Вільховець, Звенигородський район, Черкаська область
Вільховець — село, центр однойменної сільської Ради, розташоване на річках Полівці та Малинівці — Барабашці, які впадають у притоку Гнилого Тікичу — Вільхівку. Відстань до районного центру 8 км, до найближчої залізничної станції Звенигородка — 12 км. Населення — 4948 чоловік.
На околиці села в урочищі Ваканець знайдено залишки поселень трипільської культури та скіфського часу.
Перші згадки про поселення, яке належало до Звенигородського староства, зустрічаються в історичних документах за 1633 рік. Воно було укріплене ровом і насипом, залишки яких збереглися до нашого часу.
У період визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. у Вільховці, сотенному місті Білоцерківського полку, в грудні 1653 року зупинялися російські посли Р. Стрешньов та М. Бредихін, які їхали до Переяслава на зустріч з Богданом Хмельницьким. Під час Чигиринських походів турецько-татарських загарбників на Правобережну Україну (1677—1678 рр.) місто Вільховець було пограбоване і зруйноване, багато жителів загинуло або потрапило в полон. В історичних джерелах XVIII ст. про нього немає й згадок.
Протягом XVII—XIX ст. Вільхівцем володіли князі й графи Яблуновські, Браницькі та Потоцькі. 1816 року тут проживало 2580 чоловік. У 1843 році у Вільховці на місці старої гуральні було розпочато будівництво цукрового заводу, який у жовтні наступного року став до ладу. Технічне оснащення заводу було примітивне: дві різки (водяна й силова), чотири гідравлічні преси. Застосовувалася тут праця кріпаків, які жили в дерев’яних бараках, побудованих поблизу цукроварні. Умови праці на заводі були тяжкими. Власник не дбав про охорону праці, робочий день тривав 12—14 годин на добу, а плата була мізерною. З 1860 року цукрозавод працював на паровій тязі й мав вже 8 гідравлічних пресів, що дало змогу збільшити випуск продукції до 18 625 пудів цукру-піску на рік. З промислових підприємств діяли ще дві цегельні, які належали Потоцькому. Основним заняттям населення Вільховця було землеробство. Напередодні селянської реформи селяни користувалися лише орною землею: піші по 6, тяглі по 12 моргів на двір (морг — 0,5 дес.). У селі налічувалося 513 дворів, де проживало 3776 жителів.
Під час проведення реформи 1861 року поміщик виділив для викупу селянам гірші, здебільшого непридатні для господарського використання землі. Тяглові двори, яких було 95, одержали по 8 десятин польової землі, піші, 314 дворів,— по 4 десятини, 104 господарства зовсім не мали польового наділу. За передані у володіння 3253 десятини землі селяни, відповідно до закону від 30 червня 1863 року, зобов’язані були виплачувати щорічно по 3 крб. 30 коп. за кожну десятину польової землі протягом 49 років. Або — відробляти повинність — 80 днів на рік, з них у літній період 48, у зимовий — 32 дні.
Селяни Вільхівця виступили проти тяжких умов викупу. Так, волосний суд 23 вересня 1864 року, а потім Київська палата кримінального суду 21 квітня 1866 року судили Й. Г. Муленка, М. П. Олефіренка, М. Д. Кривошию та Т. Й. Оксененка за підбурювання селян до несплати викупних платежів5. Піднімалися на боротьбу і робітники цукрозаводу. Зокрема, 14 жовтня 1888 року припинили роботу 70 чоловік. Приводом до страйку стала видача робітникам недоброякісних харчів. Робітники побили прикажчиків, підрядчиків і відмовилися працювати. 59 чоловік виїхали за місцем свого проживання до Гайсинського повіту Подільської губернії.
Внаслідок існування низького рівня агротехніки, використання несортового насіння, врожаї на селянських землях були низькі. Вони становили пересічно 50— 55 пудів з десятини. Неврожай 1892 року привів до ще гіршого становища селян. Вони змушені були телеграфувати київському губернатору, щоб дозволили їм відпустити частину зерна з існуючих запасів хліба.
Жорстоке поміщицьке гноблення, голод і злидні селян активізували їхні виступи проти соціально-економічних утисків у 90-х роках. У порубці поміщицького лісу, вчиненій в січні 1893 року селянами Вільхівця, брало участь понад 300 чоловік. Це було їхньою помстою здирщикам за вчинені кривди. Так, коли наглядачі пана Потоцького захопили селянську худобу на землях економії, обурені селяни вирубали дерева в панському парку. Порубки набули такого масового характеру, що поліція і навіть ескадрон бузьких драгунів, який квартирував у селі, не могли : припинити дії селян. Київський віце-губернатор 8 лютого 1893 року просив департамент поліції відрядити до Вільхівця драгунський полк, що перебував у Звенигородці. Силою зброї порубки було припинено, а винних суворо покарано. В червні 1893 року Київська судова палата в Умані за опір приставу засудила 10 жителів Вільхівця, в т. ч. 7 жінок, до позбавлення всіх майнових прав. Крім того, суд постановив ув’язнити жінок у тюрмі на півтора року, а чоловіків віддати до арештантських рот на такий же термін.
