Звенигородка, Звенигородський район, Черкаська область (продовження)
Одночасно було зроблено перші кроки в кооперуванні селянських господарств. Великого поширення на цей час набуває споживча кооперація, яка забезпечувала населення товарами широкого вжитку, а також заготовляла сільськогосподарську сировину. Значну роль у зміцненні і зростанні кооперації відігравала агітаційно-масова робота, яку проводили серед населення комуністи і члени КНС.
Належна увага приділялася й культурно-освітньому будівництву. 1920 року ремісниче училище реорганізовано в професійно-агрономічну школу. Розпочали роботу 5 шкіл першого ступеня, музична та .художня школи. Відкрито бібліотеку й хату-читальню.
З ліквідацією волостей у 1923 році Звенигородка стала центром однойменного району, а з 1927 року її віднесено до категорії селищ міського типу. Районна партійна організація, райком КП(б)У, райвиконком очолили боротьбу трудящих за успішну відбудову і дальший розвиток промисловості та сільського господарства.
Після відбудови господарства в Звенигородці реконструйовано чавуно-ливарний завод, значно розширено і механізовано маслозавод, цегельні підприємства, державні млини, промислово-кооперативні артілі. 1926 року в селищі працювало З броварні, 7 млинів. На підприємствах розгортався рух за високопродуктивну працю. Наслідуючи приклад О. Г. Стаханова, працівники маслозаводу В. Фенченко, І. П. Штанько, виконували денну норму на 130—140 проц. На заводі, крім масла,, почали виготовляти сир, молочний цукор, казеїн. Звенигородська автотранспортна контора у змаганні за краще використання техніки з 1936 по 1941 рік займала перші місця в Київській області.
Розвиваючи місцеву промисловість, партійні та радянські органи проводили роботу щодо перебудови сільського господарства. Протягом 1930—1931 рр. бідняцькі й середняцькі господарства об’єдналися в три артілі. Обробляти усуспільнену землю допомагали механізатори Звенигородської машинно-тракторної станції, створеної 1931 року. Колективізація викликала загострення класової боротьби в селищі. Куркулі всіляко перешкоджали молодим колгоспам. Районна газета «Соціалістичний наступ» на своїх шпальтах викривала підступну діяльність ворогів колгоспного-ладу. Трудящі, підтримуючи курс партії на ліквідацію куркульства як класу, вели з ним рішучу боротьбу.
У 1937 році колгоспи Звенигородки, які мали 1807 га орної землі, перейшли на багатопільну сівозміну. Крім вирощування зерна, в їх господарствах значне місце належало також тваринництву, городництву й садівництву. Кожний колгосп мав по 2—3 тваринницькі ферми. З року в рік зростали й міцніли колективні господарства. 1939 року пересічний врожай зернових становив 14 цнт з га, наступного — 16; центнерів. Виконувався план розвитку тваринництва.
Напередодні Великої Вітчизняної війни тут налічувалося 14 державних підприємств обласного та республіканського підпорядкування і 11 промислових артілей, на яких працювало 3500 робітників.
1938 року Звенигородку було віднесено до категорії міст районного підпорядкування. На той час місто було частково радіофіковано і електрифіковано, почалося прокладання міського водогону, зросла кількість підприємств громадського харчування та побутового обслуговування трудящих.
Значно розширилася мережа медичних, навчальних і культурно-освітніх закладів. У Звенигородці працювали лікарня, пологовий будинок, поліклініка, дитяча і жіноча консультації, інфекційна лікарня, дитяча поліклініка, чотири спеціалізовані диспансери, рентгенкабінет. 1937 року в місті відкрито 2 дитячі садки, де виховувалося 76 малят.
У шести загальноосвітніх школах навчалося понад 3 тис. учнів. Готували кадри школа медсестер і сільськогосподарський технікум.
Велика культурно-освітня робота проводилася в клубі, районній бібліотеці, було відкрито кінотеатр. З 1938 року видавалася районна газета «Більшовицька трибуна», де висвітлювалося економічне, політичне і культурне життя міста та району.
