Борзна, Борзнянський район, Чернігівська область
Борзна — місто районного підпорядкування, центр однойменного району, розташоване на річці Борзенка, за 104 км від Чернігова, за 12 км від залізничної станції Доч і за 2 км від автошляху Київ—Москва. Населення — 10 200 чоловік. Міській Раді підпорядковані села Забілівщина, Кинашівка, Любомудрівка. Історія Борзни сягає в далеке минуле. На території сучасного міста та на його околицях розкопано 2 кургани з скіфськими похованнями V ст. до н. е., виявлено 3 ранньослов’янські поселення черняхівської культури, знайдено кілька римських монет II ст. н. е. та скарб бронзових прикрас з емалями IV—V ст. н. е. Збереглися залишки городища часів Київської Русі, зруйнованого монголо-татарами в 1239 році. Наприкінці XV ст. після довгих років запустіння тут виник хутір Селище. У середині XVI ст. це вже було село, яке стало називатися Борзною від однойменної річки. З 1500 року до Деулінського перемир’я 1618 року населений пункт, як і всі чернігово-сіверські землі, входив до складу Російської держави, після чого відійшов до шляхетської Польщі. Населення його займалося землеробством та ремеслами, зокрема чоботарством і гончарством. У 30 роках XVII ст. Борзна стала містом, якому було надано магдебурзьке право.
На початку визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького козацько-селянські війська визволили Борзну, яка стала полковим містом. У складі Борзнянського полку місцеві козаки брали активну участь у боротьбі проти польської шляхти. Жителі міста радо вітали рішення Переяславської ради про возз’єднання України з Росією. 1654 року Борзнянський полк було ліквідовано, й Борзна увійшла до складу Ніжинського полку як сотенне місто. У серпні 1655 року нею заволодів наказний гетьман І. Золотаренко.
Наприкінці грудня 1663 року на Борзну напали війська польських загарбників. Ціною великих втрат ворог захопив місто й зруйнував його. У лютому 1664 року за допомогою козаків Ніжинського полку Борзна була визволена. В наступні роки міщани, ремісники, козаки відбудували свої оселі. За переписом 1666 року тут уже жило 197 козаків, 351 міщанин, 170 посполитих, налічувалося 35 ремісників, які займалися землеробством, чоботарством, гончарством, ткали полотно та сукно. У місті діяло 32 солодовні й 40 винокурень.
У другій половині XVII ст. Борзна була добре укріпленою фортецею, обнесеною стінами, з чотирма наріжними й двома надбрамними баштами. Козаки постійно несли тут сторожову службу. Вони брали участь у Азовських походах 1695—1696 рр., про що, зокрема, свідчить записана у Борзні в середині XIX ст. історична народна пісня про взяття Азова «Ой, що то за крячок». З середовища борзнянських козаків вийшов відомий керівник народно-визвольної боротьби проти шляхти на Правобережній Україні С. Палій (40 рр. XVII ст.— 1710).
У роки Північної війни тридцять міщан Борзни вступило до ополчення, козаки брали участь у боях з ворогом. Після перемоги над шведськими загарбниками Борзна продовжувала розвиватися як ремісниче й торгове місто. Тут працювало п’ять цехів: м’ясницький, ковальський, кравецький, ткацький і чоботарський; тричі на рік відбувалися багатолюдні ярмарки, які тривали по 2—3 тижні. Сюди приїздили не лише жителі з сусідніх сіл і міст, а й купці з Калуги, Курська, Дону. Вони привозили сіль, рибу, скуповували солод, вино, хліб та вироби ремісників: полотно, сукно, чоботи. Місцеві купці вивозили свої товари в Угорщину, Волощину й Молдавію. У місті було 26 приватних лавок.
Посилювалося феодальне володіння землею. Найбільшими поміщиками у XVIII ст. були генеральний обозний С. Кочубей та його нащадки, що мали тут 7 тис. десятин землі. їм належав 471 двір, половина всіх осель міста. Великими земельними масивами володіли Золотаренки, Гореславські, Авінови. Вони примушували селян відробляти три дні на тиждень панщини, здавати продукти. Кріпосники жорстоко знущалися над кріпаками. Поміщик Гореславський закатував селянина Т. Уточку. Поміщик Авінов у 1784 році силою забрав до себе дружину кріпака Головкіна й тяжко побив селянина Стадниченка. Скривджені селяни увірвалися в хороми пана й убили його.
Розвиток ремесел, промислів і торгівлі сприяв зростанню міста. З січня 1782 року за новим адміністративно-територіальним поділом Борзна стала повітовим центром Чернігівського намісництва, з 1796 року — Малоросійської, а з 1802 року — Чернігівської губерній. У цей час тут налічувалося 905 будинків, у яких жило 6595 чоловік населення, в т. ч. 2189 козаків, 2029 міщан, 2172 селян.
Під час Вітчизняної війни 1812 року 690 борзнянців пішло в ополчення. Крім того, було виділено з селян 53 погоничі, поставлено 230 возів. Героєм Бородінської битви був генерал-майор А. С. Глібов. Сорок років (до 1854) він проживав у Борзні.
