Боротьба Чернігівщині проти Центральної ради та австро-німецьких військ
З кінця грудня на Чернігівщині проти полчищ Центральної ради розгорнулися бої радянських військ, підтриманих партизанами. Одним з перших почав наступати з Гомеля на Бахмач 1-й Мінський революційний загін червоногвардійців під командуванням Р. Й. Берзіна. 21 грудня 1917 року червоногвардійці з боями визволили Городню, 23 грудня — Сновськ. Після цього загін вирушив на Мену. Про цей бойовий похід його командир Р. Й. Берзін повідомляв так: «Радянські війська усі українські жителі зустрічають із захопленням, як визволителів і рятівників від українських юнкерів, білих офіцерів, українських куренів смерті. Всі дають хліб, фураж, коней, самі показують дорогу, ведуть розвідку, організують бойові селянські дружини, які борються разом з революційними військами. У всіх значних пунктах організовані добровільні активні революційні загони і Червона гвардія».
8—12 січня 1918 року червоногвардійський загін московських робітників під командуванням М. Порадіна повів запеклі бої проти військ Центральної ради у районі Новгорода-Сіверського, які завершилися перемогою. 14 січня Радянська влада була встановлена в Прилуках. 15 січня ворожі війська вигнано з Бахмача. Цього ж дня радянські війська підійшли до станції Крути. Тут Центральна рада зосередила великі сили, готуючись дати генеральний бій. Проте червоногвардійські загони, розгромивши націоналістів, просувались далі. 18 січня радянським став Ніжин. 19 січня спільними зусиллями червоногвардійських загонів, чернігівських, московських робітників і повстанських загонів селян сіл Роїща і Довжика від військ Центральної ради був визволений Чернігів. 21 січня радянськими також стали Козелець і Остер. Наприкінці січня 1918 р. вся територія Чернігівщини була повністю очищена від буржуазно-націоналістичних недобитків. Так, під керівництвом Комуністичної партії при братерській допомозі червоногвардійських загонів Росії і Білорусії трудящі Чернігівщини й Прилуцького повіту встановили Радянську владу.
В кожному місті, селі після визволення їх від буржуазно-націоналістичних військ трудящі утворювали органи Радянської влади — ревкоми, Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. У січні — лютому відбулися волосні й повітові з’їзди Рад, які схвалили перші декрети Радянської влади, обрали виконавчі комітети. Від імені трудящих з’їзди висловлювали сердечну подяку В. І. Леніну, більшовицькій партії, які вказали робітникам і селянам шлях до нового життя. Так, 19 лютого 1918 року делегати Надзвичайного з’їзду Рад Бахмацької волості надіслали до Петрограда Раді Народних Комісарів РРФСР телеграму, в якій говорилося, що вони разом із залізничниками «палко вітають товариша Леніна як справжнього борця за визволення українського народу від контрреволюційної буржуазної ради. Бахмацький Надзвичайний з’їзд заявляє: ми всі, як один, станемо на захист завоювань революції, на першу вимогу нашого любимого вождя. Ми ніколи не допустимо, щоб буржуазія взяла гору над пролетаріатом. Війна — палацам, мир — хатинам!».
Створені волею трудящих ревкоми, Ради втілювали в життя декрети Радянської влади. У містах вони запроваджували робітничий контроль над виробництвом, дбали про забезпечення трудящих продовольством, житлом. Соціалістичні перетворення відбувалися й на селі. Згідно з ленінським Декретом про землю на Чернігівщині підлягали конфіскації 1859 тис. десятин поміщицьких, монастирських і церковних земель. На частині з них утворювались перші радянські маєтки (вони згодом дістали назву радгоспів), виникали комуни, артілі. У Ніжинському повіті у с. Вертіївці селяни заснували дві артілі й комуну. У Прилуцькому повіті на базі поміщицького маєтку на х. Тростянці засновано радянський маєток. Його першим червоним управителем став наймит Р. Хист. Великі земельні площі ревкоми і Ради ділили між безземельними й малоземельними селянами. Це було надзвичайною подією в їх житті, адже збувалося те, про що селяни мріяли з покоління в покоління. Будуючи по-новому життя, вони прагнули радитися з В. І. Леніним, знати його думку. О. Г. Шліхтер, який у листопаді 1917 р. був призначений Народним комісаром землеробства РРФСР, згадуючи про спільну працю з В. І. Леніним, писав про те, яке величезне бажання було у селян, що прибували з усіх кінців Росії і України, зустрітися з В. І. Леніним. Якось у Наркомземі з’явилася делегація Чернігівської губернії у складі М. А. Лузгарьова, Ф. П. Старікова та А. І. Усикова. Серед них особливо виділявся поважний сивобородий дідусь, який, здавалося, тільки-но відірвався від сохи. Про розмову з ним О. Г. Шліхтер пише так: «— Товаришу, як би побачити Леніна? — А для чого,— кажу,— він вам потрібний? — Не можу поїхати додому, не побачивши товариша Леніна. Я повинен його побачити і повинен сказати потім своїм, що я його бачив. З таким наказом послали мене сюди мої односельчани. Вони мені сказали: «Неодмінно від самого Леніна взнай, що і як треба робити».
