Бобровиця, Бобровицький район, Чернігівська область
Бобровиця — місто районного підпорядкування, центр району, розташоване на річці Бистриці, за 3 км від залізничної станції Бобровиця на лінії Ніжин—Київ. Відстань до обласного центру залізницею — 133 км, автошляхом — 105 км. Населення — 10 300 чоловік. Міській Раді підпорядковані населені пункти Затишшя, Макарівка, Мирне, Травкине, Червоноармійське.
Територія сучасного міста була заселена ще в стародавні часи, про що свідчать залишки двох городищ і поселення періоду Київської Русі. Назва міста походить від т. зв. бобровників, що жили тут десь з XIV до XVIII ст. Вони володіли бобровими гонами і мали своє самоуправління з правом обрання отамана. За походженням це були вільні люди, згодом — козаки. В разі потреби вони брали участь у військових походах. Кожен дорослий бобровник щороку мав здати старості, а пізніше — гетьману 10 бобрів і 20 видр. Коли кількість звірів зменшилася, натуральний податок іноді замінювався грішми.
З середини XIV ст. українські землі захопила Литва, відтоді Бобровиця належала до Остерського староства. В 1482 році поселення було зруйноване татарськими ордами. Переважна більшість чоловіків загинула в бою, жінок вивезли в гареми та на ринки рабів. Тільки на початку XVI ст. поселення почало відроджуватися. За Люблінською унією 1569 року воно відійшло до шляхетської Польщі. В 1593 році польський король Сигізмунд III спеціальною грамотою передав Остерське староство, куди входила й Бобровиця, у володіння шляхтичу М. Ратомському.
Бобровиця була прикордонним поселенням, і польські магнати не чинили великих утисків жителям, щоб не посилювати переселенського руху. Населення займалося хліборобством і скотарством, старості здавало овес і сіно. Жителі користувалися деякими привілеями — ловили рибу волоком, полювали на звірів, брали з дерев «непописаних» (не зайнятих) бджіл, а «пописаними» ділилися пополам з господарем, косили траву, драли лико. Новоосілі звільнялися від податків на три-шість років. З часом кількість пільг зменшувалася, а податки зростали. Це викликало незадоволення населення. Щоб запобігти селянським виступам, польський уряд у найбільших містах і селах Лівобережної України розміщував військові гарнізони. В Бобровиці гарнізон налічував 200 жовнірів.
Коли 1648 року почалася визвольна війна українського народу проти польської шляхти, активну участь у ній взяли жителі Бобровиці. Після Переяславської ради 1654 року населення прийняло присягу на вірність союзу з російським народом. Бобровиця стала сотенним містечком Київського полку. Згодом за царською грамотою була передана генеральному писарю І. Виговському.
Навесні 1661 року польсько-шляхетські війська й татари вдерлися на Чернігівщину, зазнала нападу й Бобровиця. Все населення піднялося на боротьбу проти поневолювачів. Але сили були нерівні. Загарбники зруйнували містечко, а його захисники загинули в бою. Однак невдовзі Бобровиця почала відроджуватися. Відомо, що 1666 року в ній сплачували податки 160 чоловік, які мешкали в 155 дворах. Жителі здавали щороку близько 700 пудів хліба та 27 крб. грішми. На той час це був високий податок. Серед козаків виділилася заможна верхівка, якій належали водяні млини на річці Бистриці.
Наприкінці XVII — на початку XVIII ст., хоча Бобровиця й називалася вільновійськовим поселенням, бідніша частина селян була закріпачена. В містечку були розвинуті ремесла: шевське, шкіряне, гончарне, кравецьке, столярне. На околицях виникло кілька невеличких селітроварень. Двічі на тиждень відбувалися базари, двічі на рік — ярмарки. На осінньому ярмарку купці закуповували ремісничі вироби, сільськогосподарські продукти і вивозили їх у Росію та Білорусію.
Створилася група купців, які скуповували оптом товари. З Бобровиці вивозили хутра, шкіряні вироби, полотно, віск, горілку, олію. На цей час припадає і розвиток чумацтва, яким займалися заможні козаки, міщани, зрідка селяни. Вони привозили з Причорномор’я рибу, сіль, вироби із заліза, сукна.
Розвиток промислів і торгівлі зумовив зростання населення. У 1782 році в містечку налічувалося 4761 житель, з них закріпачених 248 ревізьких душ. Кріпаки відбували панщину 3 дні на тиждень, працювали на селітроварнях та на важких земляних роботах. Крім того, вони лагодили греблі, шляхи тощо.
Після ліквідації автономного устрою на Лівобережній Україні в 1782 році Бобровиця ввійшла до Ніжинського повіту Чернігівського намісництва, з 1796 року стала волосним центром Козелецького повіту Малоросійської губернії, з 1802 року — Чернігівської.
