Батурин, Бахмацький район, Чернігівська область
Батурин — селище міського типу, центр селищної Ради, розташоване на річці Сеймі, за 25 км від районного центру, на автошляху Москва—Київ. Населення — 3811 чоловік.
Територія сучасного Батурина була заселена здавна. Поблизу селища виявлено поселення доби неоліту, бронзи, скіфського періоду та давньоруське городище. Перша згадка про Батурин в історичних джерелах належить до 1625 року, коли після захоплення Чернігово-Сіверщини шляхетська Польща побудувала тут фортецю.
Населення Батурина брало активну участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. На початку війни батуринці напали на фортецю і розправилися з польською шляхтою. Місто стало центром сотні і увійшло спочатку до Стародубського, а з 1654 року — Ніжинського полку. Після Переяславської ради 1654 року Батурин у складі України возз’єднався з Росією. В 1663 році тут між представниками російського уряду та гетьмана Брюховецького було укладено т. зв. Батуринські статті, що підтверджували Березневі статті 1654 року.
На початку другої половини XVII ст. Батурин являв собою значне місто. Воно користувалося магдебурзьким правом і управлялося магістратом на чолі з війтом. За переписом 1654 року, в місті налічувалося 274 міщан і 486 козаків. Перші підлягали владі війта, другі — сотника. Поступово населення Батурина зростало, і він став значним торговим центром. Як свідчать переписні книги 1666 року, в місті проживало вже 365 міщан, у т. ч. 36 ремісників і 90 купців. Чотири рази на рік відбувалися великі ярмарки. Розвивалися млинарський промисел і бджільництво. Значна частина населення займалася землеробством. Тут налічувалося 75 «пашенних», які мали 31 коня, 128 волів і 23 плуги. Близько половини міщан і селян були бідними і називалися «бобилями».
У 1669—1708 та 1750—1764 рр. Батурин був резиденцією гетьманів Лівобережної України. Разом з ними тут перебувала і вища адміністрація — генеральний суддя, генеральний писар, генеральний обозний та інші. Політика гетьманів була спрямована на зміцнення економічної могутності і політичної влади панівного класу — козацької старшини за рахунок експлуатації трудящих верств населення. Особливо посилився соціальний гніт за гетьманування найлютішого ворога українського народу Мазепи, який намагався відірвати його від братньої Росії і повернути під ярмо шляхетської Польщі. Мазепа узаконив панщину, що становила 2 дні на тиждень. Крім неї, селяни відбували багато інших повинностей: давали своєму панові певну кількість сільськогосподарських продуктів, бджолину і тютюнову десятини, «куничні гроші» (за дозвіл одружитися) тощо. Під час навали шведських загарбників у 1708—1709 рр. Мазепа зрадив інтереси українського народу та братньої Росії і перейшов на бік ворога. 23 жовтня 1708 року він виступив з Батурина на з’єднання з військами шведського короля Карла XII. За зрадником пішла лише купка старшини і невелика кількість найманих козаків. 2 листопада російське військо під командуванням О. Д. Меншикова оволоділо Батурином, внаслідок чого було зірвано плани шведських загарбників використати запаси продовольства і військового спорядження, заготовлені тут для них. У 1725 році Катерина І подарувала Батурин князеві О. Д. Меншикову, але після його падіння містечко відійшло до казни. У 1760 році воно згідно з указом Єлизавети Петрівни стало володінням гетьмана України К. Г. Розумовського.
У середині XVIII ст. в Батурині значного розвитку набула промисловість. В 1751—1752 рр. було побудовано велику цегельню, будівлі якої простягалися на 100 сажнів завдовжки. Кожна з 5 печей вміщувала 80 тис. штук цегли. Працювали на підприємстві арештанти та кріпаки. Праця була дуже виснажливою. Кожний працюючий виробляв за сезон 5—7 тис. штук цегли. Тоді ж почали діяти завод воскових свічок, продукція якого йшла в Київ, у міста Росії і навіть за кордон, та лісопильня на Сеймі. В 1756 році граф К. Розумовський заснував у Батурині вотчинну суконну мануфактуру, яка була досить великим підприємством. Спочатку вона мала 12 ткацьких верстатів, а згодом їх кількість збільшилася до 76. Підприємство виробляло сукно для військових потреб, а частина продукції йшла на ринок. Тут працювало 180 кріпаків, які зазнавали нещадної експлуатації. Застосовувалася і дитяча праця. Значна частина населення займалася також чумацьким промислом. Батурин відомий своїм прикладним мистецтвом. У другій половині XVII і у XVIII ст. в містечку діяв керамічний завод, де виробляли полив’яні і розписні кахлі. У XVIII ст. тут виникає виробництво килимів, яке великого поширення набуло в першій половині XIX століття.