Економічне становище селян залишалося тяжким. Кращі землі належали поміщикам, церкві й куркулям. 1900 року з 5394 десятин землі, що була у Вільхівці, 2103 десятини належало Потоцькому, 83 — церквам, 3208 — селянам, яких у 1027 дворах проживало 5378 чоловік. Тривало дальше розорення бідняцьких господарств. Поступово бідняки перетворювалися у наймитів, основним джерелом існування яких був продаж своєї робочої сили в економіях, на цукрових заводах, на відхожих промислах в Херсонській губернії.
На Вільховецькому цукрозаводі працювало 418 робітників (391 чоловік та 27 жінок), на цегельному заводі — 10 робітників. Крім заводу, в селі було 4 водяних і 22 вітряні млини, 4 кузні. Як і на всіх капіталістичних підприємствах, тут панувала жорстока експлуатація. На початку XX ст. середній щоденний заробіток майстрового на цукровому заводі становив 1,5 крб., робітника — 50 коп. Не кращі умови праці існували і в економіях, яких у селі було дві. Доводилося працювати по 12-14 годин на добу. Заробітна плата одного робітника дорівнювала — для поденних 25—30 коп., для постійних 35—40 коп. на день.
Гострого характеру набув аграрний рух під час революції 1905—1907 рр., що викликало репресії з боку властей. Так, у січні 1906 року антипоміщицький виступ вільховецьких селян придушили спеціально викликані сюди війська. У листопаді 1907 року за агітацію серед селян проти царського самодержавства заарештовано селянина Ф. П. Шкільного.
Після столипінської реформи ще більше посилився процес класового розшарування селянства. За даними 1912 року, з 1004 господарств 54 — зовсім не мали землі, 227 мали менше однієї десятини, 339 — від 1 до 3,363 — від 3 до 10 десятин. У той же час 21 куркульське господарство володіло 272 десятинами землі. Більшість дворів була безкінною.
Не кращим було й соціально-побутове становище вільхівців. У селі існували аптека та лікарня з однією приймальною кімнатою, де працювало три фельдшери. 1858 року в маленькому церковному будинку відкрито однокласну парафіяльну школу. Через десять років тут побудовано нове приміщення для школи, де навчалося 80 учнів. У 1912 році почала працювати земська двокласна школа. Але ці заклади не могли охопити всіх дітей навчанням, тому більшість населення лишалася неписьменною.
Важким тягарем на плечі трудящих лягла перша світова війна. Багато жителів Вільхівця мобілізували на фронт. У селян реквізували коней і продукти харчування для армії. Війна зовсім підірвала економіку селянських господарств. Сотні сімей втратили годувальників, діти залишалися сиротами. Все це посилювало ненависть вільховецьких селян до поміщиків, до існуючих порядків.
Великий революціонізуючий вплив на населення справили солдати, що поверталися з фронту після поранення. Колишні фронтовики С. І. Кравченко, М. Є. Скобленко та інші поширювали серед односельців ідеї і заклики більшовицької партії.
Після повалення царизму в лютому 1917 року пожвавилося політичне життя села. Біднота, збираючись на мітинги, вимагала миру, землі й свободи. В жовтні 1917 року робітники цукрозаводу утворили заводський комітет, який брав участь у вирішенні адміністративних питань.
Про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції трудящі села дізналися наприкінці жовтня 1917 року. Радянську владу проголошено тут у лютому 1918 року. Створений ревком розподіляв між біднотою конфісковану поміщицьку і церковну землі, худобу та сільськогосподарський реманент з економій. Земля наділялася селянам за- нормою-0,5 десятини на їдця. Та здійснення перших соціалістичних перетворень було перерване на початку березня вторгненням австро-німецьких загарбників, які окупували село й встановили нестерпний режим шибениць і розстрілів.
Проти окупантів та їх спільників — українських буржуазних націоналістів розгорнулась народно-визвольна боротьба. Дізнавшись про Звенигородське збройне повстання, жителі Вільхівця під керівництвом бідняка фронтовика С. І. Кравченка підтримали його. 5 червня 1918 року, коли каральний загін німців у складі двох ескадронів та однієї батареї підійшов до села, повстанці зустріли’ його зі зброєю в руках. Майже весь загін було знищено. Активну участь у цій боротьбі брали М. В. Софійченко (Задериголова), І. П. Брайченко, М. І. Горовий, М. Є. Скобленко, П. X. Панасенко та інші. Хоча й підтримували вони тісний зв’язок з повстанцями Таращанського повіту, але переважаючими силами окупантів цей виступ на початку липня було придушено, а його керівника С. І. Кравченка німці закатували у Звенигородській в’язниці. Настали чорні дні терору, знущань і насильств. Сотні селян було-кинуто до казематів, піддано катуванням. Але трудящі не втрачали надій на швидке визволення і продовжували героїчну боротьбу.