«Треба було бачити через дві-три хвилини,— згадує О. Г. Шліхтер,— це буквально натхненне щастям обличчя сивобородого старика,— кажу без перебільшення,— коли він вийшов від Леніна. «Спасибі товаришу! — дякував він мені,— тепер я все розповім дома». Цю подію відтворив чернігівський художник П. Басанець у картині «Ходаки Чернігівщини у В. І. Леніна».
Але соціалістичні перетворення були перервані нападом австро-німецьких військ, яких покликали зрадники українського народу — буржуазні націоналісти. На початку березня 1918 року ворог почав скуповувати Чернігівщину. Німецькі війська наступали з Києва на Бахмач вздовж залізниці і по шосе Київ—Чернігів. Одночасно з Гомеля на Бахмач просувалися війська 41-го німецького корпусу.
На заклик Комуністичної партії трудящі Чернігівщини піднялися на визвольну війну. Повсюдно почали діяти партизанські і червоногвардійські загони. До частин Червоної Армії і червоногвардійських загонів добровільно вступило близько З тисяч жителів Чернігівщини.
Щоб зупинити просування противника, за рішенням Надзвичайного комітету оборони України була утворена Бахмацька дільниця фронту під командуванням В. М. Примакова. Головнокомандуючим збройними силами України був призначений В. О. Антонов-Овсієнко. В районі Бахмач-Конотоп зосереджувались 5-а радянська армія під командуванням Р. Ф. Сіверса, червоногвардійські загони Петрограда, Києва, Полтави, Луганська, Ніжина, Вінниці. В обороні брали участь 4-й і 6-й Чехословацькі полки. В одному з цих полків служив Люд вік Свобода — нинішній Президент ЧССР. 8—10 березня війська Бахмацької дільниці фронту нанесли удар по німецьким військам і оволоділи станцією Плиски.
Бої точилися не лише на Бахмацькій ділянці фронту. 12 березня окупаційні війська захопили Чернігів і продовжували наступ на північ. Просуванню ворога чинили опір Семенівський червоногвардійський загін під командуванням М. Щорса та об’єднаний загін сосницьких і корюківських партизанів під командуванням О. Гарнієра. Пізніше на базі загону О. Гарнієра було сформовано комуністичний полк ім. В. І. Леніна, який увійшов до складу Червоної Армії.
Незважаючи на героїчний опір радянських частин і партизанських загонів, німецькі війська наприкінці березня окупували більшу частину території губернії за винятком її північних повітів — Мглинського, Новозибківського, Стародубського, Суразького і частково Новгород-Сіверського, що межували з братньою Радянською Росією. 4 травня 1918 року була підписана угода між Радянською Росією і кайзерівською Німеччиною про встановлення нейтральної зони завширшки 5—15 кілометрів і припинення на ній воєнних дій між німецькими і радянськими військами. «Нейтральна зона» проходила біля кордону з РРФСР по території Чернігівщини з північного заходу на південний схід. Вона стала місцем, де гуртувалися революційні сили для визволення України від німецьких окупантів. У м. Почепі розміщувалися губернські партійні й радянські органи. В серпні 1918 року тут було утворено губчека.
На загарбаній території німецькі окупанти та їх пособники — українські буржуазні націоналісти — реставрували буржуазно-поміщицький лад. Коли окупанти до влади поставили Скоропадського, прислужувати їм стали гетьманці.
