Чернігівська область в XIX столітті (продовження)
Рядом визначних архітектурних будівель у стилі російського класицизму збагатилась Чернігівщина в першій половині XIX ст. Серед них — будинки Ніжинського ліцею, губернатора в Чернігові, палацо-паркові комплекси в селищі Качанівці й селі Сокиринцях. Архітектурні пам’ятки Чернігівщини XVII—XVIII ст. і початку XIX ст. яскраво відображають тісні культурні взаємозв’язки російського і українського народів.
З кінця XVIII ст. у Чернігові, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Стародубі та інших містах почали складатися мистецькі осередки. Тут зосереджувались народні майстри різьби по дереву, живопису, граверному мистецтву тощо. Умільці прикрашували храми й церкви іконостасами, розписували ікони. Майстри з Чернігівщини славилися також творами народно-декоративного мистецтва. Чернігівські кахлі вивозили в інші місця України і в Росію. Тонкою графічністю й лаконізмом відзначалися декоративні розписи гутного скла, виконані умільцями. Великого розвитку в Чернігові, Ніжині, Глухові набули ливарництво і ювелірна справа. Поширювалося килимарство, ткацтво, вишивка. Поміщики мали своїх майстринь-кріпачок. Тисячі безіменних дівчат і жінок, догоджаючи панським примхам, ткали килими й плахти, мережили, гаптували, заквітчували бісером шитво.
Розташування Чернігівщини поряд з Росією і Білорусією позначалось на національному складі населення, його побуті і звичаях. Тут можна було зустріти російський рублений будинок, білоруську «курну ізбу», українську побілену хату з земляною підлогою. Розміри жител були невеликі — здебільшого близько 7 аршин завдовжки і 6 аршин завширшки, з трьома вікнами. Майже четверту частину житла займала піч, що знаходилась в кутку біля дверей. В протилежному від печі кутку стояв стіл, під стінами—лави. До печі прилягала примостка, що правила за ліжко для всієї родини. Ліворуч від дверей знаходилась полиця (мисник) з посудою. Посуда була глиняна, ложки дерев’яні. Стіни всередині хат прикрашались вишиваними і тканими рушниками.
Одяг населення виготовляло власними силами. У чоловіків головну частину одягу здебільшого складала коротка або довга свита з домашнього білого, чорного або сірого сукна. Носили також кирею з капюшоном (кобкою), яка одягалась на верхній одяг. Сорочки й штани шились з лляного або конопляного полотна. За головний убор були бриль і бараняча шапка. Взимку одягали кожух, суконні штани. Взуття — чоботи й постоли. На півночі Чернігівщини постоли носили і взимку.
Жінки в будні одягали плахти й запаски, коротенькі і довгі свитки і кожушанки. Розшиті синіми й червоними шнурками свитки й кожушанки носили в свято. Жіноче взуття — черевички й чоботи. Останні були розкішшю. Головні убори — очіпок і хустка. Прикрасами були намисто, дівчата в коси вплітали стрічки.
Серед населення зберігались старовинні народні свята: зелена неділя, Івана Купала, веснянки, щедрівки, колядки, обжинки.
Напередодні реформи 1861 року на території Чернігівської губернії було 15 повітів і 3673 населені пункти, у яких налічувалось 208 754 двори і 1461,5 тис. жителів. У Прилуцькому повіті Полтавської губернії — відповідно 218 населених пунктів, 19 256 дворів і 119,2 тис. жителів.
Весь хід економічного розвитку, поразка царизму в Кримській війні і селянські виступи примусили царський уряд у 1861 році скасувати кріпосне право в Росії. Селяни оголошувалися особисто вільними, проте вони були пограбовані. За поміщиками закріплювалося право власності на всі належні їм землі, а селянам надавалося лише право одержання садибної і польової землі на умовах важкого викупу.
До реформи 1861 року в користуванні поміщицьких селян було 954 898 десятин землі. Після реформи у них відрізали 207 819 дес. землі. В таких повітах, як Ніжинський, Остерський, відрізки перевищували 40 проц. надільного землекористування. Малоземелля селян значно зросло. Понад 22 тис. селянських господарств не одержали землі. Середній наділ на ревізьку душу становив 3,2 десятини. За наділи належало виплатити за 49 років 59,8 млн. крб., що в 4,5 раза перевищувало риночну ціну землі. До переходу на викуп селяни залишалися тимчасовозобов’язаними.