У першій половині XIX ст. на Україні поглиблювався процес розкладу феодально-кріпосницького ладу й розвитку капіталістичних відносин. Розвивалися товарно-грошові відносини. Зростав суспільний поділ праці, внаслідок якого збільшувалася кількість міського населення, меншало робочої сили в землеробстві. На 1859 рік у Борзні чисельність населення становила 8453 чоловіка, в т. ч. міщан— 3054, козаків — 2096, селян 22053. Намагаючись одержати якнайбільше товарного хліба, поміщики посилювали панщину, оббирали кріпаків як тільки могли. У щоденнику Т. Г. Шевченка за 22 січня 1858 року можна прочитати такі рядки про борзнянського поміщика М. Д. Білозерського і «…цей філантроп-поміщик так оголив своїх селян, що вони склали про нього пісню, яка закінчується так:
А в нашого Білозера Сивая кобила,—
Бодай же його побила Лихая година.
А в нашого Білозера Червоная хустка,—
Ой не одна в селі хата Осталася пустка».
З 1855 по 1859 рр. у місті з’явилися промислові підприємства: дві цегельні, п’ять гончарних заводів, дві чимбарні. Зросла кількість ремісників. У 1860 році кількість їх становила 771 чоловік, у т. ч. 30 гончарів, 12 кравців, 57 чоботарів. На цей час в Борзні налічувалося 1283 будинки. Майже всі вони, за винятком повітових установ, були дерев’яні. Ратуша, яка в 1806 році замінила магістрат, погано дбала про міські справи. Жителів обслуговувала лише одна лікарня на 25 ліжок, відкрита в середині XVIII ст. Освіта була недоступною для народних мас. На початку XVIII ст. тут працювало п’ять-парафіяльних шкіл, в яких училося близько 80 чоловік. З 1807 року діяло повітове училище. Кількість учнів у ньому була невеликою — від 30 до 45 чоловік на рік, переважно діти дворян та багатих купців. Перший виходець з селян з’явився в училищі лише в 1861 році.
Збереглися цікаві відомості про потяг борзнянців до мистецтва, вміння художньо оздоблювати речі. Виготовлений у Борзні іконостас є чудовою пам’яткою різьблення, а збудований дерев’яний замок-палац — видатною архітектурною спорудою другої половини XVII століття.
В 1847 році у Борзні зупинявся великий поет-революціонер Т. Г. Шевченко. Будинок, де жив Кобзар, зберігся до наших днів. Перебуваючи в Борзні, поет зустрічався з селянами, розпитував про їхнє під- . невільне життя, читав їм свої вірші, разом з ними співав українських пісень. Коли в травні 1861 року до міста наближалася похоронна процесія з тілом Кобзаря, назустріч вийшли всі жителі. Під Борзною на хуторі Кукуріківщина (нині с. Забілівщина) народився і жив український поет-романтик В. М. Забіла (1808—-1869), автор збірки, поезій «Співи крізь сльози». Вірші його «Не щебечи, соловейко», «Гуде вітер вельми в полі», покладені на музику видатним російським композитором М. І. Глінкою, стали народними піснями. В. М. Забіла перебував у дружніх стосунках з Т. Г. Шевченком, який у 1847 році побував тут і намалював його портрет. У Борзні народився й провів дитячі роки М. І. Антоновський (30. ЇХ 1759—1816) — російський і український дворянський історик, публіцист. Його перу належить «Історія про Малу Росію», він видавав журнал «Беседующий гражданин» (1789), очолював «Товариство друзів словесних наук».
Реформа 1861 року, звільнивши борзнянських селян від кріпосної залежності, не поліпшила їх економічного становища. Наділ на ревізьку душу, яких налічувалося тут 2098, становив 3,2 десятини, на 0,6 десятини менше, ніж до реформи. Розмір викупних платежів за наділи становив від 350 до 418 крб. Це в два-три рази перевищувало ринкову ціну землі. Зрозумівши грабіжницький характер реформи, селяни піднялися на боротьбу за свої права. В 1861—1863 рр. тут відбулося кілька виступів. Колишні кріпаки вимагали повернути їм відрізані землі. В Борзні й в навколишніх селах у 1862 році брало участь у заворушеннях 1157 чоловік. У зв’язку з цим до міста було надіслано батальйон солдатів.
Після скасування кріпосного права прискорився розвиток промисловості. У 1861—1890 рр. у Борзні побудовано кілька нових й переобладнано ряд старих підприємств. На 1890 рік тут було два шкіряні заводи, 6 олійниць, 3 цегельні, миловарня. На кожному з них працювало від 3 до 15 чоловік. Робочий день тривав 12—14 годин. Заробітна плата була дуже низькою — 6—8 крб. на місяць. Нещадна експлуатація й політичне безправ’я викликали в трудового населення протести, пробуджували його класову свідомість. Уже в 60 роки в Борзні проводили революційну роботу народники. Зокрема, О. Білозерський розповсюджував серед різночинної молоді, селян газету О. І. Герцена «Колокол» і брошури М. П. Огарьова. На початку 80 років народники надсилали з Києва в Борзну листівки, звернення «Від київських соціалістів «Народної волі» до українського народу».
