коп., то після них кожна «ревізька душа» повинна була сплатити по 2 крб. (всього було 4028 ревізьких душ). Отже, сума податків збільшилась майже вчетверо. Від нестерпного життя кріпаки тікали на південь, шукаючи вільних земель. У сповідальній книзі за 1822 рік записані перебуваючі в бігах селяни Кирилівки, Денисенко і Тимошенко. Не витримуючи жахливих здирств і знущань, селяни піднімалися на боротьбу. Влітку 1848 року в Кирилівці сталося заворушення. Селяни прийшли до попа з проханням прочитати інвентарні правила, але той відмовився. Тоді кріпаки самі відшукали їх і силою примусили його прочитати. Не почувши нічого втішного для себе, вони відмовилися відбувати панщину. Справа дійшла до генерал-губернатора. У списку «бунтарів» визначено організаторів — С. Боровиченка та братів Гнатенків.
1855 року син П. Енгельгардта збанкрутував і продав свій маєток Е. Фліорковському . На цей час тут було 5508 десятин землі, існували винокурний і цегельний заводи. Підприємства були невеликі, кустарні. Винокурний завод мав потужність 250 пудів добового затору і існував до 70-х років XIX сторіччя.
За часів кріпаччини село мало жалюгідний вигляд. Низькі, обідрані хатки з маленькими віконцями, заткнутими ганчір’ям, злиденні двори, в яких рідко побачиш худобину, вузькі брудні вулички. А над усім селом височіла триглава церква. Саме тут проходило дитинство великого українського поета, революціонера-демократа Т. Г. Шевченка (1814—1861 рр.). Коли йому було близько двох років, сім’я Шевченків перебралася до Кирилівки, звідки був родом батько. Тарас Шевченко прожив у Кирилівці 12 років свого гіркого дитинства. Наймитував у попа і дяка, пас громадську череду, а з 1828 року став козачком пана П. Енгельгардта, який відірвав хлопця від родини, рідного села і завіз, як річ, до Вільно, а потім до Петербурга. За ті 12 років сирітського дитинства багато чого побачив і поклав на дно своєї ніжної, вразливої і бунтівливої душі майбутній поет-революціонер.
Пізніше у вірші «Якби ви знали, паничі» Т. Шевченко не тільки схвильовано відтворив оте своє дитинство, а й яскраво типізував картини безпросвітнього життя усього пригнобленого закріпаченого люду.
Таке ж безправне життя народу, зокрема кріпаків Кирилівки, куди поет тричі приїжджав у 1843, 1845 і 1859 роках, бачив він і пізніше. Але в найважчі роки боротьби з царським самодержавством життєвим девізом Т. Г. Шевченка були слова: «Караюсь, мучусь, але не каюсь!». Його поезія невтомно закликала до повалення існуючого ладу, і це привело поета в табір найпередовіших представників суспільної думки того часу. Будучи палким патріотом, Т. Г. Шевченко все життя лишався вірним ідеї рівності народів, неустанно мріяв про дружбу і братерство між ними.
До цього часу збереглась дякова хата, де навчався грамоти малий Тарас. На сволоку хати написано дату її спорудження — 1782 рік. Цю єдину на все село школу відвідувало лише 8—10 хлопчиків. Згодом і такої «школи» не стало. В 1860 році відкрито парафіяльну школу, в якій навчалось 34 хлопчики. Про медичне обслуговування не могло бути й мови, лікували баби-ворожки зіллям та замовлянням. Смертність, особливо дитяча, була дуже висока. У 1831 році з 99 немовлят у селі живим лишилося тільки одне.
Непосильним тягарем лягли на селян викупні платежі після 1861 року. На час реформи у 476 дворах Кирилівки проживало 1190 ревізьких душ. Викупна сума за 2176 десятин орної землі і 131 десятину непридатних земель становила 69281 крб. 50 коп., але, враховуючи 6 проц. річних, селяни повинні були сплатити утри рази більше. Селяни були позбавлені права користуватися лісом, полювати та ловити рибу в навколишніх річках і ставках. Після реформи у борги попав і Фліорковський. 1871 року він продав кирилівський маєток графу Воронцову за 155 тис. крб. У 1880 році власником маєтку став капіталіст-мільйонер Терещенко.
