Піски, Бобровицький район, Чернігівська область
Піски — село, центр сільради, розташоване за 25 км від районного центру та залізничної станції Бобровиця. Дворів — 513. Населення — 1562 чоловіка.
Піски засновані в період визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. За полковим устроєм вони входили до Басанської сотні Переяславського полку. Тут жили козаки й селяни, які займалися хліборобством, платили натуральну і грошову ренту й відбували послушенство — повинності на користь старшини, головним чином, збирали врожай, заготовляли паливо.
З розвитком товарно-грошових відносин дрібні господарства козаків занепадали. їхнє майно й землю за безцінок скуповували місцеві багатії. За генеральним переписом 1767 року в селі були вже підсусідки, які не мали своїх наділів. А генеральний бунчужний Я. Тарновський володів близько 100 десятинами землі. В його господарстві налічувалося понад 100 голів великої рогатої худоби, працювала винокурня.
У 1782 році за новим адміністративно-територіальним поділом Піски ввійшли до Чернігівського намісництва, в 1796 році — до Новобасанської волості Козелець-кого повіту Малоросійської губернії, а з 1802 року — Чернігівської. Наприкінці XVIII ст. в селі було 49 дворів, з них 39 належало державним селянам, решта — козакам. 1851 року тут налічувалося 425 ревізьких душ державних селян, на одну душу припадало 2—3 десятини землі. Крім державних поборів, вони відбували підводну, шляхову, постійну та інші повинності. Другу значну категорію населення становили козаки. В селі їх було 116 осіб чоловічої статі. За майновим станом більшість з них наближалася до державних селян. Поміщицьких селян напередодні скасування кріпацтва налічувалося близько 20 душ. Поміщик примушував кріпаків, крім п’ятиденної панщини, працювати на винокурні.
Після ліквідації кріпосного права 530 ревізьких душ одержали в середньому по 2,2 десятини землі. Сума викупного платежу за наділ становила 299 крб. 20 коп., що набагато перевищувала ринкову ціну. Причому краща земля відійшла до держави, селянам дісталася піщана, неродюча. Крім платежів, селянські господарства були обтяжені численними податками, а з одержаних мізерних наділів не можна було навіть прогодуватися. Рік у рік зростала кількість малоземельних господарств у результаті виділення нових сімей. Все це призводило до того, що селяни розорялися, потрапляли в кабалу до куркулів або змушені були брати позику в селянському банку. Повернути вчасно позику вони не мали змоги, тому заборгованість їх збільшувалася з кожним роком.
За рахунок дрібних господарств розширювали свої володіння поміщик та куркулі. Куркуль Куриленко, закабаливши бідноту й підкупивши місцеві власті, захопив понад 200 десятин землі, в т. ч. й частину громадського лісу в урочищах Заводі та Криничному. Малоземельні й безземельні селяни працювали за копійки в поміщицькій економії, в господарствах куркулів, шукали заробітків у промислових центрах чи південних губерніях. Дуже була поширена відробіткова система. На початку XX століття багато сімей залишили рідне село й поїхали шукати кращої долі в Тобольську, Єнісейську та інші губернії Сибіру. Частина їх повернулася додому зовсім жебраками.
Під час революції 1905—1907 рр., коли на Чернігівщині прокотилася хвиля народних повстань, виступили проти поміщика й трудящі Пісок. Навесні 1905 року селяни зібралися на майдані й рушили до маєтку Раковича. Лише викликані поміщиком війська врятували економію.
Ще більше загострила класові суперечності в селі столипінська реформа. Селяни-бідняки рішуче протестували проти виселення на хутори. Щоб «заспокоїти» їх, улітку 1910 року в Піски приїздили урядові чиновники. Сільська сходка була бурхливою. Одностайність селян розглядалась як бунт. З погрозами відправити в солдати «бунтарів» чиновники залишили село.
Вузькі, криві вулиці, вбогі хатини з підсліпуватими віконцями, які ледь виглядали з-під солом’яних стріх,— таким було село. З 1884 до 1897 року тут працювала церковнопарафіяльна школа — звичайна селянська хата, в якій навчалося 10— 15 дітей. У 1897 році відкрито земську початкову школу, але її відвідували тільки взимку, коли закінчувалися основні сільськогосподарські роботи. Та й далеко не всі діти ходили до школи, бо часто не мали в що одягнутись.
У пісківській початковій школі працювала вчителькою С. М. Морачевська — одна з ентузіастів народної освіти на Україні. Своїми змістовними уроками, задушевними бесідами вона розвивала в дітей любов до книги, рідного краю, виховувала в них перші паростки критичного мислення. С. М. Морачевська була першою вчителькою майбутнього українського радянського поета-академіка П. Г. Тичини. Павло Григорович народився в Пісках 27 січня 1891 року в сім’ї сільського дяка. Мати передала йому любов до українських народних пісень, казок, тонке розуміння природи. Після закінчення початкової школи П. Г. Тичина переїхав учитися до Чернігова. В рідному селі він бачив злиденне життя земляків і згодом у вірші «Пісня молодості» писав: «А були ж ми мов послідні, чорна смерть косила».
