Чернігівська область в епоху феодалізму
Швидко зростало феодальне землеволодіння. До вотчин входило багато сіл, великі масиви земель, тисячі голів худоби тощо. Феодальне господарство базувалось на експлуатації залежного населення, найчисленнішу групу якого становили смерди. У містах розвивалися ремесла: залізообробне, ювелірне, гончарне тощо.
В економічному житті Чернігівщини значну роль відігравала торгівля. По Дніпру проходив торговий шлях з Балтійського моря у Чорне («З варяг у греки»). Одним з важливіших пунктів на ньому був Любеч. По Волзько-Донському водному шляху Чернігово-Сіверщина мала вихід на Схід. З Чернігово-Сіверщини по Десні на продаж до Новгорода везли хліб; звідти надходили західноєвропейські товари. Розвиток торгівлі зумовив появу на чернігово-сіверських землях власної грошової одиниці — чернігівської гривни, яка мала форму плоску або півкруглу з розплюснутими конусами.
Чернігово-сіверські князі, як і раніше, прагнули вийти з-під влади київського князя. Після смерті Ярослава в 1054 р. чернігово-сіверським князем став його син Святослав. Про розширення зв’язків Чернігова з Новгородом у цей час свідчив той факт, що в 1069 р. в Новгороді стає князем син Святослава — Гліб.
Великої шкоди Чернігівщині завдавали напади половців. 1068 року дружина чернігівського князя розгромила біля Сновська дванадцятитисячний загін ворога.
В 1073 році Святослав стає київським князем. Після його смерті 1076 року великокнязівський стіл переходить до брата Святослава — Всеволода, син якого Володимир (Мономах) після впертої боротьби з нащадками Святослава в 1078 р. стає чернігівським князем. У 1094 р. він поступається Черніговом Олегу Святославичу, що прийшов сюди з Тмутаракані з половецькими полчищами. Вони пограбували й сплюндрували чернігівську землю. За це Олег був прозваний Гореславичем.
1097 року на Любецькому з’їзді, що узаконив спадкові права князів, Чернігово-Сіверська земля була визнана за Святославичами. їх князювання тривало понад сто років. У 1098 р. з Чернігово-Сіверського князівства виділилось Новгород-Сіверське, а 1127 р.— Муромо-Рязанське. Але й після цього Чернігівське князівство лишалося одним з найбільших і наймогутніших на Русі.
Київська Русь створила багату й самобутню культуру. На чернігово-сіверських землях, як і по всій Київській Русі, розвивалися писемність, література, усна народна творчість, архітектура, прикладне мистецтво, живопис. Серед найдавніших пам’яток писемності того часу добре відомі «Изборники» 1073 і 1076 рр. чернігівського князя Святослава. Зокрема, «Изборник» 1076 року містить цікаві повчання про користь читання книг. Першим твором жанру подорожей було «Хождение» чернігівського ігумена Данила в Палестину у 1106—1107 рр. Подаючи відомості географічного й економічного характеру про різні країни, він писав, що весь час почував себе руською людиною, патріотом Руської землі. До нас дійшов також твір «Слово о князьях» (1175 р.) Його автор докоряє князів, зокрема чернігівських, за їх міжусобиці, під час яких вони кликали половців на Руську землю. З Чернігово-Сіверщиною тісно пов’язаний геніальний твір давньоруської літератури другої половини XII ст. «Слово о полку Ігоревім», присвячений походові у 1185 році новгород-сіверського князя Ігоря Святославича з дружиною на половців. «Слово» пройняте ідеєю єдності всієї Руської землі. На Чернігівщині поширювались билини про могутніх богатирів-дружинників — Іллю Муромця, Добриню Нікітича, Альошу Поповича та ін. В одній з них розповідається, що Ілля Муромець звільнив Чернігів від ворога.
В Київській Русі розвивались ремесло й прикладне мистецтво. Вироби ковалів, зброярів, ювелірів, ткачів та інших майстрів відзначались високою якістю і художнім смаком. Справжнім шедевром староруського мистецтва є срібні багатоорнаментовані оправи рогів тура (X ст.), знайдені під час розкопок кургану Чорної Могили в Чернігові. Високохудожньою пам’яткою є також знайдена в Чернігові срібна чаша XII ст. На Чернігово-Сіверській землі склалася власна архітектурна школа. До цього часу збереглись і охороняються державою такі унікальні пам’ятки архітектури, як Спасо-Преображенський (XI ст.), Борисоглібський і Успенський (XII ст.) собори, Іллінська (XII ст.) церква у Чернігові, Юр’єва божниця (XII ст.) в Острі. Визначною пам’яткою кінця XII — початку XIII ст. є П’ятницька церква. Високого рівня досяг фресковий живопис, фрагменти якого збереглися в Спасо-Преображенському, Борисоглібському, Успенському соборах у Чернігові.
Розвиток Чернігово-Сіверщини, як і інших руських земель, на довгий час був затриманий спустошливою монголо-татарською навалою. В жовтні 1239 р. орди кочівників захопили і зруйнували Чернігів. Одночасно вони спустошили південну й північно-східну частини Чернігово-Сіверщини. Менших руйнувань зазнала лише її північна частина. Сюди в ліси й збиралося, укриваючись від татар, населення Придніпров’я. В першій половині XIV ст. на місці знищених міст і сіл відроджувались поселення.
Під час монголо-татарської навали процес феодального дроблення чернігово-сіверських земель на удільні князівства ще більш посилився. В XIII—XIV ст., крім раніше названих Чернігівського і Новгород-Сіверського, існували також Брянське, Курське, Трубчевське, Глухівське, Путивльське, Рильське, Липовецьке удільні князівства. Щодо Чернігова, то він втратив значення політичного центру. 1263 року резиденцією чернігівських князів став Брянськ. На новому місці вони продовжували іменувати себе «великими князями чернігівськими».
