Чернігівська область у роки мирного будівництва (1921 — 1941 рр.)
В грудні 1919 — січні 1920 рр. відбулися волосні, повітові й губернська конференції КП(б)У. Вони підсумували роботу партійних організацій, обговорили чергові завдання й обрали свої керівні органи. Особливу увагу комуністи приділяли обговоренню написаної В. І. Леніним, прийнятої VIII конференцією РКП(б) і затвердженої Пленумом ЦК РКП(б) резолюції «Про Радянську владу на Україні», яка була спрямована на зміцнення воєнно-політичного й господарського союзу українського народу з російським та іншими братніми народами. Повсюдно конференції схвалили ленінську резолюцію. Зокрема, в постанові, прийнятій 22 грудня 1919 року Чернігівською міською конференцією КП(б)У, підкреслювалося, що цей документ «вказує правильний шлях розв’язання основних питань будівництва Радянської влади на Україні».
На початку 1920 року в Чернігівській губернії з великим політичним піднесенням пройшли вибори до Рад. Робітники й селяни виявили цілковите довір’я Комуністичній партії і Радянській владі. До міських і сільських Рад, делегатами на волосні, повітові й губернський з’їзди першими вони називали комуністів і співчуваючих їм. Серед членів повітвиконкомів, обраних на з’їздах, 77,6 проц. становили члени й кандидати в члени партії і безпартійні робітники та селяни, які на ділі довели свою відданість партії. Другий губернський з’їзд Рад (2—6 лютого) обговорив питання радянського будівництва м обрав губвиконком. Висловлюючи думки і прагнення робітників і селян з’їзд у вітальній телеграмі на ім’я голови ЦВК РРФСР гаряче вітав «російський пролетаріат і селянство, які в тяжку для України годину подали їй братерську допомогу і підтримку» і заявив, що «тільки міцний союз пролетаріату Росії і України дасть можливість остаточно ліквідувати контрреволюцію і перемогти господарську й транспортну розруху, голод, холод і епідемію».
Партійні організації, радянські органи, губернський і повітові раднаргоспи за активною участю робітників вживали заходи, щоб відбудувати промисловість. Найперше відбудовувалися артілі й невеликі підприємства харчової і легкої промисловості, які не потребували великих капіталовкладень. їх продукція йшла в основному на задоволення потреб фронту. В складних умовах відроджувалося сільське господарство. Навесні 1920 року селяни засіяли 234,5 тис. десятин.
Наприкінці квітня війська польських інтервентів вторглися на територію Радянської України. На порядок дня знову постали військові питання. Створювалися ревкоми, партизанські загони. 9 травня почав працювати губернський ревком (голова Т. М. Коржиков). Для оперативного керівництва підготовкою міст і сіл губернії до оборони за рішенням губкому партії була утворена партійна трійка (губбюро) в складі Я. А. Чубіна, М. С. Осадчого та О. В. Одинцова.
Повсюдно проходила мобілізація до лав Червоної Армії. Першими, як завжди, на фронт йшли комуністи та комсомольці. Всього губвійськкоматом у частини 12-ї радянської армії було направлено 7 тис. чоловік.
На початку травня польським інтервентам вдалося захопити більшу частину Остерського повіту і Любеч. Дальше просування ворожих військ було зупинено. 22 червня Червона Армія вибила польських інтервентів із району Любеча, а згодом визволила і всю територію Остерського повіту. 12 липня губревком склав свої повноваження. Проте в серпні, в зв’язку з поширенням у багатьох повітах бандитизму, знову створюється губревком. На боротьбу з бандами виступили озброєні загони робітників і селян. Бандитизм було в основному придушено.
У другій половині 1920 року на території губернії працювало 4 металообробні і 411 шкіряних заводів, 6 швейних фабрик-майстерень, 13 цегелень, 13 торфорозробок та деякі інші державні підприємства. Всі вони підлягали губраднаргоспу. Скрізь, де випускали продукцію для потреб Червоної Армії, народного господарства, робітники працювали, не шкодуючи сил і здоров’я. Дальшого поширення набували комуністичні суботники й недільники. Проте в губернії переважна більшість підприємств не працювала. Це породжувало значне безробіття.
Селяни губернії за складних умов улітку провели збирання врожаю, а восени знову засіяли частину земель зерновими. Більшу частину одержаних продуктів вони здали в рахунок продрозкладки. Селяни допомагали також продовольством робітникам Донбасу, сім’ям червоноармійців. У згуртуванні бідняцько-середняцьких мас селянства навколо Радянської влади, відродженні сільського господарства виключну роль відігравали комнезами, які почали створюватися влітку. На 1 грудня 1920 року комнезами існували в 972 селах, об’єднуючи понад 40 тисяч селян-незаможників.
На початку вересня 1920 року розгорнулася мобілізація на врангелівський фронт. Знову першими до лав Червоної Армії ставали комуністи й комсомольці, їх приклад наслідували безпартійні робітники й селяни. Всього у 1920 році з Чернігівської губернії до Червоної Армії вступило понад 60 тисяч чоловік.