Про повалення самодержавства жителі Пісок дізналися через кілька днів. У березні—травні 1917 року в селі відбулися мітинги й сходки. Селяни сподівались одержати землю. Але минули весна й літо, а все лишалося по-старому. Ні Тимчасовий уряд, ні Центральна рада нічого не робили задля цього. Трудящі Пісок гаряче вітали перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Звістку про неї в село привезли колишні фронтовики Ф. І. Євенко, що був делегатом II Всеросійського з’їзду Рад, Г. Т. Філон, який брав участь у революційних боях харківського пролетаріату, І. Ф. Маковій та К. І. Левченко. Вони вели серед селян роз’яснювальну роботу, закликали боротися за землю, саботувати розпорядження повітового комісара Центральної ради.
Злякавшись революційних настроїв серед селян, поміщик Ракович у грудні 1917 року втік. 18 січня 1918 року пісківці зібралися на мітинг, де було проголошено Радянську владу й створено ревком, який очолив Г. Т. Філон. Ця подія лягла в основу вірша П. Г. Тичини «На майдані».
Ревком провадив велику масово-політичну роботу: почав розподіл поміщицьких земель, худоби й майна з поміщицької економії, керував заготівлею й розподілом продовольства, згуртовував бідноту на боротьбу проти ворогів Радянської влади. Але дальшому розгортанню радянського будівництва в селі перешкодив наступ кайзерівських військ. У березні 1918 року німецький загін вступив у Піски. Окупанти відновили старі порядки, силою примушували повертати розподілене майно, сплачувати контрибуцію, переслідували активістів. Улітку кати схопили голову ревкому Г. Т. Філона і після страшних тортур розстріляли на очах односельців.
У листопаді 1918 року, після краху німецької окупації на Україні, владу в селі захопили петлюрівці. Наприкінці січня 1919 року частини 1-ї Української Радянської дивізії визволили село. Під керівництвом відновленого ревкому селяни активно виступили на боротьбу проти бандитизму, здавали надлишки хліба для держави. В селі було відкрито хату-читальню. Але в серпні Піски захопили дені-кінці. Знову прийшли карателі, які нагаями примушували повертати поміщицьке майно, чинили суд і розправу над місцевою біднотою.
Наприкінці листопада 1919 року Червона Армія вибила білогвардійців з Пісок, У селі була відновлена Радянська влада. Під керівництвом ревкому в лютому 1920 року відбулися вибори до сільської Ради, очолив її М. П. Євенко. В травні створено комітет незаможних селян, головою якого став П. К. Зінченко — перший комуніст села, учасник розгрому колчаківців. Сільрада й КНС спрямували всі зусилля трудящих на відбудову господарства села. 1921 року були відремонтовані реквізовані в куркулів 24 вітряки й 3 кузні. Комнезамівці склали списки бідняків і розподілили між ними 2564 десятини землі. Селяни назавжди стали господарями свого поля.
Після проведення нового адміністративно-територіального поділу 1923 року Піски ввійшли до Бобровицького району Ніжинського округу, з 1932 року — в складі того ж району до Чернігівської області.
Важливою подією в Пісках було створення в 1925 році партійного осередку. До цього в селі налічувалося лише два комуністи, які входили до партосередку сусіднього села Нової Басані. Тепер комуністів стало п’ять. За ініціативою комуністів у 1926 році організовано комсомольський осередок, що об’єднував 16 юнаків і дівчат, першим секретарем обрали І. Я. Дорошенка. Комуністи й комсомольці вели масово-політичну роботу серед селян, мобілізуючи їх на здійснення соціалістичних перетворень, накреслених партією, на кооперування індивідуальних господарств. Через КНС розподілялися кредити, зерно. У 1925 році придбано на кошти П. Г. Тичини перший трієр для колективного користування. З цієї нагоди в селі відбувся великий мітинг.
У відбудовний період сталися певні зрушення і в галузі культури. Центром культосвітньої роботи в Пісках були початкова школа й хата-читальня. В школі проводилися заняття лікнепу й гуртків політграмоти, а в хаті-читальні силами сільського драмгуртка влаштовувалися вистави, відбувалися вечори художньої самодіяльності, лекції, голосні читання газет і книжок тощо. Бібліотека хати-читальні в 1924 році мала близько 300 книжок.
Великі зміни стались у Пісках в роки перших п’ятирічок. Керуючись історичними накресленнями XV з’їзду ВКП(б), сільські комуністи розгорнули рух за кооперування дрібних господарств. У 1929 році за ініціативою колишніх наймитів, членів КНС В. К. Бондаря, В. Л. Іванка та І. В. Маковія засновано ТСОЗ. Колективізація села проходила в умовах гострої класової боротьби. Навесні 1930 року куркулі вчинили напад на працівників місцевої влади та активістів села. Був тяжко поранений організатор ТСОЗу, голова сільради В. Л. Іванко, а восени того ж року бандити спалили його будинок.