Удільні князівства перебували у васальній залежності від Золотої орди. Становище населення стало незрівняно більш тяжким, на плечі народних мас ліг подвійний гніт — татарських загарбників і місцевих феодалів. Треба було утримувати князя і його двір, одночасно сплачувати податки татарам. Понад сто років перебувала Чернігово-Сіверщина під монголо-татарським ігом.
У 50-х роках XIV ст. Чернігово-Сіверські землі були захоплені Литовським князівством, яке на той час стало великою феодальною державою.
Протягом другої половини XIV—XV ст. Чернігово-Сіверські землі лишалися на становищі удільних князівств. їх очолювали місцеві князі, сплачуючи великому князеві литовському данину. У XV ст. феодали почали переводити селян з натуральних повинностей на грошові, що більш погіршило їх становище. Великого лиха жителям міст і сіл завдавали також напади кримських татар.
У 1500 році князі, що володіли Черніговом, Новгородом-Сіверським, Стародубом, Любечем та іншими містами «со многими волостями», перейшли на бік Москви. Тоді ж почалася війна Російської держави з Литвою, яка закінчилась у 1503 році укладенням перемир’я. Чернігово-Сіверські землі ввійшли до складу Російської держави, крім невеликої придніпровської смуги біля Остра, яка лишилася за Литвою.
Польська шляхта й литовські феодали не залишали надії повернути Чернігово-Сіверщину під свою владу. Російські війська разом з місцевим населенням не раз відбивали їх напади. В 1618 році Польща, скориставшись тимчасовим ослабленням Росії попередніми війнами, захопила за Деулінським перемир’ям Смоленщину й Чернігово-Сіверщину. Польський уряд вживав заходів, щоб закріпити їх за собою. На Чернігово-Сіверщину переселялися поляки. Містам Чернігову й Стародубу у 1623 році, а Ніжину 1625 року надавалось магдебурзьке право, за яким встановлювалось самоврядування. В 1635 році було створено Чернігівське воєводство. До його складу входили Чернігів, Новгород-Сіверський, Конотоп, Путивль та інші міста. Ніжин, Остер і Батурин було віднесено до Київського воєводства.
Польські загарбники здійснювали жорстоку політику колонізації й насильства. Шляхта прибирала до рук місця в самоврядуванні міст Чернігова, Ніжина, Стародуба, позбавляла міщан і селян землі, перетворюючи їх на посполитих. Магнати Потоцькі, Вишневецькі, Калиновські, Осолінські, Киселі та інші захопили великі земельні володіння з містами, містечками й селами. Українцям заборонялося користуватися рідною мовою, виконувати православні обряди, їх змушували прийняти католицьку віру.
Населення Чернігівщини продовжувало боротися проти іноземного гноблення. Воно брало участь у селянській війні під проводом І. Болотникова, селянсько-козацьких повстаннях під проводом ГІ. Павлюка, Д. Гуні (1637 р.) і Я. Острянина (1638 р.). Польські війська жорстоко карали повсталих. Шукаючи порятунку, багато козаків, селян, міщан переселялося на землі Росії. У 1638 році путивльський воєвода повідомляв російський уряд про прибуття до міста «пашенных людей» з Батурина і селян Густинського монастиря з-під Прилук.
У 1648 році розпочалася визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетських загарбників. Полум’я народного повстання розгорілося і на Чернігово-Сідерщині. Селянсько-козацькі загони тут очолив один з сподвижників Богдана Хмельницького, чернігівський полковник Мартин Небаба. В повстанських загонах налічувалось до 30 тисяч чоловік. На допомогу повсталим Богдан Хмельницький надіслав козаків під командуванням генерального осавула Гадка. В червні 1648 року вся Чернігово-Сіверщина була визволена від польських гнобителів.
За адміністративно-територіальним поділом, введеним Богданом Хмельницьким, були утворені Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький і Стародубський полки. Кожен з полків складався з сотень. Остерська, Козелецька, Бобровицька, Носівська та інші сотні входили до складу Київського полку.
Коли після Зборівського договору (1649 р.) на Чернігово-Сіверщину почала повертатися польська шляхта, населення знову взялося до зброї. У березні 1650 року російський посол у Варшаві Г. Пушкін повідомляв царя, що біля Чернігова, Стародуба й Почепа повстали міщани і багатьох панів своїх перебили. В липні сталося повстання в районі Ніжина й Остра. Шляхта змушена була тікати.
За наказом Богдана Хмельницького для захисту українських земель на кордоні з Білорусією були розміщені Чернігівський і Ніжинський полки на чолі з М. Небабою. Полки налічували до 15 тисяч козаків. У червні 1651 року біля Ріпок відбулися бої козаків з 20-тисячним литовським військом Радзівілла. Сили однак були нерівними, і козаки зазнали поразки. Смертю хоробрих загинув М. Небаба. Литовські війська рушили далі на Чернігів, але захопити його не змогли.
Згідно з Білоцерківською угодою (1651 р.) на Лівобережну Україну знову повертались польські війська. Це також викликало хвилю повстань. Щоб не лишатись під владою шляхти, частина населення переселилася до Росії. 23 березня 1652 року дві тисячі міщанських, козацьких і селянських сімей з Чернігова, Ніжина, Батурина, Борзни, Сосниці та інших місць на чолі з чернігівським полковником І. Дзиковським і кількома сотниками прийшли в Путивль і попросили притулку. Російський уряд дозволив їм оселитися на річці Тихій Сосні, де вони заснували місто Острогозьк. Проте основна маса населення Чернігівщини лишалася на місці і продовжувала боротьбу проти польської шляхти.