22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на нашу Батьківщину. Понад три тисячі жителів міста були мобілізовані на фронт. 29 липня фашисти вдерлися в Звенигородку. За час тимчасової окупації міста гітлерівці замучили й розстріляли в катівнях гестапо 2127 радянських громадян, серед них 70 комуністів, 444 комсомольців. На каторжні роботи до Німеччини відправлено з міста і району 4894 хлопців і дівчат. Окупанти силою примушували населення здавати сільськогосподарську сировину й харчові продукти. Гітлерівці з перших днів окупації проголосили т. зв. закон про трудову повинність. Це, по суті, було запровадження примусової праці. За найменшу провину фашисти жорстоко розправлялися з населенням.
Але і в цих жахливих умовах радянські люди продовжували боротьбу. Жителі міста саботували розпорядження німецьких властей, вступали до партизанських загонів, що діяли на території району.
Весною 1943 року за завданням Київського підпільного обкому партії в районі створено підпільний райком партії на чолі з М. П. Сергеєвим, О. С. Посошенком та О. І. Нечаєвим. Під їх керівництвом у Звенигородці почали діяти підпільні групи на морсо-соковому заводі, в лікарні, МТС, на млинзаводі № 8 та в ряді сіл. В складі підпільних груп налічувалося 57 чоловік. Патріоти псували машини, лінії зв’язку, електропередачі, організовували диверсії на перегоні Шпола—Звенигородка та вузькоколійній лінії Водяники — Звенигородка, розбирали залізничну колію, здобували і роздавали населенню зброю. Член підпільної групи на Звенигородському плодозаводі В. Устинов у 1942 році насипав отрути в повидло, призначене для фронту.
З наближенням радянських військ до Звенигородки підпільники збирали і передавали радянському командуванню цінні відомості про переміщення німецько-фашистських військ, рятували радянських людей від фашистської каторги, допомагали звільненню військовополонених, не давали можливості вивезти до Німеччини обладнання підприємств та трактори, що залишилися в Звенигородській МТС. Член підпільної групи — інженер млинзаводу № 8 В. Д. Ізмайлов запобіг підготовленому гітлерівцями вибуху заводу. Патріоти вели велику агітаційну роботу серед населення міста і району, підтримували зв’язки з підпіллям Городища та Черкас. На території Звенигородського району активно діяв партизанський загін ім. Кутузова, який провів до 40 бойових операцій. Під час завершення оточення радянськими військами фашистського угруповання під Корсунь-Шевченківським партизани контролювали шлях Лисянка—Звенигородка.
28 січня 20-й гвардійський танковий корпус під командуванням генерал-лейтенанта І. Г. Лазарева досяг Звенигородки. Першими ввійшли до міста частини 155-ї і 8-ї гвардійських танкових бригад 2-го Українського фронту. Назустріч їм із заходу прорвалися воїни 233-ї танкової бригади 1-го Українського фронту. На ознаменування цієї події в Звенигородці встановлено пам’ятник-монумент — танк і стелу з зображенням зустрічі воїнів 1-го та 2-го Українських фронтів.
З лютого 1944 року столиця нашої Батьківщини Москва 20 артилерійськими залпами з 224 гармат салютувала військам, які прорвали оборону німців і завершили оточення великого угруповання ворога. За успішне виконання завдань по знищенню ворога в Корсунь-Шевченківській битві присвоєно найменування «Звенигородських» 69-й гвардійській стрілецькій дивізії, 94-й гвардійській стрілецькій дивізії, 5-й гвардійській повітрянодесантній дивізії, 62-й гвардійській стрілецькій дивізії, 1-й гвардійській повітрянодесантній дивізії та 20-му танковому корпусу.
825 жителів міста загинуло на фронтах Великої Вітчизняної війни, 1116 звенигородців нагороджено орденами і медалями СРСР. На правому березі Гнилого Тікичу, на пагорбі Слави, споруджено меморіальний пам’ятник полеглим воїнам, які визволяли місто від німецько-фашистських загарбників, та жителям міста, що загинули в боротьбі за незалежність нашої Батьківщини.
З перших днів визволення трудящі під керівництвом партійних і радянських органів взялися за відбудову міста, промислових підприємств і колгоспів. Завдяки героїчним зусиллям трудящих протягом 1944 року один за одним ставали до ладу підприємства. У травні вступили в дію маслозавод, плодозавод, чавуноливарний і борошномельний заводи, у червні — Звенигородський відділ автоперевезень. На кінець листопада в місті працювало 16 підприємств місцевої промисловості, які виробили на цей час продукції на 2 млн. карбованців.