Наприкінці 90-х років у Борзні був створений соціал-демократичний гурток. Під його керівництвом у роки першої російської революції проводилися сходки, організовувалися бойові дружини. 5 січня 1906 року борзнянський справник доповідав губернатору, що «…нещастя, яке охопило всю Росію, особливо після 17 жовтня, не минуло й Борзну, де народ настроєний проти поліції й чекає, щоб захопити поміщицькі» землі. В місті розповсюджувалися прокламації РСДРП та інша революційна література.
Влітку 1906 року до Борзни з Петербурга прибув М. П. Рожнов, який організовував мітинги й збори трудящих, закликав їх до повалення самодержавства й захоплення поміщицької землі. Він встановив тісні зв’язки з селянами повіту, які готувалися до збройного повстання. 30 липня 1906 року на хуторі Лендені, під Борзною, відбулася нарада уповноважених «червоних сотень» повіту. Тут обговорювалися питання захоплення міста, арешту урядових осіб. Але борзенському справнику доповіли, що за містом у лісі помічено зборище людей. Туди був посланий помічник справника з 18 стражниками. Вони затримали 14 чоловік. Під час обшуку в поліцейському управлінні М. П. Рожнов застрелив справника й поранив його помічника, але й сам був убитий. Почалися масові арешти. Поліція розправлялася з активними учасниками виступів, частину їх заслано в Сибір на каторгу.
Дореволюційна Борзна мало скидалася на місто. У 1910 році тут налічувалося 1939 будинків, з них тільки 7 — кам’яних, решта — дерев’яні, криті переважно соломою. З 54-х вулиць жодної не було замощено. Місто освітлювали 32 гасові ліхтарі. Працювали один трактир, три харчевні та два буфети.
Хоч люди часто хворіли на тиф, туберкульоз, дизентерію, медичне обслуговування залишалося незадовільним. У місті, де в 1910 році жило 14 750 чоловік, існувала всього одна лікарня на 40 ліжок. У ній працювало два лікарі, дев’ять фельдшерів і три акушерки. Була також маленька приватна аптека, що діяла з 80 років XIX ст. Тільки в 1912 році земство відкрило другу.
Повітове училище в 1878 році реорганізовано у «двокласне, де навчалося 48 учнів. У 1912 році його перетворено на вище початкове училище. В 1906 році відкрито жіночу, а в 1915 — чоловічу гімназії. З 250 її учнів лише 38 були селянського походження. Церковнопарафіяльних шкіл налічувалося чотири. Завдяки клопотанню земства у 1898 році створено школу садівництва, городництва та бджільництва. До революції її закінчило 250 чоловік. У 1910 році в місті працювала також бібліотека-читальня.
У Борзні народилася і провела дитячі роки відома прогресивна діячка, педагог, організатор недільних шкіл, автор робіт з методики навчання дорослих X. Д. Алчевська (1841—1920). Міжнародна ліга освіти свого часу обрала її віце-президентом.
Перша світова війна ще більше погіршила становище трудящих, майже в кожній сім’ї забрали годувальника. З фронту поверталися покалічені солдати. Незадоволення війною і царизмом зростало.
Звістка про Лютневу революцію й повалення царизму викликала серед борзнянців велике піднесення. Відбувалися демонстрації. Але трудящі з недовір’ям ставилися до влади Тимчасового уряду. Коли 12 березня 1917 року повітовий комісар на мітингу закликав присутніх прийняти присягу на вірність Тимчасовому уряду, почулися вигуки: «Як буде з землею?», «Хліба дайте краще!», «Чоловіків поверніть додому!», «Навоювалися вже, досить!». У березні 1917 року поверталися з фронту солдати, із заслання — учасники революційних подій 1905—1907 рр. Вони розповсюджували більшовицькі газети, листівки, викривали антинародну політику Тимчасового уряду.
Трудящі міста палко вітали перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. Але в Борзні захопили владу ставленики буржуазно-націоналістичної Центральної ради. Місцеві більшовики в листопаді—грудні 1917 року згуртували навколо себе бідняцьке населення, роз’яснювали ленінські Декрети про мир і землю, створили земельну комісію, підіймали селян на захоплення поміщицьких земель, худоби. 15 січня 1918 року в Борзну прибув червоногвардійський загін. Жителі зібралися на мітинг, де було проголошено Радянську владу, обрано Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів на чолі з X. Б. Воловичем. До її складу увійшли селяни-бідняки П. М. Кирій, І. С. Куц, наймит М. М. Іванець, агроном В. К. Козачков, учитель Ф. П. Саєнко, студент М. Ю. Мороз, фельдшер Я. К. Крамар. Рада робітничих, селянських і солдатських депутатів приступила до здійснення ленінського Декрету про землю, розв’язувала чергові завдання Радянської влади.