Окупанти й гетьманці запровадили режим терору і грабежів. За найменший непослух карали в’язницею або розстрілювали. Особливо по-звірячому розправлялись вороги з комуністами та безпартійними робітниками і селянами, що відстоювали Радянську владу. В Конотопі у травні й червні окупаційними властями було розстріляно 370 чол., в Ніжині — 456 чол. За опір селян карателі спалили села Мильники (тепер Григорівка) Ніжинського повіту, Вороб’ївку Новгород-Сіверського повіту, Сядрине Сосницького повіту, Хохлівку Глухівського повіту та багато інших. Окупанти силою зброї відбирали у населення хліб, худобу. За далеко неповними даними з Чернігівщини було вивезено 106 241 пуд хліба, 98 978 пудів конопель, 15 734 пуди махорки, 170 тисяч аршин шерстяних тканин тощо. Вдавались іноземні загарбники також до контрибуцій і штрафів.
Трудящі Чернігівщини не корилися окупантам і їх прихвосням. Вони ухилялися виконувати накази й розпорядження німецько-гетьманських властей. Дедалі ширшого розмаху набував страйковий рух. Одним з найбільших виступів робітників був липневий всеукраїнський залізничний страйк, у якому брали участь робітники станцій Конотопа, Бахмача, Ніжина, Прилук, Сновська. Залізничний рух був припинений. Окупанти й гетьманці вдавались до суворих репресій, щоб придушити непокірних. 15 робітників залізничних майстерень ст. Конотоп були ув’язнені. Братерську допомогу страйкуючим залізничникам України, зокрема станцій Конотоп, Бахмач, подавали робітники Урало-Рязанської залізниці.
Страйковий рух був лише однією з дійових, форм боротьби проти окупантів і гетьманщини. Найбільш важливим був партизансько-повстанський рух, який під керівництвом підпільних партійних організацій ширився на Чернігівщині. У Чернігівському повіті успішно діяв загін під командуванням П. Д. Кобця. Близько 30 партизанських загонів вели боротьбу з ворогом на території Новгород-Сіверського повіту. Особливо сміливі напади здійснювали загони під командуванням В. Н. Боженка, Т. В. Черняка, М. Г. Салая. Одним із загонів командував Д. С. Коротченко — згодом відомий державний і партійний діяч УРСР.
Велике значення для дальшої активізації народної боротьби проти окупантів мало утворення підпільного губкому партії, губернського військово-революційного комітету та Центрального військово-повстанського штабу Чернігівщини і північної частини Полтавщини. Губком партії і губревком були обрані на губернській конференції більшовиків, засідання якої нелегально проходило у травні 1918 року в Чернігові. Військово-повстанський штаб на чолі з М. Г. Кропив’янсь-ким почав діяти у червні того ж року за рішенням Бюро для керівництва повстанською боротьбою в тилу окупантів. Усі ці органи працювали спільно. Під їх керівництвом зросла кількість волосних і сільських ревкомів, партизанських загонів, посилились виступи партизанів. Найбільшого розмаху партизанська боротьба досягла в Ніжинському повіті, де знаходився Центральний військово-повстанський штаб. Партизанські загони тут налічували понад 6000 чоловік.
В умовах розгортання визвольної війни українського народу проти німецьких окупантів у липні в Москві відбувся І з’їзд КП(б)У, який утворив Комуністичну партію України, прийняв важливі рішення, спрямовані на посилення боротьби трудящих проти внутрішньої і зовнішньої контрреволюції. На з’їзді Чернігівська губернська партійна організація була представлена 8 делегатами, а Прилуцька повітова партійна організація — 2 делегатами.
В ніч на 6 серпня 1918 року за наказом Центрального військово-повстанського штабу розпочалось збройне повстання. Центром його був спочатку Ніжинський повіт. Партизанські загони розгромили ряд ворожих гарнізонів. Під час повстання відзначились загони під командуванням С. П. Покиньбороди, Ф. Білоусова, М. К. Маруні, А. П. і О. П. Хахуди, К. А. Січкаря та інших. Бойові дії партизанів Ніжинського повіту були активно підтримані в Козелецькому, Новгород-Сіверському, Прилуцькому повітах. Щоб повстання не поширилося по всій Україні, окупаційні власті і гетьманський уряд перекинули на Чернігівщину до 30 тис. чоловік війська. Та незважаючи на це, трудящі не припинили боротьби проти окупантів і їх буржуазно-націоналістичних прихвоснів. Партизани Ніжинського, Новгород-Сіверського та інших повітів зберегли свої основні сили і вийшли на північ Чернігівщини, в «нейтральну зону».