У грудні Вільховець захопили війська петлюрівської Директорії, але 4 березня 1919 року їх вигнали звідси частини 1-ї Української Радянської дивізії. Радянська, влада в селі була відновлена, та ненадовго. В серпні до Вільхівця увірвалися білогвардійські війська, потім — банди Гризла. Наприкінці грудня 1919 року Червона Армія за участю партизанів остаточно визволила село від денікінців.
Відгриміли бої, закінчилася громадянська війна. Трудящі почали відроджувати зруйноване господарство. Сільревком розподілив між селянами-бідняками поміщицькі та церковні землі. Робітники цукрозаводу та комітет незаможних селян, створений у серпні 1920 року, проводили значну роботу серед населення щодо роз’яснення питань ведення колективного господарства, боролись з куркулями. Комнезамівці зібрали 18 пудів зерна та 400 тис. крб. для голодуючих Поволжя, надавали допомогу сім’ям загиблих. 1920 року стали до ладу цукровий і цегельний заводи. 1923 року організувалося сільськогосподарське кредитне товариство.
1921 року в селі створено партійний осередок у складі 3 чоловік, наступного року при цукрозаводі виникла партійна організація, яка налічувала 12 комуністів. Дійову допомогу партійним і радянським органам подавали комсомольці, осередки яких 1922 року вже були в селі і при цукрозаводі.
У листопаді 1920 року Вільховець став волосним центром Звенигородського повіту Київської губернії. За адміністративно-територіальним поділом 1923 року село ввійшло до складу Рижанівського району.
Налагоджувалося соціально-економічне життя села. Поліпшилась охорона здоров’я трудящих. Працювали медамбулаторія й аптека. Медичну допомогу населенню подавали 2 лікарі і 2 фельдшери. Трудящі тяглися до культури й освіти. Активно працювали гуртки для ліквідації неписьменності. У семирічній школі 165 учнів здобували освіту. При цукрозаводі 1923 року відкрито школу ФЗН, де навчалося 37 учнів. Розгорнули роботу сельбуд, хата-читальня і клуб при цукрозаводі.
У вересні 1925 року з ініціативи партійних організацій у селі організовано товариство спільного обробітку землі «Промінь». До ТСОЗу ввійшло 16 бідняцьких господарств, які за допомогою держави придбали трактор, молотарку, січкарню, збудували стайню для коней, свинарник, млин. 1929 року у Вільхівці діяло 9 ТСОЗів, які на кінець наступного року об’єдналися в чотири сільськогосподарські артілі: «Жовтень», ім. В. І. Леніна, ім. К. Є. Ворошилова та ім. Т. Г. Шевченка. Запеклий опір суцільній колективізації чинили куркулі. Вони всіма засобами перешкоджали створенню артілей: підпалювали їхнє майно, отруювали худобу, вели антирадянську агітацію. Але основна маса селян активно підтримала курс партії та уряду на колективізацію.
Велику допомогу селянству подавали Озірнянська MTС — центр механізації сільського господарства району, та робітники Вільховецького цукрозаводу. Колгоспи поступово зростали й міцніли. Так, 1938 року ланка А. В. Жмайло (колгосп «Жовтень»), наслідуючи приклад перших п’ятисотенниць із села Старосілля Городищенського району — М. С. Демченко та М. В. Гнатенко, виростила врожай цукрових буряків по 558 цнт з одного гектара, за що ланкову 1939 року нагороджено орденом «Знак Пошани» та Великою срібною медаллю ВСГВ. Члени артілі побудували кілька приміщень для утримання худоби. Держава виділяла господарствам сінокосарки, кінні плуги, автомашини.
Піклування про загальне добро забезпечувало зростання добробуту колгоспників. У 1940 році в артілі ім. Леніна видано на трудодень по 2,9 кг хліба! та по 1 крб., у колгоспі «Жовтень» — відповідно по 3,2 кг хліба та по 0,5 карбованця.
Значно виріс і розширив своє виробництво Вільховецький цукрозавод. У 1940—41 виробничому році він виробив 92 491 цнт цукру. Як допоміжні галузі при заводі працювали цегельне підприємство та в ід годівельний пункт худоби.
За роки перших п’ятирічок Вільховець став заможним, культурним селом. Його жителі користувалися аптекою, медамбулаторією, мали пологовий будинок. На цукрозаводі під час виробничого сезону робітників обслуговував медпункт.
Радянська дійсність змінила духовне обличчя людей. Розширилася мережа народної освіти. 1932 року в приміщенні школи ФЗН відкрито початкову, а через два роки середню школу, для якої в 1936 році побудовано нове двоповерхове приміщення. Напередодні війни, крім середньої, діяли семирічна і початкова школи, в яких навчалося понад 955 учнів, працювало 42 вчителі. За довоєнні роки 148 юнаків і дівчат здобули середню освіту в рідному селі. Своє дозвілля трудівники проводили в клубі цукрозаводу; при колгоспному клубі діяли драматичний, музичний, хоровий гуртки. В школах і клубах працювали бібліотеки.