Кращі землі, ліси та луки на початку XIX ст. захопили поміщики Кочубеї та Катериничі. Щоб збільшити свої прибутки, поміщик Кочубей у 1807 році побудував цукровий завод. Переважну більшість своїх земельних угідь він відвів під цукрові буряки. 1825 року на заводі були добудовані цехи виробництва рафінаду 1846 року річний прибуток заводу становив 3 тис. крб. Лише чорноробів тут налічувалося 118 чоловік. Працювали переважно кріпаки, хоч було багато й вільнонайманих робітників. Робочий день тривав 12—14 годин. Низька платня й жахливі житлові умови часто призводили до сутичок з адміністрацією.
В 1854 році на заводі спалахнуло повстання, під час якого він був повністю спалений. Війська, які викликав поміщик, вчинили жорстоку розправу над робітниками. Всіх учасників виступу, особливо кріпаків, били канчуками. Багатьох кинули до в’язниці. Завод був так зруйнований, що більше не відбудовувався.
Поганий обробіток селянських земель, недостатнє удобрення були основною причиною частих неврожаїв, голоду, що призводило до поширення пошесних захворювань, падежу худоби, розорення найбіднішого прошарку населення. Особливо неврожайним був 1839 рік. Місцеві власті, щоб запобігти повному вимиранню населення від голоду, звернулися до чернігівського губернатора по допомогу. Збереглися списки 800 жителів міста, що потребували негайної допомоги. Проте невідомо, чи була вона надана.
Під час другої подорожі на Україну Т. Г. Шевченко влітку 1846 року побував у маєтках Катеринича в Бобровиці та Марківцях, написав кілька портретів членів його родини. Тоді ж він виконав аквареллю портрет О. А. Афендик, матері Катеринича.
Реформа 1861 року не внесла істотних змін в економічне становище селян. Якщо до реформи 58 кріпаків В. А. Кочубея користувалися 108 десятинами землі, переважно придатної для хліборобства, то після скасування кріпацтва вони одержали лише 77 десятин. Це були, головним чином, напівзаливні землі, солонці або піски. Сума викупних платежів становила 3424 крб. 50 коп., селяни мали щорічно сплачувати 205 крб. 47 коп. Більшості це було не під силу. До того ж, поміщики позбавили їх права користуватися лісами, луками й пасовищами.
У післяреформений період прискорився процес розорення й зубожіння селян. Колишні кріпаки, одержавши мізерні клапті землі, мусили йти в кабалу до того ж поміщика чи куркуля або шукати заробітку в промислових центрах. Багато бобровицьких селян працювало на будівництві залізниці Курськ—Київ. Будівництво було завершено 1865 року. Того ж року стала до ладу залізнична станція Бобровиця, що сприяло розвитку торгівлі й розширенню зв’язків з промисловими центрами. Щороку в містечку відбувалися вже 4 ярмарки. Почали швидше розвиватися ремесла. В поміщицьких господарствах появляються сільськогосподарські машини. 1897 року поміщик Катеринич з участю кількох пайовиків побудував цукровий завод, який виробляв за сезон понад 800 пудів цукру і давав власникам до 4 тис. крб. прибутку.
У 1897 році в Бобровиці налічувалося 960 дворів і 5384 жителі. Цукровий завод і дрібні кустарні підприємства не могли забезпечити всіх роботою. Багато безземельних та малоземельних селян і дрібних ремісників, що розорилися, мусили йти в найми до багатіїв або на відхожі промисли. У поміщицьких економіях і в куркулів селяни жали за 9 або 10 сніп, молотили за 11—12 мірку. Тяжким було становище й робітників цукрозаводу, особливо сезонних. Працювали вони по 13—14 годин, жили в бараках, спали на соломі або на дощаних нарах. Все це породжувало невдоволення існуючим ладом, що особливо виявилося під час революції 1905—1907 рр. Селяни почали ділити поміщицьку землю і майно. Робітники цукрового заводу запровадили 8-годинний робочий день, обрали робітничий комітет, який контролював діяльність адміністрації. У січні 1906 року в містечку сталася сутичка робітників з поліцією. Робітники й селяни готували спільний виступ проти поміщиків, але здійснити його не вдалося, бо для придушення можливих заворушень на станцію Бобровиця був присланий загін солдатів.
Важливу роль у пробудженні класової свідомості трудящих Бобровиці в роки столипінської реакції відіграла підпільна більшовицька преса. З листування Н. К. Крупської з М. В. Кобецьким, що відав доставкою газет і літератури з Данії в Росію, відомо, що такі газети, як «Социал-демократ» і «Пролетарий», надсилалися до багатьох міст і містечок України, в т. ч. й до Бобровиці. Багато нелегальної літератури надходило і з Києва.