Відроджувалося і сільське господарство. В квітні 1944 року розпочала роботу Звенигородська МТС. Комуністи очолили важливі ділянки роботи на відбудові та реконструкції майстерень, під час ремонту сільськогосподарських машин. Почали працювати три колгоспи Звенигородки: ім. Ворошилова, ім. Котовського та ім. Сталіна. Обробіток землі у післявоєнну весну проводився без техніки, вручну. На поля виходили в основному жінки і підлітки. Долаючи труднощі, колгоспники успішно справилися з сівбою, але зібраний з кожного гектара врожай становив пересічно по 5—6 цнт зернових.
Протягом березня—квітня 1944 року в місті було налагоджено роботу мережі торговельних підприємств, медичних, культурно-освітніх закладів, шкіл, пошти і телеграфу. З перших днів визволення почала виходити районна газета «Більшовицька трибуна», яка з листопада 1944 року видавалася під назвою «Прапор перемоги».
На початку 1948 року Звенигородська МТС одержала з братніх республік 5 снопов’язалок, 2 молотарки, машинний парк поповнився потужними дизельними тракторами. На зведення нових господарських будівель держава відпустила 2 млн. крб. кредиту. Завдяки допомозі держави, братніх союзних республік та самовідданій праці трудящих, колективи підприємств і колгоспів Звенигородки 1948 року досягли довоєнного рівня випуску продукції. Протягом 50—60-х років промислові підприємства були реконструйовані та обладнані новою технікою. На маслозаводі встановлено нове устаткування безперервнопотокового збивання масла, повністю завершено механізацію всіх трудомістких робіт, що дозволило підвищити продуктивність праці на 31 процент.
У 1959 році приміські сільськогосподарські артілі злилися з сусідніми колгоспами сіл Стебного й Озірної.
1952 року на річці Гнилому Тікичі розпочалося будівництво міжколгоспної ГЕС, яке завершено в 1959 році. На околицях міста у 1953—1957 роках споруджено 4 цегельні заводи, що забезпечили потреби міста і району в цеглі, створено «Міжколгоспбуд». У 60-х роках у Звенигородці виникли дві будівельні організації.
Промислові підприємства міста працюють на сировині, що її забезпечують 24 колгоспи району. Продукція, вироблювана чавуноливарним, плодоконсервним, маслосирним, борошномельним, цегельно-черепичними заводами, іде в усі кінці країни. Готуючись гідно відзначити 100-річчя від дня народження В. І. Леніна, робітники промислових підприємств міста виконали план восьмої п’ятирічки і дали країні понад план на 5,6 млн. крб. продукції. П’ятирічні завдання перевиконали райпромкомбінат, маслосирзавод, побуткомбінат, «Міжколгоспбуд». 1971 року керуючого виробничим відділом «Міжколгоспбуду» секретаря парторганізації М. М Назаренка, інженера райоб’єднання «Сільгосптехніки» О. І. Перекупка — нагороджено орденом Жовтневої Революції. Ордена Трудового Червоного Прапора удостоєні слюсар О. Ф. Буржинський і майстер маслосирзаводу і Н. П. Гаркуша, електрозварник «Сільгосптехніки» А С. Попович, машиніст Звенигородської ГЕС Ф. П. Шульженко, всього 12 чоловік.
Підприємства міста постійно надають шефську допомогу колгоспам району в механізації трудомістких робіт, будівництві культурних і господарських приміщень. Провідна роль у цьому належить райвідділенню «Сільгосптехніки» та «Міжколгоспбуду».
На промислових підприємствах, в установах та навчальних закладах приклад у роботі показують комуністи і комсомольці. У Звенигородці налічується понад 1150 членів КПРС і 1,9 тис. комсомольців. Велику роль у житті міста відіграє Звенигородська міська Рада депутатів трудящих. 49 робітників, 24 службовці, 7 колгоспників — такий депутатський склад Ради. Серед них — 32 жінки. Міська Рада сприяє дальшому розвитку міста, підвищенню добробуту і культури трудящих. 1969 року вона звернулася з закликом до виконкомів сільських і селищних Рад району та всіх трудящих області, розгорнути соціалістичне змагання за дальше впорядкування і зразковий громадський стан населених пунктів області. Міська Рада депутатів трудящих керує державним, господарським і соціально-культурним будівництвом, спрямовує діяльність підприємств, установ та організацій на успішне виконання планів і зобов’язань перед державою. Бюджет міської Ради на 1972 рік виріс у порівнянні з 1966 роком більше, як на 200 тис. крб. і становить 551 066 крб., у т. ч. на освіту—225 500 крб., на охорону здоров’я 80414 карбованців.