Пограбування селян викликало рішучий протест. Уже в березні 1861 року в Ніжинському повіті виступили понад 700 селян села Безуглівки. До них приєдналися 3600 жителів сіл Вертіївки, Бакаївки, Томашівки, Дорогинки, Пашківки. Не встигли карателі придушити непокірних Ніжинського повіту, як почалось заворушення у 25 селах Новгород-Сіверського повіту. Контр-адмірал Унковський, який очолював війська для придушення селянських виступів на Чернігівщині, весною 1861 року доповідав Олександру II, що йому протягом трьох тижнів довелось у 4-х повітах приборкати з допомогою військової сили до 19 тисяч душ. Селянські виступи тривали протягом кількох років. Всього в 60-х роках у губернії сталося 149 заворушень. Вони мали місце в 301 селі з населенням 152 тис. чоловік, що становило 27,5 проц. колишніх поміщицьких селян. У 70—80-х рр. на Чернігівщині було зареєстровано ще 21 заворушення селян.
У пореформений період швидко розвивається промисловість, відбувається концентрація виробництва. Вже 1895 року працювало 243 великі підприємства. В цей же час у порівнянні з 1860 роком обсяг промислового виробництва зріс майже в 3,5 раза. Зокрема, цукрових заводів 1860 році було 65, а в 1895 році — 12. Однак випуск цукру збільшився більш як у 13 разів. Цукровій промисловості належало провідне місце в губернії. У два рази збільшили випуск продукції шкіряні заводи, хоч кількість цих підприємств зменшилась з 63 (1860 р.) до 13 (1895 р.).
Розвиток промисловості особливо інтенсивно відбувався в останньому десятиріччі XIX ст. Так, з 1891 по 1900 рр. в губернії стали до ладу 129 нових підприємств. В результаті концентрації виробництва в 1901 році на 293 великих підприємствах працювало 17 888 робітників. Всього було 2004 підприємства з 36 982 робітниками.
Прискоренню економічного розвитку Чернігівщини значно сприяло відкриття 1868 року Московсько-Воронезької, 1873 року — Лібаво-Роменської, 1887 року — Поліської залізниць, що перетинали територію губернії. У 1893 році почався рух на залізничній лінії Чернігів—Крути—Пирятин, 1901 року — на залізниці Новгород-Сіверський—Новозибків та Бахмач—Прилуки. Всього через територію Чернігівщини було прокладено 1243 версти залізничної колії, яка зв’язала ряд її районів з промисловими центрами країни. Розвивався і водний транспорт.
Умови праці й життя робітників були надзвичайно тяжкі. Робочий день тривав 15—16 годин. Заробітна плата більшості робітників становила 10—16 коп. на день, сама найнижча на Україні після Подільської губернії. Були дуже поширені штрафи.
Примітну рису дальшого розвитку губернії становили кустарні промисли. У 1900 році тут налічувалось 85 520 кустарів, 64 876 чол. займалися відхожими промислами. За кількістю промислів Чернігівщина посідала одне з перших місць серед усіх губерній Росії. Кустарі виготовляли взуття, гончарні вироби, речі домашнього вжитку тощо.
Незважаючи на розвиток промисловості, Чернігівщина лишалась в основному сільськогосподарською губернією. Переважна більшість населення займалася землеробством. У пореформений період інтенсивно відбувалося розорення селянства, класове розшарування на селі. За даними 1905 року, в губернії налічувалося 4 383 257 десятин землі, з них надільних земель — 2 329 209 дес. і приватно-власницьких 2 054 048 дес. Більша частина приватно-власницьких земель належала поміщикам. 576 великих власників мали в середньому по 1354 дес. кожний, тобто у них було в 4,7 раза більше землі, ніж у 49 669 селянських дворах. Майже три чверті селянських господарств губернії були малоземельні. Понад третина господарств не мала робочої худоби. Користуючись малоземеллям селян, поміщики й куркулі широко застосовували напівкріпосницьку відробіткову систему та кабальну оренду.
Рятуючись від нужди й розорення, десятки тисяч селян вирушали на далекі заробітки, переселялись в інші райони країни. В. І. Ленін у праці «Розвиток капіталізму в Росії» називає Чернігівську губернію разом з іншими середньочорноземними губерніями як головний район виходу землеробських робітників. Якщо у 80-х роках XIX ст. з губернії щороку йшло на заробітки від 43 до 57 тис. чол., то в 90-х роках їх кількість наближалась до 140 тис. чол. на рік. Крім того, тисячі бідняків переселялись до Сибіру, на Урал, Далекий Схід, в Середню Азію. Так у 1885—1900 рр. Чернігівщину залишило понад 137 тис. чол., або одна четверта всіх переселенців з українських губерній. Посилено відбувалося переселення селян з Прилуцького повіту. У 1877—1900 рр. до Сибіру виїхало близько 19 тис. чол., або 11 проц. до всього населення повіту.