Після поділу Лівобережної України на намісництва Батурин у 1782 році увійшов до Конотопського повіту Новгород-Сіверського намісництва. Під час Вітчизняної війни 1812 року батуринці постачали російській армії хліб і чимало з них вступили до ополчення.
Батурин був одним з культурних центрів Лівобережної України. У 1799— 1803 рр. за проектом відомого архітектора Ч. Камерона тут було споруджено великий палац К. Г. Розумовського у стилі класицизму. Палац становив єдиний комплекс з великим чудовим парком, створеним руками кріпаків за проектом архітектора А. Рінальді. Цікавою і рідкісною пам’яткою українського житлового будівництва є будинок генерального судді В. Кочубея, що містився в парку. Цей будинок зруйнували німецько-фашистські варвари у 1943 році. Зараз закінчується його реставрація. Своєрідною архітектурою відзначається Воскресенська церква, споруджена в 1790—1803 рр. У 1843 році в Батурині побував Т. Г. Шевченко, який змалював ряд архітектурних пам’яток і, зокрема, палац. У XVIII ст. в містечку працювала група придворних живописців-кріпаків, у яких навчався талановитий художник-кріпак І. Усенко. Його акварельні портрети були досить відомі. 1837 року в Полтаві експонувалися майстерно виконані ним копії з картин Рембрандта і Тіціана.
Основна маса кріпацького населення Батурина (у 1799 році тут налічувалося 1019 кріпаків)1 не знала грамоти й жила у темряві. Першу початкову трикласну школу на 30—45 учнів відкрили тільки напередодні скасування кріпосного права. В ній вчилися переважно діти заможних козаків і селян.
Реформа 1861 року, проведена кріпосниками на грабіжницьких умовах, не поліпшила економічного становища селян. Так, 19 селян поміщиків Дубовських до реформи користувалися 16 десятинами 698 сажнями землі. За уставною грамотою вони одержали 16 десятин 1568 сажнів, у т. ч. значну кількість непридатної землі, яка раніше не оброблялася. За цю землю вони мали протягом 49 років сплатити викупні платежі на суму 737 крб. 16 коп. Селяни відмовлялися підписувати кабальні договори. Так, 20 селян поміщиці Свєт відхилили уставну грамоту, за якою їм відводилося 34 десятини 2320 сажнів землі і вони мали сплатити 1264 крб. викупних платежів. Але власті силою примусили їх підписати.
У післяреформений період Батурин перетворився на невелике містечко. Це пояснювалося головним чином тим, що підприємства, які тут існували, грунтувалися виключно на примусовій праці кріпаків і після реформи 1861 року занепали. Основним заняттям жителів було землеробство, торгівля та різні промисли. Значного розвитку набула торгівля. У Батурині відбувалося 5 ярмарків на рік, грошовий оборот кожного з яких перевищував 9 тис. крб. Звідси щороку вивозилася велика кількість хліба на продаж у Білорусію. Чисельність населення Батурина значно зросла. Якщо за даними 1866 року у ньому налічувалося 363 двори, то на кінець XIX ст. — 1 тис. дворів, а кількість населення перевершила 4 тис. чоловік.
Становище трудящих дедалі гіршало. Відбувався процес класового розшарування селян, в результаті якого посилилося зубожіння їх основної маси й виділилася купка куркулів, які все ширше застосовували найману працю. Бідняки, що розорялися, змушені були найматися до куркулів або йти працювати на промислові підприємства у великі міста.
Початок революційної пропаганди у Батурині пов’язаний з ім’ям Ю. Д. Мельникова, який увійшов в історію революційного руху як талановитий організатор перших марксистських гуртків у Харкові, Ростові-на-Дону, Києві. В липні 1891 року він під кличкою «Володя» приїхав до містечка для налагодження революційної роботи серед трудящих. Ю. Д. Мельников пробув тут кілька днів і встановив контакт з місцевим населенням. Трудящі Батурина брали активну участь у революції 1905—1907 рр. Велику роль у пробудженні і зростанні їх політичної свідомості відіграв І. М. Цибуля (1875—1919), який працював у Конотопських залізничних майстернях і з 1895 року став на шлях революційної боротьби проти царизму. У 1905 році за дорученням Конотопської організації РСДРП І. М. Цибуля не раз виступав тут на сільському сході, викриваючи антинародну політику царського уряду та закликаючи боротися за краще життя. З початком революції 1905—1907 рр. у Батурині почастішали виступи трудящих проти властей.
Великий вплив на зростання революційних настроїв мали події в Петербурзі, Москві та інших місцях. 25 грудня 1905 року понад 200 батуринців зібралися на антиурядовий мітинг, під час якого сталася сутичка з поліцією. Поліцейські відкрили вогонь, в результаті чого одного селянина було вбито і кількох поранено. Обурені цією звірячою розправою, трудящі 27 грудня знову зібралися на мітинг, у якому взяло участь близько 600 чоловік. Учасники мітингу вимагали покарання винних у розстрілі селян. Проти демонстрантів кинули військовий загін. Під час сутички двох чоловік вбили, одного поранили. Багато учасників революційних подій було заарештовано.