Переборюючи труднощі воєнного часу, Радянська влада не послаблювала уваги до питань розвитку освіти й культури. Ще в квітні 1919 року перший губернський з’їзд Рад обговорив питання організації народної освіти. У першому півріччі 1919 року була відкрита 1271 школа, де навчалося 127 тис. дітей, працювало 3147 учителів. З червня 1920 року в губернії впроваджувався в життя принцип єдиної трудової семирічної школи, згідно з яким вона складалась з першого ступеня — 1—4 класи і другого ступеня — 5—7 класи. Навчання було безплатним, здійснювалось рідною мовою. Хоч кількість шкіл збільшилась, проте значна частина дітей ще лишалася поза навчанням. Розгорнулася робота по ліквідації неписьменності серед дорослого населення. В 1920 р. в губернії вже працювало 150 шкіл лікнепу, де робітники й селяни навчалися грамоти. У грудні 1919 р. Чернігівський учительський інститут реорганізували в педагогічний, а Ніжинський історико-філологічний інститут — у науково-педагогічний. Восени 1920 р. Ніжинський і Чернігівський інститути були перетворені в інститути народної освіти. З квітня 1919 р. губернський відділ народної освіти почав видавати щотижневий журнал «Просвещение», який порушував важливі питання життя школи й культурного будівництва.
В містах і селах зростала мережа культосвітніх закладів. Вже 1919 року в губернії працювало 40 народних будинків, 13 робітничих клубів, 135 хат-читалень і 55 бібліотек, 12 кінотеатрів. У Чернігові були створені драматичні театри — український ім. Т. Г. Шевченка і російський.
Розгромивши інтервентів та білогвардійців, радянський народ приступив до мирного будівництва. Цей перехід супроводжувався великими труднощами. Промисловість, транспорт, сільське господарство були дощенту зруйновані. Економічна розруха навесні 1921 року досягла катастрофічних розмірів. Спочатку працювали лише окремі підприємства. Поїзди на залізницях рухалися рідко: не вистачало палива. Річковий транспорт не діяв. Восени 1921 року в багатьох селах не було чим сіяти.
Утвердженню нового перешкоджали вороги. У Чернігівській губернії банди знову тероризували населення міст і сіл багатьох повітів. Частини особливого призначення, основне ядро яких становили комуністи й комсомольці, були головною силою в боротьбі з бандитизмом. По селах діяли місцеві загони самооборони, що складалися з членів комнезамів. У боротьбі з класовим ворогом віддали своє життя багато кращих синів і дочок трудового народу. У грудні 1921 року в бою загинув начальник Сосницької повітової міліції, колишній комісар Ленінського полку О. М. Гарнієр. На кінець 1922 року бандитизм було ліквідовано.
Після X з’їзду РКП(б) відбудова народного господарства здійснювалася в умовах нової економічної політики, запровадженої в країні. На Чернігівщині промисловість поступово відроджувалася. Вже 1923—1924 рр. працювало 10 цукрових заводів, що виробили 3420 тис. пудів цукру. Ставали до ладу підприємства залізообробної, деревообробної, борошномельної, тютюнової, шкіряної промисловості. Наприкінці 1924 року в губернії діяло 115 підприємств. Провідна роль насамперед належала державним підприємствам. Вони випускали 90 проц. продукції. Обсяг продукції кооперативної промисловості становив 3,7 процента, приватної — 6,3 процента. Більшість підприємств були дрібними. На кінець відбудовного періоду промисловість в основному досягла рівня довоєнного 1913 року.
Замість вузькоколійки Чернігів—Крути прокладалася залізниця Чернігів— Ніжин, яка у листопаді 1925 року стала до ладу. Відроджувався річковий транспорт. По Десні курсували пасажирські й вантажні пароплави. Великий обсяг перевезень пасажирів і вантажів здійснювали пристані Чернігова, Остра, Макошина.
Труднощі відбудови промисловості долалися завдяки наполегливості й героїзму робітничого класу та всіх трудящих. За прикладом комуністів і комсомольців безпартійні не шкодували ні часу, ні сил, щоб відроджувати заводи й фабрики. Безплатна праця під час комуністичних суботників і недільників стала моральною нормою життя трудящих. У Конотопських залізничних майстернях, депо Сновськ, на Чернігівському заводі «Жовтневий молот» першими в губернії створювалися ударні групи.
Провідною галуззю економіки губернії лишалося сільське господарство. Ним займалося 88 проц. населення. За Радянської влади трудящі селяни одержали 1080 тис. десятин землі. Всього у володінні селян було 1825,5 тис. десятин. У зв’язку з цим зростала кількість середняцьких господарств. У 1924 р. вони становили 53,7 проц. до загальної кількості господарств.