В 60—70-х роках важливою в суспільному русі стала ідеологія революційного демократизму, що поєднувала ідеї селянської революції з утопічним соціалізмом.
Значну роль у суспільно-політичному житті Чернігівщини відігравала щотижнева газета «Чернігівський листок», яку в 1861—1863 рр. видавав і редагував український поет Л. Глібов. «Чернігівський листок» був тоді єдиним українським періодичним виданням у Росії. Газета висвітлювала важливі політичні питання, сприяла пробудженню громадської думки. У вересні 1863 року за прогресивний напрям газета була заборонена.
У 60—70-х роках XIX століття на Чернігівщині революційну пропаганду серед селян вели народники. 1863 року у Чернігові було засновано нелегальний гурток. Його учасники розповсюджували у селах газету «Колокол», що її за кордоном видавали О. 1. Герцен і М. П. Огарьов, та іншу заборонену літературу. Невдовзі активні учасники гуртка 1. Андрущенко і О. Тишинський були заарештовані й кинуті до Петропавлівської фортеці, де Андрущенко й помер. У 70-х роках в селах Конотопського повіту діяла група народників, очолювана братами вчителями В. О. та С. О. Жебуньовими. Серед селян Борзнянського повіту пропаганду вели вчителі А. П. Франжолі, І. Д. Трезвинський та ін. В кінці 1873 — на початку 1874 року в Чернігові було засновано ще один гурток революційних народників. Головну роль в його діяльності відігравав Г. Г. Божко-Божинський. Майже всі названі народники заарештовані і засуджені на процесі «193-х» в 1877—1878 рр. Зі створенням у 1879 році організації «Народної волі» її місцеві групи діяли у Ніжині й Чернігові.
Одним з відомих учасників народницького руху в Росії був полум’яний революціонер і талановитий вчений, уродженець м. Коропа М. І. Кибальчич. Деякий час він вів народницьку пропаганду безпосередньо на Чернігівщині. За участь у замаху на царя Кибальчич був страчений у 1881 році.
В 80-х роках XIX століття відбулися перші робітничі виступи. Так, в 1881 році близько 400 робітників Корюківського цукрового заводу, не витримавши жорстокої експлуатації, кинули роботу і розійшлися. Поліція змушена була виловлювати робітників у навколишніх лісах і селах. В 1883—1884 рр. відбулися страйки на Миколаївському та Велико-Березнівському цукрових заводах.
Ще в 70-х роках XIX ст. зростає інтерес до праць основоположників наукового комунізму. Твори К. Маркса і Ф. Енгельса, літературу про І Інтернаціонал вивчали революційно настроєні гімназисти й семінаристи м. Чернігова, які в 1874 році створили нелегальний гурток і видавали свій рукописний журнал. З поширення на Чернігівщині марксистських творів починав свою революційну діяльність Ю. Д. Мельников (1868—1900) — уродженець с. Митченків. 3 90-х років у Чернігові жив і працював відомий український письменник революціонер-демократ М. М. Коцюбинський. В його особистій бібліотеці були твори К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна, з якими він знайомив прогресивну інтелігенцію.
Наприкінці XIX ст. в ряді повітів губернії були утворені соціал-демократичні гуртки й групи. 1894 року в с. Комарівці Борзнянського повіту соціал-демократична група вперше на Україні на гектографі передрукувала книгу В. І. Леніна «Що таке «друзі народу» і як вони воюють проти соціал-демократів?». Ця ленінська праця розповсюджувалась нелегально в Чернігові та інших містах губернії. В 90-х роках невелика соціал-демократична група, яка підтримувала зв’язки з петербурзьким та київським «Союзами боротьби за визволення робітничого класу», діяла в Чернігові.
Величезне значення у створенні й діяльності соціал-демократичних організацій, у розвитку революційного руху на початку XX ст. відіграла ленінська газета «Искра». Її читали робітники Чернігова, Конотопа, Новозибкова та інших міст. Газета мала на Чернігівщині кореспондентів. В її номерах було вміщено 20 кореспонденцій, в яких висвітлювалася діяльність місцевих соціал-демократичних організацій, становище трудящих, їх революційні виступи. До «Искры» з Чернігова була надіслана невідомим автором стаття на чотирьох сторінках про робітничі страйки. Ознайомившись з нею, В. І. Ленін схвалив статтю до друку і на останньому аркуші написав: «Скоротити приблизно на 1/3, зберегти колорит і розмови».