З кожним роком погіршувалося становище робітників, зростав робочий день, знижувалася заробітна плата. Столипінська аграрна реформа прискорила розорення основних мас селянства. Злидні, недоїдання були причиною високої смертності населення, особливо дітей. Земська лікарня, відкрита 1890 року, де працював один лікар і його помічник, не могла забезпечити медичну допомогу населенню. З навчальних закладів у Бобровиці в 1913 році діяли тільки три початкові школи — церковнопарафіяльна, відкрита 1863 року, земська трикласна (з 1896 року) і земська початкова з чотирирічним строком навчання (з 1910 року), а також нижче сільськогосподарське училище, засноване 1891 року. Тому багато дітей шкільного віку лишалися поза школою.
Імперіалістична війна остаточно підірвала бідняцькі і значну частину середняцьких господарств. Втративши основних працівників, мобілізованих на війну, вони занепадали, розорялися. Користуючись злиденним становищем бідняків, куркулі за безцінь скуповували їхні ділянки землі.
На початку березня 1917 року в Бобровиці стало відомо про повалення самодержавства. В містечку виникла Рада робітничих і селянських депутатів, на цукровому заводі був обраний робітничий комітет. Але підприємства й земля лишилися в руках попередніх власників. Не дочекавшись розподілу землі, селяни самовільно почали орати панську землю, косити сіно на панських сінокосах. Очолювані солдатами, що повернулися з фронту, жителі Бобровиці захопили на станції вагон пшениці, яку розподілили між біднотою містечка.
З великою радістю зустріло трудове населення звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. Більшовик Л. С. Луговський та М. Т. Макаренко, які повернулися з фронту, роз’яснювали населенню ленінські декрети про мир і землю. Хоч волосна управа в Бобровиці стала органом Центральної ради, трудящі на початку грудня 1917 року на загальних зборах проголосили Радянську владу, але фактично вона була встановлена в січні 1918 року, коли революційні загони вибили з містечка ставлеників Центральної ради. Рада робітничих і селянських депутатів почала підготовку до розподілу поміщицьких земель. Робітничий комітет на цукровому заводі встановив контроль над виробництвом. Але в березні 1918 року кайзерівські війська захопили Бобровицю. Для організації боротьби з окупантами в містечку був створений підпільний ревком на чолі з Л. С. Луговським і партизанський загін, командиром якого став І. С. Винниченко. Ревком підтримував тісні зв’язки з підпільними ревкомами сіл Озерян, Кобижчі й Нової Басані. В липні 1918 року керівники підпілля брали участь у нелегальному з’їзді ревкомів Козелецького повіту.
Діяльністю Бобровицького ревкому керував Чернігівський губком партії. Підпільники Бобровиці брали участь у підготовці збройного повстання проти окупантів та гетьманців. Повстання почалось у серпні 1918 року, центром його став Ніжинський повіт. Однак кайзерівські загарбники перекинули сюди війська і придушили виступ. Через провокаторів окупантам вдалося розкрити підпілля у містечку. В ніч на 18 серпня 1918 року були заарештовані члени ревкому. До рук катів потрапив і Л. С. Луговський, але робітник цукрового заводу М. Є. Іванов допоміг йому втекти, 6 чоловік розстріляли. В 1931 році їм споруджено пам’ятник. Багатьох німці відправили до концентраційного табору, і тільки революція в Німеччині врятувала їх від страти. Значна частина підпільників, заздалегідь попереджена зв’язківцями, уникла арешту і в листопаді 1918 року взяла активну участь у новому виступі проти німецько-гетьманського режиму. Та окупантам вдалося придушити і цей виступ. І все ж на початку грудня 1918 року кайзерівські війська змушені були залишити Бобровицю. На зміну їм прийшли січові стрільці Директорії. Наприкінці січня 1919 року Таращанський полк 1-ї Української Радянської дивізії визволив містечко від петлюрівців. Одразу було створено волревком, до якого ввійшли Л. С. Луговський (голова), П. О. Луговський, Ф. X. К от, П. І. Отрошко, М. Г. Подольський, М. Т. Макаренко. Для боротьби з бандою петлюрівця Ромашка, що діяла у волості, ревком організував загін під командуванням С. Шуплика. Важливу роль в організації Радянської влади в містечку відіграв комбід, створений на початку лютого 1919 року. За його участю селяни знову одержали землю, організували сільськогосподарську комуну.
В березні 1919 року обрано Раду робітничих і селянських депутатів, якій ревком передав свої повноваження. Тоді ж на цукровому заводі виник партосередок. Під керівництвом комуністів Рада почала здійснювати перші кроки в галузі культурного будівництва. З допомогою робітників цукрового заводу організовано школи політграмоти. Навесні 1919 року відкрито три початкові чотирикласні школи. За парти сіли 499 учнів. Незабаром створено трудову школу другого ступеня, в якій навчалося 136 учнів. Працювала бібліотека, сельбуд. Населення містечка активно підтримувало всі заходи молодої Радянської влади.