Важливу роль у відродженні сільського господарства, згуртуванні селянства навколо Радянської влади відігравали комнезами. На початку 1921 року в КНС було 44 тис. чоловік. Організація постійно зростала. В 1925 році комнезами працювали в кожному селі. Вони об’єднували 53,3 тис. селян. В їх роботі активну участь брали комуністи й комсомольці. Над комнезамами постійно шефствували робітники промислових підприємств Києва, Чернігова, Ніжина, Конотопа та інших міст, що сприяло зміцненню союзу робітничого класу з селянством.
Через комнезами Радянська влада постійно допомагала бідняцьким і середняцьким господарствам реманентом, насінням.
Так, у 1921—1922 рр. у Прилуцькому повіті в 70 селах працювали машинопрокатні пункти, якими користувалися селяни-бідняки й середняки. Сільради й комнезами обкладали додатковими податками куркульські господарства, відбирали у них зайві землі й передавали їх незаможникам. Велика увага приділялася розвитку споживчої і сільськогосподарської кооперації. В 1924 році споживчою кооперацією було охоплено 12,1 проц., а сільськогосподарською — 9,6 проц. селянських господарств. Сільські комуністи, комсомольці, комнезамівці ставали організаторами радгоспів, комун, артілей, колгоспів. Якщо в 1921 році в губернії нараховувалося 64 таких господарств (з них 14 радгоспів), то в 1925 році — 98 господарств (в тому числі 30 радгоспів).
Провідна роль в утвердженні колективних форм господарювання належала радгоспам. Своїми першими успіхами вони справляли великий вплив на селян. На Чернігівщині добре відомим був радгосп «Червоний хутір» біля Березни. 1921 року тут зібрали в середньому по 10 центнерів зерна з кожної десятини. В 1922—1923 рр. робітники Тростянецького радгоспу Прилуцького повіту допомогли селянам навколишніх сіл організувати товариства спільного обробітку землі.
Завдяки втіленню в життя політики Комуністичної партії, великій допомозі Радянської влади, героїчній праці хліборобів сільське господарство помітно відроджувалося. В 1922 році селяни Чернігівської губернії здали продподатку 7,5 млн. пудів зерна, або на 3 млн. пудів більше, ніж у 1921 році. Крім того, вони продали 27 515 голів великої рогатої худоби, багато свиней. За велику роботу по піднесенню сільського господарства Президія ВУЦВК 3 січня 1923 р. нагородила Чернігівський губернський земельний відділ орденом Трудового Червоного Прапора УРСР.
Радянська влада дбала про трудовлаштування, матеріальний добробут трудящих. Як результат скорочувалась кількість безробітних. Тим, хто не мав роботи, надавалася матеріальна допомога, організовувалось громадське харчування. Поліпшувались житлові умови робітників. Трудівників вселяли до квартир у колишніх будинках багатіїв. Налагоджувалося соціальне забезпечення. Вже 1923 року 1958 чоловік одержували пенсії. Відкривалися будинки для інвалідів війни та праці. Велася боротьба з безпритульністю. В дитячих будинках перебувало близько 7000 дітей-сиріт. Для допомоги безпритульним створили спеціальний фонд.
Трудящі активно відгукувалися на всі події в країні. Ще в 1921 році робітники й селяни, самі відчуваючи гострі нестатки, подавали братерську допомогу населенню Поволжя і півдня України, яке, внаслідок посухи й недороду, голодувало. У 1921 році в Чернігівській губернії було зібрано майже 1,5 млрд. крб. і 185 783 пуди хліба, а в Прилуцькому повіті — 116 416 тис. крб. і 90 тис. пудів хліба. Збір коштів і продовольства для порятунку голодуючих тривав і в 1922—1923 рр. Допомогу з Чернігівщини одержувало населення 10 губерній Поволжя та півдня України. Царицинська губернська комісія по боротьбі з голодом 20 грудня 1921 р. в спеціальній постанові висловила подяку за безкорисливу турботу трудящим Ніжинського, Козелецького й Остерського повітів. Раднарком РРФСР за активну допомогу голодуючим Поволжя заніс Чернігівську губернію на Червону дошку. Саратовський губвиконком у 1923 році в листі на ім’я Прилуцького повітвиконкому писав, що українські селяни, «відриваючи шматки хліба від свого рота, тим самим рятують від голодної смерті своїх рідних братів… Ми пишаємося, що ви робите велике діло як інтернаціоналісти».
Трудящі брали на утримання зголоднілих дітей, які прибували з Поволжя. У 1922 році було відкрито 25 «будинків Поволжя» на 38 тис. дітей. Діти з Чувашії жили й лікувалися у дитячих будинках Новгород-Сіверського повіту. З лютого 1922 року Раднарком Чуваського краю у газеті «Вісті» опублікував листа, в якому говорилося: «Новгород-Сіверський повіт на Чернігівщині особливо гостинно зустрів наших дітей, прибулих на Україну з голодного Чуваського автономного краю. Щирий прийом громадянами-українцями наших дітей дає нам цілковиту впевненість, що наші діти й надалі користуватимуться такою ж увагою, а Чувашкрай може бути спокійним за долю їхню. Велика подяка від Чуваського краю громадянам-українцям».