Населення Батурина не одержувало потрібної медичної допомоги. Хоча тут містилася лікарська дільниця, де працювали лікар і фельдшер, вона обслуговувала всю волость. Переважну більшість жителів становили неписьменні. У двох церковнопарафіяльних школах навчалося лише 50 учнів. Чотирикласне училище відкрили у 1910 році. У 1891 році Батурин відвідав відомий російський письменник Г. І. Успенський.
Перша світова імперіалістична війна ще більше загострила класові суперечності. Не виправдала сподівань трудящих Батурина на поліпшення їх економічного становища і Лютнева революція 1917 року. Буржуазний Тимчасовий уряд не збирався припинити війну і розв’язати земельне питання. В країні продовжувала наростати революційна боротьба. Навесні 1917 року в Конотопському повіті, у т. ч. і в Батурині, велику роботу серед селян проводили більшовики. Вже у квітні на багатьох мітингах ухвалювалися більшовицькі резолюції. У містечку відбувся першотравневий мітинг, на якому виступили представники Конотопського комітету РСДРП(б) і висувалися вимоги покінчити з імперіалістичною війною, конфіскувати поміщицькі землі та передати їх селянам.
Радо зустріли трудящі Батурина звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. Разом з трудящими всієї Чернігівщини вони піднялися на боротьбу за встановлення Радянської влади. Але владу у Батурині захопив загін військ буржуазно-націоналістичної Центральної ради. В цей же час було створено загін Червоної гвардії, який очолив кронштадтський матрос і колишній робітник Путіловського заводу І. Г. Мовтян. У січні 1918 року червоногвардійці розігнали буржуазних націоналістів. Над містечком замайорів червоний прапор. Відразу ж після встановлення Радянської влади селяни під керівництвом І. М. Цибулі почали брати на облік поміщицькі й церковні землі та приступили до їх розподілу.
Проте в березні 1918 року Батурин захопили німецькі окупанти. Вони запровадили жорстокий режим і грабували жителів. Населення піднялося на боротьбу. Місцеві активісти створили партизанську групу, яка ввійшла до складу Конотопського партизанського загону.
15 січня 1919 року війська Червоної Армії разом з партизанами вступили у Батурин. Тут відбувся багатолюдний мітинг трудящих, які вітали Радянську владу. Було створено партійну організацію, секретарем якої став І. О. Хвостик. Обрали волосний ревком з 12 чоловік на чолі з І. М. Цибулею. Почав діяти комбід, який складався з 80 чоловік. Волревком і комбід подавали допомогу незаможним селянам, виділяли їм насіння для посіву та коней. Партосередок разом з волревкомом і комбідом провів велику роботу для здійснення перших декретів Радянської влади і розгортання радянського будівництва. Для розподілу землі серед безземельних і малоземельних організували земельну комісію на чолі з І. С. Борисенком. Навесні 1919 року з ініціативи партійної організації створили сільськогосподарську комуну ім. В. І. Леніна, в якій об’єдналося до 30 бідняцьких господарств. За рішенням волревкому комуні було виділено 120 десятин кращої землі. Тут налічувалося 20 коней і 6 плугів.
У серпні 1919 року Батурин захопили денікінці. Частини Червоної Армії, до яких приєдналися місцеві комуністи й актив, закріпилися на правому березі Сейму. Обороною керував член волревкому І. Г. Мовтян. Здібний організатор, він особистим прикладом запалював односельців на боротьбу. Не маючи однієї руки, він уночі перепливав Сейм, щоб зібрати розвідувальні дані в таборі денікінських військ. Лише через два місяці білогвардійцям вдалося форсувати річку. Денікінці жорстоко розправилися з батуринцями. Було закатовано 20 активістів. У боротьбі з білогвардійцями загинув голова волосного ревкому більшовик І. М. Цибуля.
У листопаді 1919 року Батурин було визволено від ворога. Відновили роботу партійний осередок, волревком, які організували трудящих на відбудову зруйнованого господарства. В березні 1920 року почав діяти волвиконком, якому передав свої повноваження волосний ревком. При волвиконкомі було створено кілька відділів — народної освіти, охорони здоров’я, продовольства та інші. Відбулися вибори до сільської Ради, яку очолив М. Г. Біличенко. Влітку створили комітет незаможних селян, який через два роки налічував 93 члени. Передова молодь наприкінці 1921 року об’єдналася в комсомольську організацію, що складалася з 13 членів. Секретарем її був М. А. Кузьменко. Трудящі Батурина активно включилися в об’єднавчий рух за створення СРСР, який розгорнувся у 1922 році, і одностайно підтримали рішення про входження до його складу Радянської України. У 1923 році містечко стало селом і центром району.