Партійні і радянські органи багато уваги приділяють житловому та культурному будівництву міста. В роки сьомої п’ятирічки в місті розгорнулося індивідуальне будівництво, внаслідок чого воно зросло на 14 нових житлових кварталів. Закінчено електрифікацію та радіофікацію Звенигородки. Протягом 1965—1971 рр. місто прикрасили двоповерховий універмаг, готель, будинок колгоспника. Вулиці забруковано, заасфальтовано 104 тис. кв. метрів шляхів, 18 тис. кв. метрів тротуарів; мережа водогону зросла на 500 метрів. Місто освітлюють понад 480 ртутних, люмінісцентних та електричних ламп. Силами громадськості закладено дендропарк на честь 150-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка. На центральній площі міста встановлено пам’ятник творцю Радянської держави В. І. Леніну.
Міське споживче товариство має 42 магазини, працюють 7 їдалень, ресторан, 4 кафе, комбінат побутового обслуговування.
Місто, крім залізничного, зв’язано повітряним транспортом з Києвом, Черкасами, Уманню. 6 регулярне автобусне сполучення не тільки з населеними пунктами району і області, а й Кишиневом, Одесою, Вінницею. Ці лінії обслуговують близько 70 автобусів.
З кожним роком зростає мережа лікувальних закладів. У місті є райлікарня, дитяча й інфекційна лікарні, поліклініка, 5 спеціалізованих диспансерів, санітарно-епідеміологічна станція, поліомієлітний санаторій, що мають 230 ліжок. На місцевих мінеральних водах, які мають цілющі властивості, споруджено санаторій «Радон». 15 лікарів та 113 чоловік середнього медичного персоналу обслуговують населення. 628 малюків виховуються в комбінаті «Берізка», дитсадку та двох яслах.
Значних успіхів досягнуто в галузі народної освіти. В чотирьох середніх, трьох восьмирічних школах 3 481 учня навчає 252 вчителі. За добре поставлену навчально-виховну роботу підростаючого покоління вчительку середньої школи-інтернату Р. Є. Теліженко нагороджено орденом Жовтневої Революції. З 1955 року розпочала працювати музична школа. Робітнича молодь відвідує вечірню школу. Спеціалістів сільського господарства готує сільськогосподарський технікум, де навчається 690 учнів. В спецшколі майстрів сироваріння здобувають професію понад 130 чоловік.
Своє дозвілля звенигородці проводять у будинку культури, де створено багато гуртків художньої самодіяльності. Хоровому колективу присвоєно звання народної хорової капели. В репертуарі чимало пісень на твори їх земляка Тараса Шевченка. В місті 12 бібліотек з книжковим фондом понад 60 тис. томів; широкоформатний кінотеатр. Для любителів спорту обладнано 2 стадіони.
Трудовими зусиллями трудящих місто перетворюється на один із значних промислових і культурних центрів області. В дев’ятій п’ятирічці в Звенигородці заплановано побудувати деревообробний цех райпромкомбінату, пивзавод, середню школу на 1200 місць, музичну школу на 600 місць, поліклініку, спортшколу.
Із Звенигородкою пов’язані дитинство і зріла діяльність видатного українського радянського вченого-філолога, сходознавця, історика, перекладача, письменника, одного з перших радянських академіків АН УРСР (з 1919 року), заслуженого діяча науки УРСР А. Ю. Кримського (1871—1942 рр.). У місті народився Ю. С. Кобилецький, український радянський літературознавець, професор Київського педагогічного інституту ім. Горького, член Спілки письменників України.
Звенигородці свято шанують пам’ять про свого земляка — Великого Кобзаря. Вони оберігають місця, що зв’язані з перебуванням Т. Г. Шевченка в місті, на одній із площ поету встановлено гранітний пам’ятник.
При в’їзді до Звенигородки з черкаського напрямку височить стела, на якій відображено картини минулого та сучасного міста.
Старовинне місто Звенигородка переживає другу молодість. Його історія є частиною історії-нашої Батьківщини. Велика Жовтнева соціалістична революція відкрила широку дорогу для росту і процвітання економіки і культури Звенигородки.
В. Ф. ЛЕВЧЕНКО