Великі викупні платежі, низькі врожаї, часті посухи посилювали зубожіння кирилівських селян. Лише невелика частина заможних збагачувалася за рахунок бідняків, які розорювалися і йшли на заробітки до Херсонської та Катеринославської губерній, у портові міста — Одесу, Миколаїв, а то й зовсім переселялися до Сибіру. Цей процес розорення селян можна побачити на прикладі сім’ї П. Й. Кислиці, який мав 7 синів і володів лише 2 десятинами землі. Після розподілу спадщини всі його діти фактично стали безземельними і пішли у найми. 1888 року гірка доля погнала вісім кирилівських сімей аж до Оренбурзької губернії. Вони оселились в Орському повіті, недалеко від тих місць, де поневірявся на засланні їх великий земляк Т. Г. Шевченко. Але й там не знайшли вони свого щастя.
Після реформи почастішали селянські заворушення.
23 червня 1862 року кирилівські селяни відмовились підписувати уставну грамоту. У 1869 році піп О. Кошиць доносив, що селянка Г. Шевченко лаяла «політичними словами» служителів церкви і царя. 1881 року, в зв’язку з посиленням анти-поміщицького руху на Київщині було створено тимчасове управління в справах громадського порядку. До Звенигородського повіту відряджено значні військові сили на чолі з генерал-майором Невадовським. Звенигородський повітовий справник надіслав до управління донос попа Кошиця про «безпорядки» в Кирилівці. Але проведене слідство не виявило організаторів заворушень.
На початку XX ст. у селі діяли 12 вітряків, 3 торговельні лавки. У маєтку поміщика було 3095 десятин землі, лише в основній кирилівській економії працювало понад 50 наймитів. Селянам належало 2236 десятин землі. На кожну з 868 сімей, які складалися з 8—12 чоловік, припадало по 2—2,5 десятини. Всі непридатні землі належали селянам.
Нестерпні умови життя примушували кирилівців продовжувати боротьбу проти визиску й утисків. З особливою силою вона розгорілася на початку XX ст. Одним з агітаторів революційних ідей у селі був бідняк І. Я. Могильний. Він рано пішов на заробітки, працював у Севастополі, Одесі. Там почалася його революційна діяльність. Повернувшись до рідного села, І. Я. Могильний розповсюджував нелегальну літературу, вів агітаційну роботу. Серед земляків він знайшов однодумців: онуків Т. Г. Шевченка по братах Йосипу та Микиті — М. А. Шевченка, В. В. Ковтуна, лікаря О. М. Писарєва й інших.
У період наростання революційних подій 1905—1907 років у Кирилівці був створений таємний гурток, який ставив своїм завданням популяризацію революційної спадщини Т. Г. Шевченка та вшанування його пам’яті. Ховаючись від панських прислужників, селяни розучували пісні на слова поета, поширювали їх. Навесні 1905 року в Кирилівці почалися масові виступи селян. Коли прийшов час проривати буряки, полільниці відмовилися йти на роботу до поміщика. До них приєдналися також наймити з економії. На початку другої половини травня натовп у кількості понад 700 чоловік прийшов до економії. Люди випрягали коней і волів, припинили роботу. 24 травня зібралося близько 1000 чоловік, співали «Марсельєзу» та інші революційні пісні. У доносі повітового справника значились організатори страйку: Г. К. Шевченко, А. Я. Соколов, Т. К. Якименко, Ф. Марченко, Я. Д. Боровик, О. П. Проценко. Незабаром до села прибув ескадрон Переволочиського полку, викликаний для розправи з непокірними. Незважаючи на те, що О. П. Проценко мала тоді малу дитину, її разом з іншими організаторами страйку відправили до Звенигородської в’язниці. Арештували і І. Я. Могильного. 16 лютого 1906 року його вислали до м. Устюга Вологодської губернії, звідки він скоро втік.
Активним організатором виступу був й М. А. Шевченко. В кінці грудня 1905 року його заарештувала поліція, але на вимогу односельців змушена була звільнити. Через кілька днів губернатор телеграфував віце-губернаторові в Умань, щоб звільненого М. А. Шевченка знову заарештували. Сатрап Мельников, який очолив каральну експедицію, вірнопіддано обіцяв: «У разі опору я не зупинюсь перед тим, щоб знищити все село». До Кирилівки він прибув у супроводі двох півескадронів драгунів, які вчинили розправу над населенням, реквізували селянське майно. Хату М. А. Шевченка пограбували першою, а його кинули до в’язниці. Через деякий час він утік звідти і пробрався до Львова. Тут М. А. Шевченко переховувався у видатного українського письменника І. Я. Франка.